А поки що Шевченко завдяки своїм новим друзям – Гребінці, Сошенкові та учневі Карла Брюллова Аполлонові Мокрицькому (приятелі називали його «Бельведерським») – входить до санкт-петербурзького мистецького бомонду. Тарас був представлений конференц-секретареві Академії мистецтв Василеві Григоровичу. Своєю чергою Григорович разом із придворним художником Олексієм Венеціановим представили його Василеві Жуковському, який був тоді вихователем майбутнього імператора Олександра II. Завдяки Григоровичу Шевченко вже десь наприкінці 1836-го або на початку 1837 року дастав змогу відвідувати рисувальний клас при Товаристві заохочування художників. Він часто буває також в Ермітажі, милуючись шедеврами світового малярства. І попри те, що юний Шевченко не мав належної освіти, він уже тоді вмів відчувати всі тонкощі мистецтва. Згадаймо, як Аполлон Мокрицький писав у своєму щоденникові 8 квітня 1838 року (до викупу Шевченка з кріпацтва залишалось півтора тижні): «На третій день Пасхи зранку я почав малювати Венеру. Невдовзі прийшов Шевченко, і ми вирушили в Ермітаж. З великою користю ми говорили в цьому святилищі, і на цей раз я більше, ніж будь-коли, побачив єство картин першокласних майстрів. Ван Дейк, Рубенс, Веласкес, Ґвідо, Аннібал Каррачі та інші, Пуссен, Ван дер Меєр, Рейсдаль, Поль Поттер та Клод Лоррен стали для мене зрозуміліші…» Про що саме говорили тоді друзі? Важко сказати. Може, про те, що митець та його твориво – дзеркальні відображення одне одного. Недаром же в повісті «Художник» зринають слова: «У всіх портретах Ван Дейка панівна риса – розум і шляхетність, і це можна пояснити тим, що сам Ван Дейк був найшляхетнішим мудрецем».
   А одного прекрасного ранку Шевченка представили Карлу Брюллову. «Не можна описати його захвату, – каже оповідач повісті «Художник», – коли Брюллов ласкаво й поблажливо похвалив його малюнки». Та особливо вразила юнака червона кімната. «Усе червоне! – з дитячим подивом говорив він. – Червона кімната, диван червоний. Штори на вікні червоні. Халат червоний і малюнок червоний, усе червоне. Чи ж я побачу його ще коли-небудь так близько?» Оцю червону декорацію і великого Карла Брюллова, чиїм улюбленцем він зовсім скоро стане, Шевченко пам'ятатиме до останнього подиху. А стати учнем Брюллова було ой як непросто – «Карл Великий» брав собі тільки тих молодих людей, хто, як він казав, «розумів його й був талановитий». Судячи з усього, Брюллов ясно бачив не тільки талант Шевченка-художника, але й талант Шевченка-поета. Ось що занотував у своєму щоденнику 31 березня 1837 року Аполлон Мокрицький: «Увечері після чаю я вирушив до Брюллова… Він послав мене за Василем Івановичем [Григоровичем], і коли той прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його поезію, якою Брюллов був надзвичайно задоволений, і, побачивши в ній думки та почуття молодого чоловіка, вирішив визволити його з кріпосного стану, а для цього звелів мені завтра ж таки сходити до Жуковського й попрохати того приїхати до нього».
   Так розпочиналася справа визволення Шевченка. Брюллов мав намір намалювати портрет Жуковського, продати його, а за виручені гроші викупити Шевченка, на якого кріпацтво діяло що далі, то більш гнітюче. Тим паче, що, коли вірити чуткам, десь наприкінці 1837-го або на початку 1838 року він утнув одну штуку, яка могла дорого йому коштувати. Петро Мартос згадував, що під ту пору якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. А фізіономія в генерала була доволі огидна. І Шевченко не став йому лестити, а змалював усе дуже точно. Чи вже за оцей «реалізм», чи за що інше, генерал відмовився брати портрет. Тоді художник змив генеральські атрибути, домалював замість них рушник, голярську бритву тощо та й віддав цей потрет у цирульню як вивіску. На лихо, за якийсь час пан генерал упізнав себе… Його люті не було меж, і він став наполегливо прохати Енгельгардта продати йому Шевченка… Коли перегодом Микола Костомаров питав у поета, чи справді таке було, той заперечив, мовляв, це старий заяложений анекдот, який невідомо хто допасував до його життя…
   Так чи ні, першим на перемовини з Павлом Енгельгардтом вирушив Брюллов. Їхня зустріч була невдалою. Повернувшись додому ні з чим, Брюллов сказав, що Енгельгардт – «найбільша свиня в торжевських черевиках», яку тільки доводилось йому бачити на віку (Брюллов узагалі не любив поміщиків, котрих називав не інакше, як «феодалами-собачниками»). Тоді за справу взявся Олексій Венеціанов. Він відвідав Енгельгардта. Спершу почав був говорити про філантропію й таке інше, але Енгельгардт урвав його: «Та ви скажіть прямо, просто, чого ви хочете від мене з вашим Брюлловим? Той Брюллов, – Енгельгардт голосно зареготав, – справжній американський дикун». Тоді Венеціанов сказав прямо. «Ось так би й давно… а то філантропія! Яка тут філантропія! Гроші, і більш нічого!.. То ви хочете знати остаточну ціну? Я вас правильно зрозумів?» – «Саме так», – відповів Венеціанов. «Так ось же вам моя остаточна ціна: 2500 карбованців. Згодні?» – «Згоден»…
   Портрет Жуковського вирішили розіграти в імператорській родині. 14 квітня 1838 року в камер-фур'єрському журналі з'являється запис про те, що відбулося в Царськосільському палаці: «Увечері його величність з його високістю государем наслідником, великою княгинею Єленою Павлівною та великою княжною Марією Миколаївною, а також тими особами обох статей, хто прийшов на запрошення государині імператриці на обід, зводили провести час у круглій залі Нового палацу за різними іграми, танцями та розіграшем речей у лотерею». Отут і був розіграний портрет Жуковського. А вже 22 квітня 1838 року Енгельгардт підписав Шевченкові відпускну. Свідками виступили дійсний статський радник і кавалер Василь Жуковський, професор Карл Брюллов та гофмейстер, таємний радник і кавалер граф Михайло Вієльгорський – «велике й чоловіколюбне тріо», як напише перегодом сам поет. Через три дні в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові відпускну – на двадцять п'ятому році життя митець дістав нарешті довгождану волю…
   Усі, хто брав участь у викупі Шевченка з неволі, були страшенно раді. Скажімо, Василь Жуковський намалював у стилістиці дитячого примітиву п'ять малюночків, у яких виклав історію Шевченкового звільнення, і подарував їх графині Юлії Адлерберґ-Барановій – статс-дамі при дворі імператриці Олександри Федорівни. Перший із тих малюнків такий: на землі стоїть чоловічок, над ним хмаринка, а з хмаринки визирає кумедна голівка в капелюсі. Підпис: «Це пан Шевченко. Він каже сам собі: хотів би я намалювати картину, а господар наказує підмітати кімнату. У нього в одній руці пензлик, а в іншій – віник, і він не знає, що його робити. А над ним у хмарах Юлія Федорівна». А на останньому малюночкові – три фігурки: одна на небі, а дві на землі догори ніжками. «Це Шевченко й Жуковський; обоє бурюкаються від радощів. А Юлія Федорівна благословляє їх із хмар».
   Що вже казати про самого Тараса!.. «Того дня, – згадував Іван Сошенко – я малював одного з євангелістів. Надворі вже пахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самого ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!» – «Чи ти не здурів, – кажу, – Тарасе!» А він усе своє – стрибає й кричить: «Свобода! Свобода!» Коли я нарешті збагнув, у чому справа, я й сам почав стискати його в обіймах і цілувати. А все закінчилось тим, що ми обоє розревілись, мов діти».
   Так починалася найщасливіша пора Шевченкового життя, коли він став вільною людиною і мав змогу відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв як улюблений учень Карла Брюллова. Це було наче казка. У своєму «Журналі» 1 липня 1857 року Шевченко напише: «Із брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… Я користався наукою та дружньою довірою найбільшого художника світу…»
   З літа 1838 року Шевченко мешкає на квартирі в другому кварталі Васильєвського острова, а невдовзі Сошенко запросив Тараса перейти жити до нього. Шевченко погодився. У цей час годі було пізнати в ньому того несмілого юнака, яким його побачив Сошенко колись уперше. «Тепер, – згадував художник, – він зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на франтовство. Словом, на деякий час у нього вселився світський біс… Шуба єнотова, ципочки не ципочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі…» Як гадав Сошенко, його друг просто збожеволів від щастя й марнує час, занехаявши живопис. «Гей, Тарасе, – казав Сошенко, – схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тих гостях? Маєш таку протекцію, такого учителя…» І хоча, каже Сошенко, «часом він сидів і вдома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде?» Та й почне читати свою «Катерину» (він тоді писав її). «Та одчепись ти, – кажу, – з своїми віршами! Чому ти діла не робиш?» Не дивно, що невдовзі друзі посварились. Щоправда, у цій історії не обійшлося без жінки. Справа в тому, що в хазяйки квартири, де вони мешкали, була юна племінниця Маша – сирота, дуже гарненька із себе німкеня. Сошенко по вуха закохався в неї й уже мав намір запропонувати панночці руку та серце, аж тут з'явився Шевченко, і дуже швидко панна Марія була від нього без тями. Сошенко впав у відчай – вони посварились, і Тарас пішов жити на іншу квартиру.
   Власне кажучи, під цю пору Шевченко мешкав здебільшого в Брюллова, бо «Карл Великий» ставився до нього як до рідної людини. Їхні тодішні стосунки чудово ілюструє одна історія, яку Шевченко розповів у повісті «Художник». На Великдень 1839 року вони з Брюлловим домовились сходити на заутреню в Казанський собор, щоб подивитись на хресну ходу. О десятій вечора випили чаю, потім Брюллов закурив сигару, приліг на кушетку й почав уголос читати «Пертську красуню» Вальтера Скотта. Шевченко слухав. Вони часто читали так один одному. Та на цей раз обоє й незчулися, як заснули. Поета розбудив уже на зорі святковий артилерійський салют. Брюллов спокійно собі спав. Тоді Шевченко потихеньку вмився, вдягнувся й вийшов на вулицю. Люди вже йшли з церков зі свяченими пасками. «Гріх казати, – продовжує поет, – але мене тоді цікавив не так празник, як мій новенький лискучий непромокальний плащ. Дивлячись на нього, я думав: Господи, чи ж давно я навіть мріяти не міг про таку розкіш! А тепер! Сто карбованців викидаю за який-небудь плащ. Просто Овідієві метаморфози. А в театр я вже інакше й не йду, як у крісла та коли не коли в місця за кріслами, і йду дивитись не що завгодно, а намагаюсь потрапити або на бенефіс, або на повторення бенефісу…» Це – не вигадка. Таке справді було. Принаймні 1 квітня 1839 року Аполлон Мокрицький занотував у своєму щоденнику: «…завітав до Брюллова, він уже прокинувся, розповів мені, що хотів дивитись процесію в Казанський собор, та проспав з ласки Шевченка».
   Під вирішальним впливом Карла Брюллова формувалося й Шевченкове уявлення про прекрасне. Через багато-багато літ, 10 липня 1857 року, він згадає в «Журналі», як одного разу Жуковський із захватом показував йому та Штернберґові щойно привезені з Німеччини репродукції картин Петера фон Корнеліуса, Петера Гесса та інших художників «назарейської» школи. «І що ж ми на них побачили? – каже поет. – Видовжених, без ріски життя, мадонн, оточених готичними худими херувимами…» Словом, їм обом – палким прихильникам «неокласицизму» Брюллова – аж ніяк не імпонував ідеалізм німецьких художників, їхній пієтет до Середньовіччя. Про це друзі й стали говорити Жуковському, який спершу мовчки слухав, а потім таки не витримав і обізвав їх «зіпсованими учнями Карла Павловича». Брюллов і справді забороняв Шевченкові брати сюжети з історії часів Середньовіччя. Тільки з Біблії та з грецької і римської старовини. «Там, – казав він, – усе простота й вишуканість. А в середній історії – розбещеність і потворність».
   Від Брюллова ж таки йде і Шевченків пієтет до природи як до Божого творива, що є для митця вічною істиною. Згадаймо, як поет розмірковував над трактатом видатного польського гегельянця Кароля Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне»: «Він, наприклад, людину-творця в царині красних мистецтв загалом і живопису зокрема ставить вище за природу. Це тому, мовляв, що природа діє в наданих їй незмінних межах, тимчасом як людина-творець не обмежена у своїй творчості. Чи так це? Мені здається, що вільний художник обмежений навколишньою природою так само, як природа обмежена своїми вічними незмінними законами. І якщо цей вільний творець спробує бодай на волосинку відступити од вічної красуні природи, він стає боговідступником..»І тут-таки поет каже: «Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум'яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини». Отже, ідеал Шевченка – фантазія, прибрана в шати природи, природовідповідність як неодмінна умова осягнення Божої істини. Це правило було чинним для Шевченка і в царині поезії. Якось він розповідав Афанасьеву – Чужбинському, що коли писав поему «Єретик», то «прочитав про гуситів та епоху, що їм передувала, усі джерела, які тільки можна було дістати, а щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, котрий стрічався йому в Києві чи в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці». Хоч поетові все одно здавалось, що цього мало. Принаймні він, як згадував Куліш, жалкував, що коли писав цю поему, то «не спромігся простудіювати гаразд усіх обставин часу і самої особи чеського пророка німецької реформації».
   Мабуть, від Брюллова йде й ота примітна Шевченкова звичка розглядати мистецтво як щось божественне, таке, що навряд чи надається до раціонального розуміння, а самого митця – як «другого Бога». Згадаймо, як 10 липня 1857 року він писав у «Журналі» з приводу роздумів Кароля Лібельта щодо природи натхнення: хіба ж можна так наївно, як Лібельт, вірити, наприклад, у те, що Клод-Жозеф Верне під час бурі на морі звелів прив'язати себе до щогли, щоб сповнитись натхнення? «Яке мужицьке уявлення про це невимовне божественне почуття!»
   Життя Тараса Шевченка під час навчання в Академії мистецтв – це життя людини з богеми. Він мав дуже багато друзів. Чи не найближчим серед них був Василь (чи Віля – як ніжно називав його Шевченко) Штернберґ. Вони жили разом на квартирі на 11-й лінії в будинку Донерберґа. Пізніше Шевченко з ностальгією згадуватиме найдрібніші епізоди їхньої дружби, наприклад, те, як одного разу вони за останні гроші купили собі лампу для роботи й були в такому захваті від неї, що поставили її на стіл і засвітили серед білого дня. «Після перших проявів радості Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь роботу й сів по другий бік лампи. Так ми вдень зі свічкою і просиділи до п'ятої години вечора, а о п'ятій годині пішли в Академію… Боже мій! Боже мій! куди поділись ці світлі, ці золоті дні?» Друзі перечитали разом купу книжок, ходили до театрів та на різні вечірки, говорили про все на світі… Вони навіть одягались однаково (наприклад, обоє носили пальта з англійської байки). Недаром знайомі називали їх не інакше, як Кастором і Поллуксом. Штернберґів офорт «Кобзар з поводирем» стане фронтиспісом до першого видання Шевченкового «Кобзаря», а коли Штернберґ 1840 року вирушав до Італії, поет подарував йому примірник цієї книги, написавши зворушливу при святу-мініатюру:
 
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся, —
Згадай мене, брате!
 
   Звісно ж, друзі не цуралися жодних земних утіх. Одного разу ще один учень Брюллова Григорій Михайлов запрошував Шевченка та Штернберґа на сніданок до ресторації, і варто було Шевченкові заїкнутись про те, що треба йти до класів, як Михайлов, чоловік, який жив, за словами поета, «немов пташка небесна», несамовито зареготав: «А ще хоче бути художником! Хіба ж справді великих художників виховують у класах?» – «Ми погодились, – каже Шевченко, – що найкраща школа для художників – таверна…»І це, звісно, стосувалось не тільки молоді. До самого Брюллова якраз на ту пору, коли він дружив із Шевченком, часто заходили брати Кукольники, і їхні чоловічі вечірки тривали довго-довго. Порвавши з Кукольниками, Брюллов перегодом казав: «Чорти б їх узяли, я мало не став через них безпробудним п'яницею». Зрештою, що казати про митців! Одного разу Шевченко обідав разом з геніальним математиком Михайлом Остроградським (а математики на відміну від художників, як запримітив Шевченко, «люди, непідлеглі захватові»). За столом Остроградський не пив нічого, крім води. «Невже ви ніколи не п'єте вина?» – спитав поет. «Та ще колись у Харкові випив пару погрібків, та й застрайкував», – чисто-сердечно відповів на те Остроградський.
   Отож, друзі жили дуже весело й не раз робили всілякі витівки, на які Шевченко був неабиякий мастак. Скажімо, одного разу Петро Петровський малював за програмою картину «Агар у пустелі». Усе йшло добре, але для того, щоб намалювати янголові-втішителеві крила, потрібен був птах, а останнього карбованця, призначеного на купівлю гусака, друзі прогуляли в трактирі «Рим». І тоді Тарас запропонував Федорові Пономарьову «сходити на полювання». Справа в тому, що на задньому дворикові Академії мистецтв помічник поліцмейстера тримав маленький табунець гусей. Друзі піймали там гусака, накрили його шинеллю, затисли дзьоба, щоб не кричав, і сяк-так допровадили в майстерню Петровського. Тепер малювати янголові крила було з чого… Та й загалом, Шевченко в доброму товаристві і тоді, і перегодом зазвичай бував веселий. Микола Костомаров згадував, що поет «умів доречно жартувати, гострословити, потішати співрозмовників веселими оповідками й майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято чимало його віршів».
   Утім це тільки один бік тодішнього Шевченкового життя. А з другого – він мав можливіть спілкуватися із санкт-петербурзькою мистецькою елітою. Наприклад, поет, перекладач і видавець Олександр Струговщиков подає список тих, хто був у нього на вечірці 27 квітня 1840 року. Серед присутніх, окрім Шевченка, – Михайло Глінка, граф Федір Толстой, Карл Брюллов, князь Володимир Одоєвський, Василь Григорович, Микола Маркевич, Віссаріон Бєлінський, Іван Панаев.. А ще – Шевченко береться за вивчення французької мови. Чи не найголовнішою спонукою до цього було те, що в Брюллова стояло на полиці шість томів «Історії занепаду й руїни Римської імперії» Едварда Ґіббона французькою мовою, і молодому митцеві кортіло будь-що прочитати це фундаментальне видання. Французької мови, коли вірити повісті «Художник», його вчив «скромний і чудово освічений», але вкрай бідний студент-поляк Леонард Демський, а перекладач Олександр Елькан, який, здавалось, знав усі на світі мови, спеціально розмовляв із Шевченком тільки по-французькому. Поет слухає під ту пору наивишуканішу музику. Недаром оповідач повісті «Музикант» згадує, приміром, «божественні сонати божественного Бетховена», каже про бельгійського віолончеліста Адрієна-Франсуа Серве, що Ференц Ліст супроти нього – звичайний ремісник, тощо. Шевченко просто обожнював Глінку, чию музику чув не лише в театрі. Наприклад, 7 травня 1840 року він був на вечірці в того-таки Струговщикова, де Глінка виконував фрагменти з опери «Руслан и Людмила», над якою якраз працював. «…Спочатку, – згадував хазяїн, – він виконав деякі закінчені номери «Руслана и Людмилы», а потім знайомив нас, дедалі більше запалюючись, із замальовками підготовчих партитур, і тоді виконання ставало врівень із творчістю». А ще були Моцарт, Гайдн, Вебер, Доніцетті, Шопен, Мендельсон, Шуберт… Крім того, Шевченко дуже багато читав. Серед знаних ним авторів – Гомер, Есхіл, Горацій, Вергілій, Овідій, Данте, Аріосто, Тассо, Шекспір, Дефо, Байрон, Барб'є, Беранже, Коцебу, Ґете, Вальтер Скотт, Ґолдсміт, Діккенс, Шиллер, Кернер, Макферсон, Юнґ, Бернз, Ірвінґ, Бальзак, – не кажучи вже про досить довгу вервечку читаних в оригіналі польських письменників та ще довшу – російських. Поет не просто багато читав. Він глибоко відчував і по-особливому розумів світову класику, у нього були свої симпатії й антипатії. Наприклад, з польських поетів він особливо любив Міцкевича. Навіть Байрона Шевченко читав у перекладі Міцкевича. Особливо йому полюбилась ось ця строфа з «Чайльд-Гарольда», яку він, кажуть, часто повторював:
   
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента