Логвин Юрий. Слiди на плинфi (на украинском языке)

   Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.
   Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.
   Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:
   - Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.
   Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.
   Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.
   Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.
   Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.
   Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.
   Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.
   Здав Строкату назад, i вона потягла линву.
   I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.
   Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.
   Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.
   На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.
   - Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.
   Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...
   Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.
   Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
   Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.
   Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.
   - Ти їх запам'ятав?!
   - Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...
   - Печенiг?!
   - Хто зна... Менi так здалось...
   - А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?
   Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.
   Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.
   Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.
   Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.
   - Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?
   - Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.
   - А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
   Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.
   Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.
   Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.
   Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.
   Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.
   Одним духом дядько допив глечик.
   Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.
   Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.
   В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.
   Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...
   Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.
   Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.
   I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.
   Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.
   Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.
   Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.
   - Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.
   - А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!
   - Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.
   - А коли тiкатимеш?
   - Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!
   - Ти про кобил кажеш?
   Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний...
   Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.
   Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.
   I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.
   Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.
   А що в тих мiсцях нiби з'являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об'явились?
   А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.
   От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.
   Коли дядько Пiвень при новому уборi - рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з'явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.
   А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.
   Десятник поблажливо всмiхнувся. Вiн не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунiв. Наказав їхати при возi з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всi печенiги ще вигнанi зi степу.
   Наказ десятника Пiвень виконав якнайкраще.
   Коли через дванадцять днiв загiн вертав до Києва, дядько вже возсiдав на степовому тонконогому румаковi i тягнув за повiд Строкату. А на нiй в дерев'янiм сiдлi возсiдав полонений печенiг.
   Пiвень, як i попередньо, був сумний, похнюплений, i дивився кудись межи вуха скакуновi. А на Строкатiй возсiдав, випнувши груди, смаглявий печенiг. Був вiн скручений по руках i по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в'язаний, борканий, а всмiхався згорда, зиркав зневажливо. Наче не його вловили i ледь не замордували, а наче це вiн тягнув на поводi похнюпленого i остовпiлого Пiвня. Зброю печенiга дядько Пiвень приторочив до пiслища, i вона метелялась бiля його нiг.
   Коли Пiвень хотiв отако заїхати на тiунове подвiр'я, десятник спинив його.
   - Ти тут не потрiбен. Давай сюди повiд i ходи з богом! - Вiн протяг руку до Строкатої.
   Але дядько прихопив його руку i вiдтрутив. Десятник пiдвiв здивовано брови - вiн не чекав такої мiцi в руках Пiвня.
   - Не тягни руки. Кобила моя. А бранець менi не потрiбен. Не збираюсь його годувати. Берiть його собi. I лика менi не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завiшу на верболозi!
   - Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!
   Дядько розтяв лико на ногах бранця i легко зняв його iз сiдла i поставив на землю.
   Пiвнику дядько розповiв лише стiльки:
   - У них у степу посуха. I мор почався. Однi пiшли у Лукомор'я. Другi подались служити ляхам. Та, певно, збились iз шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбiглися. В чагарях i гаях поховались. Гайок, де мiй схоронився, дружинники i моя десятка, i тi, з городка, iз залоги, разiв три проїхали i туди, i сюди. А я зразу побачив, що вiн там. Просто я чекав, щоб вони пiшли всi. Тодi я зможу його взяти. А вiн сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов i вилiз на вербу. Як залога рушила з гаю, я залiпив йому ззаду в хребет тупою стрiлою. Вiн з дерева злетiв i лежить. Очi закотив. Я не пiдходжу. Вiн белькотати почав. Кiнь його з очерету виходить i до нього. Кiнь навчений i заворожений. Став його кiнь на колiна i чекає, коли той на нього залiзе. Вiн ще до тями не прийшов, а я до нього. Пiдсадив його в сiдло i в одну мить стриножив румака...
   - А де триногу взяв, пута їхнi?
   - Ач який ти цiкавий, небоже! При сiдлi у чортового хiновина була! Он як! А румаковi цьому цiни немає! Знаєш, скiльки вiн вартий?
   - Дядьку! Продай його, або замiняй на робочих кобил. Тодi ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!
   - А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бiсiвськi iгрища не бiгай. Краще треба було глядiти боярських кобил. З тiєї ночi я мав у рабствi гинути!.. Мовчиш?.. Вiнок твiй розбитий обушком. По твоїх слiдах i загублених волошках я липу знайшов. А липа бiсiвська. В неї чотири кабанячi скилицi вживлено! Там знак вiд твого ножа! А за кору вiд твого вiнка пелюстки зачепились. I слiди твоїх нiг i якоїсь товстої бiсiвської жiнки. Ось i оберiг їй уломився. Мосянжовий. Ключик... Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А менi як? Твої пригоди менi вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слiд та удавлю їх!
   Малому аж шкiра пуп'янками пiшла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза - дядько знайде слiд i вдавить татей. Вiн не мав жодного сумнiву щодо дядькових слiв. I був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.
   Але минав день, другий, третiй. А дядько нiкуди не зникав i все працював на подвiр'ї Софiї чи бiля Золотих Ворiт. А то разом з усiма холопами розбивав вапняк для печей i трощив грудки перепаленої глини-цем'янки.
   Коня вдень стерiг i доглядав Пiвник. Вночi Пiвень сам був бiля коня.
   I вдень, i вночi дядько i небiж привчали коня до мови. А все останнє кiнь знав - вiн умiв i сидiти на заднiх, як собака, i лягав, i перекидався голiчерва, i мiг довго тупцювати на заднiх ногах.
   Тiльки одне було, погано - румак не любив Реп'яха. Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засiдку i жорстоко повбиває татiв.
   Але дядько, здавалось, i забув про свою обiцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п'ятниця. I великий каган, володар найвищого стола в мiстах Русi, дозволив на ярмарку веселi iгрища.
   IГРИЩА
   У цей день на Бабинiм Торжку були iгрища з дозволу великого князя київського Ярослава.
   Казали, що на кiнськi змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. I пiшого його майже нiхто не бачив. Навiть до Десятинної церкви вiн приїздив верхи, спiшувався перед баштою i пiдiймався гвинтовими сходами на хори. Вiн не любив, щоб споглядали, як вiн кульгає, пiдiймаючись по мозаїчних сходинках.
   Тому вiн пiдiймався сам , а тодi вже за ним всi останнi заходили на хори.
   Змагання були i на Бабинiм Торжку, i на Подолi бiля Iллiнської церкви.
   На базарнiм майданi рухались тлуми людей. I не стiльки тут було охочих помiрятись силою та вправнiстю, як просто глядачiв. Вони важко працювали всi днi. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, i це було справжнє свято їхньої душi. Бо їм важка, безкiнечна праця вiдбирала всi сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.
   Отож, було на Бабинiм Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з'являються всякi торговцi та потiшники. В коробах вони тягали всiлякi дешевi наїдки, ласощi, а також рiзнi дрiбнички та дешевi прикраси. Дудiли в дуди та вибринькували на гуслях, спiвали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини, в цей день не випадало продавати.
   Першi змагались стрiльцi.
   На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто крокiв вiд Подiльської брами.
   Бiля брами поставили три стовпи i насадили бiлi дошки, якби абриси людських тiл.
   Пiсля того, як у церквах закiнчилась вранiшня вiдправа, вийшов базарний староста iз двома помiчниками. Один з бубоном, другий iз сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скiнчили, староста оголосив початок.
   Лучникiв зiбралось чимало. Серед них була чи не половина стражникiв, що у буднi днi стояли при мiських брамах.
   Також було чимало мисливцiв, що з дозволу тiуна, за певну мзду мали право на полювання в княжих лiсах.
   Були стрiльцi з найманцiв - печенiгiв, хазар, з ясiв. Були й бiлявi свiтлоокi чудини. Були рудуватi низькорослi ятвяги.
   Заможнi були й крамарi, що полюбляли стрiльбу i лови. Кожному дозволялось стрiляти трьома стрiлами. Сперечались, кому першому стрiляти. Вже й до лайки дiйшло. Тодi втрутився базарний староста. Певно, що вiн багатьох iз стрiльцiв знав з попереднiх змагань. Вiн вiдiбрав тих, кого вважав найслабшими i поставив до риси.
   Кожному три стрiли. Тiльки першим пiльга - одна пробна стрiла.
   Сурмач закинув на перев'язi за спину сурму, взяв довгого лiщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.
   У всiх трьох лучникiв стрiли вп'ялися в цiль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, i тiльки в одного одна стрiла нiби в голову.
   Лучники накладали на тятиву стрiли, пiдтягали двома пальцями правицi до вуха, пiдрiвнювали напрямок стрiли i розгинали пальцi.
   Дзижчали, бринькали тятиви i стрiли зi свистом мчали до цiлi.
   З першої трiйки найкраще стрiляв той, хто мандрував по княжих землях i полював на всяке дрiбне птаство.
   Сурмач без жартiв i зневаги закарбував стрiли трьох перших стрiльцiв i викликав наступних.
   I з кожною трiйкою нових стрiльцiв стрiли лягали все купнiше i все вище. В "груди" цiлям вже нiхто й не посилав стрiл.
   Стрiляли печенiги з невеликих, майже зовсiм рогових лукiв. Чудини - iз довгих набiрних дерев'яних лукiв.
   Пiвник був при румаковi. А румака дядько поставив пiд паколля боярської садиби. Хлопчик возсiдав у карбованiм дерев'янiм сiдлi. Однiєю рукою вiн стискував повiд, а другою вхопився за верх пакола.
   I коли почали силитись у натовпi крики, гамiр, смiх, i до всього засурмила сурма i вдарили по бубону, малий вiдчув, що шкiра в коня стала гарячiша, а дихання зробилося рiдшим i глибшим.
   Згори Пiвниковi було добре видно лучникiв при бiлiй смузi.
   Чи з-за малого зросту, чи того, що вiн стояв нiби осторонь, i його не примiтив зразу сурмач, але Пiвневi пiдiйшло стрiляти з найкращими стрiльцями.
   I коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, бiлобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цiлi. На товстiй м'язистiй шиї мав кручену срiбну гривну - нагороду князя.
   Один з отрокiв швидко видерся на стовпа i вугiллям намалював "лице".
   Варяговi стрiли попали одна в око, друга в носа, а третя - межи очi.
   Його суперники теж непогано стрiляли, але все ж у нього стрiли лягли купнiше.
   Пiсля варяга став ще один з ярославових воїнiв - тiверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям i по грудях i по руках чоловiк. Лук у нього був чи не найменший з усiх стрiльцiв. I не стiльки було в ньому дерева, як пластин з рогiв сайгака та варених турячих сухожиль.
   Тiверець теж попрохав намалювати личину. I бив так точно, що всi три стрiли вп'ялися в праве око.
   Натовп захоплено кричав, славив тiверця, бо так, як вiн, ще сьогоднi нiхто не стрiляв.
   Дiйшла, зрештою, черга до Пiвня.
   Поряд з ним стояв чубатий стрiлець, один з молодших княжих воїнiв. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронцiв самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник вiн найвправнiший. I вiн попрохав намалювати цiль.
   А дядьковi Пiвневi дiсталась варягова цiль.
   Дядько Пiвень нап'яв свого великого товстенного лука. Був вiн весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, нiби його зробили не для стрiльця, а щоб на самострiл насторожувати проти лiсового звiра.
   Лук найбiльший, а зросту Пiвень серед стрiльцiв найменшого.
   Наклав Пiвень на тятиву кленову легку стрiлу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як трiскотить, рипить дерев'яна кибить луку.
   У натовпi голосно засмiялись.
   Та Пiвень лише закусив нижню губу рiвними бiлими зубами. Але... Але iкла в нього виходили за межi iнших зубiв. I це зразу кидалося в очi людям. Один чи двоє глядачiв помiтили дядьковi iкла i з острахом замовкли.
   Дядько видихнув, завмер i зразу ж пустив тятиву. Удар стрiли був такої сили, що вона пройшла крiзь дошку i виткнулась вiстрям на зворотi майже на два пальцi.
   Сiверянин легко нап'яв лука, вiдпустив тятиву i легко, без шуму стрiла вп'ялася в око цiлi.
   Другу стрiлу дядько Пiвень довго не пускав. Все не мiг вирiвняти дихання. Друга стрiла вдарила збоку в наконечник першої. I перша дрiбно-дрiбно затремтiла опереним древком.
   Натовп захоплено заревiв, заплескав у долонi. Сiверянин i другий стрiлець одночасно вiдпустили тятиви. У сiверянина стрiла вп'ялася в те саме око, у другого - в iнше око "личини'.
   Настав час третьої стрiли.
   Сiверянин легко нап'яв лука i його стрiла впала в купу до перших двох.
   Третiй стрiлець ледь схибив - стрiла вiдiйшла набiк трохи.
   Дядько набрав повнi легенi повiтря, натяг тятиву, видихнув спокiйно i зразу ж випустив стрiлу, не давши остаточно вирiвнятись диханню. Калена стрiла дзвiнко вп'ялася в кiнець мальованого носа.
   Натовп розчаровано загоготiв, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали славу, ляскали в долонi.
   Хтось крикнув, що в нього не лук, а самострiл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес вiд кабанiв стерiг.
   Але дядьковi стрiли, а це всi бачили, найсильнiше били по цiлi. Всi три стрiли пройшли крiзь дошку вiстрям.
   Бiльше охочих лучникiв не було. I сурмач задудiв кiнець стрiльби. I показав свiй довгий бич з позначками-карбами. I отроки, що мiряли вiдстанi мiж стрiлами i карбували на своїх бичах, показали свої рези.
   I все сходилось. Нiяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тiверець. Потiм сiверянин. Потiм варяг. А дядько Пiвень був четвертим.
   Староста привiтав стрiльцiв i пересипав у шапку все, що поставив кожний iз стрiльцiв пiд заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навiть литу пряжку.
   Переможець одержував всю заставу.
   Тiверець подякував старостi i закликав лучникiв до заїзду випити доброго грецького вина.
   Стрiльцi прокричали йому славу i понесли до заїзду на руках.
   Вже над головами своїх носiїв тiверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Пiвень мовчки показав: "нi!" i лишився змагатись у боротьбi.
   БОРОТЬБА
   У боротьбi дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчi за нього. Вiн їх усiх кинув на землю.
   Але коли проти нього став варяг, нiчого дядько Пiвень не мiг удiяти. Варяг схопив дядька за пояс i легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачурiла в нього з носа i з губи. Вiн не мiг нiяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подiльську Браму до джерела-водограю i там змивати крижаною водою розтовченого носа.
   Вiн повернувся на торжище тодi, коли молодий купчина притис варяга спиною до землi. I всiх iнших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу вiн не взяв анi шеляга. А ще й пригостив братiю барилом меду.
   Пiвня цей молодий купчина запримiтив зразу i сам пiднiс йому чашу меду.
   - Це в тебе кобил звели татi? - Спитав ласкаво.
   - У мого боярина. - Насупився дядько Пiвень.
   - Що - ти робичич?
   - Нi, боржник. На коня позичив повiдного. А кiнь здох.
   - I то все?!! - Здивувався купець. - Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кiнь, кожух i кулеша мої. I ще плата - дюжина рiзан. Рiзана в мiсяць! Зрозумiв?
   - Зрозумiв, мiй господине. Дякую за ласку, та менi треба боярину тих кобил повернути. У мене ряд складений з боярином.
   - Як знаєш! Я завжди тебе вiзьму до себе. Приходь, коли схочеш!
   НАВКУЛАЧНI БIЙЦI
   Мiж боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились мiж собою староста, його помiчники та мечник Верхнього Мiста, чи зводити тiльки за вагою та зростом, чи як завжди - хто кого побажає, той i викликає.
   Поки йшла рада, дядько Пiвень протиснувся через натовп до малого.
   Печенiзький румак зразу звiв вгору свою лебедину шию i нашорошив вуха. Його опуклi карi очi дивились уважно i напружено.
   Хлопчиковi аж тепло стало всерединi - от яку здобич взяв дядько на Росi.
   Дядько огладив коня, пригостив бiлим пшеничним коржем.
   - Зараз ось почнуть навкулачнi бої, i я почну перший.
   - Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!
   - Нiчого! Я помолився Богородицi. Вона мене не видасть. Битимусь!
   - А як же застава? Що поставиш супроти?
   - Ой боже! Що ж менi ставити? - Пiвень в розпачi схопився за голову. О! Я поставлю лук i стрiли печенiга.
   - А хiба речi ставлять? Я все бачу, що ставлять грошi або прикраси...
   Дядько послав малого до iстобки по лук i стрiли. Хлопчик скочив на землю i щосили потяг румака за вузду.
   - Не поспiшай! Я ще раз пiду до храму i помолюсь...
   За брамою Володимирового мiста Пiвник видряпавсь у сiдло i погнав скакуна до Золотих Ворiт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запiзнали його i пам'ятали.
   Ось вiн в iстобцi.
   Схопив сагайдак, лук та помчав, не мiг утерпiти, до Бабиного Торжка.
   Але як повернувся з конем на своє мiсце пiд паркан, то навкулачнi бiйцi, добрi молодцi, вже гамселили один одного, що було сили.
   А що далi - на тацi срiбла ставало все бiльше.
   Коли з храму прийшов дядько,застава вже була в три монети вiд голови.
   Пiвень вихопив у хлопчика зброю i кинувся до рядiв, де сидiли лихварi та мiняли.
   По його роз'юшеному i збудженому виглядi вони без напруги зрозумiли, що йому конче потрiбнi грошi. I не давали за добру зброю бiльше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько i цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.
   Пiвень ступив у коло, де змагались бiйцi. Якраз пiд валом, де не була земля мощена колодами. Якщо на мощений хiдник збити людину, то з неї може й душа вилетiти.
   Ой як добре, що дядько встиг iз своїми трьома монетами. Ще б трохи, i довелося б шаблю продавати.
   Пiвень по однiй поклав по монетi на тацю базарного старости. Натяг на тiм'я свого клобука, вiдкасав рукава та тугiше пiдтягнув пояса.
   Проти нього був один iз гончарiв, чоловiк, що, певно, полюбляв кулачнi бої, бо носа мав стовченого, звернутого набiк. Вищий на голову за Пiвня, у плечах не такий широкий, та руки м'язистi, довгi, а кулаки просто, як молоти.
   Гончар перший пiшов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правицi.
   Пiвень назустрiч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. I рука гончарева збила тiльки шапку з голови Пiвня. Водночас дядько вдарив гончара в пiдборiддя. Гончар похитнувся.
   Дядько додав йому лiвицею пiд бока, потiм правицею знов у пiдборiддя.
   Гончар сiв на землю. Очманiло крутив головою.
   Пiвень стояв над ним i чекав, поки гончар пiдведеться. Не пiдводився. Дядько взяв його пiд пахви i поволiк пiд схил валу та й посадовив там.
   Дядько частину грошей згрiб з тацi i сказав, що другу половину ставить у заставу.
   Проти нього вийшов один з княжих конюхiв. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.
   Не попер необачно на Пiвня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька i все перед себе лiвою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врiзати правицею чи в груди, чи в лице.
   Дядько метнувся вперед. I конюх певно подумав, що вiн його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Пiвень вiдскочив набiк i знизу, з усiєї сили вдарив конюха по щелепi. Конюх опустив руки, навiть пальцi розтис.
   - Хто iнший вийде? - Спитав дядько.
   Та конюх хрипко видобув iз себе.
   - Я ставлю ще одну монету.
   Похитуючись, пiдiйшов до тацi i кинув на неї важку срiбну монету.
   I цього разу вiн кинувся вперед, прикривши себе напiвзiгнутими руками. Кружив навколо Пiвня i намагався застигнути його зненацька i щосили вдарити.
   Та дядько був прудкiший. Пiдловив конюха, коли той широко розмахнувся. З щосили вдарив конюха в пiдребер'я. Удар завалив конюха на колiна. Нахилився вперед i, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж вiн якось звiвся i зiгнувшись, тримаючись за боки, пiшов з кола.
   Тi княжi конюхи, що були з кулачним бiйцем, загорлали.
   - Вiн ударив його нижче пояса!
   - Проти правил, проти правил!!!
   Пiвень бiгцем до старости.
   - Заверни його! Нехай вiн задере сорочку! Тодi всi побачать! Я не бив нижче пояса!
   А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всiх людину!
   Роз'юшений Пiвень пiдскочив до конюхiв i заволав:
   - Нехай подивиться один лише староста!!!
   Але конюхи не схотiли нiчого такого робити i вiдвели свого товариша до конюшень.