Страница:
Марина та Сергій Дяченки
Цифровий, або Brevis est
Розділ перший
Історія міністра
– Асамблея в п’ятницю. Буде голосування. Вони проведуть Темного Блазня, це вже точно. Все проплачено.
– Ким?
– Нема інфи. Проти тебе хтось серйозно грає вже кілька місяців. Ти помітив?
– Так, атож.
– Конкретно проти тебе. Блазень не протримається довго, його виводять тільки для того, щоб він тебе скинув.
– Думаєш, вигорить?
Пальці бігали по розбитій клавіатурі, іноді промахуючись, однак щоразу встигаючи виправитися перш, ніж натиснути «Enter».
– Це буде так. Голосують за Блазня, він приводить свою команду й вибиває для них право голосу. Потім пропонує новий закон про Кабінет міністрів. Проводить його. Реалізує. І ти злітаєш.
– Легко думкою ширяти…
– Я попередив.
– Побачимось. Бай-бай.
– Бай, Міністре.
Він кілька секунд сидів, відкинувшись на спинку старого офісного крісла. Потім висунув шухляду, вийняв білу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вікно монітора. Кепські справи. Наближається буря. У такі хвилини він розумів, заради чого живе.
Знову взявся за мишку: настала пора змінити багату червону мантію на непомітну сіру. Секунда – і сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловік у мантії кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебоніли фонтани. Повагом, слухаючи лопотіння води та свої кроки, пройшов у західне крило палацу. Влаштувався в холодку під різьбленим навісом, вибрав у списку ім’я нового співрозмовника.
– Привіт, Чебурашко. Є новини?
– Квіні зустрінеться з тобою.
– Приємно чути. Що вона хоче?
– Місце радника для свого нового.
– Усе?
– І Міністерство транспорту для себе.
– Вона здуріла?!
– Це її умова.
Пальці застукотіли по столу коло нижнього краю клавіатури.
– Скажи, що я згодний.
– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».
– Дякую. Я віддячу. До зв’язку.
– До зв’язку, Міністре.
Його співрозмовник розтав у повітрі – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вічний посередник; дорого бере за свої послуги, проте досі нікого ще не «кинув». Репутація – єдине, що він має… та ще, може, віяло зв’язків і кілька жирних банківських рахунків.
Він посміхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеєю. Маленька Квіні вступить у гру на боці фаворита, отже, до п’ятниці треба завагітніти перемогою. Тоді вона мене підтримає.
Він мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вікна. Щоденне підписання указів; полова, марнота, буденщина, а це…
Він протер очі. Ні, не привиділося. Серед купи щоденного сміття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласників… На що сподівався Канцлер – що Міністр підмахне, не дивлячись? Ні, це теж елемент чиєїсь інтриги, фрагмент захованого смертоносного механізму; у жодному разі не можна підписувати це до Асамблеї. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!
Крізь ґрати готичного вікна пробивалося сонячне проміння. Надворі, в королівському парку, співали птахи. Він відхилився на спинку крісла: щось починало укладатися, потихеньку збігатися, потроху прояснюватися. Не можна спішити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустріч з Квіні… Податки з великих землевласників… Якщо спробувати… Може вийти цікава комбінація…
– Арсене! Зніми, нарешті, навушники!
Він кліпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула піском крізь пальці.
– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!
– Ні.
Перед очима плавали кольорові плями. Він з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальці, – жест, що означав роздратування і водночас непевність.
– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбі, втупився в монітор і не реагуєш!
– Пробач, я не чув.
– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!
– Я вже їв.
– Уроки зробив?
– Так.
– Перестань зазирати в монітор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.
– Ма… У мене дуже мало часу.
– З батьками за столом п’ять хвилин посидіти – немає часу?
Він завагався.
– П’ять хвилин.
– Дякую, – сухо сказала мати.
На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневій чашці чаю. Батько добирав слова, це було помітно по крихітних зморшках на переніссі. Він почувався винним: часу на сина в нього як не було, так і немає, а відчуження росте. А ще ж не забулися чудові дні, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонеділі – в гості, або запрошували гостей до себе…
– Синку, ти чого такий млявий? – батько вирішив почати розмову, однак не знайшов правильних слів.
– Утомився.
– Хочеш, у неділю в кіно сходимо?
– Ні, дякую. Я вдома відпочину.
– Навіть не питаєш, який фільм?
Він знизав плечима:
– Я не люблю кіно.
– А що ти любиш, крім свого комп’ютера? – тихо й гірко втрутилася мати. – Книжки? Коли ти востаннє розгортав…
– Ма, ну чого ти знову. Я дуже перевантажений.
– Чим це?
– Усім.
Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому віці читала запоєм, і батьки силоміць відривали її від книг… Так, авжеж.
– Я у твоєму віці читала запоєм, мене батьки силоміць…
Її передбачуваність його засмутила. Тому він дозволив собі невеличку нетактовність:
– Часи змінилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нічого не читаєш, крім блоґів.
Вона спалахнула.
Арсен знав – щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, – піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину – це інформація, це треба знати, це розбурхує.
У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.
Він допив чай і встав.
– Дякую.
– На здоров’я.
– Я піду. На добраніч.
– Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?
– Хочеш підловити?
– На фіга ти мені здався?
– Хто його зна… На тебе виходила Квіні?
Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.
– Про що ти, Міністре?
– Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.
– Що ти хочеш?
– Є схема…
Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «K».
Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.
Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.
Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини – і ти на місці.
Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця – післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем – і механізм запрацює, запрацює…
– Сніжицький!
Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.
– Привіт.
– Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…
– Хворію, – погодився він і сьорбнув кави.
– У тебе очі червоні, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. – П’єш? Колешся?
– П’ю, – він зробив ще ковток. – Колюся.
Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.
– А якщо чесно?
– Я працюю, – зізнався він несподівано для себе.
– Де?
– У міністерстві.
– Кур’єром?
– Міністром!
– От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!
Пів на дев’яту. Поза мережею він завжди відчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятої він уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересідав з одного поїзда на інший, повертався в порожню квартиру й сідав за комп’ютер. Така ситуація не могла тривати довго, однак поки що тривала, і Арсен мав намір вичавити з неї все можливе. З користю використати кожну хвилину.
Мар’яна дивилась усміхаючись.
– Ну, ходімо, – погодився він, повагавшись. – Тільки кожен платить за себе.
У нього були кишенькові гроші – не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову – каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.
Повз високе вікно йшли перехожі. Там, надворі, почався дощ зі снігом. Тут, у кав’ярні, було порожньо на цю пору й – по цінниках – дорого.
– От мій братик працює, – задумливо сказала Мар’яна. – Уже «Ніссан» собі купив. Правда, старий.
– Молодець, – Арсен кивнув.
Одна парадна мантія коштувала більше, ніж його батько заробляв за місяць. А до мантії належало мати перуку, туфлі, шпагу; якщо Міністр з’явиться на Асамблеї без гідного прикиду – його ніхто не слухатиме. Статус – це гроші, гроші – це статус, проте реальна влада значно крутіша й за те, й за те.
Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…
– Скажи чесно – де ти працюєш? – запитала Мар’яна, примруживши смарагдові очиська. Її курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах під тонким светром.
– Розводжу породистих собак.
– Так?! А якої породи?
– Усяких.
– Що, у квартирі? А батьки?!
– Батьки не знають, – він поблажливо осміхнувся. – Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…
– У мережі?!
– Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі бої, але я бійцівських не вирощую. У мене декоративні й мисливські, – Арсен відчув натхнення. Він нікому не розповідав – отак, за столиком, у реалі, – про свою роботу.
Мар’яна недовірливо гмикнула.
– Ти що, ні в які ігри не граєшся? – запитав він недовірливо.
– Я блоґер, – сказала вона з гідністю. – Маю три сотні френдів.
– Знаю! У мене мама теж блоґер, – Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка – і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.
Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, – переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»
Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.
– Ти чого її розглядаєш?
– Уявляю, ніби зараз літо, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червні така полуниця, – вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.
– А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…
– Дурниці! – Мар’яна трохи образилась. – Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ – іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.
– Виходить?
– Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост – коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне – коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…
Арсен помітив у її очах особливі іскорки – такі бувають у людини, якій цікава тема розмови. От і мама, коли говорить про свій журнал, ніби світиться зсередини.
– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах наші з класу: Лада, Світлана, ще отой Кузьма з паралельного…
– Заманливо, – він витер губи, лишивши на білій серветці шоколадні сліди. – Ти на другий урок ідеш?
– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закінчилася. – А ти?
– А в мене справи, – він устав. – Вибач.
– Родовід – п’ятдесят три покоління. У роду – сотні чемпіонських титулів, є одна Міс світу за собачою версією – прапрабаба. Він розумніший за звичайного собаку. Неодмінна умова – ви повинні щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось інше заважає – краще не беріть цього пса. Візьміть щось простіше. Цей засумує, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потім у нього почнеться депресія і він загине.
– Він мене впізнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти під моїм ніком і його погладити?
Арсен усміхнувся в монітор. Пальці його бігали так само швидко, і текст у віконці з’являвся в темпі звичайної людської мови:
– Ви знаєте, в цьому є щось містичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичів, зайде під вашим ніком – пес зрадіє. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо він стане по-справжньому вашим собакою – він вас упізнаватиме… не за ніком. Не за ай-пі адресою. Цьому немає технічного пояснення. Просто він звикне до вас і вас відчуватиме. Це перевірено.
Співрозмовник замислився. Арсен його не бачив – по екрану гасало біле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У віконці чату – в кутку екрана – моргав курсор.
– Докторе, ви маєте п’ять хвилин?
– Авжеж. Скільки завгодно.
Насправді часу, як завжди, катастрофічно бракувало. Однак Арсен знав з досвіду, що вислуховувати клієнтів просто необхідно.
– Я двадцять років одружений. У мене двоє синів, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впізнає, якщо я зайду під чужим ніком… ви розумієте, про що я?
– Розумію.
– Справді?
– Мені здається, що розумію, – виправився Арсен.
– Докторе, я двадцять років живу з чужою мені жінкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер від чумки. Ми так переживали, що більше тварини не заводили.
– Розумію, – написав Арсен цілком щиро. – Віртуальні собаки не хворіють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цікавість до собаки, ваша любов.
Нова репліка довго не з’являлася.
«Хто каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.
Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.
– Я купую цього собаку, – нарешті написав клієнт. – Можна оплатити «Візою»?
Арсен перевів дух.
– Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження – ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?
– Ні.
– Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «Ш»…
Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.
– Докторе, дуже вам дякую, – написав клієнт.
– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишіть на мою скриньку.
– Так. До побачення.
Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.
«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»
«Я знаю».
«Не зрозумів».
«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».
Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін – CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки – білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет – без згоди хазяїна.
– Не заграйся, Міністре, – сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.
«Не заграйся, Міністре», – з’явилися букви в маленькому вікні чату.
– А навіщо ж тоді гра?
Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав – і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти – казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.
У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»
– Арсене!
– До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.
– Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.
– Що сталося?
– Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!
– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.
– Що?!
Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося. Заготовка пропала.
– Знаєш, сучасні наркотики… Іноді досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалі звичайна річ.
– Ти… – вона схопилася за одвірок.
– Я в житті не пробував, – сказав він з чистою совістю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навіть пива. У нас півкласу курить по пачці на день… А я курю?
Мати мовчала. На її бліде лице помалу верталася краска.
– Прошу тебе, тільки не нервуйся, – тихо сказав Арсен. – У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?
– Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.
– Мамо, я все владнаю.
Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:
– Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…
– Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.
– Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!
– Обіцяю, – він навіть не затнувся.
Йому жаль було їх, але справи – головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.
Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.
Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.
Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.
Сьогодні п’ятниця.
Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.
Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.
Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…
– Хто там?
Через секунду мама була вже в передній.
– Арсен?! Чого так рано?
– У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.
– Правда? Чи подзвонити класній керівничці?
– Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.
У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.
– Я перепрошую, мені треба дещо…
Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.
Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати – там сірими клубочками лежав пил.
– Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.
– Де мій комп’ютер?!
– Ми його продали, – сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.
У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…
– Ви відформатували диск? – запитав він пошепки.
– Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?
Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.
– Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, – він аж зрадів з правильної ідеї. – Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.
– Ні, ми розуміємо, – батько дивився повз нього. – Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки – кинути зразу!
Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:
– Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?
Арсен вивільнився:
– Мені потрібний мій комп. Терміново.
– Ти його не одержиш, – батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. – Це наше останнє слово.
– Телефон клієнта?
– Що?
– Телефон того, хто купив мою машину?!
– Арсене…
– Що ви зробили! – він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. – Що ви…
Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.
– Ти бачиш?! – закричав батько. – Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!
Арсен схопив з вішалки свою куртку.
– Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!
– Я піду! – тепер він верещав, мов дитина. – Я піду! І ви одержите, що хотіли!
– Стій!
Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.
– Ким?
– Нема інфи. Проти тебе хтось серйозно грає вже кілька місяців. Ти помітив?
– Так, атож.
– Конкретно проти тебе. Блазень не протримається довго, його виводять тільки для того, щоб він тебе скинув.
– Думаєш, вигорить?
Пальці бігали по розбитій клавіатурі, іноді промахуючись, однак щоразу встигаючи виправитися перш, ніж натиснути «Enter».
– Це буде так. Голосують за Блазня, він приводить свою команду й вибиває для них право голосу. Потім пропонує новий закон про Кабінет міністрів. Проводить його. Реалізує. І ти злітаєш.
– Легко думкою ширяти…
– Я попередив.
– Побачимось. Бай-бай.
– Бай, Міністре.
Він кілька секунд сидів, відкинувшись на спинку старого офісного крісла. Потім висунув шухляду, вийняв білу замшеву серветку й обережно, наче розбитий рот, протер вікно монітора. Кепські справи. Наближається буря. У такі хвилини він розумів, заради чого живе.
Знову взявся за мишку: настала пора змінити багату червону мантію на непомітну сіру. Секунда – і сивуватий, горбоносий, прямий мов дошка чоловік у мантії кольору попелу вийшов на криту галерею, де ледь чутно жебоніли фонтани. Повагом, слухаючи лопотіння води та свої кроки, пройшов у західне крило палацу. Влаштувався в холодку під різьбленим навісом, вибрав у списку ім’я нового співрозмовника.
– Привіт, Чебурашко. Є новини?
– Квіні зустрінеться з тобою.
– Приємно чути. Що вона хоче?
– Місце радника для свого нового.
– Усе?
– І Міністерство транспорту для себе.
– Вона здуріла?!
– Це її умова.
Пальці застукотіли по столу коло нижнього краю клавіатури.
– Скажи, що я згодний.
– П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Таверна «Золотий гусак».
– Дякую. Я віддячу. До зв’язку.
– До зв’язку, Міністре.
Його співрозмовник розтав у повітрі – чи то вийшов з гри, чи скористався порталом. Чебурашка, вічний посередник; дорого бере за свої послуги, проте досі нікого ще не «кинув». Репутація – єдине, що він має… та ще, може, віяло зв’язків і кілька жирних банківських рахунків.
Він посміхнувся. П’ятниця, двадцять друга нуль-нуль. Перед самою Асамблеєю. Маленька Квіні вступить у гру на боці фаворита, отже, до п’ятниці треба завагітніти перемогою. Тоді вона мене підтримає.
Він мигцем глянув на годинник. Знову перемкнув вікна. Щоденне підписання указів; полова, марнота, буденщина, а це…
Він протер очі. Ні, не привиділося. Серед купи щоденного сміття сховано бомбу – оцей указ про податки з великих землевласників… На що сподівався Канцлер – що Міністр підмахне, не дивлячись? Ні, це теж елемент чиєїсь інтриги, фрагмент захованого смертоносного механізму; у жодному разі не можна підписувати це до Асамблеї. Але як пояснити затримку, як вишукано, хай йому чорт, пояснити затримку?!
Крізь ґрати готичного вікна пробивалося сонячне проміння. Надворі, в королівському парку, співали птахи. Він відхилився на спинку крісла: щось починало укладатися, потихеньку збігатися, потроху прояснюватися. Не можна спішити, не можна втрачати думку: голосування у п’ятницю… Зустріч з Квіні… Податки з великих землевласників… Якщо спробувати… Може вийти цікава комбінація…
– Арсене! Зніми, нарешті, навушники!
Він кліпнув. Схема, вже майже склавшись, вислизнула піском крізь пальці.
– Арсене, я до тебе двадцятий раз звертаюся! Ти що, оглух?!
– Ні.
Перед очима плавали кольорові плями. Він з силою потер лице; мати стояла в дверях, зчепивши на грудях пальці, – жест, що означав роздратування і водночас непевність.
– Кличу тебе, кличу! А ти, наче зомбі, втупився в монітор і не реагуєш!
– Пробач, я не чув.
– Викину коли-небудь цей проклятий комп’ютер… Іди вечеряти!
– Я вже їв.
– Уроки зробив?
– Так.
– Перестань зазирати в монітор! Іди хоч чаю з нами випий, батько тебе тиждень не бачив.
– Ма… У мене дуже мало часу.
– З батьками за столом п’ять хвилин посидіти – немає часу?
Він завагався.
– П’ять хвилин.
– Дякую, – сухо сказала мати.
* * *
Проти нього справді грали, грали серйозно. Його агентів виціджували, вистежували, розколювали й перекупляли. Будь-яка комбінація, навіть найтаємніша, в останню мить опинялася під загрозою. А тепер ще Блазень – особа й насправді темна, як його нік. Блазень з’явився нізвідки з колосальною грошвою. Сам Блазень – фігура нікчемна, але хто стоїть за ним? Чиє замовлення? Занадто багато тих, хто хоче усунути Міністра. Швидка кар’єра привертає увагу… Його попереджали.На кухні затишно світилася лампа, й кружляв медовий вир у коричневій чашці чаю. Батько добирав слова, це було помітно по крихітних зморшках на переніссі. Він почувався винним: часу на сина в нього як не було, так і немає, а відчуження росте. А ще ж не забулися чудові дні, коли Арсен був маленький, коли вони щосуботи ходили в зоопарк, а щонеділі – в гості, або запрошували гостей до себе…
– Синку, ти чого такий млявий? – батько вирішив почати розмову, однак не знайшов правильних слів.
– Утомився.
– Хочеш, у неділю в кіно сходимо?
– Ні, дякую. Я вдома відпочину.
– Навіть не питаєш, який фільм?
Він знизав плечима:
– Я не люблю кіно.
– А що ти любиш, крім свого комп’ютера? – тихо й гірко втрутилася мати. – Книжки? Коли ти востаннє розгортав…
– Ма, ну чого ти знову. Я дуже перевантажений.
– Чим це?
– Усім.
Мати сумно похитала головою. Сама вона в Арсеновому віці читала запоєм, і батьки силоміць відривали її від книг… Так, авжеж.
– Я у твоєму віці читала запоєм, мене батьки силоміць…
Її передбачуваність його засмутила. Тому він дозволив собі невеличку нетактовність:
– Часи змінилися, мамо. Подивись: ти ж тепер сама нічого не читаєш, крім блоґів.
Вона спалахнула.
Арсен знав – щойно всі підуть з кухні, вона одразу витягне з сумки ноутбук, під’єднається до Інтернету й порине у свій Живий журнал. А батько, щойно побачить, що Арсен і мати зайняті, – піде до себе й увімкне телевізор. Вони обоє відчувають, що роблять щось не те; обоє виросли в нормальних родинах, де були й сімейні вечори, й книжки, й гості, й походи в ліс чи на пікнік. Проте мамі значно цікавіше, що сталося з її френдами за день, а батько, мов на голці, сидить на потоці новин з телевізора, від глобальних до містечкових. Чи світова криза, чи п’яний збив машиною дитину – це інформація, це треба знати, це розбурхує.
У нашій родині, подумав зі смутком Арсен, тільки я роблю корисну справу. Тільки я роблю те, що люблю, і за це одержую гроші.
Він допив чай і встав.
– Дякую.
– На здоров’я.
– Я піду. На добраніч.
* * *
– Привіт, Канцлере.– Не спиш, Міністре? Чи у вас уже ранок?
– Хочеш підловити?
– На фіга ти мені здався?
– Хто його зна… На тебе виходила Квіні?
Розмова на секунду зупинилася. Завмерли рядки на екрані. Співрозмовник міркував трохи довше, ніж це звичайно буває при невимушеній розмові.
– Про що ти, Міністре?
– Землевласники з’їдять тебе з тельбухами, Канцлере. Про такий дріб’язок, як я, і мови нема.
– Що ти хочеш?
– Є схема…
Удома давно всі спали. Годинник показував третю. Потираючи червоні очі, він сидів за монітором, поки прямо під носом не виявились раптом клавіші «J» та «K».
Тоді він вийшов з мережі й ліг. Йому снилися темні заплутані коридори й чужі очі в прорізі червоного каптура.
Потім він вирубався зовсім, щоб о сьомій ранку підскочити від вереску будильника.
* * *
Вони вийшли з дому одночасно – батько, мати й Арсен.Батько сів у чорний «Фольксваґен», мати в сіру «Тойоту». Арсен спустився в метро; дуже зручно: школа всього за одну станцію. Ніяких пробок. Ніяких пересадок. Десять хвилин шаленої штовханини – і ти на місці.
Як завжди вранці, він майже нічого не тямив. Зупинився коло автомата з гарячими напоями, взяв собі подвійну каву. П’ятниця – післязавтра, часу немає, але шестерні вже склалися, як треба. Ще трошечки, змазати зубчики, підштовхнути мізинцем – і механізм запрацює, запрацює…
– Сніжицький!
Він обернувся. Мар’яна Чабан, у смарагдовій хутряній курточці, зі смарагдовими, завжди широко розплющеними очима. Однокласниця.
– Привіт.
– Чого тебе в школі немає? Я думала, ти хворієш…
– Хворію, – погодився він і сьорбнув кави.
– У тебе очі червоні, – сказала Мар’яна чи то з осудом, чи то зі співчуттям. – П’єш? Колешся?
– П’ю, – він зробив ще ковток. – Колюся.
Вона засміялася. Приємно було дивитися, як вона сміється, – легко, без прихованого сенсу. Щиро веселиться.
– А якщо чесно?
– Я працюю, – зізнався він несподівано для себе.
– Де?
– У міністерстві.
– Кур’єром?
– Міністром!
– От молодець, – вона кокетливо поправила шапочку-навушники. – Слухай, я на перший урок усе одно вже не піду. Давай по тістечку? Пригощаю!
Пів на дев’яту. Поза мережею він завжди відчував час, не дивлячись на годинник. Звичайно до дев’ятої він уже знову був удома – не виходячи на поверхню, пересідав з одного поїзда на інший, повертався в порожню квартиру й сідав за комп’ютер. Така ситуація не могла тривати довго, однак поки що тривала, і Арсен мав намір вичавити з неї все можливе. З користю використати кожну хвилину.
Мар’яна дивилась усміхаючись.
– Ну, ходімо, – погодився він, повагавшись. – Тільки кожен платить за себе.
У нього були кишенькові гроші – не так і мало, якщо врахувати, що він майже ні на що їх не витрачав. Він узяв собі шоколадне тістечко і знову – каву. Мар’яна замовила полуниці з вершками.
Повз високе вікно йшли перехожі. Там, надворі, почався дощ зі снігом. Тут, у кав’ярні, було порожньо на цю пору й – по цінниках – дорого.
– От мій братик працює, – задумливо сказала Мар’яна. – Уже «Ніссан» собі купив. Правда, старий.
– Молодець, – Арсен кивнув.
Одна парадна мантія коштувала більше, ніж його батько заробляв за місяць. А до мантії належало мати перуку, туфлі, шпагу; якщо Міністр з’явиться на Асамблеї без гідного прикиду – його ніхто не слухатиме. Статус – це гроші, гроші – це статус, проте реальна влада значно крутіша й за те, й за те.
Якби ж без грошей можна було дотягтися до влади…
– Скажи чесно – де ти працюєш? – запитала Мар’яна, примруживши смарагдові очиська. Її курточка була розстебнута; Арсен затримав погляд на округлих персах під тонким светром.
– Розводжу породистих собак.
– Так?! А якої породи?
– Усяких.
– Що, у квартирі? А батьки?!
– Батьки не знають, – він поблажливо осміхнувся. – Я в мережі розводжу собак, намальованих. Бувають дорожчі за живих, якщо породисті. Якщо їх правильно виховувати, добирати партнерів, лікувати, дресирувати…
– У мережі?!
– Ніколи не чула? Люди заводять у мережі собак, тримають у віртуальних будинках… Водять у гості до сусідів… Возять на виставки… Пишаються медалями… Деякі влаштовують собачі бої, але я бійцівських не вирощую. У мене декоративні й мисливські, – Арсен відчув натхнення. Він нікому не розповідав – отак, за столиком, у реалі, – про свою роботу.
Мар’яна недовірливо гмикнула.
– Ти що, ні в які ігри не граєшся? – запитав він недовірливо.
– Я блоґер, – сказала вона з гідністю. – Маю три сотні френдів.
– Знаю! У мене мама теж блоґер, – Арсен із задоволенням порушив красу й цілісність шоколадного тістечка – і побачив відбиток своїх зубів у коричневій масі.
Його мама ніколи не дивилася серіалів по телевізору, і в дитинстві він цим трохи пишався. Зате його мама жила всередині серіалу, він почав це розуміти тільки в минулі півроку-рік. Вона день у день переказувала батькові за ранковою кавою або в неділю, за розігрітим у мікрохвильовці сніданком, – переказувала чужі розмови, коментувала події та репліки, і на її одухотвореному молодому лиці ясно палали очі. Вона стежила за життям не менше як сотні людей, деякі з них були її близькі друзі, деяких вона щиро ненавиділа: «Після цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негідник, ще цим і пишається! Я його забанила, не розумію, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купі гною…»
Мар’яна підхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала білий молочний шар і милувалася ягідкою, тримаючи її за зелені чашолистики.
– Ти чого її розглядаєш?
– Уявляю, ніби зараз літо, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червні така полуниця, – вона повернула ягідку, наче ялинкову іграшку. Потім одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.
– А на фіга тобі блоґ, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…
– Дурниці! – Мар’яна трохи образилась. – Це обивательське судження людини, далекої від питання. Блоґи бувають різні, для різних цілей. Хтось справді веде щоденник напоказ. Повно таких дурнів. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блоґ – іспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякі концепти.
– Виходить?
– Питаєш! Щодня прибуває френдів, і це без спеціальної розкрутки… Знаєш, що я помітила? Пишеш звичайний, середній, непомітний пост – коментарів мало, а френдів додається. Напишеш щось гостре, скандальне – коментарів багато, а френди починають відпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…
Арсен помітив у її очах особливі іскорки – такі бувають у людини, якій цікава тема розмови. От і мама, коли говорить про свій журнал, ніби світиться зсередини.
– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах наші з класу: Лада, Світлана, ще отой Кузьма з паралельного…
– Заманливо, – він витер губи, лишивши на білій серветці шоколадні сліди. – Ти на другий урок ідеш?
– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закінчилася. – А ти?
– А в мене справи, – він устав. – Вибач.
* * *
Ніхто не повинен був знати, що Міністр заробив стартовий капітал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно розділяв дві свої іпостасі. І, зрозуміло, ніколи й ніде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Ветті, п’ятдесятирічного лікаря з Чернівців. Клієнти чомусь довіряли лікареві, хоч для виховання віртуальних псів медична освіта не потрібна.– Родовід – п’ятдесят три покоління. У роду – сотні чемпіонських титулів, є одна Міс світу за собачою версією – прапрабаба. Він розумніший за звичайного собаку. Неодмінна умова – ви повинні щодня мати на нього час. Якщо у вас робота, або щось інше заважає – краще не беріть цього пса. Візьміть щось простіше. Цей засумує, якщо ви не будете з ним розмовляти хоч один день… Потім у нього почнеться депресія і він загине.
– Він мене впізнаватиме? Чи можна попросити, наприклад, дружину зайти під моїм ніком і його погладити?
Арсен усміхнувся в монітор. Пальці його бігали так само швидко, і текст у віконці з’являвся в темпі звичайної людської мови:
– Ви знаєте, в цьому є щось містичне. Якщо ваша дружина, чи хтось з родичів, зайде під вашим ніком – пес зрадіє. Але якщо ви будете з ним займатися, якщо він стане по-справжньому вашим собакою – він вас упізнаватиме… не за ніком. Не за ай-пі адресою. Цьому немає технічного пояснення. Просто він звикне до вас і вас відчуватиме. Це перевірено.
Співрозмовник замислився. Арсен його не бачив – по екрану гасало біле щеня з чорними вухами, тягаючи в зубах мальовничо подертий черевик. У віконці чату – в кутку екрана – моргав курсор.
– Докторе, ви маєте п’ять хвилин?
– Авжеж. Скільки завгодно.
Насправді часу, як завжди, катастрофічно бракувало. Однак Арсен знав з досвіду, що вислуховувати клієнтів просто необхідно.
– Я двадцять років одружений. У мене двоє синів, студенти. І я не впевнений, що хоч один з них мене впізнає, якщо я зайду під чужим ніком… ви розумієте, про що я?
– Розумію.
– Справді?
– Мені здається, що розумію, – виправився Арсен.
– Докторе, я двадцять років живу з чужою мені жінкою. У нас прекрасна родина… Був собака, давно. Пес умер від чумки. Ми так переживали, що більше тварини не заводили.
– Розумію, – написав Арсен цілком щиро. – Віртуальні собаки не хворіють. Їх не може збити машина. Вони живуть, поки живе ваша цікавість до собаки, ваша любов.
Нова репліка довго не з’являлася.
«Хто каже, що щастя не можна купити, той ніколи не купував цуценяти», – написав Арсен обережно.
Настала нова пауза. У глибині квартири задзвонив телефон. Арсен не ворухнувся.
– Я купую цього собаку, – нарешті написав клієнт. – Можна оплатити «Візою»?
Арсен перевів дух.
– Будь ласка. Ось реквізити, щойно прийде підтвердження – ви одержите пароль. Я проінструктую вас, як стати членом клубу… Ви досі не заводили віртуальних собак?
– Ні.
– Тоді у вас величезний резерв для радості. Клуб, виставки, нові люди, нові контакти… І головне – ваш пес. Придумайте йому офіційне ім’я, воно має складатися не менше ніж з восьми символів і починатися на «Ш»…
Пройшов виклик по «асьці». Арсен подивився, хто викликає. Усміхнувся.
– Докторе, дуже вам дякую, – написав клієнт.
– Я радий… Даруйте, мене викликають. Якщо виникнуть питання – пишіть на мою скриньку.
– Так. До побачення.
Цуцик, утомившись, лежав тепер на спині, не випускаючи з зубів решток черевика. Арсен помилувався ним наостанок і згорнув вікно.
«Що там з податковим указом? Це пастка, ти що, не зрозумів?»
«Я знаю».
«Не зрозумів».
«Асамблея в п’ятницю. Нехай голосують за Темного Блазня. Я приготував йому вітальну листівку».
Він клацнув кнопкою миші. Набрав лоґін – CruelHamster. Відкрився темний кабінет, де на столі громадилися папери та жовті сувої, де стирчало перо з бронзової чорнильниці й на дерев’яних болванках височіли перуки – білі, чорні, фіолетові, завиті, матові, напудрені й усипані блискітками. Усього кілька людей мали доступ у цей кабінет – без згоди хазяїна.
– Не заграйся, Міністре, – сказав маленький сутулий чоловічок у темному вбранні, схожому на чернечі шати.
«Не заграйся, Міністре», – з’явилися букви в маленькому вікні чату.
– А навіщо ж тоді гра?
Він дозволив собі поставити смайлик. Потім подумав – і, клацнувши по іконці, змусив Міністра розреготатися. Про його сміх ходили анекдоти – казали, Міністр сміється тільки напередодні землетрусу… або дефолту.
У двері його кімнати постукали – різко й вимогливо. Мати ніколи раніше не стукала – вона стояла над головою й кричала: «Арсене, Арсене!»
– Арсене!
– До зустрічі, – сказав він чорному чоловічкові. Закрив вікно. Обернувся до дверей; пекло в очах. Давалося взнаки недосипляння.
– Мені можна зайти? – сухо поцікавилась мати. Щось у її голосі змусило Арсена встати з крісла.
– Що сталося?
– Дзвонили зі школи. Ваша класна керівничка. Тебе вже місяць не було… ти взагалі не з’являвся в школі!
– Так, – сказав Арсен, прокручуючи подумки варіанти. Мирна угода. Скандал. Істерика. Сльози… Щире каяття. Ігнорування. – Мамо, знаєш, що за статистикою вперше пробують наркотики в тринадцять років? А мені вже чотирнадцять.
– Що?!
Він домігся першої маленької перемоги. Матір вибито з колії. Усе, що вона заготувала, йдучи в його кімнату, розсипалося. Заготовка пропала.
– Знаєш, сучасні наркотики… Іноді досить одного уколу… А травичку покурити – це взагалі звичайна річ.
– Ти… – вона схопилася за одвірок.
– Я в житті не пробував, – сказав він з чистою совістю. – Я не наркоман. Я не п’ю. Навіть пива. У нас півкласу курить по пачці на день… А я курю?
Мати мовчала. На її бліде лице помалу верталася краска.
– Прошу тебе, тільки не нервуйся, – тихо сказав Арсен. – У мене була криза, так. Тепер усе гаразд. Я все здам. Класна дуже кричала?
– Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.
– Мамо, я все владнаю.
Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:
– Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…
– Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.
– Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!
– Обіцяю, – він навіть не затнувся.
* * *
Він поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кілька найважливіших справ. Відправив останньому клієнтові пароль до його нового собаки, зайшов у розплідник, узяв двох аліментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й білого, хотів назвати Умка, але передумав і прописав у рядку імені: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох відгукуватись на імена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленій луці, висолопивши язики, у захваті підкидаючи на бігу задні лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»Йому жаль було їх, але справи – головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.
Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.
Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.
Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.
Сьогодні п’ятниця.
Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.
Дуже зручно – всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.
Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є – хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи – встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…
– Хто там?
Через секунду мама була вже в передній.
– Арсен?! Чого так рано?
– У нас скасували останні три уроки, – сказав він, не замислюючись.
– Правда? Чи подзвонити класній керівничці?
– Ну, подзвони, – він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити – до вечора. До Асамблеї.
У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.
– Я перепрошую, мені треба дещо…
Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.
Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати – там сірими клубочками лежав пил.
– Нам треба серйозно поговорити, – почав батько в нього за спиною. – Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.
– Де мій комп’ютер?!
– Ми його продали, – сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.
У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…
– Ви відформатували диск? – запитав він пошепки.
– Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?
Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.
– Слухайте, – Арсен облизнув губи. – Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, – він аж зрадів з правильної ідеї. – Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.
– Ні, ми розуміємо, – батько дивився повз нього. – Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки – кинути зразу!
Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:
– Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?
Арсен вивільнився:
– Мені потрібний мій комп. Терміново.
– Ти його не одержиш, – батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. – Це наше останнє слово.
– Телефон клієнта?
– Що?
– Телефон того, хто купив мою машину?!
– Арсене…
– Що ви зробили! – він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. – Що ви…
Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.
– Ти бачиш?! – закричав батько. – Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!
Арсен схопив з вішалки свою куртку.
– Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!
– Я піду! – тепер він верещав, мов дитина. – Я піду! І ви одержите, що хотіли!
– Стій!
Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.