Страница:
Він почув за своєю спиною якесь сопіння – чи то подих, чи то кашель. Дуже повільно, переборюючи неймовірну слабкість і заціпеніння, він повернувся на інший бік. Поблизу він нічого не побачив і почав чекати. Знову почулися сопіння й кашель, і між двома шпичастими каменями, за двадцять кроків од себе він побачив сіру вовчу голову. Вуха не стирчали догори, як це йому доводилося бачити в інших вовків, очі помутніли й налилися кров’ю, голова безсило похнюпилася. Напевне, вовк був хворий: він увесь час чхав і кашляв.
«Принаймні це мені не ввижається», – подумав він і знову повернувся на інший бік, аби побачити реальний світ, не оповитий маревним серпанком. Але море так само блищало віддалік, і так само чітко було видно корабель. Можливо, це таки правда? Він заплющив очі й почав думати – і зрештою допетрав. Він ішов на північний схід, віддаляючись від ріки Діз, і потрапив у долину ріки Коппермайн. Ця широка, повільна ріка й була Коппермайн. Це море, що блищить, – Північний Льодовитий океан. Цей корабель – китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав мапу Компанії Гудзонової затоки, яку йому колись доводилось розглядати, і все стало чітким і зрозумілим.
Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника – той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.
Він був спокійний і при тямі. Попри страшну слабкість, він не відчував ніякого болю. Їсти йому не хотілося. Йому навіть неприємною була навіть сама думка про їжу. Все, що він робив, робилося за велінням розуму. Він відірвав холоші до колін і обв’язав ними ступні. Дивно, але відерце він чомусь не кинув. Перед походом до корабля треба буде випити окропу. Він передбачав, що шлях буде дуже важкий.
Його рухи були повільні. Він тремтів, наче його била гарячка. Він хотів набрати сухого моху, але не зміг зіп’ятися на ноги. Кілька разів він спробував устати і зрештою поповз рачки. Раз він дуже близько підповз до хворого вовка. Звір неохоче відступив й облизнув морду, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик був хворобливого, жовтувато-бурого кольору, покритий зашкарублим слизом.
Випивши окропу, він відчув, що може звестися на ноги й навіть іти, хоча сили геть покидали його. Йому доводилося чи не щохвилини відпочивати. Він ішов слабкими, непевними кроками, і такими ж слабкими, непевними кроками плентав за ним вовк.
І цієї ночі, коли блискуче море зникло в пітьмі, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.
Уночі він увесь час чув кашель хворого вовка, іноді крики оленят. Навколо вирувало життя. Це життя вирувало силою і здоров’ям. Він розумів, що хворий вовк шкандибає слідами хворої людини, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці відкривши очі, він побачив, що вовк дивиться на нього з тугою й пожадою, підібгавши хвоста, мов пес. Звір тремтів на холодному вітрі й тужно шкірив зуби, коли людина зверталася до нього голосом, подібним до хрипкого шепоту.
Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.
Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, – роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха-ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло-рожеві обгризені кістки?
Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не обсмоктуватиме Біллові кістки. А на його місці Білл обсмоктував би, міркував він, шкандибаючи далі.
Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.
Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня – на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця п’ятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого м’яса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, – напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.
Якби то був здоровий вовк, то чоловік так не пручався б, але його нудило від самої думки, що він потрапить в утробу цієї мерзенної звірюки, що майже перетворилася на здохлятину. Він відчув огиду. І знову його свідомість охопили видива. Реальний світ він усвідомлював дедалі рідше.
Він оговтався, відчувши чийсь подих над самісіньким вухом. Вовк недолуго відскочив, спіткнувся і знесилено впав. Це було кумедно, та не для нього. Втім, його це і не злякало. Страх не мав над ним влади. На мить його розум посвітлів, і він лежав собі й міркував. До корабля залишалося чотири милі, не більше. Він виразно бачив його, протираючи затуманені очі, бачив і човника з білим вітрилом, що майоріло на тлі миготливого моря. Та йому не здолати ці чотири милі. Він це знав і сприймав байдуже. Він знав, що не проповзе і півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б нерозважливо сконати тут після пережитого. Доля забагато вимагала від нього. Навіть помираючи, він не корився смерті. Так, це було справжнісіньке божевілля, але й у пазурах Смерті він кидав їй виклик і боровся з нею.
Він стулив повіки і зібрав усі можливі сили. Він намагався подолати знемогу, що хвилею накотилася на нього.
Це зусилля знову затуманювало свідомість. Часом він немовби тонув, поринаючи в забуття й силкуючись випливти, і якісь потаємні рештки життя допомогли йому знову видертися на поверхню.
Він нерухомо лежав горілиць, вслухався у наближення хрипкого вовчого подиху. Подих наближався, час не мав кінця-краю, а він так само нерухомо лежав горілиць. Чужий подих над вухом. Твердий сухий язик шкрябонув його щоку, мов терпуг. Його руки метнулися вгору – принаймні він хотів їх метнути, – пальці зігнулися, мов пазурі, але вхопили порожнечу. Для швидких і впевнених рухів потрібна була сила, а сили в нього не було.
Вовк мав залізну витримку, але й він не пас задніх. Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і пантруючи вовка, що хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг. Час від часу хвиля забуття накривала його, і він бачив тривалі сни; та весь час, уві сні й наяву, він чекав, що от-от почує хрипкий подих і дотик шорсткого язика.
Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим – вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще п’ять хвилин, і людина підім’яла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.
На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту – навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.
За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.
Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают-компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.
На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.
Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак і, немов жебрак, простягав руку до когось із матросів. Той усміхався й подавав йому шмат морського сухаря. Чоловік жадібно хапав шматок, дивився на нього, як скнара на золото, і ховав за пазуху. Таку ж подачку з усмішкою давали йому й решта матросів.
Учені промовчали і дали йому спокій. Але вони крадькома оглянули його койку. Вона була напхана сухарями. Матрац був повний сухарів. У всіх кутах були сухарі. Одначе він був при здоровому глузді. Він лише вживав запобіжних заходів на випадок голоду – і годі. Учені сказали, що незабаром це мине. Воно і справді минулося, перш ніж «Бедфорд» пришвартувався у гавані Сан-Франциско.
Поклик пращурів
I. До первісного життя
Бека не цікавили газети, тож він не знав про наближення лиха, що стосувалось не лише його, а й усіх собак від затоки Пюджет до Сан-Дієго, які мали дужі м’язи й довгу, теплу шерсть. Все це сталося тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал. Пароплавні й транспортні компанії розтрубили повсюди про неймовірну знахідку, – і тисячі охочих до легкої наживи ринули на Північ. Цим людям потрібні були великі пси – дужі, придатні до тяжкої роботи, з густою й довгою шерстю, що захищала од лютих морозів.
Бек мешкав у великому будинку в сонячній долині Санта-Клара. Ця місцина поміж людьми називалась «садибою судді Міллера». Будинок стояв оддалік од дороги й ховався у гущавині дерев. Крізь гілля можна було розгледіти лише простору й тінисту веранду, що зусібіч оточувала будинок. До будинку вели посипані гравієм доріжки, що звивалися під стрункими тополями, гілки яких сплелися навіки. Територія за будинком була ще просторішою. Тут розташовувалися стайні, в яких поралося з десяток конюхів і їхніх помічників, тяглися ряди оповитих диким виноградом будиночків для прислуги й чітко розпланована структура присадибних будиночків, а за ними зеленіли виноградники, пасовища, плодові сади і ягідники. Було тут і насосне устаткування для артезіанського колодязя, й великий цементний басейн, в якому щоранку купалися суддеві сини.
І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвір’ї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони з’являлися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, – безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстер’єрів – зо два десятки, – і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.
Та Бек не був кімнатним псом, не був він і дворовим собакою. В його розпорядженні був увесь маєток. Він плавав у басейні й ходив на полювання із синами судді. Він супроводжував його дочок, Моллі й Алісу, коли пізно ввечері або рано вранці дівчата вирушали на прогулянку. Зимовими вечорами він лежав у бібліотеці біля ніг судді перед палаючим каміном. Він катав на спині його онуків або ж качався з ними у траві й оберігав їх під час сміливих і вельми небезпечних вилазок до водограю на задньому дворі, ба навіть далі – до вигону та ягідників. Повз фокстер’єрів він прямував із гордим виглядом, а на Тутса й Ізабель узагалі не зважав, адже він був королем, володарем над усіма істотами, що плазували, тинялись і літали у маєтку судді Міллера, вкупі з його двоногими мешканцями.
Беків батько, Елмо, величезний сенбернар, був колись нерозлучним супутником судді, а тому Бек заприсягнувся стати гідним батьковим наступником. Він не був таким здоровилом, важив лише сто сорок фунтів (приблизно 56 кг – прим. пер.), бо Шеп, його мати, була шотландською вівчаркою. Але й сто сорок фунтів ваги, якщо до них додати відчуття власної гідності, що походить від гарного життя й загальної поваги, надають право відчувати себе королем, а отже і триматися по-королівському. Чотири роки – від раннього віку – Бек провадив сите життя аристократа, був пихатий і навіть трохи егоцентричний. Звісно, таке іноді трапляється зі знатними панами, які самотою мешкають у своїх маєтках, якнайдалі від цивілізованого світу. На Бекове щастя, він не став розпещеним кімнатним собакою. Полювання й різноманітні забавки на свіжому повітрі лише зміцнювали його м’язи і перешкоджали відкладенню зайвого жиру. А купання в холодній воді загартовувало його та зберігало здоров’я.
Так він жив аж до осені 1897 року, коли на Клондайку знайшли золото і на холодну Північ помандрували люди з усіх кінців світу. Бек нічого про це не знав, позаяк не читав газет. Не знав він також, що дружба з Мануелем, одним із помічників садівника, не принесе йому добра. Мануель мав одну ваду: пристрасть до китайської лотереї. До того ж у цього азартного гравця була непереборна слабкість – він вірив у свою систему, а тому було цілком зрозуміло, що рано чи пізно він занапастить свою душу. Аби грати за системою, потрібні гроші, а платні молодшого садівника насилу вистачало на потреби його дружини й купи дітей.
В день Мануелевої зради суддя Міллер виїхав на збори товариства виноробів, а хлопці вовтузилися біля чергового спортивного пристрою, тож ніхто не бачив, як Мануель і Бек перетнули сад. Бека це не збентежило, адже він думав, що вони вирушають на чергову прогулянку. І тільки одна-єдина людина бачила, як вони прийшли на маленький полустанок «Коледж-Парк», де зупинявся поїзд на вимогу. Ця людина перекинулась парою фраз із Мануелем, потім забряжчали монети, які передавали з рук у руки.
– А що, товар без упакування? – невдоволено зауважив незнайомець, і Мануель двічі обв’язав Бекову шию під нашийником товстим мотузком.
– Затягнеш міцніше, та так, щоб у нього дух перехопило, то не вирветься, – сказав Мануель, а той, чужий, у відповідь ствердно мугикнув.
Бек зі спокійною гідністю дозволив надіти собі на шию мотузка. Щоправда, для нього це була новина, але він звик довіряти знайомим людям, визнаючи, що вони розумніші за нього. Та коли мотузок опинився в руках незнайомця, він загрозливо загарчав, даючи зрозуміти, що йому не подобаються такі вчинки. Пес наївно вважав, що його незлий протест сприйметься як наказ. На його подив, мотузка раптом затягли так туго, що він ледве не задихнувся. У миттєвому пориві сказу він кинувся на кривдника, але той випередив його: міцно стис йому горлянку і спритним рухом повалив на спину. Мотузок безжалісно душив Бека, але він, висолопивши язика, тяжко сапав і запекло боровся з людиною. Ніколи ще з ним так грубо не поводилися, і ніколи в житті він не був такий розгніваний! Та незабаром він знесилів, очі оскліли. Коли підійшов поїзд і двоє чоловіків жбурнули його в товарний вагон, він уже нічого не тямив.
Коли свідомість повернулася до нього, він відчув тупий біль у язиці. Відчувши хитавицю й почувши хрипке виття паровоза на переїзді, Бек зрозумів, де перебуває. Він так часто подорожував із суддею, що не міг не впізнати відчуттів, пов’язаних із мандрівкою у багажному вагоні. Він розплющив очі. У них палав неприборканий гнів полоненого короля. Викрадач спробував ухопити його за горлянку, але цього разу Бек виявився моторнішим. Він учепився зубами в його руку і не розціплював щелеп, аж поки не втратив свідомості від туго затягнутого мотузка на шиї.
Раптом у вагоні відчинились двері й показався провідник, увагу котрого привернув незрозумілий шум.
– Біснуватий пес! – пояснив чоловік, ховаючи свою закривавлену руку. – Хазяїн наказав мені везти його у Фріско. Там практикує першокласний собачий лікар, котрий узявся його лікувати.
Згодом події цієї ночі Бековий викрадач промовисто переповідав у задній кімнатці портового шинку в Сан-Франциско.
– Півсотні, якихось півсотні за це чудовисько, – нарікав чолов’яга. – Якби знаття, то за тисячу готівкою не взявся б!
Рука в нього була перев’язана носовичком, просякнутим кров’ю, а права холоша роздерта від коліна до самого низу.
– А скільки ж узяв той хлопець? – поцікавився шинкар.
– Сотню. На менше ніяк не погоджувався!
– В сумі виходить сто п’ятдесят, – сказав шинкар. – А пес вартий цих грошей, їй-богу!
Викрадач розв’язав носовичка і почав оглядати руку.
– Тільки б він не виявився скаженим… А то ще ґиґну…
– Не бійся, від цього не помреш. Шибениця – ось твоя доля! – пожартував шинкар.
Потім додав:
– Ну ж бо, підсоби.
Пригнічений, напівзадушений Бек страждав од нестерпного болю в горлі, одначе намагався дати відсіч своїм мучителям. Але щоразу його валили на підлогу й душили мотузком, аж поки вдалося розпиляти й зняти з нього масивного мідного нашийника. Після цього вони зняли мотузка і запхнули Бека у ґратчасту скриню, що скидалася на клітку.
Лютий на своїх кривдників, морально пригнічений, він цілу ніч пролежав у цій клітці і ніяк не міг збагнути, що це все означає. Що ці чужі люди хочуть від нього? Навіщо вони замкнули його у тісній клітці? Бека гнітило незрозуміле тривожне передчуття, що насувається якесь лихо. Кілька разів він підхоплювався, зачувши грюкіт дверей, – сподівався, що це прийшов суддя чи бодай хлопчаки, та щоразу бачив перед собою тільки огидну шинкареву мармизу, котрий час від часу зазирав у сарай, освітлюючи його смердючою лойовою свічкою. І радісний гавкіт, який виривався із Бекової пащі, переростав у люте гарчання.
Втім, шинкар його не зачіпав. А вранці прийшло четверо чоловіків, які взяли скриню на плечі. «Нові мучителі», – подумав Бек, адже люди видались йому підозрілими – брезклі неголені обличчя, брудний одяг. І він навіснів, гарчав на них крізь ґратчасту стіну. Але вони лише реготали і цькували його палицями. Він хапав палиці зубами, поки не допетрав, що саме цього від нього й домагаються. Тоді він ліг і, поки ящик переносили у фургон, лежав спокійно.
І от Бек у своїй клітці почав переходити з рук у руки. Спочатку ним зайнялися службовці транспортної контори, що запхнули його до іншого фургона і повезли далі. Потім, разом із цілою купою скриньок і пакунків, доправили на пором. З порома він потрапив на великий залізничний вокзал; і нарешті його знову оселили в товарному вагоні.
Два дні й дві ночі вагон котився за паротягом. Два дні й дві ночі Бек чув пронизливий гудок. І два дні й дві ночі Бек не мав і крихти в роті.
На піклування провідників Бек відповідав гарчанням, а вони мстилися і дражнили його. Коли він, тремтячи усім тілом, з піною в роті кидався на ґрати, вони реготали й потішалися з нього, гарчали й гавкали, мов паршиві дворняги, нявкали, розмахували руками перед його носом і кукурікали. Бек розумів, що це дуже нерозумно – і це лише посилювало приниження його гідності, а гнів його дедалі зростав. Голод ще можна було стерпіти, але він страшенно потерпав од спраги, і вона доводила його до сказу. Жорстоке поводження вразило його чутливу душу. Він занедужав. У нього була гарячка, а на додачу ще й запалення горла і язика, що набрякли від спраги.
Одне його тішило: на шиї більше не було мотузка. Його наявність надавала ворогам чималої переваги. Тепер, коли немає мотузка, він дасть їм перцю! Більше їм не вдасться надягти на нього зашморг! Це він вирішив напевне. Дві доби він нічого не їв і не пив. За дві доби поневірянь у ньому накопичилося стільки злості, що непереливки буде тому, хто перший його зачепить. Бекові очі налилися кров’ю, він перетворився на справжнього диявола. Сам суддя не впізнав би його зараз, так він змінився за ці дні, і провідники зітхнули з полегшенням, коли нарешті позбулися його у Сіетлі.
Четверо носіїв із острахом перенесли ящик з Беком з фургона у дворик, оточений високим парканом. Назустріч вийшов кремезний чоловік у червоному плетеному светрі із розтягнутим коміром і, взявши у возія книгу, розписався. «Новий мучитель», – вирішив Бек і з люттю кинувся до ґрат. Чоловік у светрі, похмуро посміхнувшись, увійшов до будинку і приніс сокиру і кийок.
– Невже хочете його випустити? – здивувався возій.
– Звісно, – відповів чоловік у светрі й увігнав сокиру в стінку ящика.
Четверо носіїв миттю кинулися врозтіч і зайняли безпечні позиції на високому паркані в очікуванні подальшого видовища.
Бек кидався на стінку, що ламалася під сокирою, гриз її зубами, налягав на неї всім тілом. Де сокира гатила зовні, там пес з виттям і гарчанням атакував дерево ізсередини. Він докладав несамовитих зусиль, аби скоріше вибратися з клітки, а чоловік у червоному светрі був сповнений рішучості випустити його звідти.
– Ну ж бо, червоноокий дияволе! – сказав він, коли отвір розширився настільки, що Бек міг протиснутися крізь нього. І, кинувши сокиру, взяв у праву руку дрючка.
Цієї миті Бек і справді був страшний, як диявол: увесь наїжачився й приготувався до стрибка, налиті кров’ю очі метали скажені блискавки, з рота бігла піна. Він готовий був навалитися на людину всією вагою свого тіла й люті. Він блискавично стрибнув у повітря й хотів було мертвою хваткою учепитися у свого ворога, але цієї ж миті отримав такий удар, що аж відлетів назад. Клацнувши зубами від страшного болю, Бек перевернувся в повітрі й упав, ударившись об землю боком і спиною. Його ще ніколи в житті не били – і він сторопів. З гарчанням, у якому вчувалося жалібне вищання, він підхопився й знову хотів було кинутися на кривдника, але другий удар звалив його. Тепер він уже розумів, що у всьому винен кийок, але у своїй люті забув про обережність. Разів з десять він кидався, – і щоразу кийок зупиняв його на лету й валив додолу.
«Принаймні це мені не ввижається», – подумав він і знову повернувся на інший бік, аби побачити реальний світ, не оповитий маревним серпанком. Але море так само блищало віддалік, і так само чітко було видно корабель. Можливо, це таки правда? Він заплющив очі й почав думати – і зрештою допетрав. Він ішов на північний схід, віддаляючись від ріки Діз, і потрапив у долину ріки Коппермайн. Ця широка, повільна ріка й була Коппермайн. Це море, що блищить, – Північний Льодовитий океан. Цей корабель – китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав мапу Компанії Гудзонової затоки, яку йому колись доводилось розглядати, і все стало чітким і зрозумілим.
Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника – той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.
Він був спокійний і при тямі. Попри страшну слабкість, він не відчував ніякого болю. Їсти йому не хотілося. Йому навіть неприємною була навіть сама думка про їжу. Все, що він робив, робилося за велінням розуму. Він відірвав холоші до колін і обв’язав ними ступні. Дивно, але відерце він чомусь не кинув. Перед походом до корабля треба буде випити окропу. Він передбачав, що шлях буде дуже важкий.
Його рухи були повільні. Він тремтів, наче його била гарячка. Він хотів набрати сухого моху, але не зміг зіп’ятися на ноги. Кілька разів він спробував устати і зрештою поповз рачки. Раз він дуже близько підповз до хворого вовка. Звір неохоче відступив й облизнув морду, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик був хворобливого, жовтувато-бурого кольору, покритий зашкарублим слизом.
Випивши окропу, він відчув, що може звестися на ноги й навіть іти, хоча сили геть покидали його. Йому доводилося чи не щохвилини відпочивати. Він ішов слабкими, непевними кроками, і такими ж слабкими, непевними кроками плентав за ним вовк.
І цієї ночі, коли блискуче море зникло в пітьмі, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.
Уночі він увесь час чув кашель хворого вовка, іноді крики оленят. Навколо вирувало життя. Це життя вирувало силою і здоров’ям. Він розумів, що хворий вовк шкандибає слідами хворої людини, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці відкривши очі, він побачив, що вовк дивиться на нього з тугою й пожадою, підібгавши хвоста, мов пес. Звір тремтів на холодному вітрі й тужно шкірив зуби, коли людина зверталася до нього голосом, подібним до хрипкого шепоту.
Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.
Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, – роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха-ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло-рожеві обгризені кістки?
Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не обсмоктуватиме Біллові кістки. А на його місці Білл обсмоктував би, міркував він, шкандибаючи далі.
Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.
Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня – на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця п’ятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого м’яса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, – напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.
Якби то був здоровий вовк, то чоловік так не пручався б, але його нудило від самої думки, що він потрапить в утробу цієї мерзенної звірюки, що майже перетворилася на здохлятину. Він відчув огиду. І знову його свідомість охопили видива. Реальний світ він усвідомлював дедалі рідше.
Він оговтався, відчувши чийсь подих над самісіньким вухом. Вовк недолуго відскочив, спіткнувся і знесилено впав. Це було кумедно, та не для нього. Втім, його це і не злякало. Страх не мав над ним влади. На мить його розум посвітлів, і він лежав собі й міркував. До корабля залишалося чотири милі, не більше. Він виразно бачив його, протираючи затуманені очі, бачив і човника з білим вітрилом, що майоріло на тлі миготливого моря. Та йому не здолати ці чотири милі. Він це знав і сприймав байдуже. Він знав, що не проповзе і півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б нерозважливо сконати тут після пережитого. Доля забагато вимагала від нього. Навіть помираючи, він не корився смерті. Так, це було справжнісіньке божевілля, але й у пазурах Смерті він кидав їй виклик і боровся з нею.
Він стулив повіки і зібрав усі можливі сили. Він намагався подолати знемогу, що хвилею накотилася на нього.
Це зусилля знову затуманювало свідомість. Часом він немовби тонув, поринаючи в забуття й силкуючись випливти, і якісь потаємні рештки життя допомогли йому знову видертися на поверхню.
Він нерухомо лежав горілиць, вслухався у наближення хрипкого вовчого подиху. Подих наближався, час не мав кінця-краю, а він так само нерухомо лежав горілиць. Чужий подих над вухом. Твердий сухий язик шкрябонув його щоку, мов терпуг. Його руки метнулися вгору – принаймні він хотів їх метнути, – пальці зігнулися, мов пазурі, але вхопили порожнечу. Для швидких і впевнених рухів потрібна була сила, а сили в нього не було.
Вовк мав залізну витримку, але й він не пас задніх. Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і пантруючи вовка, що хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг. Час від часу хвиля забуття накривала його, і він бачив тривалі сни; та весь час, уві сні й наяву, він чекав, що от-от почує хрипкий подих і дотик шорсткого язика.
Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим – вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще п’ять хвилин, і людина підім’яла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.
На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту – навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.
За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.
Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают-компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.
На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.
Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак і, немов жебрак, простягав руку до когось із матросів. Той усміхався й подавав йому шмат морського сухаря. Чоловік жадібно хапав шматок, дивився на нього, як скнара на золото, і ховав за пазуху. Таку ж подачку з усмішкою давали йому й решта матросів.
Учені промовчали і дали йому спокій. Але вони крадькома оглянули його койку. Вона була напхана сухарями. Матрац був повний сухарів. У всіх кутах були сухарі. Одначе він був при здоровому глузді. Він лише вживав запобіжних заходів на випадок голоду – і годі. Учені сказали, що незабаром це мине. Воно і справді минулося, перш ніж «Бедфорд» пришвартувався у гавані Сан-Франциско.
Поклик пращурів
I. До первісного життя
Інстинкт кочових століть
Потягне у дикий вир,
З зимової сплячки вмить
Прокинеться хижий звір.[1]
Бек мешкав у великому будинку в сонячній долині Санта-Клара. Ця місцина поміж людьми називалась «садибою судді Міллера». Будинок стояв оддалік од дороги й ховався у гущавині дерев. Крізь гілля можна було розгледіти лише простору й тінисту веранду, що зусібіч оточувала будинок. До будинку вели посипані гравієм доріжки, що звивалися під стрункими тополями, гілки яких сплелися навіки. Територія за будинком була ще просторішою. Тут розташовувалися стайні, в яких поралося з десяток конюхів і їхніх помічників, тяглися ряди оповитих диким виноградом будиночків для прислуги й чітко розпланована структура присадибних будиночків, а за ними зеленіли виноградники, пасовища, плодові сади і ягідники. Було тут і насосне устаткування для артезіанського колодязя, й великий цементний басейн, в якому щоранку купалися суддеві сини.
І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвір’ї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони з’являлися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, – безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстер’єрів – зо два десятки, – і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.
Та Бек не був кімнатним псом, не був він і дворовим собакою. В його розпорядженні був увесь маєток. Він плавав у басейні й ходив на полювання із синами судді. Він супроводжував його дочок, Моллі й Алісу, коли пізно ввечері або рано вранці дівчата вирушали на прогулянку. Зимовими вечорами він лежав у бібліотеці біля ніг судді перед палаючим каміном. Він катав на спині його онуків або ж качався з ними у траві й оберігав їх під час сміливих і вельми небезпечних вилазок до водограю на задньому дворі, ба навіть далі – до вигону та ягідників. Повз фокстер’єрів він прямував із гордим виглядом, а на Тутса й Ізабель узагалі не зважав, адже він був королем, володарем над усіма істотами, що плазували, тинялись і літали у маєтку судді Міллера, вкупі з його двоногими мешканцями.
Беків батько, Елмо, величезний сенбернар, був колись нерозлучним супутником судді, а тому Бек заприсягнувся стати гідним батьковим наступником. Він не був таким здоровилом, важив лише сто сорок фунтів (приблизно 56 кг – прим. пер.), бо Шеп, його мати, була шотландською вівчаркою. Але й сто сорок фунтів ваги, якщо до них додати відчуття власної гідності, що походить від гарного життя й загальної поваги, надають право відчувати себе королем, а отже і триматися по-королівському. Чотири роки – від раннього віку – Бек провадив сите життя аристократа, був пихатий і навіть трохи егоцентричний. Звісно, таке іноді трапляється зі знатними панами, які самотою мешкають у своїх маєтках, якнайдалі від цивілізованого світу. На Бекове щастя, він не став розпещеним кімнатним собакою. Полювання й різноманітні забавки на свіжому повітрі лише зміцнювали його м’язи і перешкоджали відкладенню зайвого жиру. А купання в холодній воді загартовувало його та зберігало здоров’я.
Так він жив аж до осені 1897 року, коли на Клондайку знайшли золото і на холодну Північ помандрували люди з усіх кінців світу. Бек нічого про це не знав, позаяк не читав газет. Не знав він також, що дружба з Мануелем, одним із помічників садівника, не принесе йому добра. Мануель мав одну ваду: пристрасть до китайської лотереї. До того ж у цього азартного гравця була непереборна слабкість – він вірив у свою систему, а тому було цілком зрозуміло, що рано чи пізно він занапастить свою душу. Аби грати за системою, потрібні гроші, а платні молодшого садівника насилу вистачало на потреби його дружини й купи дітей.
В день Мануелевої зради суддя Міллер виїхав на збори товариства виноробів, а хлопці вовтузилися біля чергового спортивного пристрою, тож ніхто не бачив, як Мануель і Бек перетнули сад. Бека це не збентежило, адже він думав, що вони вирушають на чергову прогулянку. І тільки одна-єдина людина бачила, як вони прийшли на маленький полустанок «Коледж-Парк», де зупинявся поїзд на вимогу. Ця людина перекинулась парою фраз із Мануелем, потім забряжчали монети, які передавали з рук у руки.
– А що, товар без упакування? – невдоволено зауважив незнайомець, і Мануель двічі обв’язав Бекову шию під нашийником товстим мотузком.
– Затягнеш міцніше, та так, щоб у нього дух перехопило, то не вирветься, – сказав Мануель, а той, чужий, у відповідь ствердно мугикнув.
Бек зі спокійною гідністю дозволив надіти собі на шию мотузка. Щоправда, для нього це була новина, але він звик довіряти знайомим людям, визнаючи, що вони розумніші за нього. Та коли мотузок опинився в руках незнайомця, він загрозливо загарчав, даючи зрозуміти, що йому не подобаються такі вчинки. Пес наївно вважав, що його незлий протест сприйметься як наказ. На його подив, мотузка раптом затягли так туго, що він ледве не задихнувся. У миттєвому пориві сказу він кинувся на кривдника, але той випередив його: міцно стис йому горлянку і спритним рухом повалив на спину. Мотузок безжалісно душив Бека, але він, висолопивши язика, тяжко сапав і запекло боровся з людиною. Ніколи ще з ним так грубо не поводилися, і ніколи в житті він не був такий розгніваний! Та незабаром він знесилів, очі оскліли. Коли підійшов поїзд і двоє чоловіків жбурнули його в товарний вагон, він уже нічого не тямив.
Коли свідомість повернулася до нього, він відчув тупий біль у язиці. Відчувши хитавицю й почувши хрипке виття паровоза на переїзді, Бек зрозумів, де перебуває. Він так часто подорожував із суддею, що не міг не впізнати відчуттів, пов’язаних із мандрівкою у багажному вагоні. Він розплющив очі. У них палав неприборканий гнів полоненого короля. Викрадач спробував ухопити його за горлянку, але цього разу Бек виявився моторнішим. Він учепився зубами в його руку і не розціплював щелеп, аж поки не втратив свідомості від туго затягнутого мотузка на шиї.
Раптом у вагоні відчинились двері й показався провідник, увагу котрого привернув незрозумілий шум.
– Біснуватий пес! – пояснив чоловік, ховаючи свою закривавлену руку. – Хазяїн наказав мені везти його у Фріско. Там практикує першокласний собачий лікар, котрий узявся його лікувати.
Згодом події цієї ночі Бековий викрадач промовисто переповідав у задній кімнатці портового шинку в Сан-Франциско.
– Півсотні, якихось півсотні за це чудовисько, – нарікав чолов’яга. – Якби знаття, то за тисячу готівкою не взявся б!
Рука в нього була перев’язана носовичком, просякнутим кров’ю, а права холоша роздерта від коліна до самого низу.
– А скільки ж узяв той хлопець? – поцікавився шинкар.
– Сотню. На менше ніяк не погоджувався!
– В сумі виходить сто п’ятдесят, – сказав шинкар. – А пес вартий цих грошей, їй-богу!
Викрадач розв’язав носовичка і почав оглядати руку.
– Тільки б він не виявився скаженим… А то ще ґиґну…
– Не бійся, від цього не помреш. Шибениця – ось твоя доля! – пожартував шинкар.
Потім додав:
– Ну ж бо, підсоби.
Пригнічений, напівзадушений Бек страждав од нестерпного болю в горлі, одначе намагався дати відсіч своїм мучителям. Але щоразу його валили на підлогу й душили мотузком, аж поки вдалося розпиляти й зняти з нього масивного мідного нашийника. Після цього вони зняли мотузка і запхнули Бека у ґратчасту скриню, що скидалася на клітку.
Лютий на своїх кривдників, морально пригнічений, він цілу ніч пролежав у цій клітці і ніяк не міг збагнути, що це все означає. Що ці чужі люди хочуть від нього? Навіщо вони замкнули його у тісній клітці? Бека гнітило незрозуміле тривожне передчуття, що насувається якесь лихо. Кілька разів він підхоплювався, зачувши грюкіт дверей, – сподівався, що це прийшов суддя чи бодай хлопчаки, та щоразу бачив перед собою тільки огидну шинкареву мармизу, котрий час від часу зазирав у сарай, освітлюючи його смердючою лойовою свічкою. І радісний гавкіт, який виривався із Бекової пащі, переростав у люте гарчання.
Втім, шинкар його не зачіпав. А вранці прийшло четверо чоловіків, які взяли скриню на плечі. «Нові мучителі», – подумав Бек, адже люди видались йому підозрілими – брезклі неголені обличчя, брудний одяг. І він навіснів, гарчав на них крізь ґратчасту стіну. Але вони лише реготали і цькували його палицями. Він хапав палиці зубами, поки не допетрав, що саме цього від нього й домагаються. Тоді він ліг і, поки ящик переносили у фургон, лежав спокійно.
І от Бек у своїй клітці почав переходити з рук у руки. Спочатку ним зайнялися службовці транспортної контори, що запхнули його до іншого фургона і повезли далі. Потім, разом із цілою купою скриньок і пакунків, доправили на пором. З порома він потрапив на великий залізничний вокзал; і нарешті його знову оселили в товарному вагоні.
Два дні й дві ночі вагон котився за паротягом. Два дні й дві ночі Бек чув пронизливий гудок. І два дні й дві ночі Бек не мав і крихти в роті.
На піклування провідників Бек відповідав гарчанням, а вони мстилися і дражнили його. Коли він, тремтячи усім тілом, з піною в роті кидався на ґрати, вони реготали й потішалися з нього, гарчали й гавкали, мов паршиві дворняги, нявкали, розмахували руками перед його носом і кукурікали. Бек розумів, що це дуже нерозумно – і це лише посилювало приниження його гідності, а гнів його дедалі зростав. Голод ще можна було стерпіти, але він страшенно потерпав од спраги, і вона доводила його до сказу. Жорстоке поводження вразило його чутливу душу. Він занедужав. У нього була гарячка, а на додачу ще й запалення горла і язика, що набрякли від спраги.
Одне його тішило: на шиї більше не було мотузка. Його наявність надавала ворогам чималої переваги. Тепер, коли немає мотузка, він дасть їм перцю! Більше їм не вдасться надягти на нього зашморг! Це він вирішив напевне. Дві доби він нічого не їв і не пив. За дві доби поневірянь у ньому накопичилося стільки злості, що непереливки буде тому, хто перший його зачепить. Бекові очі налилися кров’ю, він перетворився на справжнього диявола. Сам суддя не впізнав би його зараз, так він змінився за ці дні, і провідники зітхнули з полегшенням, коли нарешті позбулися його у Сіетлі.
Четверо носіїв із острахом перенесли ящик з Беком з фургона у дворик, оточений високим парканом. Назустріч вийшов кремезний чоловік у червоному плетеному светрі із розтягнутим коміром і, взявши у возія книгу, розписався. «Новий мучитель», – вирішив Бек і з люттю кинувся до ґрат. Чоловік у светрі, похмуро посміхнувшись, увійшов до будинку і приніс сокиру і кийок.
– Невже хочете його випустити? – здивувався возій.
– Звісно, – відповів чоловік у светрі й увігнав сокиру в стінку ящика.
Четверо носіїв миттю кинулися врозтіч і зайняли безпечні позиції на високому паркані в очікуванні подальшого видовища.
Бек кидався на стінку, що ламалася під сокирою, гриз її зубами, налягав на неї всім тілом. Де сокира гатила зовні, там пес з виттям і гарчанням атакував дерево ізсередини. Він докладав несамовитих зусиль, аби скоріше вибратися з клітки, а чоловік у червоному светрі був сповнений рішучості випустити його звідти.
– Ну ж бо, червоноокий дияволе! – сказав він, коли отвір розширився настільки, що Бек міг протиснутися крізь нього. І, кинувши сокиру, взяв у праву руку дрючка.
Цієї миті Бек і справді був страшний, як диявол: увесь наїжачився й приготувався до стрибка, налиті кров’ю очі метали скажені блискавки, з рота бігла піна. Він готовий був навалитися на людину всією вагою свого тіла й люті. Він блискавично стрибнув у повітря й хотів було мертвою хваткою учепитися у свого ворога, але цієї ж миті отримав такий удар, що аж відлетів назад. Клацнувши зубами від страшного болю, Бек перевернувся в повітрі й упав, ударившись об землю боком і спиною. Його ще ніколи в житті не били – і він сторопів. З гарчанням, у якому вчувалося жалібне вищання, він підхопився й знову хотів було кинутися на кривдника, але другий удар звалив його. Тепер він уже розумів, що у всьому винен кийок, але у своїй люті забув про обережність. Разів з десять він кидався, – і щоразу кийок зупиняв його на лету й валив додолу.