Страница:
– Її покалічили! – викрикнув він пошепки. – Її використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумієтесь, адже ви маг, а не я!..
– Але ж вона при повному розумі, – сказав я примирливо. – Навіть якщо її зґвалтували – вона не пам’ятає про це, і…
Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.
– Ритуали бувають різні, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, її зовсім…
– Її не… не… ґвалтували, – сказав він, і я вирішив не перечити.
– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнішньо вона не…
– Не змінилась, – він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. – Дивіться.
Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, під ніс до моїх очей – наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.
– Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.
– Яким чином?
Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.
– Ну ж бо?
– Подурнішала, – сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи – не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.
– Так! – сказав він визивно. – Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!
– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зі знався я. Мій гість у скрусі похитав головою:
– Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.
Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.
На ловця й сова летить.
– До речі, – я поводив долонею над зловісним сердоліком. – Як довго була відсутня ваша дружина?
– Тиждень, – похмуро озвався ювелір.
– Усього лише тиждень?!
Він подивився на мене майже з ненавистю:
– Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…
І він печально провів долонею по залишках свого волосся.
Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.
Запам’ятай!
Байдуже, надворі зима чи літо – починай свій день з обливання холодною водою.
Байдуже, надворі дощ чи хуртовина – закінчуй свій день пішою прогулянкою.
Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче – щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжа – чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.
Ніколи не пий вина!
Заведи собі друга серед лікарів – тільки спершу дізнайся, чи добре він знається на лікарюванні. Лікар вважається добрим, якщо на десяток страждальників, що їх він вилікував, припадає не більше одного-двох небіжчиків.
Друже мій, наші замовляння безсилі проти хвороб, але ж окрім магії в нас є воля й здоровий глузд, чи не так?…»
Погамувавши печінчин протест, я вирішив далі поводити себе обачливіше.
Смеркало; я провів у ювелірів години три або чотири, а потім, керований раптом виниклою ідеєю, відвідав непоказну контору праворуч від міського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому міллю коричневому сюртуку, я дістав у своє розпорядження скрипучий стіл у плямах чорнила, скрипучий стілець і скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пішло на обдумування тексту; нарешті я розбірливо вивів на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напівкоштовне каміння, кулони, підвіски. Дорого».
Побитий міллю чиновник порахував слова й узяв із мене вісім монет. Віддаляючись від базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикує зі своєї тумби моє дивне оголошення – знай затинаючись на слові «напівкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помітив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у відповідь на хлопчиськів заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надій. Але й утрачати шанс було не в моїх правилах.
Отже, ювеліри.
Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.
Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера – перенюхали два десятки духів (хвилин п’ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, – ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця – подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає – а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.
– Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся – я ж сама келех і держу. Сама п’ю – уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…
Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.
Потім у спогадах виник злодій – про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:
– У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся – лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться – я знову ледве не зомліла…
– Ви пам’ятаєте, який був дракон?
– Так, о так! – пожвавилася ювелірша. – Коричневий, із прозеленню, крила маненькі – при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. – Як колесо на королівській кареті, от!
– Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?
На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:
– Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.
Я покосився на пана Ягора – і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.
«Подурнішала», – згадав я його розпачливе зізнання.
Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» – було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша – важкохвора.
– Вона справді була іншою? – спитав я обережно.
Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
– Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
– А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
– Це бездарно, – пошепки сказав ювелір. – Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
– Співчуваю, – сказав я щиро.
Ювелір махнув рукою – мовляв, що мені ваше співчуття.
– Можна мені поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.
– З якою подружкою?
– З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
– Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати – вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…
І нікому не зізнавшись, куди прямує.
Ювеліри-ювеліри…
Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну що найсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».
І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком – і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»
А може – я заклав руки за голову – може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…
«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».
«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»
Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?
І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.
У трубі величезного каміна свистів вітер – погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії голови та касира. На плечі в голови правління, як і в першу нашу зустріч, мостилася сонна сова.
Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.
Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:
– Як ся має ваша сова?
І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:
– Сова поживає добре, дякую…
І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.
Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.
Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.
А от пояс…
Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.
Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!
Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.
– …Як ся має ваша сова?
Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.
– Прекрасно, – озвався я коротко.
– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…
І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.
– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?
– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.
Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:
– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…
– Так, – сказав я.
– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.
– Справді? – спитав я недовірливо. – А я чув…
– Члени правління клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участі в розіграші. Проте, – він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. – Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…
– Спасибі, – сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. – Спасибі, я… поки що не потребую.
– Як хочете, – голова трохи образився. – До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?
– А? – я відірвав погляд від незнайомки в чорному.
– Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?
– Хтозна, – сказав я повільно.
Голова правління пожував губами:
– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…
– Камінчики, – повторив я задумливо.
– Так… При тому що ініціювальний предмет у неї – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…
– Невже? – я здивувався такій обізнаності.
– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсім пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались – вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…
– І справді, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.
– Коли вона вас у грубій формі відріже, – сказав голова, простеживши за моїм поглядом, – не кажіть, що я вас не попереджав.
– Онрі, більше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. – Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.
– Ви дозволите?…
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
– Як здоров’я вашої…
– Здохла, – озвалася пані, дивлячись мені в очі.
– І моя здохла, – пробурмотів я розгублено. – От прикрість.
Пані знизала правим плечем:
– Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?
– Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.
Ще один камінь з очима.
– Я помилився, – сказав я печально. – Це крісло чисте…
Вона почервоніла.
Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибіленої бавовни. Губи – червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:
– Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад – тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.
– Пробачте, – сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. – Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…
– Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.
За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном – просто з жалю.
За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кін ця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
Старигань був аж ніяк не бідний – йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра – проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…
– Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо – чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.
– Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув – і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
– Подобається, ласкавий пане? – упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. – Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем камені оцінювати. Подивлюсь – а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
– Візьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?
– Але ж вона при повному розумі, – сказав я примирливо. – Навіть якщо її зґвалтували – вона не пам’ятає про це, і…
Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.
– Ритуали бувають різні, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, її зовсім…
– Її не… не… ґвалтували, – сказав він, і я вирішив не перечити.
– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнішньо вона не…
– Не змінилась, – він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. – Дивіться.
Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, під ніс до моїх очей – наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.
– Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.
– Яким чином?
Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.
– Ну ж бо?
– Подурнішала, – сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи – не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.
– Так! – сказав він визивно. – Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!
– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зі знався я. Мій гість у скрусі похитав головою:
– Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.
Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.
На ловця й сова летить.
– До речі, – я поводив долонею над зловісним сердоліком. – Як довго була відсутня ваша дружина?
– Тиждень, – похмуро озвався ювелір.
– Усього лише тиждень?!
Він подивився на мене майже з ненавистю:
– Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…
І він печально провів долонею по залишках свого волосся.
* * *
«Друже мій, лікарі – не маги, але близькі до них. Здоров’я кожної людини священне, як ти знаєш. Лікарі мають владу над хворобами, та справжніми володарями нашого здоров’я є ми самі, синку. Ти – вроджений маг, слава сові; ти надступеневий, а це рідкісне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твоє вже підточене підступними недугами, від яких, на жаль, передчасно померла твоя матінка.Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.
Запам’ятай!
Байдуже, надворі зима чи літо – починай свій день з обливання холодною водою.
Байдуже, надворі дощ чи хуртовина – закінчуй свій день пішою прогулянкою.
Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче – щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжа – чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.
Ніколи не пий вина!
Заведи собі друга серед лікарів – тільки спершу дізнайся, чи добре він знається на лікарюванні. Лікар вважається добрим, якщо на десяток страждальників, що їх він вилікував, припадає не більше одного-двох небіжчиків.
Друже мій, наші замовляння безсилі проти хвороб, але ж окрім магії в нас є воля й здоровий глузд, чи не так?…»
* * *
Увечері сталася прикрість: печінка, яка перше поводила себе тихо, нарешті нагадала мені про неприпустимість безрежимного життя. То не жарт: безсонна ніч, сніданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелірша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урешті мені довелось повозитися, складаючи й заварюючи ліки, і цілу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть діяти.Погамувавши печінчин протест, я вирішив далі поводити себе обачливіше.
Смеркало; я провів у ювелірів години три або чотири, а потім, керований раптом виниклою ідеєю, відвідав непоказну контору праворуч від міського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому міллю коричневому сюртуку, я дістав у своє розпорядження скрипучий стіл у плямах чорнила, скрипучий стілець і скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пішло на обдумування тексту; нарешті я розбірливо вивів на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напівкоштовне каміння, кулони, підвіски. Дорого».
Побитий міллю чиновник порахував слова й узяв із мене вісім монет. Віддаляючись від базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикує зі своєї тумби моє дивне оголошення – знай затинаючись на слові «напівкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помітив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у відповідь на хлопчиськів заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надій. Але й утрачати шанс було не в моїх правилах.
Отже, ювеліри.
Філла Дрізд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цілком схожою на мініатюрний портрет у чоловіковому медальйоні. Молода миловидна жінка з косами до колін; говірка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неї особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зі сміхом.
Вони з подругою відправились до торгового кварталу по деякі покупки. Узяли відріз на сукню (я терпляче вислухав, який саме відріз і чому шерсть, а не оксамит). Далі побували в парфумера – перенюхали два десятки духів (хвилин п’ять пішло на розповідь про особливості кожного запаху), у результаті в обох розгулялася нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, – ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця – подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає – а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.
– Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся – я ж сама келех і держу. Сама п’ю – уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…
Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.
Потім у спогадах виник злодій – про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:
– У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся – лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться – я знову ледве не зомліла…
– Ви пам’ятаєте, який був дракон?
– Так, о так! – пожвавилася ювелірша. – Коричневий, із прозеленню, крила маненькі – при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. – Як колесо на королівській кареті, от!
– Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?
На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:
– Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.
Я покосився на пана Ягора – і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.
«Подурнішала», – згадав я його розпачливе зізнання.
Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» – було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша – важкохвора.
– Вона справді була іншою? – спитав я обережно.
Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
– Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
– А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
– Це бездарно, – пошепки сказав ювелір. – Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
– Співчуваю, – сказав я щиро.
Ювелір махнув рукою – мовляв, що мені ваше співчуття.
– Можна мені поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.
– З якою подружкою?
– З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
– Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати – вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…
І нікому не зізнавшись, куди прямує.
Ювеліри-ювеліри…
Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну що найсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».
І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком – і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»
А може – я заклав руки за голову – може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…
«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».
«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»
Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?
І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.
* * *
«…І не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…
Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій – хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло – нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару – та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг – свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я – зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»
* * *
Вечір і половину ночі я провів у клубі.У трубі величезного каміна свистів вітер – погода стрімко мінялася, і катаклізми в хмарах-громовицях відлунювали тупим болем у мене в потилиці. Панове клубні завсідники почали збиратися годину на десяту, з усіх облич мені були знайомі тільки фізіономії голови та касира. На плечі в голови правління, як і в першу нашу зустріч, мостилася сонна сова.
Хлопчик років чотирнадцяти, аж надто свідомий власної важливості, обносив панів магів напоями на срібному підносі. Я взяв холодного лимонаду.
Проходячи повз мій столик, незнайомі маги ввічливо нахиляли голову:
– Як ся має ваша сова?
І щоразу, трохи піднявшись відповідно до етикету, я кивав у відповідь:
– Сова поживає добре, дякую…
І ловив на собі цікаві погляди. Усі вони вже знали, звичайно, що саме цей провінційний дикун, котрий сів за столиком у кутку, допіру виграв Кореневе замовляння.
Навпроти, над каміном, висіли дзиґарі завбільшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з віконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспіль одинадцять разів – усім уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася єдина на всьому цьому збіговиську пані.
Жінка була білявка в простій чорній сукні до п’ят. Єдиною її прикрасою був пояс із силою підвісків; пояс зацікавив мене передусім. Лице й фігура прибулиці нічим мене не здивували: жінки не бувають уродженими магами, а тільки призначеними, їхній ступінь звичайно низький, і всі магічні вмілості зводяться до вдосконалення власної зовнішності. Усі вони воліють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високі вилиці й блакитні очі; в усякому разі, ті нечисленні жінки-маги, яких я зустрічав на своєму віку, мали саме такий вигляд.
А от пояс…
Пояс був чоловічий, його потертість і якась засмальцьованість не в’язалася з вечірньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмяніли; до купи бронзових кілечок кріпилося штук двадцять ланцюжків, на них висіли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберіг від чоловічого свавілля, золоті й кістяні прикраси, і серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мій погляд.
Прокляття, чи вони мені ввижаються всюди, ці камені?!
Я спробував визначити, якого ця пані ступеня, – і не визначив. Можливо, той другий оберіг для цього й слугував – захистом від чужої цікавості.
– …Як ся має ваша сова?
Я мимоволі здригнувся. Біля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колір випитого червоного вина, а випив він, очевидно, чимало. Мені здалося, що навіть сова на його плечі коситься на хазяїна з несхваленням.
– Прекрасно, – озвався я коротко.
– Ви не будете проти, шляхетний пане зі Таборе?…
І, не дожидаючись моєї відповіді, опустився на крісло поряд зі мною.
– Бачу, ви не поспішаєте відбути додому, напевно, наше квапливе міське життя подобається вам?
– Я давно не був у місті, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні перетинає залу. З нею вітались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсідників не належала.
Голова правління, не дивлячись, упіймав келех, що злетів йому в долоню з підноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крізь вино, що червоніло в кришталі:
– Ви вже оцінили всі клопоти, які приносить наш виграш? Юрми відвідувачів…
– Так, – сказав я.
– Моя вам рада, – голова відпив із келеха. – Не слухайте нікого, не давайте спровокувати себе, не будіть у собі хибне почуття справедливості. Кореневе замовляння Кари існує не для того, щоб когось карати… А для володіння ним. Володіння – і все. Відірвіть голову вашому глиняному боввану, але лише в останній день обумовленого терміну. Щоб не пропустити ні дня. А кого ви при цьому покараєте – зо всім однаково, запевняю вас, Хорте, – і він відпив знову.
– Справді? – спитав я недовірливо. – А я чув…
– Члени правління клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участі в розіграші. Проте, – він зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечі незадоволено затопталась. – Ейфоричне відчуття, пане зі Таборе. П’янить сильніше за вино… До речі, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашої хвороби, тієї самої, що не дозволяє вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лікаря…
– Спасибі, – сказав я поспішно й, можливо, не зовсім чемно. – Спасибі, я… поки що не потребую.
– Як хочете, – голова трохи образився. – До речі… вам не здається, що жінка в магії так само доречна, як миша в бочці меду?
– А? – я відірвав погляд від незнайомки в чорному.
– Так-так. Ця дивна пані, на яку ви з такою цікавістю дивитесь… Така собі Ора Шанталія. Яка ось уже декілька років наполегливо приходить на кожний розіграш… Нащо їй Кара, як ви думаєте?
– Хтозна, – сказав я повільно.
Голова правління пожував губами:
– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надіюся, їй не виграти Заклинання… Я мало знаю її й нічого не можу сказати точно… Але вона справді справляє враження стерви. Навіщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясі? Усі ці обереги, камінчики…
– Камінчики, – повторив я задумливо.
– Так… При тому що ініціювальний предмет у неї – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у роті, можете мені повірити…
– Невже? – я здивувався такій обізнаності.
– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсім пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом від чоловічого свавілля, вам не здається? Якби вона була чоловіком, її давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всі мої колеги, до яких я звертався з цією пропозицією, тільки відмахувались – вона, мовляв, єдина особа жіночої статі, якщо певності в собі бракує, хай утішається сумнівними артефактами…
– І справді, – сказав я, дивлячись, як пані в чорній сукні попиває вино за столиком у протилежному кутку.
– Коли вона вас у грубій формі відріже, – сказав голова, простеживши за моїм поглядом, – не кажіть, що я вас не попереджав.
– Онрі, більше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечі. – Ти й так бовкаєш зайве.
Я здригнувся.
– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Філі, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Моє шанування, пане Хорте зі Таборе. Довгих років вашій сові.
І пішов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свій лимонад. Потім устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, і опинився в безпосередній близькості від пані в чорному.
– Ви дозволите?…
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
– Як здоров’я вашої…
– Здохла, – озвалася пані, дивлячись мені в очі.
– І моя здохла, – пробурмотів я розгублено. – От прикрість.
Пані знизала правим плечем:
– Ніякої прикрості, я терпіти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?
– Так… Я перепрошую. Здається, крісло, у яке ви сіли, здається, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона інстинктивно підвелася й озирнулась; я на мить дістав можливість побачити зблизька її пояс. Серед інших дрібничок там висів великий камінь-брелок у вигляді тигрової морди.
Ще один камінь з очима.
– Я помилився, – сказав я печально. – Це крісло чисте…
Вона почервоніла.
Очі її виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибіленої бавовни. Губи – червоні й тонкі, причому кутики рота все хотіли спуститися вниз. Ось як тепер:
– Розумно й тонко, мій молодий пане. Тільки навіщо такі хитрощі? Ви могли просто запропонувати мені пройтися вперед-назад – тоді, оцінивши якості й вади моєї фігури, і вирішили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливість. А тепер, будьте ласкаві, поверніться за свій столик.
– Пробачте, – сказав я, справді почуваючи щось на кшталт зніяковіння. – Насправді я зовсім не такий брутальний… Я хотів тільки…
– Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на місці, я повернувся на початкову позицію.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зі співчуттям та зловтіхою.
* * *
ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?
ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.
ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?
ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.
ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?
ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколи – посохів.
ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?
ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.
* * *
Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку – щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси – ці троє бажали продати мені камінчики.За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном – просто з жалю.
За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кін ця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
* * *
– …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…Старигань був аж ніяк не бідний – йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра – проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…
– Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо – чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.
– Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув – і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
– Подобається, ласкавий пане? – упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. – Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем камені оцінювати. Подивлюсь – а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
– Візьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?