Страница:
Їдучи якось до Орлеана, спіткав я на рівнині біля Клері двох регентів, які мандрували до Бордо на відстані десь п'ятдесят ступнів один від одного. Ще далі, за ними, я побачив загін війська на чолі з ротмістром, нині вже небіжчиком, графом де Ларошфуко. Один із моїх людей спитав у першого регента, хто той шляхтич. Регент, не зауваживши ззаду загону і гадаючи, ніби цікавляться його колегою, відповів кумедно: «Він ніякий не шляхтич, то граматик, а от я логік». Отож ми, оскільки намагаємося виховати не логіка чи граматика, а шляхтича, дамо їм розважатися скільки заманеться; на нас чекають інші справи.
Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить свої думки змістом, а слова прийдуть самі, а не захочуть прийти, то він виб'є силоміць. Я знаю таких, які виправдуються, що не уміють висловитися, і показують на мигах, нібито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаєте, в чому тут річ? У їхніх головах снують лишень якісь тіні безладних думок і безформних образів, яких вони не зугарні впорядкувати і з'ясувати; вони самі себе ще не розуміють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це більше схоже на зачаття, ніж на породи, і що вони тільки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це підтверджує, що хто має на думці живий і ясний образ, той зуміє його передати хоч з-бергамська, а як німтур, то й на кивах і моргах:
А що ви скажете про ще один вислів? Атенці мали вибирати між двома архітектами для зведення великої будови. Перший, премудрий, виступив із пишною, добре продуманою орацією про те, яка має бути ця споруда, і майже схилив люд на свою руч. Другий відбувся лише одним реченням: «Панове атенці, що він сказав, те я зроблю».
Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише сміявся і казав: «Потішного ми маємо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строці, байдуже, де його втулено – спереду чи ззаду. Як він не ліпиться ні до того, що йому передує, ні до того, що йде за ним, то він гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадає, ніби для доброго вірша досить доброго розміру: хай поет подовжить собі короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо він багатий на зміст і сенс, то я скажу: поет він таки путній, хоч і поганий віршовник.
Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софістичними витребеньками якогось силогізму: шинка схиляє до пиття, пиття вгамовує спрагу, отже, шинка вгамовує спрагу? Хай він із того посміється. Куди дотепніше смішки строїти, ніж відповідати на такі дурниці. Хай він скористається із влучної Аристиппової репліки: «На кий біс мені його ще й розв'язувати, якщо й зі зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосівся на Клеанта, озброївшись діалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в ці цяцьки з дітьми, замість задурювати ними голову дорослої людини!»
Якщо це закарлюцтво, ці заплутані і каверзні софізми, Цицерон, Академічні питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справді небезпечно; але якщо вони не дають нічого і викликають у нього лише сміх, я не бачу, чому б йому відступати перед ними. Бувають такі дурні, що збочують із дороги і накидають гака завдовжки чверть милі, ганяючись за дотепом, або ті, хто не добирає потрібного слова для передавання суті справи, а, навпаки, пристосовує суть справи до готових слів. Квінтиліан, VIII, 3. Я куди охвітніш перекручу якусь добру сентенцію, щоб вона пасувала до мого твору, ніж, погнавшись за нею, перекручу нитку своїх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думці і йти за нею, і там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб він не зважав на слова. Мова, як на мій смак, це мова природна і проста, як на папері, так і на устах; сочиста і гостра, стисла і коротка, не так причепурена і пригладжена, як ядерна і могутня:
Я залюбки наслідував ту навмисну недбалість, яку ми бачимо у нашої молоді в убранні: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечі, брижаті панчохи, – це все вияв презирливої погорди до чужинецьких строїв та витребеньок. Але ще доречніше було б таке ставлення до мови. Всяка силуваність, надто за нашої французької жвавості й веселості, не личить дворакові, а в монархії кожен шляхтич має поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту і недбальство.
Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, – подібно до того, як хтось не захоплювався б тілом, де можна перерахувати всі кості та жили. Мова, яка дбає про правду, має бути проста і нехитра. Сенека, Листи, 75.
Проречистість шкодить самій суті справи, привертаючи до себе нашу увагу.
Як у вбранні бажання відзначитися якимсь особливим і незвичним кроєм видається чимось дитинним, так і в мові: гонитва за новими зворотами і мало знаними словами походить із якогось школярського марнославства. Чому б мені не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епікура за простоту його мови і намагання говорити ясно – якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслідувати мову зовсім не важко – і цим одразу заражається весь загал; зате наслідувати судження, думки – річ забарніша. Більшість читачів, бачачи однакові строї, дуже помиляється, гадаючи, ніби під ними ховаються однакові тіла.
Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащі та вбори. Більшість тих, з ким я спілкуюся, говорять тією самою мовою, якою написано ці Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.
Атенці, зазначає Платон, привчені дбати про багатство та гожість своєї мови, спартанці – про її лаконічність, а критяни – більше про щедрість думок, ніж про слова: ці найтямкіші. Зенон хвалився, що в нього два різновиди учнів: одні, він називає їх філологи, цікаві пізнати самі речі, і вони його улюбленці; другі – логофіли, яких обходять самі слова. Це не означає, що красномовство не файна і не корисна річ, а все ж вона не така файна, як її розмальовують, і мені досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волів би насамперед добре знати рідну мову, а також мову сусідів, з якими найчастіше маю до діла.
Знання греки та латини – штука, безперечно, гарна й важлива, та вона дається надто дорогою ціною. Я розповім, як можна їх здобути куди легшим коштом, ніж звичайно, – цей спосіб випробувано на мені самому. Його може застосувати всякий, хто забажає.
Мій покійний батько, розпитавши якнайретельніше знавців та науковців, як найліпше вивчати мови, почув від них попередження про звичайні тут перепони; його застерегли, що єдина причина, чому нам несила осягти величі і мудрості давніх греків та римлян, це тривалість вивчення їхніх мов, тоді як їм самим вони не коштували анінайменших зусиль. Сам я не вірю, щоб то була справді єдина причина. Хай би там що, а батько зарадив собі тим, що просто з рук мамки, ще перш ніж мій язик почав щось лепетати, віддав мене під опіку німцеві (цей німець потім помер у Франції славетним лікарем). Мій учитель зовсім не знав нашої мови, зате чудово орудував латиною. Приїхавши на запрошення мого батька, який створив йому всі умови для мого навчання, він не відходив від мене ні на крок. Німець мав при собі двох підмагачів, не таких учених, як він, їх було приставлено до мене дядьками, і всі троє не озивалися до мене інакше, ніж латиною. Що ж до решти домівників, то тут діяло непохитне правило: батько, матір, служник повинні були спілкуватися зі мною за допомогою дещиці завчених латинських слів. Аж дивно, як їм у цьому повелося. Батько і мати так опанували латину, що цілком її розуміли, а при потребі могли й порозумітися нею; те саме можна сказати і про челядь, якій доводилося мати справу зі мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окільні села, де й досі зберігаються завдяки частому вжитку латинські назви деяких ремесел та відповідного знаряддя. Особисто я навіть на сьомому році тямив францужчину чи перигорську говірку не більше, ніж скільки, скажімо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та сліз я опанував латину, і в моїх вустах вона звучала не менш щиро, ніж у вустах мого напутника, бо я не знав нічого іншого, щоб її псувати та нівечити. Для контрольних робіт із письмого перекладу латиною доводилося давати мені текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нікола Ґруші, автор Де комітііс Романорум, Ґійом Ґерант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74], котрого Франція та Італія вважають за найкращого промовця нашої доби, мої колишні наставники – всі вони казали мені не раз, що в дитинстві я так легко і вільно джеркотів латиною, аж їм бувало лячно до мене підступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрів у почті покійного кардинала де Бріссака, признався мені, що лаштується писати твір про виховання дітей і хоче мій вишкіл узяти за взірець; він тоді виховував молодого графа де Бріссака, згодом уславленого своєю мужністю та відвагою.
Щодо греки, якої я майже зовсім не знаю, то батько збирався навчати мене цієї мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали відмінки, граючись у них, як дехто вивчає математику та геометрію, гуляючи, скажімо, в дамки. Адже моєму батькові, окрім усього іншого, радили приохочувати мене до науки і до виконання обов'язку, не ґвалтуючи моєї волі й спираючись лише на моє палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагоді, даючи їй цілковиту волю, без примусу та суворості. І він дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетів, ніби для ніжного мозку дитини шкідливо, якщо її раптово будити вранці, ґвалтом і похапливо вириваючи з чіпких обіймів сну (в який вони поринають куди глибше, ніж ми, дорослі), з огляду на їхню думку звелів, щоб мене будили звуками музичного інструменту і щоб у цей час біля мене неодмінно був хтось із челядників.
Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливість і любов мого взірцевого батька, котрому годі поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодів такої пильної своєї дбалості. Дві обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий і невдячний ґрунт. Хоч я і тішився здоров'ям нівроку і мав лагідну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, відзначався такою сонливістю і млявістю, що не могли мене вирвати з моєї ліні, навіть аби змусити трішечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, і під отою обважнілою оболонкою віддавався зухвалим мріям та зрілим як на свої роки думкам. Розум у мене був повільний і посувався в розвитку лише остільки, оскільки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепністю похвалитися я не міг, до того ж я хибував на цілковитий – просто фантастичний – брак пам'яті. По-друге, як усі ті, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати і хто хапається за першу-ліпшу пораду, мій добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починанні, пішов зрештою на поводі в узвичаєної думки, яка завжди відстає від тих, хто веде перед, робом журавлів, що тягнуться за вожаєм, і скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто підказав йому в Італії перші виховавчі настанови, звідки він їх і вивіз. Отож батько послав мене, шестирічного, до ґієнської школи, на той час закладу в повному розквіті, закладу найкращого у Франції. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими він мене там оточив, обравши найдостойніших вихователів, що опікувалися мною окремо, і допевнившись для мене низки інших, не передбачених у школах, пільг. Але так чи інакше, це була школа. Моя латина невдовзі підупала, і, відвикнувши користуватися нею в розмові, я швидко дискваліфікувався. Тож-бо всі мої знання, набуті завдяки новій навчальній методі, прислужилися мені лише на те, щоб я зразу перескочив у старші класи. Але вийшовши зі школи тринадцятирічним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не виніс звідти нічого такого, чим міг би пишатися.
Поривати до книг мене почало завдяки втісі від оповідок Овідієвих Метаморфоз. Уже в сім-вісім років я зрікався усіх забавок, аби тішитися їхнім читанням; окрім того, що латина була для мене рідною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усіх відомих мені книжок, найдоступнішою своїм змістом моєму ще незрілому розумові. Що ж до всіляких там Ланселотів Озерних, Амадісів, Гюонів Бордоських та інших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тоді й не чував (та й нині гаразд не знаю, об чім вони) – так суворо мене вишколили. Натомість до інших обов'язкових дисциплін я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мій напутник був розумний і дивився крізь пальці на ці та інші мої грішки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилієву Енеїду, потім Теренція, Плавта, нарешті, італійські комедії, страх цікаві для мене своїм змістом. Якби вихователь виказав тупу упертість і не давав мені читати, я б виніс зі школи лише люту ненависть до книжок, – подібно до майже всіх наших паничів. Та він поводився вельми мудро. Вдаючи, ніби нічого не бачить, він ще дужче розпалював мій читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаєнці й лагідно змушуючи мене виконувати обов'язкові уроки. Адже в тих, кому батько доручав моє виховання, він волів шукати насамперед добродушність і м'якість вдачі. Я ж, зі свого боку, не мав інших вад, окрім оспалості та ліні. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Ніщо не показувало, що я буду лихий, натомість про те, що стану пустоцвітом, промовляло все. Мені загрожувало не лиходійство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастіше натуркують мені вуха: ледачий, байдужий до родинних і товариських обов'язків, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навіть ті, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом він собі оте присвоїв? Яким правом нічого не заплатив? Вони кажуть: чому він нічим не поступається? Чому нічого не дарує?
Буду радий, якщо й надалі мені робитимуть лише такі, породжені особливою вимогливістю, закиди. Та дехто несправедливо вимагає від мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язані робити самі. Гудячи мене, вони заздалегідь відмовляються належно оцінити будь-який мій добрий вчинок і висловити мені подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крім того, я прошу врахувати, що всяке моє добре діло має цінуватися тим більше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродійництвом. Я можу тим вільніше розпоряджатися своїм майном, чим більше воно моє. І якби я любив розписувати все, що роблю, то міг би легко відмести адресовані мені докори. А декому з цих панів я ще й зумів би завиграшки довести, що вони роздратовані не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я міг би зробити куди більше.
Воднораз моя душа сама по собі зовсім не була позбавлена сильних імпульсів, а також чіткого і ясного погляду на доколишній світ, який вона зовсім непогано розуміла і якому в самотності, ні з ким не спілкуючись, дала оцінку. І між іншим, я справді думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.
Чи слід мені згадати про ще одну свою здібність, виявлену в дитинстві? Мені притаманне вміння вживатися у виконувані ролі. Бо ще в ранньому віці
У Давній Греції вважалося цілком пристойним, коли муж високого коліна робив акторство своїм ремеслом: «Він поділився своїм задумом з актором-трагіком Арістоном: цей останній був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедійство, яке у греків не вважається ганебним, анітрохи його не принижувало». Тит Лівій, XXIV.
Я завжди картав гонителів таких розваг, а також несправедливість тих, хто не допускав хороших лицедіїв до наших славетних міст, позбавляючи народ цієї громадської втіхи. Мудрі державці докладають усіх зусиль, аби збирати й об'єднувати городян як для спільного виконання обов'язків, накладених на нас святобливістю, так і для інших поважних справ та всіляких забавок: громадський дух та згуртованість від цього тільки міцнішають. Та й чи можна було б запропонувати їм невинніші розваги, ніж ті, що відбуваються прилюдно і перед очима влади? По-моєму, було б навіть правильно, якби влада і державець вряди-годи трусили капшуком і частували міську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку і батьківське піклування, і якби в містах із численною людністю було відведено відповідні місця для вистав, які відвертали б городян від таємного зла.
Повертаючись до нашої теми, наголошу: найголовніше – прищепити охоту і любов до науки, інакше ми виховаємо просто віслюків, нав'ючених книжками з їхньою премудрістю. Підстьобуючи їх ударами різок, їх обвішують повними саквами усіляких знань, але щоб тамті стали істним добром, не досить їх носити на собі, треба ними пройнятися.
Розділ XXVIII
Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить свої думки змістом, а слова прийдуть самі, а не захочуть прийти, то він виб'є силоміць. Я знаю таких, які виправдуються, що не уміють висловитися, і показують на мигах, нібито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаєте, в чому тут річ? У їхніх головах снують лишень якісь тіні безладних думок і безформних образів, яких вони не зугарні впорядкувати і з'ясувати; вони самі себе ще не розуміють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це більше схоже на зачаття, ніж на породи, і що вони тільки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це підтверджує, що хто має на думці живий і ясний образ, той зуміє його передати хоч з-бергамська, а як німтур, то й на кивах і моргах:
Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі надлинуть.Або, як не менш поетично висловився ще один автор у своїй прозі: Коли якийсь предмет зацікавить і запалить душу, слова біжать навзаводи. Сенека Старший, Контроверзи, III. Або ще один: Слова злітаються на суть. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, III, 5. То байдуже, що ваш вихованець знається на аблативах, кон'юктивах, субстантивах і взагалі на граматиці не більше, ніж його льокай або вулична торговка оселедцями. Адже цей льокай і ця торговка, лишень дай їм волю, розіб'ють вам цілий глек брехеньки і розминуться при цьому з правилами рідної мови не більше, ніж найкращий магістер і бакаляр у Франції. Якщо ваш вихованець не знає риторики і не вміє у вступі запобігти ласки у ласкавого читальника – менше з тим! Яким-бо вбогим виявляється весь той риторичний куншт перед силою переконання, яка б'є від простої і щирої правди: оті кучерявості можуть захоплювати тільки невігласів, неспроможних стравити важчих і смачніших потрав, як про це виразно говорить Афер у Тацита. Посли з Самоса прибули до Клеомена, спартанського царя, приготувавши гарну і довгу промову, аби підбити його на війну з тираном Полікратом. Терпляче вислухавши їх до кінця, Клеомен відрік: «Щодо вашого зачину і вступу, то я їх забув, так само, як і середину; а щодо висновку, то я проти». Ото, на мій смак, гарна відповідь і добрий щиголь по носі панам ораторам!
Горацій, Про поетичне мистецтво, 311Пер. Андрія Содомори
А що ви скажете про ще один вислів? Атенці мали вибирати між двома архітектами для зведення великої будови. Перший, премудрий, виступив із пишною, добре продуманою орацією про те, яка має бути ця споруда, і майже схилив люд на свою руч. Другий відбувся лише одним реченням: «Панове атенці, що він сказав, те я зроблю».
Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише сміявся і казав: «Потішного ми маємо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строці, байдуже, де його втулено – спереду чи ззаду. Як він не ліпиться ні до того, що йому передує, ні до того, що йде за ним, то він гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадає, ніби для доброго вірша досить доброго розміру: хай поет подовжить собі короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо він багатий на зміст і сенс, то я скажу: поет він таки путній, хоч і поганий віршовник.
Гостре, живе мав чуття, лише вірш уклав якось грубо.Можна, зауважує Горацій, згубити у творі всяке чергування і розміри —
Горацій, Сатири, І, 4, 8Пер. Андрія Содомори
і місцямидарма, він через це не програє; частини самі собою залишаться гарні. Ось що відповів Менандер[72], як його лаяли, що він ще пальцем не кивнув, хоча вже наближається термін подачі його комедії: «Вона цілком створена і готова, треба лише доробити вірші». Виносивши зміст і композицію комедії у себе в голові, він уважав решту за дрібничку. Відтоді як Ронсар і Дю Белле прославили поезію французьку, я не знаю наймізернішого віршомаза, який би не дув баньок слів і не низав складів, взоруючись на них: Більше дзвону, ніж: сенсу. Сенека, Листи, 40. Зроду не мали ми стільки поетів, як нині їх розплодилося. І хоча вони легко опанували ритми згаданих поетів, їм ще треба багато каші з'їсти, щоб наслідувати мальовничі описи одного і витончені вимисли другого.
Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим —
В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.
Горацій, Сатири, Г, 4, 57Пер. Андрія Содомори
Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софістичними витребеньками якогось силогізму: шинка схиляє до пиття, пиття вгамовує спрагу, отже, шинка вгамовує спрагу? Хай він із того посміється. Куди дотепніше смішки строїти, ніж відповідати на такі дурниці. Хай він скористається із влучної Аристиппової репліки: «На кий біс мені його ще й розв'язувати, якщо й зі зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосівся на Клеанта, озброївшись діалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в ці цяцьки з дітьми, замість задурювати ними голову дорослої людини!»
Якщо це закарлюцтво, ці заплутані і каверзні софізми, Цицерон, Академічні питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справді небезпечно; але якщо вони не дають нічого і викликають у нього лише сміх, я не бачу, чому б йому відступати перед ними. Бувають такі дурні, що збочують із дороги і накидають гака завдовжки чверть милі, ганяючись за дотепом, або ті, хто не добирає потрібного слова для передавання суті справи, а, навпаки, пристосовує суть справи до готових слів. Квінтиліан, VIII, 3. Я куди охвітніш перекручу якусь добру сентенцію, щоб вона пасувала до мого твору, ніж, погнавшись за нею, перекручу нитку своїх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думці і йти за нею, і там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб він не зважав на слова. Мова, як на мій смак, це мова природна і проста, як на папері, так і на устах; сочиста і гостра, стисла і коротка, не так причепурена і пригладжена, як ядерна і могутня:
Врешті до смаку лиш такі слова, що вражають,радше кострубата, ніж нудна; вільна від штучності, невимушена, стихійна, смілива; щоб кожен клаптик її жив своїм життям; не педантична, не чернеча, не сутяжницька, а радше солдатська, як називає Светоній Цезареву мову, хоча мені невтямки, чому він її так називає.
Вірш з епітафії на могилі Лукана
Я залюбки наслідував ту навмисну недбалість, яку ми бачимо у нашої молоді в убранні: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечі, брижаті панчохи, – це все вияв презирливої погорди до чужинецьких строїв та витребеньок. Але ще доречніше було б таке ставлення до мови. Всяка силуваність, надто за нашої французької жвавості й веселості, не личить дворакові, а в монархії кожен шляхтич має поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту і недбальство.
Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, – подібно до того, як хтось не захоплювався б тілом, де можна перерахувати всі кості та жили. Мова, яка дбає про правду, має бути проста і нехитра. Сенека, Листи, 75.
Проречистість шкодить самій суті справи, привертаючи до себе нашу увагу.
Як у вбранні бажання відзначитися якимсь особливим і незвичним кроєм видається чимось дитинним, так і в мові: гонитва за новими зворотами і мало знаними словами походить із якогось школярського марнославства. Чому б мені не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епікура за простоту його мови і намагання говорити ясно – якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслідувати мову зовсім не важко – і цим одразу заражається весь загал; зате наслідувати судження, думки – річ забарніша. Більшість читачів, бачачи однакові строї, дуже помиляється, гадаючи, ніби під ними ховаються однакові тіла.
Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащі та вбори. Більшість тих, з ким я спілкуюся, говорять тією самою мовою, якою написано ці Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.
Атенці, зазначає Платон, привчені дбати про багатство та гожість своєї мови, спартанці – про її лаконічність, а критяни – більше про щедрість думок, ніж про слова: ці найтямкіші. Зенон хвалився, що в нього два різновиди учнів: одні, він називає їх філологи, цікаві пізнати самі речі, і вони його улюбленці; другі – логофіли, яких обходять самі слова. Це не означає, що красномовство не файна і не корисна річ, а все ж вона не така файна, як її розмальовують, і мені досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волів би насамперед добре знати рідну мову, а також мову сусідів, з якими найчастіше маю до діла.
Знання греки та латини – штука, безперечно, гарна й важлива, та вона дається надто дорогою ціною. Я розповім, як можна їх здобути куди легшим коштом, ніж звичайно, – цей спосіб випробувано на мені самому. Його може застосувати всякий, хто забажає.
Мій покійний батько, розпитавши якнайретельніше знавців та науковців, як найліпше вивчати мови, почув від них попередження про звичайні тут перепони; його застерегли, що єдина причина, чому нам несила осягти величі і мудрості давніх греків та римлян, це тривалість вивчення їхніх мов, тоді як їм самим вони не коштували анінайменших зусиль. Сам я не вірю, щоб то була справді єдина причина. Хай би там що, а батько зарадив собі тим, що просто з рук мамки, ще перш ніж мій язик почав щось лепетати, віддав мене під опіку німцеві (цей німець потім помер у Франції славетним лікарем). Мій учитель зовсім не знав нашої мови, зате чудово орудував латиною. Приїхавши на запрошення мого батька, який створив йому всі умови для мого навчання, він не відходив від мене ні на крок. Німець мав при собі двох підмагачів, не таких учених, як він, їх було приставлено до мене дядьками, і всі троє не озивалися до мене інакше, ніж латиною. Що ж до решти домівників, то тут діяло непохитне правило: батько, матір, служник повинні були спілкуватися зі мною за допомогою дещиці завчених латинських слів. Аж дивно, як їм у цьому повелося. Батько і мати так опанували латину, що цілком її розуміли, а при потребі могли й порозумітися нею; те саме можна сказати і про челядь, якій доводилося мати справу зі мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окільні села, де й досі зберігаються завдяки частому вжитку латинські назви деяких ремесел та відповідного знаряддя. Особисто я навіть на сьомому році тямив францужчину чи перигорську говірку не більше, ніж скільки, скажімо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та сліз я опанував латину, і в моїх вустах вона звучала не менш щиро, ніж у вустах мого напутника, бо я не знав нічого іншого, щоб її псувати та нівечити. Для контрольних робіт із письмого перекладу латиною доводилося давати мені текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нікола Ґруші, автор Де комітііс Романорум, Ґійом Ґерант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74], котрого Франція та Італія вважають за найкращого промовця нашої доби, мої колишні наставники – всі вони казали мені не раз, що в дитинстві я так легко і вільно джеркотів латиною, аж їм бувало лячно до мене підступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрів у почті покійного кардинала де Бріссака, признався мені, що лаштується писати твір про виховання дітей і хоче мій вишкіл узяти за взірець; він тоді виховував молодого графа де Бріссака, згодом уславленого своєю мужністю та відвагою.
Щодо греки, якої я майже зовсім не знаю, то батько збирався навчати мене цієї мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали відмінки, граючись у них, як дехто вивчає математику та геометрію, гуляючи, скажімо, в дамки. Адже моєму батькові, окрім усього іншого, радили приохочувати мене до науки і до виконання обов'язку, не ґвалтуючи моєї волі й спираючись лише на моє палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагоді, даючи їй цілковиту волю, без примусу та суворості. І він дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетів, ніби для ніжного мозку дитини шкідливо, якщо її раптово будити вранці, ґвалтом і похапливо вириваючи з чіпких обіймів сну (в який вони поринають куди глибше, ніж ми, дорослі), з огляду на їхню думку звелів, щоб мене будили звуками музичного інструменту і щоб у цей час біля мене неодмінно був хтось із челядників.
Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливість і любов мого взірцевого батька, котрому годі поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодів такої пильної своєї дбалості. Дві обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий і невдячний ґрунт. Хоч я і тішився здоров'ям нівроку і мав лагідну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, відзначався такою сонливістю і млявістю, що не могли мене вирвати з моєї ліні, навіть аби змусити трішечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, і під отою обважнілою оболонкою віддавався зухвалим мріям та зрілим як на свої роки думкам. Розум у мене був повільний і посувався в розвитку лише остільки, оскільки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепністю похвалитися я не міг, до того ж я хибував на цілковитий – просто фантастичний – брак пам'яті. По-друге, як усі ті, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати і хто хапається за першу-ліпшу пораду, мій добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починанні, пішов зрештою на поводі в узвичаєної думки, яка завжди відстає від тих, хто веде перед, робом журавлів, що тягнуться за вожаєм, і скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто підказав йому в Італії перші виховавчі настанови, звідки він їх і вивіз. Отож батько послав мене, шестирічного, до ґієнської школи, на той час закладу в повному розквіті, закладу найкращого у Франції. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими він мене там оточив, обравши найдостойніших вихователів, що опікувалися мною окремо, і допевнившись для мене низки інших, не передбачених у школах, пільг. Але так чи інакше, це була школа. Моя латина невдовзі підупала, і, відвикнувши користуватися нею в розмові, я швидко дискваліфікувався. Тож-бо всі мої знання, набуті завдяки новій навчальній методі, прислужилися мені лише на те, щоб я зразу перескочив у старші класи. Але вийшовши зі школи тринадцятирічним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не виніс звідти нічого такого, чим міг би пишатися.
Поривати до книг мене почало завдяки втісі від оповідок Овідієвих Метаморфоз. Уже в сім-вісім років я зрікався усіх забавок, аби тішитися їхнім читанням; окрім того, що латина була для мене рідною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усіх відомих мені книжок, найдоступнішою своїм змістом моєму ще незрілому розумові. Що ж до всіляких там Ланселотів Озерних, Амадісів, Гюонів Бордоських та інших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тоді й не чував (та й нині гаразд не знаю, об чім вони) – так суворо мене вишколили. Натомість до інших обов'язкових дисциплін я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мій напутник був розумний і дивився крізь пальці на ці та інші мої грішки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилієву Енеїду, потім Теренція, Плавта, нарешті, італійські комедії, страх цікаві для мене своїм змістом. Якби вихователь виказав тупу упертість і не давав мені читати, я б виніс зі школи лише люту ненависть до книжок, – подібно до майже всіх наших паничів. Та він поводився вельми мудро. Вдаючи, ніби нічого не бачить, він ще дужче розпалював мій читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаєнці й лагідно змушуючи мене виконувати обов'язкові уроки. Адже в тих, кому батько доручав моє виховання, він волів шукати насамперед добродушність і м'якість вдачі. Я ж, зі свого боку, не мав інших вад, окрім оспалості та ліні. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Ніщо не показувало, що я буду лихий, натомість про те, що стану пустоцвітом, промовляло все. Мені загрожувало не лиходійство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастіше натуркують мені вуха: ледачий, байдужий до родинних і товариських обов'язків, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навіть ті, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом він собі оте присвоїв? Яким правом нічого не заплатив? Вони кажуть: чому він нічим не поступається? Чому нічого не дарує?
Буду радий, якщо й надалі мені робитимуть лише такі, породжені особливою вимогливістю, закиди. Та дехто несправедливо вимагає від мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язані робити самі. Гудячи мене, вони заздалегідь відмовляються належно оцінити будь-який мій добрий вчинок і висловити мені подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крім того, я прошу врахувати, що всяке моє добре діло має цінуватися тим більше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродійництвом. Я можу тим вільніше розпоряджатися своїм майном, чим більше воно моє. І якби я любив розписувати все, що роблю, то міг би легко відмести адресовані мені докори. А декому з цих панів я ще й зумів би завиграшки довести, що вони роздратовані не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я міг би зробити куди більше.
Воднораз моя душа сама по собі зовсім не була позбавлена сильних імпульсів, а також чіткого і ясного погляду на доколишній світ, який вона зовсім непогано розуміла і якому в самотності, ні з ким не спілкуючись, дала оцінку. І між іншим, я справді думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.
Чи слід мені згадати про ще одну свою здібність, виявлену в дитинстві? Мені притаманне вміння вживатися у виконувані ролі. Бо ще в ранньому віці
Мені дванадцятий пішов в ту пору рікмені доручали ролі героїв у латинських трагедіях Б'юкенена, Ґеранта і Мюре, які вельми успішно ставилися в нашій ґієнській школі. У цій справі наш ректор Андреа де Ґувеа[75], як і в усьому, що стосувалося його обов'язків, не мав собі рівні у всій Франції. Так ось, на цих виставах мене вважали за найкращого актора. Таких аматорських постанов я нізащо не гудив би, якби вони набули поширення серед дітей вельможних домів. Згодом мені доводилося бачити і наших принців, які віддавалися грі на сцені, нагадуючи цим декого зі старожитніх, грі, що робила їм честь і приносила успіх.
Верґілій, Еклоги, VIII
У Давній Греції вважалося цілком пристойним, коли муж високого коліна робив акторство своїм ремеслом: «Він поділився своїм задумом з актором-трагіком Арістоном: цей останній був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедійство, яке у греків не вважається ганебним, анітрохи його не принижувало». Тит Лівій, XXIV.
Я завжди картав гонителів таких розваг, а також несправедливість тих, хто не допускав хороших лицедіїв до наших славетних міст, позбавляючи народ цієї громадської втіхи. Мудрі державці докладають усіх зусиль, аби збирати й об'єднувати городян як для спільного виконання обов'язків, накладених на нас святобливістю, так і для інших поважних справ та всіляких забавок: громадський дух та згуртованість від цього тільки міцнішають. Та й чи можна було б запропонувати їм невинніші розваги, ніж ті, що відбуваються прилюдно і перед очима влади? По-моєму, було б навіть правильно, якби влада і державець вряди-годи трусили капшуком і частували міську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку і батьківське піклування, і якби в містах із численною людністю було відведено відповідні місця для вистав, які відвертали б городян від таємного зла.
Повертаючись до нашої теми, наголошу: найголовніше – прищепити охоту і любов до науки, інакше ми виховаємо просто віслюків, нав'ючених книжками з їхньою премудрістю. Підстьобуючи їх ударами різок, їх обвішують повними саквами усіляких знань, але щоб тамті стали істним добром, не досить їх носити на собі, треба ними пройнятися.
Розділ XXVIII
Про дружбу
Спостерігаючи, як працює маляр, який живе у моєму домі, я відчув бажання піти за його прикладом. Він вибирає найкраще місце посеред стіни і чіпляє там полотно, намальоване з найбільшим хистом, а порожній простір довкола заповнює гротесками, тобто фантастичними мальовидлами, чарівними лише своїм розмаїттям та химерністю. І якщо бути щирим, то що таке ця книга, як не ті самі гротески, не ті самі кострубаті чудиська, складені з різних шматків, без певної форми, без доладності й пропорцій, окрім чисто випадкових?
Здається, ні до чого природа не схиляє нас більше, ніж до дружнього спілкування. Ось і Аристотель править, що добрі законники дбають більше про дружбу, ніж про справедливість. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягає абсолютної досконалості, її вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементує і підтримує насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна і шляхетна і тим менш є щирою приязню, чим більше до неї домішується сторонніх причин, міркувань та цілей. Так само й оті чотири стародавні її види: родинні, громадські, любовні почуття, почуття гостинності не відповідають нашій приязні ані кожен зосібна, ані разом узяті.
Щодо батьківських почуттів до дітей, то це радше пошана. Дружба живиться співжиттям, яке не може мати між ними місця через надто велику вікову нерівність і через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звіряти свої потаємні думки дітям, не породжуючи при цьому непристойного панібратства, а діти не можуть уділяти батькам пересторог і настанов, що є одним із найперших обов'язків між приятелями. У деяких племенах діти за звичаєм убивали батьків, а в інших, навпаки, батьки вбивали дітей, немовби і ті і ті в чомусь заважали одні одним і життя одних залежало від загибелі інших. Бували філософи, які гордували голосом крові, як от Аристипп: коли йому доводили, що він має любити своїх дітей, бо він сплодив їх, він сплюнув на землю зі словами, що плювки також його плід і що ми так само плодимо нужу та робацтво. А інший філософ, якого Плутарх хотів помирити з братом, сказав: «Мені начхати, що ми вилізли на світ тим самим отвором». А проте брат справді гарне і солодке слово, і ми з Ла Боесі залюбки вживали його, підкреслюючи нашу приязнь. Але горезвісне спільне майно, поділ його і те, що багатство одного має обертатися бідністю другого, це все геть послаблює і нівечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять іти тим самим шляхом і вдаватися до тих самих засобів, через що вони неминуче стикаються і стають на заваді одне одному. Та й чому їм конче має бути притаманна спорідненість душ, тільки й здатна породжувати щиру і досконалу приязнь? Батько і син своєю вдачею можуть бути цілком відмінні між собою, так само і брати. Хтось може доводитися мені сином чи родичем і заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що більшою мірою дружба нам диктується силою законів та природних зобов'язань, то менше в ній знаходиться місця для вибору та вольної волі. А тим часом ні в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевній прихильності та дружбі. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсі обділений, адже я мав батька найкращого у світі і найпоблажливішого аж до глибокої старості; та й родовід мій взірцевий із діда-прадіда, зосібна славний братерською згодою:
Зверху обличчяТож-бо я сумлінно мавпую тамтого маляра у другому пункті, зате у першому, найкращій частині його праці, я пасу задніх, бо мій хист не сягає аж так далеко, аби я відважився створити полотно, пишне і виконане за всіма правилами мистецтва. От я й постановив запозичити його у Етьєна де Ла Боесі[76], хай воно прикрасить і оздобить усю мою працю. Я маю на увазі його розправу, якій він дав титул Добровільне рабство; проте люди, не знаючи про те, перехрестили її на Проти єдиного. Він написав її як пробу за первого молоду на честь свободи і проти тиранів. Твір цей ходить по руках людей одукованих і сподобився у них високої і заслуженої хвали, бо добре написаний і багатий на зміст. Слід, проте, сказати, що це не найліпше з того, що він міг би написати; якби у зрілому віці, коли я його знав, він повзяв собі намір на кшталт мого, тобто нотувати на папері свої роздуми, ми побачили б чимало рідкісних творів, дуже наближених до невмирущих зразків старожитності, бо я не знав нікого спроможного змагатися з ним природними здібностями у цій царині. Але по ньому залишилася тільки згадана розправа, та й то випадком (гадаю, вона не попадалася йому на очі, відколи з'явилася з-під пера), та ще нотатки про січневий едикт, овіяний славою в історії наших горожанських воєн. Може, мені вдасться використати їх ще деінде. Ото й усе (окрім зошитів із його творами, недавно надрукованими моїми заходами), що мені пощастило зібрати з його реліквій, потому як він уже на Божій дорозі, у сповнених любові словах тестаменту, зробив мене спадкоємцем своєї книгозбірні та паперів. Щодо мене, то я маю особливо завдячувати цій розправі, тим паче, що вона спричинилася до нашої першої зустрічі. Мені показали її ще задовго перед тим, як ми зійшлися, і вона, ознайомивши мене з його йменням, підготувала в такий спосіб дружбу, яка нас пізніше поєднала. І тривала наша дружба, скільки волів Господь, дружба така глибока і досконала, що про подібну і в книжках не прочитаєш, та й між нинішніми людьми і сліду чогось схожого не зустрінеш. Для її виникнення потрібен збіг стількох обставин, що і то багато, як випадок пошле її раз на три сторіччя.
Гарної жінки, внизу ж – подоба лускатої риби.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 4Пер. Андрія Содомори
Здається, ні до чого природа не схиляє нас більше, ніж до дружнього спілкування. Ось і Аристотель править, що добрі законники дбають більше про дружбу, ніж про справедливість. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягає абсолютної досконалості, її вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементує і підтримує насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна і шляхетна і тим менш є щирою приязню, чим більше до неї домішується сторонніх причин, міркувань та цілей. Так само й оті чотири стародавні її види: родинні, громадські, любовні почуття, почуття гостинності не відповідають нашій приязні ані кожен зосібна, ані разом узяті.
Щодо батьківських почуттів до дітей, то це радше пошана. Дружба живиться співжиттям, яке не може мати між ними місця через надто велику вікову нерівність і через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звіряти свої потаємні думки дітям, не породжуючи при цьому непристойного панібратства, а діти не можуть уділяти батькам пересторог і настанов, що є одним із найперших обов'язків між приятелями. У деяких племенах діти за звичаєм убивали батьків, а в інших, навпаки, батьки вбивали дітей, немовби і ті і ті в чомусь заважали одні одним і життя одних залежало від загибелі інших. Бували філософи, які гордували голосом крові, як от Аристипп: коли йому доводили, що він має любити своїх дітей, бо він сплодив їх, він сплюнув на землю зі словами, що плювки також його плід і що ми так само плодимо нужу та робацтво. А інший філософ, якого Плутарх хотів помирити з братом, сказав: «Мені начхати, що ми вилізли на світ тим самим отвором». А проте брат справді гарне і солодке слово, і ми з Ла Боесі залюбки вживали його, підкреслюючи нашу приязнь. Але горезвісне спільне майно, поділ його і те, що багатство одного має обертатися бідністю другого, це все геть послаблює і нівечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять іти тим самим шляхом і вдаватися до тих самих засобів, через що вони неминуче стикаються і стають на заваді одне одному. Та й чому їм конче має бути притаманна спорідненість душ, тільки й здатна породжувати щиру і досконалу приязнь? Батько і син своєю вдачею можуть бути цілком відмінні між собою, так само і брати. Хтось може доводитися мені сином чи родичем і заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що більшою мірою дружба нам диктується силою законів та природних зобов'язань, то менше в ній знаходиться місця для вибору та вольної волі. А тим часом ні в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевній прихильності та дружбі. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсі обділений, адже я мав батька найкращого у світі і найпоблажливішого аж до глибокої старості; та й родовід мій взірцевий із діда-прадіда, зосібна славний братерською згодою: