Страница:
Леонід Тома
Володимир Вернадський
Передмова
Люди не йдуть до істини безформним натовпом: їх спрямовують проводирі. Це ті люди, які змогли взяти на себе відповідальність і підтвердили цю місію величезним талантом, помноженим на колосальну працездатність. Такою людиною був Володимир Іванович Вернадський, видатний російський і український учений, мислитель і громадський діяч. Свідома пора його дитинства припала на той час, коли Вернадські перебували на Україні, в столиці Слобожанщини Харкові. Тут Володимир Вернадський познайомився з безсмертним «Кобзарем» Т. Г. Шевченка, творами Г. Ф. Квітки-Основ’яненка… Він походив зі старовинного українського роду, сповненого козацьким лицарством і богоугодним співом кобзарів, роду, в якім шанували ідеї Києво-Могилянської академії. Можливо, саме цей магнетизм української землі, аура волі і свободи, чудова природа, що відкриває в людській душі тайники сокровенного, допомогли Вернадському на Полтавщині, на Бутовій горі під Шишаками сформулювати найголовніші тези в своєму житті – ідеї про ноосферу.
Створення Української академії наук, розвиток нових галузей науки, згуртування мислячої еліти українського суспільства для відродження і прогресу української нації – цю величну сторінку нової української історії почав писати саме він, герой нашої книги, Володимир Вернадський.
Якби він залишив людству тільки вчення про ноосферу, цього було б досить, щоб занести його ім’я на золоті скрижалі нашої вдячної пам’яті. Та великий енциклопедист, який народився всього через два роки після скасування кріпосного права і пережив три революції і дві світові війни, зумів побачити переломний характер століття у новому стані людства, в колективній формі його Розуму як головній рисі нової епохи. Поєднавши природознавство й історію, яку творять люди, Вернадський у своїх роботах показав, що перехід біосфери в ноосферу – це не локальний епізод у житті всесвіту, а закономірний і неминучий природничо-історичний етап розвитку матерії.
Виходець із української землі, він став світилом російської і української науки… Але разом з тим Вернадський був великим сином усієї Землі, яка народжує таких людей для одкровення і пізнання істини.
Створення Української академії наук, розвиток нових галузей науки, згуртування мислячої еліти українського суспільства для відродження і прогресу української нації – цю величну сторінку нової української історії почав писати саме він, герой нашої книги, Володимир Вернадський.
Якби він залишив людству тільки вчення про ноосферу, цього було б досить, щоб занести його ім’я на золоті скрижалі нашої вдячної пам’яті. Та великий енциклопедист, який народився всього через два роки після скасування кріпосного права і пережив три революції і дві світові війни, зумів побачити переломний характер століття у новому стані людства, в колективній формі його Розуму як головній рисі нової епохи. Поєднавши природознавство й історію, яку творять люди, Вернадський у своїх роботах показав, що перехід біосфери в ноосферу – це не локальний епізод у житті всесвіту, а закономірний і неминучий природничо-історичний етап розвитку матерії.
Виходець із української землі, він став світилом російської і української науки… Але разом з тим Вернадський був великим сином усієї Землі, яка народжує таких людей для одкровення і пізнання істини.
…Тут усе дихає Україною
Родовід Вернадських бере свій початок в надрах історії Речі Посполитої – спільної держави поляків, литовців і українців, яких тоді називали «русами». Сам Володимир Іванович цікавився своїм генеалогічним древом і за документами відновив родовід своїх предків. Виявилось, що литовський шляхтич Верна, під час війни козацької України з Польщею перейшов на бік козаків і боровся з ними проти польських магнатів. Невдовзі він був страчений поляками. Але його сини за батьковим прикладом стали козаками і навіть старшинували на Запорожжі. Коли Запорозьку Січ було підступно знищено за наказом Катерини II, прадід Вернадського, Іван Никифорович Вернацький (буква «д» з’явилась пізніше), утік у Чернігівську губернію. Спочатку жив тихо-мирно, не виносився, а потім односельці обрали його священиком. Маючи дванадцять свідків, Іван Никифорович довів, що його дід і батько посідали старшинські посади, і йому вдалось потрапити до списків дворянства. Одначе за доносом його з цих списків вилучили.
Отримати дворянство пощастило діду Володимира Івановича Василю Івановичу Вернацькому, який із тих пір писався Вернадським. Прекрасний військовий лікар (служив на посаді штаб-лікаря), він брав участь у походах Суворова і навіть у його славетному переході через Альпи. Згодом потрапив у полон до французів, отримав у Парижі із рук самого Наполеона орден Почесного легіону за гуманне ставлення до поранених. До речі, Іван Вернацький свого часу посилав сина Василя вчитися до Києво-Могилянської академії, але той не послухав батька і пішки пішов до Москви – вчитися на лікаря. Тоді свавільний батько публічно відмовився від сина і прокляв його в церкві. З того часу всі діти Вернадських умирали в отроцтві. Коли Василю Івановичу вже було під шістдесят, він вирішив назвати сина Іваном, на честь немилосердного родича. Саме він і продовжив рід Вернадських.
Василь Іванович одружився на сестрі Опанаса Яковича Короленка – Катерині Яківні. До речі, їхній внук – Володимир Галактіонович Короленко, відомий російський письменник і публіцист, пристрасний захисник прав простого українського народу – троюрідний брат Володимиру Івановичу.
Син Василя Івановича, Іван Васильович Вернадський народився в Києві, тут-таки вчився, закінчив університет і в 1843 році, маючи двадцять два роки, поїхав за кордон удосконалювати знання політичної економії. Невдовзі він захистив магістерську, а згодом і докторську дисертацію, і очолив кафедру політичної економії в рідному університеті.
У той час він знайомиться з освіченою й ініціативною дівчиною, Марією Миколаївною Шагаєвою, яка стала його дружиною, другом і помічником. Саме політична економія стала предметом її захоплення. Іван Васильович переходить викладати до Московського університету, потім стає професором у Головному педагогічному інституті, а згодом береться до роботи в Олександрівському ліцеї. За порадою дружини він починає видавати популярний економічний журнал «Экономический указатель». Вернадський планував навіть вступити в полеміку з М. Г. Чернишевським, який хотів привернути увагу суспільства до селянської общини, – Вернадський і Чернишевський стояли на різних позиціях: якщо перший мріяв про конституцію, то другий кликав Русь до сокири.
Невдовзі Іван Васильович одружився вдруге (Марія Миколаївна померла від туберкульозу). Дружиною його стала Ганна Петрівна Константинович, дочка українського поміщика. Вона була голосиста – давала уроки співу в Петербурзі і брала участь у відомому хорі композитора Балакирева. Саме вона і дала світові сина Володимира: це сталося в Петербурзі, на вулиці Мільйонній, 12 березня 1863 року. Потім на світ з’явились його сестри – Ольга та Катерина.
Та згодом сталася велика сімейна драма. Іван Васильович на засіданні Вільного економічного товариства вступив у палку полеміку: він доводив, що велика промисловість і велике землеволодіння – аж ніяк не синоніми. І тут, у розпалі дискусії, він утратив свідомість. Це був крововилив у мозок. Після цього сім’я переїздить до Харкова, де Вернадському-батькові дають місце управителя Харківської контори Державного банку. Володі Вернадському на ту пору виповнилося п’ять років.
На той час Харків стрімко розвивався. Столиця Слобожанщини, вільнолюбного козацького краю, налічувала 50 тисяч жителів. У 1808 році тут відкрито астрономічну обсерваторію, а в 1865 році М. М. Бекетов формулює теорію алюмотермії (згодом В. І. Вернадський внесе великий вклад у цю галузь знання), 1879 року засновано Харківське математичне товариство, а в 1885 році відкрито Технологічний інститут. У той же час у Харківському університеті працюють учені зі світовими іменами.
Якось до Івана Васильовича зайшов Дмитро Іванович Каченовський, професор Харківського університету, його щирий приятель. Він саме повернувся з-за кордону, розповідав про Гарібальді, франко-прусську війну. Малий Володя жадібно слухав про сповнене драматизму, але сильне прагненням до волі європейське життя. Іван Васильович, вислухавши новини, сказав Каченовському:
– Ще мій батько був упевнений, що я доживу до конституції в Росії, але тепер я бачу, що дай Бог дожити моєму синові!
Однак життя на Слобожанщині значно відрізнялось від животіння в сіро-казенному Петербурзі, улітку відділення Харківської банківської контори їхало в Полтаву на Іллінський ярмарок, а Вернадські перебирались на Полтавщину як на відпочинок. Ярмарковий натовп, яскраве вбрання жінок, ремиґання волів та корів, цигани в червоних сорочках, що пришпорювали карих та гнідих коней, – усе це захоплювало душу Володі Вернадського. Він запитував:
– Невже і ми пішли з цих людей?
– У нас тут ціла купа родичів, – відповідав батько, задоволено всміхаючись. – А корені наші саме з цих країв. Скільки тут волі, землі й неба!
Особливо багато розповідав про історію та звичаї цих країв двоюрідний дядько Євграф Максимович Короленко.
– Не люблять у нас тут холуїв, бо козаки ніколи ні перед ким шапки не гнули, – гарячився він, цьвохкаючи батогом по засохлих бур’янах. – Я хоч і не такий, як Залізняк або Гонта, але прямо в хату заходжу, хоч і ґуль чимало понабивав. Були і в нас такі, як Джордано Бруно. Тільки не можу зрозуміти, чого він пішов на кострище, я б, як Галілей, усі хрести їм, собакам, перецілував би. А тоді б вийшов і сказав: а все-таки буде по-моєму!
Вони часто гуляли з дядьком тихими зимовими вулицями Харкова. Один любив розповідати, другий – слухати. Глибоко в нічному небі сяяв Чумацький Шлях, дядько називав Володі сузір’я по-українському – Стожари, Волосожар… У 1873 році Володя пішов у перший клас Харківської гімназії, перед цим провів літо в Основі, спадковому маєтку видатного українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Він захоплено читав його українські повісті, адже все навколо нагадувало про них. На театральній сцені йшов незрівнянний «Шельменко-денщик», на Гончарівці можна було досі зустріти прототипів «Сватання на Гончарівці». Тоді ж, навчаючись у гімназії, він робив перші проби пера.
Однак життя йшло своїм плином. Іван Васильович не міг довго залишатися в тіні суспільних проблем та ідей. Він знову переїздить до Петербурга, перед цим побувавши за кордоном. У Мілані Іван Васильович приніс у готель газету «Вперед», що її видавав відомий російський емігрант, філософ П. Л. Лавров, знайомець Вернадського по Петербургу. Володя почав читати газету і натрапив на повідомлення про циркуляр, який забороняв друкування в Росії українською мовою. Він показав газету батькові.
– Як це може бути? – вражені очі хлопця запитально дивились на батька.
Іван Васильович не витримав. Не пом’якшуючи фактів, він розповів синові історію України, історію боротьби українців за незалежність, а також про таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, одним із очільників якого був дядько Ганни Петрівни Вернадської.
Батько читав йому уривки з «Кобзаря», вони вражали Володю. Він повернувся в Петербург переконаним українцем і залишався ним усе життя. У столиці юнак почав знайомитися з українською літературою, знаходив книжки в бібліотеках, скуповував їх у букіністів. Дізнавшись про цілий масив літератури польською мовою про Україну, вивчив польську мову. Згодом батько відкриває видавничу фірму «Славянская печать» і книжковий магазин на Невському проспекті.
Одного разу в столичній гімназії до Володі Вернадського підійшов красивий смаглявий гімназист з овальним обличчям і нервовими жестами. Це був Андрій Краснов, котрий на все життя став його другом. Краснов, який захоплювався Геродотом, заприязнився з Вернадським, цікавим до всіх галузей знань і мистецтва. Уже тоді формувався всеохопний енциклопедичний його геній, що пізніше так повно і синтетично виявився в різних сферах науки, філософії, історії. Захоплений історією України, Володимир Вернадський заінтересував своїм баченням цього предмета своїх товаришів Краснова й Кульжинського. Після зимових канікул усі троє мали писати історію князювання Володимира Волинського. В одному з віршів, присвячених Володимиру Вернадському, Андрій Краснов так висловив своє ставлення до українських студій Володимира: «Скажи мне, сердце патриота, зачем так сильно ты грустишь?»
Вернадський відчував свою належність до «козацької держави», він глибоко і всебічно намагався висвітлити її роль у Європі. Для цього він пише статтю «Угорська Русь із 1848 року», в якій демонструє свій незалежний погляд на історичні події, заснований на ґрунтовному вивченні величезної кількості літератури за темою. Але «регістр» захоплень і ідей Вернадського не обмежується історією. Він бачить перед собою всю картину світу, він намагається знайти їй своє пояснення, першопричини явищ і походження людини. Батько дарує йому на день народження книгу Ч. Дарвіна «Походження людини» англійською мовою.
«Дивним чином, – згадував пізніше Володимир Іванович, – потяг до природничих наук дала мені зіпсована класична гімназія, завдяки тій внутрішній, підпільній, непідозрюваній діяльності, яка в ній йшла в тих випадках, коли в її середовище потрапляли живі, талановиті юнаки-натуралісти. У таких випадках їхній вплив на інших міг бути дуже сильним, бо вони відкривали перед товаришами новий живий світ, глибоко важливий і чудовний, перед ним зовсім блідло сухе і звиродніле викладання офіційної школи».
Насамкінець гімназичного життя навколо Краснова й Вернадського утворився тісний гурток природознавців. Потім він перейшов в університетське життя.
Отримати дворянство пощастило діду Володимира Івановича Василю Івановичу Вернацькому, який із тих пір писався Вернадським. Прекрасний військовий лікар (служив на посаді штаб-лікаря), він брав участь у походах Суворова і навіть у його славетному переході через Альпи. Згодом потрапив у полон до французів, отримав у Парижі із рук самого Наполеона орден Почесного легіону за гуманне ставлення до поранених. До речі, Іван Вернацький свого часу посилав сина Василя вчитися до Києво-Могилянської академії, але той не послухав батька і пішки пішов до Москви – вчитися на лікаря. Тоді свавільний батько публічно відмовився від сина і прокляв його в церкві. З того часу всі діти Вернадських умирали в отроцтві. Коли Василю Івановичу вже було під шістдесят, він вирішив назвати сина Іваном, на честь немилосердного родича. Саме він і продовжив рід Вернадських.
Василь Іванович одружився на сестрі Опанаса Яковича Короленка – Катерині Яківні. До речі, їхній внук – Володимир Галактіонович Короленко, відомий російський письменник і публіцист, пристрасний захисник прав простого українського народу – троюрідний брат Володимиру Івановичу.
Син Василя Івановича, Іван Васильович Вернадський народився в Києві, тут-таки вчився, закінчив університет і в 1843 році, маючи двадцять два роки, поїхав за кордон удосконалювати знання політичної економії. Невдовзі він захистив магістерську, а згодом і докторську дисертацію, і очолив кафедру політичної економії в рідному університеті.
У той час він знайомиться з освіченою й ініціативною дівчиною, Марією Миколаївною Шагаєвою, яка стала його дружиною, другом і помічником. Саме політична економія стала предметом її захоплення. Іван Васильович переходить викладати до Московського університету, потім стає професором у Головному педагогічному інституті, а згодом береться до роботи в Олександрівському ліцеї. За порадою дружини він починає видавати популярний економічний журнал «Экономический указатель». Вернадський планував навіть вступити в полеміку з М. Г. Чернишевським, який хотів привернути увагу суспільства до селянської общини, – Вернадський і Чернишевський стояли на різних позиціях: якщо перший мріяв про конституцію, то другий кликав Русь до сокири.
Невдовзі Іван Васильович одружився вдруге (Марія Миколаївна померла від туберкульозу). Дружиною його стала Ганна Петрівна Константинович, дочка українського поміщика. Вона була голосиста – давала уроки співу в Петербурзі і брала участь у відомому хорі композитора Балакирева. Саме вона і дала світові сина Володимира: це сталося в Петербурзі, на вулиці Мільйонній, 12 березня 1863 року. Потім на світ з’явились його сестри – Ольга та Катерина.
Та згодом сталася велика сімейна драма. Іван Васильович на засіданні Вільного економічного товариства вступив у палку полеміку: він доводив, що велика промисловість і велике землеволодіння – аж ніяк не синоніми. І тут, у розпалі дискусії, він утратив свідомість. Це був крововилив у мозок. Після цього сім’я переїздить до Харкова, де Вернадському-батькові дають місце управителя Харківської контори Державного банку. Володі Вернадському на ту пору виповнилося п’ять років.
На той час Харків стрімко розвивався. Столиця Слобожанщини, вільнолюбного козацького краю, налічувала 50 тисяч жителів. У 1808 році тут відкрито астрономічну обсерваторію, а в 1865 році М. М. Бекетов формулює теорію алюмотермії (згодом В. І. Вернадський внесе великий вклад у цю галузь знання), 1879 року засновано Харківське математичне товариство, а в 1885 році відкрито Технологічний інститут. У той же час у Харківському університеті працюють учені зі світовими іменами.
Якось до Івана Васильовича зайшов Дмитро Іванович Каченовський, професор Харківського університету, його щирий приятель. Він саме повернувся з-за кордону, розповідав про Гарібальді, франко-прусську війну. Малий Володя жадібно слухав про сповнене драматизму, але сильне прагненням до волі європейське життя. Іван Васильович, вислухавши новини, сказав Каченовському:
– Ще мій батько був упевнений, що я доживу до конституції в Росії, але тепер я бачу, що дай Бог дожити моєму синові!
Однак життя на Слобожанщині значно відрізнялось від животіння в сіро-казенному Петербурзі, улітку відділення Харківської банківської контори їхало в Полтаву на Іллінський ярмарок, а Вернадські перебирались на Полтавщину як на відпочинок. Ярмарковий натовп, яскраве вбрання жінок, ремиґання волів та корів, цигани в червоних сорочках, що пришпорювали карих та гнідих коней, – усе це захоплювало душу Володі Вернадського. Він запитував:
– Невже і ми пішли з цих людей?
– У нас тут ціла купа родичів, – відповідав батько, задоволено всміхаючись. – А корені наші саме з цих країв. Скільки тут волі, землі й неба!
Особливо багато розповідав про історію та звичаї цих країв двоюрідний дядько Євграф Максимович Короленко.
– Не люблять у нас тут холуїв, бо козаки ніколи ні перед ким шапки не гнули, – гарячився він, цьвохкаючи батогом по засохлих бур’янах. – Я хоч і не такий, як Залізняк або Гонта, але прямо в хату заходжу, хоч і ґуль чимало понабивав. Були і в нас такі, як Джордано Бруно. Тільки не можу зрозуміти, чого він пішов на кострище, я б, як Галілей, усі хрести їм, собакам, перецілував би. А тоді б вийшов і сказав: а все-таки буде по-моєму!
Вони часто гуляли з дядьком тихими зимовими вулицями Харкова. Один любив розповідати, другий – слухати. Глибоко в нічному небі сяяв Чумацький Шлях, дядько називав Володі сузір’я по-українському – Стожари, Волосожар… У 1873 році Володя пішов у перший клас Харківської гімназії, перед цим провів літо в Основі, спадковому маєтку видатного українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Він захоплено читав його українські повісті, адже все навколо нагадувало про них. На театральній сцені йшов незрівнянний «Шельменко-денщик», на Гончарівці можна було досі зустріти прототипів «Сватання на Гончарівці». Тоді ж, навчаючись у гімназії, він робив перші проби пера.
Харків, Слобожанщина і Полтавщина залишили в юній душі Вернадського незгладимий слід, тут він відчув незрівнянну велич природи, її вічну таємницю. Ус е спліталося в ній – і тремтливий слід Чумацького Шляху на річковій гладіні, і посвист крил хижого птаха, що каменем падав на жертву, і міріади світлячків на запашних степових травах, і зоряне шатро незабутнього українського неба.
Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь…
Но борешься, бьешься,
бедняжка, одна
И в этой борьбе изнываешь…
Однак життя йшло своїм плином. Іван Васильович не міг довго залишатися в тіні суспільних проблем та ідей. Він знову переїздить до Петербурга, перед цим побувавши за кордоном. У Мілані Іван Васильович приніс у готель газету «Вперед», що її видавав відомий російський емігрант, філософ П. Л. Лавров, знайомець Вернадського по Петербургу. Володя почав читати газету і натрапив на повідомлення про циркуляр, який забороняв друкування в Росії українською мовою. Він показав газету батькові.
– Як це може бути? – вражені очі хлопця запитально дивились на батька.
Іван Васильович не витримав. Не пом’якшуючи фактів, він розповів синові історію України, історію боротьби українців за незалежність, а також про таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, одним із очільників якого був дядько Ганни Петрівни Вернадської.
Батько читав йому уривки з «Кобзаря», вони вражали Володю. Він повернувся в Петербург переконаним українцем і залишався ним усе життя. У столиці юнак почав знайомитися з українською літературою, знаходив книжки в бібліотеках, скуповував їх у букіністів. Дізнавшись про цілий масив літератури польською мовою про Україну, вивчив польську мову. Згодом батько відкриває видавничу фірму «Славянская печать» і книжковий магазин на Невському проспекті.
Одного разу в столичній гімназії до Володі Вернадського підійшов красивий смаглявий гімназист з овальним обличчям і нервовими жестами. Це був Андрій Краснов, котрий на все життя став його другом. Краснов, який захоплювався Геродотом, заприязнився з Вернадським, цікавим до всіх галузей знань і мистецтва. Уже тоді формувався всеохопний енциклопедичний його геній, що пізніше так повно і синтетично виявився в різних сферах науки, філософії, історії. Захоплений історією України, Володимир Вернадський заінтересував своїм баченням цього предмета своїх товаришів Краснова й Кульжинського. Після зимових канікул усі троє мали писати історію князювання Володимира Волинського. В одному з віршів, присвячених Володимиру Вернадському, Андрій Краснов так висловив своє ставлення до українських студій Володимира: «Скажи мне, сердце патриота, зачем так сильно ты грустишь?»
Вернадський відчував свою належність до «козацької держави», він глибоко і всебічно намагався висвітлити її роль у Європі. Для цього він пише статтю «Угорська Русь із 1848 року», в якій демонструє свій незалежний погляд на історичні події, заснований на ґрунтовному вивченні величезної кількості літератури за темою. Але «регістр» захоплень і ідей Вернадського не обмежується історією. Він бачить перед собою всю картину світу, він намагається знайти їй своє пояснення, першопричини явищ і походження людини. Батько дарує йому на день народження книгу Ч. Дарвіна «Походження людини» англійською мовою.
«Дивним чином, – згадував пізніше Володимир Іванович, – потяг до природничих наук дала мені зіпсована класична гімназія, завдяки тій внутрішній, підпільній, непідозрюваній діяльності, яка в ній йшла в тих випадках, коли в її середовище потрапляли живі, талановиті юнаки-натуралісти. У таких випадках їхній вплив на інших міг бути дуже сильним, бо вони відкривали перед товаришами новий живий світ, глибоко важливий і чудовний, перед ним зовсім блідло сухе і звиродніле викладання офіційної школи».
Насамкінець гімназичного життя навколо Краснова й Вернадського утворився тісний гурток природознавців. Потім він перейшов в університетське життя.
Під знаком двоголового орла
Першого березня 1881 року за рішенням партії «Народна воля» було вбито Олександра II. Володя Вернадський, який добре знав про полеміку свого батька з Чернишевським, був приголомшений. Ось вона – сокира в руках замість переконливих аргументів! Але суспільство більше цікавила не смерть імператора і загроза того, що сокира в беззаконних руках може бути спрямована проти будь-кого, воно жадало смерті терористам. Вернадський виходив на набережну Неви і довго дивився на її свинцеві каламутні хвилі. Що несуть вони? Як повернеться історія? Чия правда в цій сутичці – закостенілої влади чи гуртка людей, що беруть на себе сміливість накреслювати шляхи в майбутнє цілому народу? Він пише у своєму щоденнику: «Спільною ідеєю нашою має бути те, що народ повинен усвідомлювати свої сили і права, щоб приводити народ до усвідомлення, що треба йому самому управляти собою. Намагатися надати народу ряд практично необхідних і важливих свідчень, намагатися спрямувати його думку і переконати його в його силах. Держава і уряд існують для народу, а не народ для держави і уряду. Тільки тоді, коли більшість мас зрозуміє і своє становище, і свої сили, тільки тоді можливе більш розумне усунення нинішнього паразитарного уряду».
Вернадський вирішує повністю віддатись науці і вступає на природничий факультут Петербурзького університету, де лекції читали такі світила науки, як Менделєєв, Бутлеров, Бекетов, Докучаєв, Вагнер, Воєйков. Вернадський згодом згадає, що на лекціях Менделєєва, Докучаєва і Бекетова студентам-«неофітам» відкрився новий світ: всі вони палко й енергійно взялися за наукову роботу. На лекціях Менделєєва студенти не тільки вивчали наукові факти та істини, вони пізнавали суспільне життя. Всесвітньовідомий учений був на вершині слави, він став членом багатьох академій та університетів світу. Тільки Російська академія наук забалотувала видатного хіміка. Обуренню передової громадськості та студентства не було меж, Володимир Вернадський теж брав участь у студентських зібраннях, входив у студентське науково-літературне товариство, – потім імена членів цього товариства стали окрасою духовного і громадського життя й передової науки. Воно проіснувало до 1887 року, коли секретар товариства, студент природничого відділення, був страчений за підготовку замаху на імператора Олександра III. Цим студентом був Олександр Ульянов. Про його революційну підпільно-терористичну діяльність ніхто не знав, – члени товариства, і серед них Вернадський, високо цінували цього красивого юнака з пишною шевелюрою. Він був відомий дослідженнями в галузі зоології та хімії. Одна зі студентських робіт Ульянова була відзначена золотою медаллю. Володимир Вернадський у полеміці з членами товариства захищав позицію Льва Толстого, який пропонував цареві помилувати убивць його батька Олександра II.
Удома мати застерігала сина від участі в політиці: батько саме лежав хворий після другого апоплексичного удару. Володимир довго сидів у порожньому кабінеті батька, думаючи: що можна зробити, щоб реалізувати себе, допомогти народу в його нелегкій боротьбі за гідне існування?
І він відповідав собі – наука, велика наука, яка об’єднає різні галузі людського знання у величну будову світового гуманістичного пізнання. Усе більше він занурювався в чисту науку. Та й у науковому відділі студентського науково-літературного товариства саме Володимир Вернадський вів мінералогію. Він захоплюється подорожами О. Гумбольдта, ідеї якого були викладені в праці «Космос» у 1843 році (російською мовою перекладено 1848—1863 рр.): Гумбольдт увів поняття ізотерм, відстоював ідею широтної і вертикальної зональності географічних явищ. Вернадський цікавився також роботами біолога К. Ф. Рульє, який вважав, що замість подорожей у віддалені країни треба вивчати істот і рослини рідного краю. І, звичайно ж, ще з юності Вернадського захоплювала наукова реформаторська робота Чарлза Дарвіна, який наполягав на визнанні провідного значення взаємодії між тваринними та рослинними видами і навколишнім середовищем. Як побачимо далі, це твердження стало головною підставою для всієї наукової діяльності Вернадського. Велике значення для формування наукових поглядів Вернадського мала книга слобожанина І. І. Мечникова «Вчення про органічні форми, засновані на теорії перетворення видів».
Саме тоді на життєвому шляху Вернадського трапляється великий учений Василь Васильович Докучаєв. Його незвичайна інтуїція дослідника, асоціативне мислення творчої особистості справили на Вернадського величезний вплив. Виявилось, що в розумінні природи та синтезу всіх процесів у ній вони стоять на однакових позиціях. Докучаєв навчав студентів того, що справжня наука починається з пошуку зв’язку між видимими явищами. Побувавши з Докучаєвим у Сестрорєцьку, відчувши подих живої землі, Вернадський записує: «Раніше я не розумів тієї насолоди, яку відчуває людина, що з сущого, із природи сприймається її почуттями, не із книг, а з неї самої».
Саме Докучаєв був взірцем ученого, який не ждав появи нової синтетичної науки, а сам створював її. Його ґрунтознавство стало першою наукою, яка вивчала не самі організми осібно, а всю систему взаємодії між живою і мертвою природою. Власне Докучаєв дав наукове поняття про ґрунти. Сільські господарі й агрономи вважали грунтом ріллю культурних полів; геологи розуміли ґрунти як змінені вивітрюванням корінні породи. Досліджуючи за пропозицією Вільного економічного товариства чорноземи, Докучаєв звернув увагу на те, що в первісних степах, і під лісами, і під лугами завжди є природне поверхневе утворення, збагачене рослинними залишками, і дійшов висновку, що чорнозем утворюється в результаті спільної взаємодії клімату, органічного життя і материнської породи. Так Докучаєв відкрив «ґрунтосферу» і таким чином спонукав молодого Вернадського до всеохопного наукового аналізу, до вивчення всіх взаємозв’язків, які на той період була здатна виявити наука.
Саме в цей час у польовій книжці Вернадського з’являється запис про існування законів у розподілі мінералів, про своєрідну «періодичну таблицю» їх генезису. Докучаєв звернув увагу на міркування Вернадського і, пославшись на Кропоткіна як на свого вчителя, сказав, що ця концепція може бути програмою всього життя.
Невдовзі, в 1885 році, Володимир Іванович закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений в установі для підготовки до професорського звання. Потім було літо в селі Олександрівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії… Вернадський знову у милих для нього місцях козацького краю. Сестра Катя, яка вийшла заміж за Сергія Олександровича Короленка, розповідала братові перекази і легенди запорозької минувшини. Дім Короленків став для нього островом тиші і спокою, він увесь віддався ґрунтознавчим студіям. Володимиру йшов 23 рік, коли він після закінчення Петербурзького університету, влітку 1885 року, поїхав у Новомосковський повіт Катеринославської губернії (нині – Дніпропетровська область). Це була його друга поїздка у південні краї імперії. Перша – у цей же район – відбулась роком раніше і мала ознайомчий характер. Результатом стали подорожні нотатки, які тепер зберігаються в Архіві Російської академії наук. Подорож 1885 року була вже переважно дослідницькою – її підсумком став нарис «Вільне». У ньому науковець відобразив особливості життя і побуту українського народу, його своєрідність і щаблі історії. Ось уривок із його тодішніх записів:
«Вільне розміщене на березі р. Самари. Ще й понині тут дуже багато переказів про старовину, про порядки і діла, які були в Росії до 1861 року. Саме село Вільне є живий пам’ятник цієї старовини. Після розорення Січі величезна кількість землі по Самарі до самого Павлограда одержав у дар один із генералів Катерини II – Фалєєв.
У цьому році мені вперше довелося зіткнутися з фактами про взаємовідношення росіян і малоросіян. Усе більше й більше поширюване українофільство викликає те, що в Києві, в Полтавській губернії (особливо в повітах Миргородському та Кобеляцькому) розмовною мовою навіть віталень і балів стає мова малоросійська.
Ось селянин Волинської губернії, який повертається після 22-річного заслання за участь у повстанні 1863 року; він вважає малоросів зовсім осібним від росіян і поляків народом і Україну вважає зовсім окремою країною.
У навколишніх лісах багато пам’яті про Запорожжя. До того часу, як пішли запорожці, розповідав мені мій візник, мали вони тут багато ватаг. Головним пристановищем була для них місцина на землі Єлецького повіту, там було їх містечко; донині збереглись його сліди і навіть уцілів підземний хід».
…Невдовзі молодий Вернадський вступає разом зі своїм гімназичним другом Андрієм Миколайовичем Красновим до народницького гуртка, який вів просвітницьку діяльність, видавав доступні й потрібні народу книжки. Особливу популярність серед членів гуртка мала книга Христини Алчевської «Що читати народові». Одного разу на засідання гуртка прийшли учень Льва Толстого Володимир Григорович Чертков та біограф видатного письменника Бірюков. Гвардійський офіцер Чертков, який ще недавно був завзятим картярем і вірним прихильником Бахуса, став відданим учнем Толстого… Вернадського глибоко вразила життєва історія цієї людини, її здатність відродитись для народного блага. Тоді ж Вернадський познайомився зі співробітницею Алчевської Олександрою Калмиковою. Її чоловіка призначили сенатором, і вона переїхала з Харкова до Петербурга. Там вона відкрила склад народної літератури, який був місцем для зборів і явок політичної групи «Звільнення праці». Саме вона сказала про Вернадського: «Упертий українець. Собі на умі!»
Саме в цьому товаристві Вернадський зустрічає майбутню дружину, Наталію Єгорівну Старицьку, родом зі шляхетного козацького роду. У перший же вечір у присутності Наталії Єгорівни багато говорили про оповідання Короленка «Сон Макара». Проводжаючи Наталку додому на Літейний проспект, Володимир Іванович розповідав про автора оповідання, який був йому троюрідним братом. Уже прощаючись, Володимир довго тримав руку Наталки в своїй руці. Очевидно, серце його зрозуміло, яка птаха сіла на родову гілку Вернадських. Невдовзі «упертий українець» і «українська амазонка» одружились. Ініціативна і розумна Наталя все більше залучала Вернадського до суспільного життя. Він стає головою Центральної ради об’єднаних земляцтв: на зборах земляцтва бували О. І. Ульянов та його соратники. Дійшло до того, що Вернадському дали на зберігання ящик із пристроєм для виготовлення динаміту. І ось Ульянова арештовують – ящик, який зберігався в мінералогічному кабінеті Вернадського, за спільною згодою утопили в Неві. Батько Наталії Єгорівни Єгор Павлович Старицький був головою одного з судових департаментів Державної думи. Він дуже болюче сприймав усі стадії суду і слідства над терористами. Володимиру Івановичу він пошепки розповідав:
– Уявляєте, три дні цар не показувався, а на четвертий усі були арештовані на місці з бомбами в руках, а інші – вдома. Царю повідомили негайно про все, а він тільки й сказав: «Цього разу Бог нас спас, та чи надовго?»
Настали важкі дні. Вернадського викликає Делянов, тодішній міністр народної освіти, і пропонує негайно подати заяву про відставку. Але тут збунтувалася козацька кров у Єгора Павловича Старицького, який на той час був головою департаменту законів Державної думи. Він зробив Делянову блискавичний візит і з розпашілим лицем почав вимагати пояснень: як могло статись, що Вернадському пропонують відставку без оголошення причин? Позирнувши на портрет імператора, Делянов зробив багатозначний жест. Справу було полагоджено і вирішено надати Вернадському закордонне відрядження. Та вже 1 вересня 1887 року в молодого подружжя Вернадських народжується син Георгій.
Та настав час, і на Варшавський вокзал із валізами і сумками прибули Вернадські, щоб їхати за кордон. Проводжав їх «петербурзький козак» Єгор Павлович Старицький. Після справдешної туристичної поїздки до Італії Вернадські прибули до Мюнхена. Тут молодого вченого зустрів «король кристалографії» Пауль Грот: він відвідував блискучі лекції курсу мікрохімічного аналізу професора Гаусгофера, до його послуг був фізичний кабінет професора Зонке. Саме він розвивав теорію кристалізації, чим особливо цікавився Вернадський. Переповнений враженнями, він пише Наталії Єгорівні: «Я відчуваю, що все більше і більше навчаюсь методики, тобто у мене з’являються руки, потужніше працює думка. Взагалі з головою моєю діється щось дивне, вона легко фантазує, переповнена роботою, як давно не було. Хвилини, коли обдумуєш ті чи інші питання, коли сполуки, відомі уже, нині прагнеш пов’язати з цими даними, знайти спосіб пройнятися будовою речовини, в такі хвилини переживаєш якийсь особливий стан – це справжній екстаз».
Вернадський вирішує повністю віддатись науці і вступає на природничий факультут Петербурзького університету, де лекції читали такі світила науки, як Менделєєв, Бутлеров, Бекетов, Докучаєв, Вагнер, Воєйков. Вернадський згодом згадає, що на лекціях Менделєєва, Докучаєва і Бекетова студентам-«неофітам» відкрився новий світ: всі вони палко й енергійно взялися за наукову роботу. На лекціях Менделєєва студенти не тільки вивчали наукові факти та істини, вони пізнавали суспільне життя. Всесвітньовідомий учений був на вершині слави, він став членом багатьох академій та університетів світу. Тільки Російська академія наук забалотувала видатного хіміка. Обуренню передової громадськості та студентства не було меж, Володимир Вернадський теж брав участь у студентських зібраннях, входив у студентське науково-літературне товариство, – потім імена членів цього товариства стали окрасою духовного і громадського життя й передової науки. Воно проіснувало до 1887 року, коли секретар товариства, студент природничого відділення, був страчений за підготовку замаху на імператора Олександра III. Цим студентом був Олександр Ульянов. Про його революційну підпільно-терористичну діяльність ніхто не знав, – члени товариства, і серед них Вернадський, високо цінували цього красивого юнака з пишною шевелюрою. Він був відомий дослідженнями в галузі зоології та хімії. Одна зі студентських робіт Ульянова була відзначена золотою медаллю. Володимир Вернадський у полеміці з членами товариства захищав позицію Льва Толстого, який пропонував цареві помилувати убивць його батька Олександра II.
Удома мати застерігала сина від участі в політиці: батько саме лежав хворий після другого апоплексичного удару. Володимир довго сидів у порожньому кабінеті батька, думаючи: що можна зробити, щоб реалізувати себе, допомогти народу в його нелегкій боротьбі за гідне існування?
І він відповідав собі – наука, велика наука, яка об’єднає різні галузі людського знання у величну будову світового гуманістичного пізнання. Усе більше він занурювався в чисту науку. Та й у науковому відділі студентського науково-літературного товариства саме Володимир Вернадський вів мінералогію. Він захоплюється подорожами О. Гумбольдта, ідеї якого були викладені в праці «Космос» у 1843 році (російською мовою перекладено 1848—1863 рр.): Гумбольдт увів поняття ізотерм, відстоював ідею широтної і вертикальної зональності географічних явищ. Вернадський цікавився також роботами біолога К. Ф. Рульє, який вважав, що замість подорожей у віддалені країни треба вивчати істот і рослини рідного краю. І, звичайно ж, ще з юності Вернадського захоплювала наукова реформаторська робота Чарлза Дарвіна, який наполягав на визнанні провідного значення взаємодії між тваринними та рослинними видами і навколишнім середовищем. Як побачимо далі, це твердження стало головною підставою для всієї наукової діяльності Вернадського. Велике значення для формування наукових поглядів Вернадського мала книга слобожанина І. І. Мечникова «Вчення про органічні форми, засновані на теорії перетворення видів».
Саме тоді на життєвому шляху Вернадського трапляється великий учений Василь Васильович Докучаєв. Його незвичайна інтуїція дослідника, асоціативне мислення творчої особистості справили на Вернадського величезний вплив. Виявилось, що в розумінні природи та синтезу всіх процесів у ній вони стоять на однакових позиціях. Докучаєв навчав студентів того, що справжня наука починається з пошуку зв’язку між видимими явищами. Побувавши з Докучаєвим у Сестрорєцьку, відчувши подих живої землі, Вернадський записує: «Раніше я не розумів тієї насолоди, яку відчуває людина, що з сущого, із природи сприймається її почуттями, не із книг, а з неї самої».
Саме Докучаєв був взірцем ученого, який не ждав появи нової синтетичної науки, а сам створював її. Його ґрунтознавство стало першою наукою, яка вивчала не самі організми осібно, а всю систему взаємодії між живою і мертвою природою. Власне Докучаєв дав наукове поняття про ґрунти. Сільські господарі й агрономи вважали грунтом ріллю культурних полів; геологи розуміли ґрунти як змінені вивітрюванням корінні породи. Досліджуючи за пропозицією Вільного економічного товариства чорноземи, Докучаєв звернув увагу на те, що в первісних степах, і під лісами, і під лугами завжди є природне поверхневе утворення, збагачене рослинними залишками, і дійшов висновку, що чорнозем утворюється в результаті спільної взаємодії клімату, органічного життя і материнської породи. Так Докучаєв відкрив «ґрунтосферу» і таким чином спонукав молодого Вернадського до всеохопного наукового аналізу, до вивчення всіх взаємозв’язків, які на той період була здатна виявити наука.
Саме в цей час у польовій книжці Вернадського з’являється запис про існування законів у розподілі мінералів, про своєрідну «періодичну таблицю» їх генезису. Докучаєв звернув увагу на міркування Вернадського і, пославшись на Кропоткіна як на свого вчителя, сказав, що ця концепція може бути програмою всього життя.
Невдовзі, в 1885 році, Володимир Іванович закінчив університет зі званням кандидата наук і був залишений в установі для підготовки до професорського звання. Потім було літо в селі Олександрівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії… Вернадський знову у милих для нього місцях козацького краю. Сестра Катя, яка вийшла заміж за Сергія Олександровича Короленка, розповідала братові перекази і легенди запорозької минувшини. Дім Короленків став для нього островом тиші і спокою, він увесь віддався ґрунтознавчим студіям. Володимиру йшов 23 рік, коли він після закінчення Петербурзького університету, влітку 1885 року, поїхав у Новомосковський повіт Катеринославської губернії (нині – Дніпропетровська область). Це була його друга поїздка у південні краї імперії. Перша – у цей же район – відбулась роком раніше і мала ознайомчий характер. Результатом стали подорожні нотатки, які тепер зберігаються в Архіві Російської академії наук. Подорож 1885 року була вже переважно дослідницькою – її підсумком став нарис «Вільне». У ньому науковець відобразив особливості життя і побуту українського народу, його своєрідність і щаблі історії. Ось уривок із його тодішніх записів:
«Вільне розміщене на березі р. Самари. Ще й понині тут дуже багато переказів про старовину, про порядки і діла, які були в Росії до 1861 року. Саме село Вільне є живий пам’ятник цієї старовини. Після розорення Січі величезна кількість землі по Самарі до самого Павлограда одержав у дар один із генералів Катерини II – Фалєєв.
У цьому році мені вперше довелося зіткнутися з фактами про взаємовідношення росіян і малоросіян. Усе більше й більше поширюване українофільство викликає те, що в Києві, в Полтавській губернії (особливо в повітах Миргородському та Кобеляцькому) розмовною мовою навіть віталень і балів стає мова малоросійська.
Ось селянин Волинської губернії, який повертається після 22-річного заслання за участь у повстанні 1863 року; він вважає малоросів зовсім осібним від росіян і поляків народом і Україну вважає зовсім окремою країною.
У навколишніх лісах багато пам’яті про Запорожжя. До того часу, як пішли запорожці, розповідав мені мій візник, мали вони тут багато ватаг. Головним пристановищем була для них місцина на землі Єлецького повіту, там було їх містечко; донині збереглись його сліди і навіть уцілів підземний хід».
…Невдовзі молодий Вернадський вступає разом зі своїм гімназичним другом Андрієм Миколайовичем Красновим до народницького гуртка, який вів просвітницьку діяльність, видавав доступні й потрібні народу книжки. Особливу популярність серед членів гуртка мала книга Христини Алчевської «Що читати народові». Одного разу на засідання гуртка прийшли учень Льва Толстого Володимир Григорович Чертков та біограф видатного письменника Бірюков. Гвардійський офіцер Чертков, який ще недавно був завзятим картярем і вірним прихильником Бахуса, став відданим учнем Толстого… Вернадського глибоко вразила життєва історія цієї людини, її здатність відродитись для народного блага. Тоді ж Вернадський познайомився зі співробітницею Алчевської Олександрою Калмиковою. Її чоловіка призначили сенатором, і вона переїхала з Харкова до Петербурга. Там вона відкрила склад народної літератури, який був місцем для зборів і явок політичної групи «Звільнення праці». Саме вона сказала про Вернадського: «Упертий українець. Собі на умі!»
Саме в цьому товаристві Вернадський зустрічає майбутню дружину, Наталію Єгорівну Старицьку, родом зі шляхетного козацького роду. У перший же вечір у присутності Наталії Єгорівни багато говорили про оповідання Короленка «Сон Макара». Проводжаючи Наталку додому на Літейний проспект, Володимир Іванович розповідав про автора оповідання, який був йому троюрідним братом. Уже прощаючись, Володимир довго тримав руку Наталки в своїй руці. Очевидно, серце його зрозуміло, яка птаха сіла на родову гілку Вернадських. Невдовзі «упертий українець» і «українська амазонка» одружились. Ініціативна і розумна Наталя все більше залучала Вернадського до суспільного життя. Він стає головою Центральної ради об’єднаних земляцтв: на зборах земляцтва бували О. І. Ульянов та його соратники. Дійшло до того, що Вернадському дали на зберігання ящик із пристроєм для виготовлення динаміту. І ось Ульянова арештовують – ящик, який зберігався в мінералогічному кабінеті Вернадського, за спільною згодою утопили в Неві. Батько Наталії Єгорівни Єгор Павлович Старицький був головою одного з судових департаментів Державної думи. Він дуже болюче сприймав усі стадії суду і слідства над терористами. Володимиру Івановичу він пошепки розповідав:
– Уявляєте, три дні цар не показувався, а на четвертий усі були арештовані на місці з бомбами в руках, а інші – вдома. Царю повідомили негайно про все, а він тільки й сказав: «Цього разу Бог нас спас, та чи надовго?»
Настали важкі дні. Вернадського викликає Делянов, тодішній міністр народної освіти, і пропонує негайно подати заяву про відставку. Але тут збунтувалася козацька кров у Єгора Павловича Старицького, який на той час був головою департаменту законів Державної думи. Він зробив Делянову блискавичний візит і з розпашілим лицем почав вимагати пояснень: як могло статись, що Вернадському пропонують відставку без оголошення причин? Позирнувши на портрет імператора, Делянов зробив багатозначний жест. Справу було полагоджено і вирішено надати Вернадському закордонне відрядження. Та вже 1 вересня 1887 року в молодого подружжя Вернадських народжується син Георгій.
Та настав час, і на Варшавський вокзал із валізами і сумками прибули Вернадські, щоб їхати за кордон. Проводжав їх «петербурзький козак» Єгор Павлович Старицький. Після справдешної туристичної поїздки до Італії Вернадські прибули до Мюнхена. Тут молодого вченого зустрів «король кристалографії» Пауль Грот: він відвідував блискучі лекції курсу мікрохімічного аналізу професора Гаусгофера, до його послуг був фізичний кабінет професора Зонке. Саме він розвивав теорію кристалізації, чим особливо цікавився Вернадський. Переповнений враженнями, він пише Наталії Єгорівні: «Я відчуваю, що все більше і більше навчаюсь методики, тобто у мене з’являються руки, потужніше працює думка. Взагалі з головою моєю діється щось дивне, вона легко фантазує, переповнена роботою, як давно не було. Хвилини, коли обдумуєш ті чи інші питання, коли сполуки, відомі уже, нині прагнеш пов’язати з цими даними, знайти спосіб пройнятися будовою речовини, в такі хвилини переживаєш якийсь особливий стан – це справжній екстаз».