Прокiп Гордiйович поправив капелюха, нахмурив грiзно брови, та враз не
витримав, засмiявся й собi.
Регiт позад нього не вщухав, доки вiн не завернув за дальнiй рiг
вулицi. Хлопчаки забавлялись безплатним атракцiоном.
Ось вже й кiнець узвозу. Холод зупинився, щоб вiддихатись. Звiдси видно
все мiсто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно нiби диха
одними велетенськими грудьми. Десь поза тво ю волею думка розкрилю ться,
лине над ним. I зда ться, що розкинь руки, вiдштовхнись, то й сам легко
перелетиш аж ген на золоту софi©вську баню.
Поруч з цим, на якому сто©ть вiн, ще горб. Кажуть, з того горба
завойовники дивились на Ки©в, перш нiж грабувати мiсто. Звiдти вони кидали
погрози, бойовi поклики до свого вiйська. Щоправда, Ки©в зна й iнших
войовникiв, тих, якi вповзали тихо, мов чума. Цi зазiхали на бiльшi
скарби, намагалися пограбувати мову, пiсню, дитячу колиску.
Горби одвiчнi... Й скарби цi одвiчнi... Прокопу Гордiйовичу зда ться,
що й вiн одвiку ходить по цих горбах, що вiн ще не звершив того, що
судилося йому, судилося його люду.
Професор на хвилину зайшов до себе i, запитавши чергового лiкаря, чи
нiчого не трапилося, пiднявся на поверх вище. Олександр Кiндратович був
уже в операцiйнiй. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт
турбувати його. Оцi останнi хвилини перед операцi ю... В життi людини вони
важать найбiльше. Останнi хвилини перед битвою, останнi хвилини перед
стартом, останнi хвилини перед пуском гiдростанцi©. Холод завжди волiв
побути в цi хвилини на самотi. Ще раз обдумати план операцi©, пригадати
подiбнi випадки. Зiбрати, зсотати в одне увагу, волю. I отак перед кожною
операцi ю. Комусь, може, це й дивно? Вiн i сам заздрив тим, для кого
операцiя - просто чергова година працi...
Пiдкликавши завiдуючого, пiшли по вiддiленню. Той iшов попереду,
завбачливо вiдчиняв дперi; високий, худий, вiн гнувся, немов лозина пiд
вiтром. Холод аж осмiхнувся в думцi. Адже пам'ятав, як стримано вiтався
той ранiше. Отаку, подумав, ма силу в людськiй уявi посада. Кiлька слiв
перед прiзвищем, табличка на дверях здатнi знести людину до хмар або
втопити в багнюку.
Вiдправний пункт ревiзiйно© подорожi, як i звичайно, - прийомне
вiддiлення. Саме там розпочина ться боротьба. Боротьба в серцi людини.
Люта, нещадна. Там чатують на хворого дво : Вiра i Зневiра. "Не наш", -
карбу , як присуд, слова Зневiра. "Наш, паш, ми швидко вилiку мо його", -
рiшуче вiдповiда Вiра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. I вже з
тi ю вируша в мандри.
Холод, не вибираючи, взяв з стосика iсторiю хвороби. Першу, яка
трапила. Звичайно, це лише папiрець. Але це й дисертацiя, по якiй видно,
на що здатний дисертант, це повiсть людського життя, а вiд того, як ©©
поведено вiд перших сторiнок, важить i те, як скiнчиться вона. Приймаючи
на роботу лiкаря. Холод обов'язково, нiби так, випадково, мовляв, - усi
зараз зайнятi, - да заповнити iсторiю хвороби. Ця повiсть - часто
трагiчна - нiким не прочитана. Пiдпишуть ©© внизу автори - лiкарi, здадуть
у архiв. Лежатиме вона в архiвi довгих двадцять п'ять рокiв, забута,
нiкому не потрiбна. А десь там, у життi, ще довго блукатиме по хатi
пам'ять про людину, людина говоритиме, сiдатиме за робочий стiл, пеститиме
по голiвцi сво©х дiтей.
Розпочавши цю повiсть, лiкар мусить вiддати ©© геро вi сво серце, щоб
ця повiсть не мала трагiчного кiнця.
..."Нiс. З право© нiздрi - кровотеча. Лiва нiздря... Колись була травма
носа... Вже зроблено припiкання азотнокислим срiблом..."
Професор читав, хотiв уявити людину й не мiг. Мабуть, вiд того
прокинулось колюче невдоволення, потирав долонею пiдборiддя, глухо
покашлював. За спиною, затамувавши подих, стояв помiчник чергового
хiрурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокiп Гордiйович пiдвiвся з
стiльця.
- Перший дiагноз мусить ставити черговий хiрург. I, до речi, хворий -
це не тiльки нiс. Це - людина. В яку палату його покладено? В сьому?
Ходiмо.
В сьомiй палатi, окрiм цього хворого, ще четверо. Дво з них - вже
третiй день. I ще жодного не навiдав лiкар, який ма лiкувати хворого
далi.
- Чому? - Холод запитав уже за дверима. Завiдуючий вiддiленням дивився
на нього запобiгливими, втомленими очима.
- Збира мо аналiзи...
- Але ви полишили людей наодинцi з сво©ми страхами i болями. Ви вiддали
©х хворобам.
Професор iшов по вiддiленню, i невдоволення росло. В палатах зустрiчали
його глухота, в'ялiсть i втома. Всiлякi недогляди, дрiбницi. Але вiн знав,
скiльки вони важать. Дерево, яке не в змозi розхитати найбiльша буря,
легко вiдточу шашiль. "Дуже вже вони користають Сашкову доброту. Сашковi
треба на якийсь час покласти скальпеля i взяти батiг".
- А що це? - зупинився навпроти темного кутка, вказав на величезну
картонну паку.
- Апарат. Цей, як його... Бюлау, основного обмiну. Розпакували,
покрутили i... - завiдуючий зробив рух, нiби вкладав пакунка.
Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей - надзвичайно дорогий,
але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його осво нням.
Клопотався з мiсяць.
Вiн iщов далi, але думка його ще довго лишалася там, бiля апарата.
Допiру вiн зiткнувся лице в лице з найбiльшим лихом сучасно© медицини.
Всього людства. Оце його справжнiй глухий кут. Засоби протилюдськi ростуть
в кiлька разiв швидше, нiж тi, що служать людям. Житнiй колосок пророста ,
як проростав двадцять вiкiв тому. Щоправда, вiн посiв з сво©ми братами
бiльшi площi, але сила, яка його спопеля , сучасна руйнiвна сила зроста
день вiд дня в сотнi, в тисячi разiв.
Людина сьогоднi натиска сво ю могутньою рукою на важелi i кнопки
приладiв, що керують найскладнiшими апаратами за тисячi кiлометрiв, але
воднораз вона дуже часто не ма на кисневiм балонi в лiкарнi звичайного
штуцера, котрими регулюють подачу повiтря продавцi газова-но© води на
вулицях. Холод пригаду , як йому довелося на лiкарнянiй койцi вмовляти
одного з директорiв заводiв, щоб поставили в його вiддiленнi штуцери. В
цьому глухому кутi в медицинi й сво найтемнiше мiсце. Лiкарi не в
спромозi оволодiти тим, що . Приспiв час внести змiни i в навчальний
процес, ©х треба вчити практично© фiзики, механiки, основ конструювання.
Але ©хня професiя й так
складна. Досконало можна вивчити лише одну галузь. I от - знову
протирiччя. Заглиблюючись, ми вузько спецiалiзу мось, подрiбню мо нашi
знання. Так, нам i треба глибше врiзатися нашою спецiальнiстю, але ми
часто похлина мось вiд того, що захоплю мо тiльки один, тонюсiнький
вертикальний пласт, - що нам браку iнших знань. Коли ми йдемо тiльки в
глибину, то дрiбнi мо й духовно. Леонардо i Копернiк, люди непокраяних
душ, осягали все. Але хiба можна осягти все тепер? Звичайно ж, нi. Тому й
мусять прийти лiкарям у помiч сучаснi електронiка, кiбернетика, механiка.
Вони вже йдуть, але ж вельми дрiбнi поки що ©хнi кроки.
Отак розмiрковуючи, плутаючи думками. Холод прочинив дверi
передоперацiйно©. Поглянув у внутрiшн вiкно i пiшов далi, ступаючи на
носки. Думки шугнули прiч, немов розбилися о скам'янiлi обличчя. Сьогоднi
в операцiйнiй, окрiм тих, що бiля столу, ще чоловiк десять в лiкарських
халатах. Це вперше Бiлан запросив на операцiю колег. До цього оперував за
зачиненими дверима.
В Олександра Кiндратовича чоло i лисина рясно зрошенi краплинами поту.
Пiт залива очi, i сестра витира його хусточкою. Рухи в Бiлана - поривнi,
швидкi, в очах-вогненна напруга. Вiн, коли оперу , взагалi неначе
перероджу ться. На обличчi з'явля ться вольовитiсть, голос гримить
металевим дзвоном. Професор квапить асистентiв, люто сварить операцiйну
сестру, трима на напнутих невидимих вiжках весь персонал операцiйно©.
Але сьогоднi... Що це з ним? Холод бачив: нервово тремтiли Бiлановi
руки. Рухи ©х непевнi. Ось знову... Холоду здалося, мовби нiж пройшов по
його власному серцю. Воно стиснулось, вiдтак безголосо скрикнуло на всю
операцiйну.
- Осушiть... Голку... - Бiлан зроняв слова коротко, крiзь стиснутi
зуби.
Великою силою Холод розчавив у собi крик. Олександр зна сам. Мусить
знати! Мовчати!
Сухо, погрозливо клацали вмикачi. Беззвучно падали в пробiрцi апарата
червонi крапельки. Шалено металася по екрану свiтла крива людського життя.
Червоний спалах. Ще спалах. Iскра. Темiнь.
- Все, - голосне, злякане, з дна душi.
Це промовив лiкар, котрий стояв поруч Прокопа Гордiйовича. Холод мiцно
взяв його за руку вище лiктя, видихнув шепiт у саме вухо:
- Тихо, ви. Людина живе. Вона чу . - I пiдштовхнув лiкаря до дверей. -
Вийдiть...
На мить Бiланове обличчя закам'янiло. Здавалося, вiд напруги ось-ось
закипить пiт на його чолi. Та все це - лиш мить. В наступну вiн одним
невловимим рухом здер в рук гумовi рукавички, занурив пальцi в йод. Далi
вiн ловив порске серце оголеними руками. З ним, невидимi, ловили ще два
десятки рук. Хвилина. Друга. Третя. I враз... Несмiливо, сполохано
стрибнув по екрану свiтлий вайчик. Побiг, покреслив бiлу лiнiю.
...Вони сидiли вдвох у кабiнетi Бiлана. Олександр Кiндратович жадiбно
смоктав цигарку, втомлено вiдкинувшись на спинку дивана. На його обличчi
блiдими багрянцями погасав недавнiй страх. Та Олександр Кiндратович
намагався приховати його, жартував:
- Так ти вже обiйшов? Iнкогнiто, значить, без мене. Пiдкопу шся.
- Пiд таку брилу пiдкопа шся.
Бiлан вдоволено засмiявся. I вже без усмiху:
- Ну, й як?
- Все добре. Звичайно... Дещо... В кожного сво . - Холод дивився у
вiкно на двiйко ластiвок, що дрiмали в гнiздi. Вони вилiпили його на
карнизi, над балконом. Вiн дивився на них щоразу, коли приходив у цей
кабiнет. Вони - завжди отак, вдвох, тихi, голубливi. А поруч - ще одне
гнiздо. Цi завше сваряться. Щебечуть, вимахують крильцями. А потiм,
примирившись, зриваються i шугають у небi. Черкають крильми хмар, стрiмко,
каменем линуть униз.
Прокiп Гордiйович так i не мiг пристати до одно© думки:
котрi з них щасливiшi?
Вiн дивився на ластiвок, а говорив про сьогоднiшнiй обхiд. Слово за
словом виповiв усе. Опрiч того, що зринуло раптово, що мусив сказати на
кiнець.
Олександр Кiндратович слухав не перепиняючи. Неквапливо пiдвiвся,
поклав цигарку, пересiв у крiсло.
- Мабуть, так. Твоя правда. Тiльки... Все це - дрiбницi. Для цього
завiдуючий вiддiленням. Лiкарi. Розумi ш... - Вони нiколи не ховалися
сво©ми думками по темних кутках. Хiба що тодi, коли розмова зачiпала
iнтимнi сторони життя. На тiй темi обо почували нiяковiсть, але водночас
кожен зокрема шанупав у товаришевi таку делiкатнiсть. Та ще обминали
розмовами стежку, котра веде до високо© i химерно© гори, що ©© честолюбивi
люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по нiй призначено йти тiльки
поодинцi. Вони обов гаразд розумiли це.
I то бiльший подив викликали сьогоднi в Холода Бiлановi слова.
- Я поставив собi вищу мету. А от тебе не розумiю. Чому вiдступив вiд
серця? Скiльки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лiкувати його? Ти ж
зна ш: справжнiй хiрург сьогоднi той, хто оперу на серцi.
"Видно, немало вiн пережив у операцiйнiй, коли покликав собi це в
оправдання", - подумав Холод.
I вголос:
- Я вже тобi казав. Його треба брати не голими руками. Тому й
вiдступився. Поки що. Але вже скоро... Я часто буваю на операцiях у
Колосова. Радив би й тобi...
- Колосов, Колосовi Треба добирати свого методу. Тiльки тодi -
визнання. Та й... Ти гада ш, Колосов - такий уже колос, - посмiхнувся
власному каламбуру.
- Ми разом мороку мо... Вiн вельми цiкавився й тво©ми спробами. От
ходiмо завтра...
Бiлан посмiхнувся Холоду спiвчутливою посмiшкою.
- Значить, пiд високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому - слава. Не
розумiю. Прокопе, прикида шся ти трохи чи й справдi... Бачиш, я вже маю
дещо сво ...
- От саме тому й приходь до гурту. Час вимага з' днати всi оцi "дещо".
То колись вченi ховалися по кабiнетах. Перше, тому, щоб не вкрали
винаходу, - хоч, правда, таке й тепер трапля ться, - i друге, наукових
вiдомостей було обмаль. Чоловiк знав майже все, принаймнi в сво©й
парафi©...
- Ти наче з трибуни... От плюнь менi в вiчi, не повiрю. що тебе
спонука тiльки загальна користь. А власний черв`ячок: слава, визнання -
здох давно. Ну для чого лицемiрити? Тодi скажи, що ти бачиш?
Оцим питанням Бiлан виштовхнув Холода за звичне, окреслене коло. Вiн
вiдчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не
вiдступався.
- Правду скажи!
Холод збагнув - хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна
змага. "А справдi, що я бачу? Оте?.." Повагавшись мить, ступив на плав.
- Ти, мабуть, не повiриш... Ну, як би тобi... Менi завжди в останню
хвилину допомагали люди. Маленькi, як ми звикли називати, - звичайнi люди.
Хоч звiдки знати, хто з нас звичайнiший. Так от: подихав я з голоду пiд
Керчю, солдат розламав навпiл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у
сорок третьому в ямi за колючим дротом, один чоловiк пересунув мене на
сво мiсце бiля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операцiйнiм
столi людину, я бачу когось iз них. Я ©м... Нехай це таки й високий
штиль... Ще не вiддав за тепло, за хлiб, за життя. - Прокiп Гордiйович
помовчав, запалив цигарку. - А визнання? Кому не кортить вхопити цього
пирога. Я теж гризонув би його. Тiльки боюсь, щоб не попався гiркий шмат.
Слава - любка вельми зваблива. Штовха тебе в конфлiкт з переконаннями
iнших людей, а часом i власними. Коли чоловiк чогось доп'яв, вже власна
персона i життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув вiн -
свiт перевернувся б. А доля в його уявi - це дiвчинка на побiгеньках,
секретарка. Може, вона й справдi секретарка. Бо сьогоднi ота свiчка, про
яку оце ми, свiтить одному, а завтра iншому. А час приспiв такий, що
свiчку вже треба замiнити прожектором. Та ще й таким, який би однаково
освiтлював i трибуну, й зал.
- То, може, я й хочу засвiтити його. Для себе i для iнших. Хiба не маю
права? Права хоч помрiяти засвiтити. Як ото у когось з полководцiв: кожен
солдат повинен носити в сво©й похiднiй торбинi маршальський жезл.
- Жезл... Менi зда ться, не треба про нього думати. Не дозволяти собi
думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бiй. I вже iншi-тобi - жезл.
Та й знову ж, хто зна, чи й вiн принесе щастя. Тимофiй, сторож, он каже:
в мене щастя в мiтлi. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем
i не робити нiкому капостей. А це таки щастя - не чинити зла.
- Мало його вчинено. - Олександр Кiндратович встав, пройшов по
кабiнету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з
Холодом, вiн завше умисно драту його, пiдкида запитання, немов гарячi
голки. Такi розмови ведуть не день i не два, з тих лiт, коли доля знову
привела ©х на один шлях. Колись, за студентських лiт, пригаду Бiлан, вони
розмовляли, iнакше. Молодiсть не вмi фiлософствувати не лише за браком
знань, а й за браком часу. В не© його забирають любов, дружба, а все те,
що сплило на думку у вiльну хвилину, одразу ж оголошу ться вiдкриттям.
Щоправда, Холод i тодi був схильний до всяких мудрувань. Бiлановi чомусь
зда ться, Що зараз той сушить собi голову якоюсь фiлософською проблемою,
але кри ться з нею з непевностi чи побоюючись глузу. Олександровi
Кiндратовичу спливають на згадку днi ©хньо© юностi, i йому знову кортить
побiгти розмовою легко, прудко, як у тi днi.
- Пам'ята ш ювiлей академiка Беца? - сказав вiн. - Ми, аспiранти,
проводили старого додому. I теж в отакiм планi заговорили. Пригаду ш, що
Бец вiдповiв? "Ви дума те, щастя-титули, посада, ступенi? Я б i'х вiддав
усi оптом за першу шлюбну нiч". - Бiлан засмiявся, але якось невесело.
Знову сiв на стiлець, запитав нiби байдуже, а насправдi неспокiйно:
- От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?
- Часто. I зараз. Скажiмо, коли лягаю спати. Поки засну.
- Жарту ш. А я справдi... По-тво му, щастя iсну в чистому виглядi, як
радiй? А я таки певен-воно в отiй свiчцi. Хоч, звичайно, кожна людина на
якомусь вiдтинку шляху бува щасливою. А бiльше вона - нещасна. Нам завжди
зда ться, що щастя приарканив собi iнший. В свiтi найчастiше справжнiм
щасливцем почува себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч i досягнув чогось,
прагне бiльшого. Щастя - це лише вволене бажання. А тому, що нема межi
бажанням, нема й щастя. Життя - довжелезна путь. Позначено на ньому лише
кiнцевий пункт. Один до нього добува ться по©здом, другий - возом, третiй
iде пiшки. Та й у по©здi яке випаде мiсце: в м'якому, купейному чи
безплацкартному вагонi. Отож всi й поспiшають захопити в м'якому.
- А м'який заколиху на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не
досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли ма ш сумнiви, коли щоразу почина ш,
немов вiд початку. Не чим ©хати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один
весь вiк засiва ниву, чека на врожай, другий жениться, третiй лежить на
печi, поклавши ноги на комин. Коли б це з мо © волi, - казав вiн далi по
паузi, - я звелiв би створити комiсiю, яка кожну робiтну людину хоч один
раз приводила б до велико© радостi. Комiсiя вивчала б людину i надiляла ©©
радiстю. Одному, може, достатньо кiлькох рядкiв у газетi, а над щастям
iншого, сливе, довелося б помiркувати. Але треба поставити людину на центр
уваги. I побачити, що з не© буде. Вона неодмiнно мусить розкритися.
- Вона й бува один раз посеред уваги. На весiллi.
- Тодi вже двiчi. Ще на похоронi. Холод пiдвiвся, сховав до кишенi
цигарки. Вiв словесну змагу з Бiланом, а сам ловив себе на тому, що в
такий спосiб зволiка непри мну розмову. А вона муля , як гострий цвях у
чоботi подорожнього.
Вагання стомило Прокопа Гордiйовича. "Сашко знервований операцi ю.
Потiм. Подивимося ще... А вiн i сам, либонь, почува каяття. Недарма
заговорив про таке", - знайшов заспокiйливе рiшення.
- Забалакались ми, - мовив уголос. - Пiду я.
- Може, ходiмо зi мною. В мене сьогоднi нiби маленький ювiлей - десята
операцiя. Володя там буде...
- Вже пообiцяв на iнше торжество. Мiсцевого значення. Iменини.
- Клавинi?
Холод ствердно хитнув головою.
- Я вже й так припiзнився. А ще треба забiгти додому переодягтися.
- Кудись в ресторан?
- В "Поплавок", мабуть. На воду.
- Ох, на воду, - пiдвiвся й собi Бiлан, звiльна взяв капелюха. - Коли
ми з тобою виберемось на Днiпро? Мо© вудки вже павуки обснували.
Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.
- Може, в недiлю? Згода-злагода?
- Коли б то цю злагоду та нiщо не перебило.
* * *
Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокiп Гордiйович вже давно
звик до тако© жiночо© пунктуальностi, гортав у кутку журнали, перевiвши
червоненьку стрiлку Клавиного будильника на п'ять подiлок вперед.
- Вже вивiрений час, - сказав з посмiшкою. Холод не поспiшав i сам.
Однак ©х нiхто не чека . Звичайно, мiг би згодитись на Бiланове
запрошення, але Клава туди не пiде. I не тiльки тому, що ©хн право йти
пiд руку не скрiплено загсiвською печаткою. Там збира ться чоловiча
компанiя з нудними, як на не©, лiкарняними розмовами i завеликою чаркою.
Знайомство його з цi ю жiнкою склалося давно. Колись хотiли одружитись,
але Клавi не давав розлучення чоловiк, артист, що за життя зiграв
по-справжньому лише одну роль - гiркого п'яницi. А потiм... Потiм, коли
чоловiк таки дав розлучення, вони обо якось враз поглянули на дiтей, - у
Клави росла дiвчинка, - i побачили, як далеко тi вiдсунули ©хню молодiсть.
За цей час обо оббулися, обзвича©лися i не почували незручностi такого
становища.
А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак
- намагалися не помiчати.
- Я зiбралася.
То© митi задзвонив будильник. Обо засмiялися. В отакому жартiвливому
настро© Прокiп Гордiйович прийшов i до ресторану. Дорогою смiшив Клаву,
йому подобалося, як вона смi ться, як заплющу очi, покусу повнi, ледь
пiдфарбованi губи. Нi, Клава не була легкосмiшкою, i, може, тому, що йому
нечасто вдавалося вивести з рiвноваги строгу "директоршу школи", вiн i
докладав стiльки зусиль.
- Бачиш, бульдог хазя©на повiв. - I було в тому обличчi щось справдi
тупе, бульдоже, а натомiсть собака дивився осмисленими, розумними очима. -
Пес за нього й дисертацiю на машинцi клаца .
Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрiчних, але вiн так само кепкував
з себе, i Кланi було весело. Обо вже "настро©лись" на таку хвилю i
почували, що вечiр ©м спливе радiстю.
Однак несподiвано помилились, ©хнiй веселий настрiй розбився, тiльки-но
вони переступили порiг ресторану.
- О, Прокiп! Клава! До нас, -з-за частоколу пляшок вимахував до них
рукою Бiлан. Опрiч нього за столом - Володька - заступник мiнiстра
Володимир Володимирович Полив'яний i ще кiлька чоловiк. - Ми вже наловили
карасiв.
Клава мiцно стиснула Прокопа Гордiйовича за лiкоть, i вони пiшли далi.
- Ми ще собi вловимо.
- Ох, ти ж i iндивiдуалiст, - жартiвливо насварився пальцем Полив'яний.
Нам на всiх хоч би одну жiночу посмiшку. Зачекай, прийдеш до мене просити
грошей на сво© трубочки-лампочки...
Холод знизав плечима i не вiдповiв нiчого. Зараз вiн не мав образи на
Полив'яного. То бiльше, в того вже хмiльно блищали очi. Але Сашко...
Навiщо Сашко привiв ©х сюди? Адже знав, куди пiдемо з Клавою. Звичайно, це
вiн навмисне... Хотiв втягнути до свого веселого товариства.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
- Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, - сказав Холод, коли Бiлан
витягнув третього в'язя. - Посадою керiвною ©х пiдманю ш чи дармовий харч
обiця ш?
В широких мисливських чоботях, величезнiм капелюсi, опасистий,
натоптаний, Олександр Кiндратович справдi скидався на Гаргантюа. Вiн
приклав палець до губiв, вiдтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи,
пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який i голубливий,
отак упав би долiлиць у траву, безмрiйно лежав, слухав. Отави пахнуть
п'янко, хоч i не так, як першi сiна. Вони - нiби друга чи третя любов.
Червоненький, з веселим бiленьким обiдком Холодiв поплавок нiби вмерз у
рiчкову блакить. В металевiй сiтцi Прокопа Гордiйовича вiльно гуля два
йоржi. Може б, i впiймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього
сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвiдчу старого
керiвного крою зелений з вiдкладним комiром френч. Ще майже новий. Певно,
пошив у старi часи i не встиг зносити. Тримав, тримав у шухлядi, але фасон
не вертався, i вiн налагодив його на рибу. Начальник всiвся, нiби в себе в
кабiнетi. Кидав у воду недокурки, тирликав пiсеньку, погукував на шофера.
Той лiпив з глею та макухи болобанцi, заходив у воду, пускав ©х на дно. На
корм спливалася дрiбнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав пiд самим
берегом, аж бризки летiли на блискучi начальницькi чоботи. Врештi той
плюнув i, схопивши складного стiльця, поволiк сво© дорогi снастi праворуч,
пiд кущi, де вудило дво хлопчакiв. На те мiсце, де на пiску лишилося
чотири дiрки вiд складного стiльця, прийшов Бiлан. Прилаштував невелику
латунну блешеньку, запустив пiд берег.
Прокiп Гордiйович дивився з недовiрою. Вiн уже висьорбав не одну юшку з
щук, спiйманих на спiнiнг, але вiкова селянська недовiрливiсть в ньому все
не могла погодитися з тим, що риба хапа "залiзячку". Та ще, гемонська, як
хапа . Бiлан виколупу паличкою гачок з пащеки окуня. Вiдтак знову ривок -
червоноперий окунь стриба на пiску.
Поки Олександр Кiндратович носив окуня до сво © сiтки, в пiсок на старе
мiсце знову ввiткнулися металевi нiжки стiльця.
- На що вiн ловить? - запитав начальник голосом, немов Прокiп
Гордiйович служиц у його вiдомствi, та ще й служив кепсько.
- На живця, - вiдказав Холод, мiняючи горошину на гачку.
- А в мене живця нема . Йорж один. На нього, звичайно, не клюне?
- Може клюнути. - Холод говорив розважливо, навiть трохи запопадливо. -
Якби його постригти...
- Тобто як постригти?
- Ну, обрiзати колючки...
Вiн навiть сам не сподiвався... Ледве вгамував смiх, побачивши, як той
ловив у сiтцi меткого йоржа, прикладав його спинкою до вудлища, ножем
обрiзував пера.
На якусь часину на березi запала тиша. Але ненадовго. За кiлька хвилин
©© порушило голосне сопiння, невдоволеие покашлювання.
- Чого ж воно... Не бере.
- Ви його постригли? - запитав Холод.
- Постриг.
- Та я забув... Його ще треба попудрити. Хлопчики пiд кущем залилися
реготом, аж водяний лунь, що кружляв над водою, злякано сахнувся вбiк,
швидко замахав незграбними крильми. Начальник, з вудлищем напереваги,
повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повiв у його бiк примруженими
сталево-сiрими очима i вiдвернувся. Начальник втямив, що цього чоловiка
криком не зляка ш. А може, не лише криком... Вiн либнув очима, висмикнув
вудку, пiдтюпцем подався до машини. Шофер пiдiбрав сiтку, стiльця, торбину
з привадою, побiг слiдом за ним.
...Давно вiтер замiв травами слiд по чорнiй машинi, давно, погойдуючи
на плечах лiщиновими вудлищами, пiшли на село хлопчики. Вони лишилися
самi. Самi на всю широку оболонь. Ось уже й вечiр кинув у рiчку
ясно-червону дiжу, i хвилi покотили ©© далi, далi, пiд той берег. Причесав
на нiч луг вiтер, прилiг зморено в лозах.
- Знову юшку варитимемо поночi, - першим оглянувся на червоногрудий
захiд Бiлан. - Збирай дрова. Швидко.
Зварена Олександром Кiндратовичем юшка - дивина кулiнарi©. Ворожить вiн
над нею довго, доклада спецi©, якi за все ©хн довге обопiльне рибальство
Холод навiть не спромiгся запам'ятати.
А може, ще й тому юшка така смачна, що допомагають ©© Олександровi
Кiндратовичу варити i вечiрнiй луг, i високе небо, i стомлений вiтер,
котрий облiтав за день усi лiси й поля. I пахне вона настояними чебрецями,
вечiрнiм споко м, пiзнiм лiтом.
Прокiп Гордiйовнч бiля вогнища - хлопчик на побiгеньках у буркотливого
повара. I бiга вiн радо, наперед смакуючи мiцну i духмяну щербу.
Випита до дна чарка, з'©дена юшка. Лежали бiля багаття, слухали, як
зiтха рiчка. Нiч вже розпустила по плечах землi темну косу, брела лугом.
Вилущився з хмарки мiсяць, покотився по небеснiй дорозi ясним покотьолом.
Кресали з-пiд тупого обода iскри, розсипалися по небу мерехтливими
зiрками. Тихий смуток оповивав душу. Смуток плинностi життя, побожний
трепет душi перед вiчнiстю й гармонi ю, туга по власнiй недосконалостi,
безсиллi осягнути до кiнця цю гармонiю. Прокiп Гордiйович пригаду , чим
видавався йому свiт довгi роки. Букварем. I тiльки пiзнiше лiкар збагнув,
що свiт - не буквар, а ще не написана енциклопедiя. Ми тiльки переписали
витримав, засмiявся й собi.
Регiт позад нього не вщухав, доки вiн не завернув за дальнiй рiг
вулицi. Хлопчаки забавлялись безплатним атракцiоном.
Ось вже й кiнець узвозу. Холод зупинився, щоб вiддихатись. Звiдси видно
все мiсто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно нiби диха
одними велетенськими грудьми. Десь поза тво ю волею думка розкрилю ться,
лине над ним. I зда ться, що розкинь руки, вiдштовхнись, то й сам легко
перелетиш аж ген на золоту софi©вську баню.
Поруч з цим, на якому сто©ть вiн, ще горб. Кажуть, з того горба
завойовники дивились на Ки©в, перш нiж грабувати мiсто. Звiдти вони кидали
погрози, бойовi поклики до свого вiйська. Щоправда, Ки©в зна й iнших
войовникiв, тих, якi вповзали тихо, мов чума. Цi зазiхали на бiльшi
скарби, намагалися пограбувати мову, пiсню, дитячу колиску.
Горби одвiчнi... Й скарби цi одвiчнi... Прокопу Гордiйовичу зда ться,
що й вiн одвiку ходить по цих горбах, що вiн ще не звершив того, що
судилося йому, судилося його люду.
Професор на хвилину зайшов до себе i, запитавши чергового лiкаря, чи
нiчого не трапилося, пiднявся на поверх вище. Олександр Кiндратович був
уже в операцiйнiй. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт
турбувати його. Оцi останнi хвилини перед операцi ю... В життi людини вони
важать найбiльше. Останнi хвилини перед битвою, останнi хвилини перед
стартом, останнi хвилини перед пуском гiдростанцi©. Холод завжди волiв
побути в цi хвилини на самотi. Ще раз обдумати план операцi©, пригадати
подiбнi випадки. Зiбрати, зсотати в одне увагу, волю. I отак перед кожною
операцi ю. Комусь, може, це й дивно? Вiн i сам заздрив тим, для кого
операцiя - просто чергова година працi...
Пiдкликавши завiдуючого, пiшли по вiддiленню. Той iшов попереду,
завбачливо вiдчиняв дперi; високий, худий, вiн гнувся, немов лозина пiд
вiтром. Холод аж осмiхнувся в думцi. Адже пам'ятав, як стримано вiтався
той ранiше. Отаку, подумав, ма силу в людськiй уявi посада. Кiлька слiв
перед прiзвищем, табличка на дверях здатнi знести людину до хмар або
втопити в багнюку.
Вiдправний пункт ревiзiйно© подорожi, як i звичайно, - прийомне
вiддiлення. Саме там розпочина ться боротьба. Боротьба в серцi людини.
Люта, нещадна. Там чатують на хворого дво : Вiра i Зневiра. "Не наш", -
карбу , як присуд, слова Зневiра. "Наш, паш, ми швидко вилiку мо його", -
рiшуче вiдповiда Вiра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. I вже з
тi ю вируша в мандри.
Холод, не вибираючи, взяв з стосика iсторiю хвороби. Першу, яка
трапила. Звичайно, це лише папiрець. Але це й дисертацiя, по якiй видно,
на що здатний дисертант, це повiсть людського життя, а вiд того, як ©©
поведено вiд перших сторiнок, важить i те, як скiнчиться вона. Приймаючи
на роботу лiкаря. Холод обов'язково, нiби так, випадково, мовляв, - усi
зараз зайнятi, - да заповнити iсторiю хвороби. Ця повiсть - часто
трагiчна - нiким не прочитана. Пiдпишуть ©© внизу автори - лiкарi, здадуть
у архiв. Лежатиме вона в архiвi довгих двадцять п'ять рокiв, забута,
нiкому не потрiбна. А десь там, у життi, ще довго блукатиме по хатi
пам'ять про людину, людина говоритиме, сiдатиме за робочий стiл, пеститиме
по голiвцi сво©х дiтей.
Розпочавши цю повiсть, лiкар мусить вiддати ©© геро вi сво серце, щоб
ця повiсть не мала трагiчного кiнця.
..."Нiс. З право© нiздрi - кровотеча. Лiва нiздря... Колись була травма
носа... Вже зроблено припiкання азотнокислим срiблом..."
Професор читав, хотiв уявити людину й не мiг. Мабуть, вiд того
прокинулось колюче невдоволення, потирав долонею пiдборiддя, глухо
покашлював. За спиною, затамувавши подих, стояв помiчник чергового
хiрурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокiп Гордiйович пiдвiвся з
стiльця.
- Перший дiагноз мусить ставити черговий хiрург. I, до речi, хворий -
це не тiльки нiс. Це - людина. В яку палату його покладено? В сьому?
Ходiмо.
В сьомiй палатi, окрiм цього хворого, ще четверо. Дво з них - вже
третiй день. I ще жодного не навiдав лiкар, який ма лiкувати хворого
далi.
- Чому? - Холод запитав уже за дверима. Завiдуючий вiддiленням дивився
на нього запобiгливими, втомленими очима.
- Збира мо аналiзи...
- Але ви полишили людей наодинцi з сво©ми страхами i болями. Ви вiддали
©х хворобам.
Професор iшов по вiддiленню, i невдоволення росло. В палатах зустрiчали
його глухота, в'ялiсть i втома. Всiлякi недогляди, дрiбницi. Але вiн знав,
скiльки вони важать. Дерево, яке не в змозi розхитати найбiльша буря,
легко вiдточу шашiль. "Дуже вже вони користають Сашкову доброту. Сашковi
треба на якийсь час покласти скальпеля i взяти батiг".
- А що це? - зупинився навпроти темного кутка, вказав на величезну
картонну паку.
- Апарат. Цей, як його... Бюлау, основного обмiну. Розпакували,
покрутили i... - завiдуючий зробив рух, нiби вкладав пакунка.
Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей - надзвичайно дорогий,
але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його осво нням.
Клопотався з мiсяць.
Вiн iщов далi, але думка його ще довго лишалася там, бiля апарата.
Допiру вiн зiткнувся лице в лице з найбiльшим лихом сучасно© медицини.
Всього людства. Оце його справжнiй глухий кут. Засоби протилюдськi ростуть
в кiлька разiв швидше, нiж тi, що служать людям. Житнiй колосок пророста ,
як проростав двадцять вiкiв тому. Щоправда, вiн посiв з сво©ми братами
бiльшi площi, але сила, яка його спопеля , сучасна руйнiвна сила зроста
день вiд дня в сотнi, в тисячi разiв.
Людина сьогоднi натиска сво ю могутньою рукою на важелi i кнопки
приладiв, що керують найскладнiшими апаратами за тисячi кiлометрiв, але
воднораз вона дуже часто не ма на кисневiм балонi в лiкарнi звичайного
штуцера, котрими регулюють подачу повiтря продавцi газова-но© води на
вулицях. Холод пригаду , як йому довелося на лiкарнянiй койцi вмовляти
одного з директорiв заводiв, щоб поставили в його вiддiленнi штуцери. В
цьому глухому кутi в медицинi й сво найтемнiше мiсце. Лiкарi не в
спромозi оволодiти тим, що . Приспiв час внести змiни i в навчальний
процес, ©х треба вчити практично© фiзики, механiки, основ конструювання.
Але ©хня професiя й так
складна. Досконало можна вивчити лише одну галузь. I от - знову
протирiччя. Заглиблюючись, ми вузько спецiалiзу мось, подрiбню мо нашi
знання. Так, нам i треба глибше врiзатися нашою спецiальнiстю, але ми
часто похлина мось вiд того, що захоплю мо тiльки один, тонюсiнький
вертикальний пласт, - що нам браку iнших знань. Коли ми йдемо тiльки в
глибину, то дрiбнi мо й духовно. Леонардо i Копернiк, люди непокраяних
душ, осягали все. Але хiба можна осягти все тепер? Звичайно ж, нi. Тому й
мусять прийти лiкарям у помiч сучаснi електронiка, кiбернетика, механiка.
Вони вже йдуть, але ж вельми дрiбнi поки що ©хнi кроки.
Отак розмiрковуючи, плутаючи думками. Холод прочинив дверi
передоперацiйно©. Поглянув у внутрiшн вiкно i пiшов далi, ступаючи на
носки. Думки шугнули прiч, немов розбилися о скам'янiлi обличчя. Сьогоднi
в операцiйнiй, окрiм тих, що бiля столу, ще чоловiк десять в лiкарських
халатах. Це вперше Бiлан запросив на операцiю колег. До цього оперував за
зачиненими дверима.
В Олександра Кiндратовича чоло i лисина рясно зрошенi краплинами поту.
Пiт залива очi, i сестра витира його хусточкою. Рухи в Бiлана - поривнi,
швидкi, в очах-вогненна напруга. Вiн, коли оперу , взагалi неначе
перероджу ться. На обличчi з'явля ться вольовитiсть, голос гримить
металевим дзвоном. Професор квапить асистентiв, люто сварить операцiйну
сестру, трима на напнутих невидимих вiжках весь персонал операцiйно©.
Але сьогоднi... Що це з ним? Холод бачив: нервово тремтiли Бiлановi
руки. Рухи ©х непевнi. Ось знову... Холоду здалося, мовби нiж пройшов по
його власному серцю. Воно стиснулось, вiдтак безголосо скрикнуло на всю
операцiйну.
- Осушiть... Голку... - Бiлан зроняв слова коротко, крiзь стиснутi
зуби.
Великою силою Холод розчавив у собi крик. Олександр зна сам. Мусить
знати! Мовчати!
Сухо, погрозливо клацали вмикачi. Беззвучно падали в пробiрцi апарата
червонi крапельки. Шалено металася по екрану свiтла крива людського життя.
Червоний спалах. Ще спалах. Iскра. Темiнь.
- Все, - голосне, злякане, з дна душi.
Це промовив лiкар, котрий стояв поруч Прокопа Гордiйовича. Холод мiцно
взяв його за руку вище лiктя, видихнув шепiт у саме вухо:
- Тихо, ви. Людина живе. Вона чу . - I пiдштовхнув лiкаря до дверей. -
Вийдiть...
На мить Бiланове обличчя закам'янiло. Здавалося, вiд напруги ось-ось
закипить пiт на його чолi. Та все це - лиш мить. В наступну вiн одним
невловимим рухом здер в рук гумовi рукавички, занурив пальцi в йод. Далi
вiн ловив порске серце оголеними руками. З ним, невидимi, ловили ще два
десятки рук. Хвилина. Друга. Третя. I враз... Несмiливо, сполохано
стрибнув по екрану свiтлий вайчик. Побiг, покреслив бiлу лiнiю.
...Вони сидiли вдвох у кабiнетi Бiлана. Олександр Кiндратович жадiбно
смоктав цигарку, втомлено вiдкинувшись на спинку дивана. На його обличчi
блiдими багрянцями погасав недавнiй страх. Та Олександр Кiндратович
намагався приховати його, жартував:
- Так ти вже обiйшов? Iнкогнiто, значить, без мене. Пiдкопу шся.
- Пiд таку брилу пiдкопа шся.
Бiлан вдоволено засмiявся. I вже без усмiху:
- Ну, й як?
- Все добре. Звичайно... Дещо... В кожного сво . - Холод дивився у
вiкно на двiйко ластiвок, що дрiмали в гнiздi. Вони вилiпили його на
карнизi, над балконом. Вiн дивився на них щоразу, коли приходив у цей
кабiнет. Вони - завжди отак, вдвох, тихi, голубливi. А поруч - ще одне
гнiздо. Цi завше сваряться. Щебечуть, вимахують крильцями. А потiм,
примирившись, зриваються i шугають у небi. Черкають крильми хмар, стрiмко,
каменем линуть униз.
Прокiп Гордiйович так i не мiг пристати до одно© думки:
котрi з них щасливiшi?
Вiн дивився на ластiвок, а говорив про сьогоднiшнiй обхiд. Слово за
словом виповiв усе. Опрiч того, що зринуло раптово, що мусив сказати на
кiнець.
Олександр Кiндратович слухав не перепиняючи. Неквапливо пiдвiвся,
поклав цигарку, пересiв у крiсло.
- Мабуть, так. Твоя правда. Тiльки... Все це - дрiбницi. Для цього
завiдуючий вiддiленням. Лiкарi. Розумi ш... - Вони нiколи не ховалися
сво©ми думками по темних кутках. Хiба що тодi, коли розмова зачiпала
iнтимнi сторони життя. На тiй темi обо почували нiяковiсть, але водночас
кожен зокрема шанупав у товаришевi таку делiкатнiсть. Та ще обминали
розмовами стежку, котра веде до високо© i химерно© гори, що ©© честолюбивi
люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по нiй призначено йти тiльки
поодинцi. Вони обов гаразд розумiли це.
I то бiльший подив викликали сьогоднi в Холода Бiлановi слова.
- Я поставив собi вищу мету. А от тебе не розумiю. Чому вiдступив вiд
серця? Скiльки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лiкувати його? Ти ж
зна ш: справжнiй хiрург сьогоднi той, хто оперу на серцi.
"Видно, немало вiн пережив у операцiйнiй, коли покликав собi це в
оправдання", - подумав Холод.
I вголос:
- Я вже тобi казав. Його треба брати не голими руками. Тому й
вiдступився. Поки що. Але вже скоро... Я часто буваю на операцiях у
Колосова. Радив би й тобi...
- Колосов, Колосовi Треба добирати свого методу. Тiльки тодi -
визнання. Та й... Ти гада ш, Колосов - такий уже колос, - посмiхнувся
власному каламбуру.
- Ми разом мороку мо... Вiн вельми цiкавився й тво©ми спробами. От
ходiмо завтра...
Бiлан посмiхнувся Холоду спiвчутливою посмiшкою.
- Значить, пiд високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому - слава. Не
розумiю. Прокопе, прикида шся ти трохи чи й справдi... Бачиш, я вже маю
дещо сво ...
- От саме тому й приходь до гурту. Час вимага з' днати всi оцi "дещо".
То колись вченi ховалися по кабiнетах. Перше, тому, щоб не вкрали
винаходу, - хоч, правда, таке й тепер трапля ться, - i друге, наукових
вiдомостей було обмаль. Чоловiк знав майже все, принаймнi в сво©й
парафi©...
- Ти наче з трибуни... От плюнь менi в вiчi, не повiрю. що тебе
спонука тiльки загальна користь. А власний черв`ячок: слава, визнання -
здох давно. Ну для чого лицемiрити? Тодi скажи, що ти бачиш?
Оцим питанням Бiлан виштовхнув Холода за звичне, окреслене коло. Вiн
вiдчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не
вiдступався.
- Правду скажи!
Холод збагнув - хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна
змага. "А справдi, що я бачу? Оте?.." Повагавшись мить, ступив на плав.
- Ти, мабуть, не повiриш... Ну, як би тобi... Менi завжди в останню
хвилину допомагали люди. Маленькi, як ми звикли називати, - звичайнi люди.
Хоч звiдки знати, хто з нас звичайнiший. Так от: подихав я з голоду пiд
Керчю, солдат розламав навпiл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у
сорок третьому в ямi за колючим дротом, один чоловiк пересунув мене на
сво мiсце бiля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операцiйнiм
столi людину, я бачу когось iз них. Я ©м... Нехай це таки й високий
штиль... Ще не вiддав за тепло, за хлiб, за життя. - Прокiп Гордiйович
помовчав, запалив цигарку. - А визнання? Кому не кортить вхопити цього
пирога. Я теж гризонув би його. Тiльки боюсь, щоб не попався гiркий шмат.
Слава - любка вельми зваблива. Штовха тебе в конфлiкт з переконаннями
iнших людей, а часом i власними. Коли чоловiк чогось доп'яв, вже власна
персона i життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув вiн -
свiт перевернувся б. А доля в його уявi - це дiвчинка на побiгеньках,
секретарка. Може, вона й справдi секретарка. Бо сьогоднi ота свiчка, про
яку оце ми, свiтить одному, а завтра iншому. А час приспiв такий, що
свiчку вже треба замiнити прожектором. Та ще й таким, який би однаково
освiтлював i трибуну, й зал.
- То, може, я й хочу засвiтити його. Для себе i для iнших. Хiба не маю
права? Права хоч помрiяти засвiтити. Як ото у когось з полководцiв: кожен
солдат повинен носити в сво©й похiднiй торбинi маршальський жезл.
- Жезл... Менi зда ться, не треба про нього думати. Не дозволяти собi
думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бiй. I вже iншi-тобi - жезл.
Та й знову ж, хто зна, чи й вiн принесе щастя. Тимофiй, сторож, он каже:
в мене щастя в мiтлi. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем
i не робити нiкому капостей. А це таки щастя - не чинити зла.
- Мало його вчинено. - Олександр Кiндратович встав, пройшов по
кабiнету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з
Холодом, вiн завше умисно драту його, пiдкида запитання, немов гарячi
голки. Такi розмови ведуть не день i не два, з тих лiт, коли доля знову
привела ©х на один шлях. Колись, за студентських лiт, пригаду Бiлан, вони
розмовляли, iнакше. Молодiсть не вмi фiлософствувати не лише за браком
знань, а й за браком часу. В не© його забирають любов, дружба, а все те,
що сплило на думку у вiльну хвилину, одразу ж оголошу ться вiдкриттям.
Щоправда, Холод i тодi був схильний до всяких мудрувань. Бiлановi чомусь
зда ться, Що зараз той сушить собi голову якоюсь фiлософською проблемою,
але кри ться з нею з непевностi чи побоюючись глузу. Олександровi
Кiндратовичу спливають на згадку днi ©хньо© юностi, i йому знову кортить
побiгти розмовою легко, прудко, як у тi днi.
- Пам'ята ш ювiлей академiка Беца? - сказав вiн. - Ми, аспiранти,
проводили старого додому. I теж в отакiм планi заговорили. Пригаду ш, що
Бец вiдповiв? "Ви дума те, щастя-титули, посада, ступенi? Я б i'х вiддав
усi оптом за першу шлюбну нiч". - Бiлан засмiявся, але якось невесело.
Знову сiв на стiлець, запитав нiби байдуже, а насправдi неспокiйно:
- От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?
- Часто. I зараз. Скажiмо, коли лягаю спати. Поки засну.
- Жарту ш. А я справдi... По-тво му, щастя iсну в чистому виглядi, як
радiй? А я таки певен-воно в отiй свiчцi. Хоч, звичайно, кожна людина на
якомусь вiдтинку шляху бува щасливою. А бiльше вона - нещасна. Нам завжди
зда ться, що щастя приарканив собi iнший. В свiтi найчастiше справжнiм
щасливцем почува себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч i досягнув чогось,
прагне бiльшого. Щастя - це лише вволене бажання. А тому, що нема межi
бажанням, нема й щастя. Життя - довжелезна путь. Позначено на ньому лише
кiнцевий пункт. Один до нього добува ться по©здом, другий - возом, третiй
iде пiшки. Та й у по©здi яке випаде мiсце: в м'якому, купейному чи
безплацкартному вагонi. Отож всi й поспiшають захопити в м'якому.
- А м'який заколиху на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не
досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли ма ш сумнiви, коли щоразу почина ш,
немов вiд початку. Не чим ©хати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один
весь вiк засiва ниву, чека на врожай, другий жениться, третiй лежить на
печi, поклавши ноги на комин. Коли б це з мо © волi, - казав вiн далi по
паузi, - я звелiв би створити комiсiю, яка кожну робiтну людину хоч один
раз приводила б до велико© радостi. Комiсiя вивчала б людину i надiляла ©©
радiстю. Одному, може, достатньо кiлькох рядкiв у газетi, а над щастям
iншого, сливе, довелося б помiркувати. Але треба поставити людину на центр
уваги. I побачити, що з не© буде. Вона неодмiнно мусить розкритися.
- Вона й бува один раз посеред уваги. На весiллi.
- Тодi вже двiчi. Ще на похоронi. Холод пiдвiвся, сховав до кишенi
цигарки. Вiв словесну змагу з Бiланом, а сам ловив себе на тому, що в
такий спосiб зволiка непри мну розмову. А вона муля , як гострий цвях у
чоботi подорожнього.
Вагання стомило Прокопа Гордiйовича. "Сашко знервований операцi ю.
Потiм. Подивимося ще... А вiн i сам, либонь, почува каяття. Недарма
заговорив про таке", - знайшов заспокiйливе рiшення.
- Забалакались ми, - мовив уголос. - Пiду я.
- Може, ходiмо зi мною. В мене сьогоднi нiби маленький ювiлей - десята
операцiя. Володя там буде...
- Вже пообiцяв на iнше торжество. Мiсцевого значення. Iменини.
- Клавинi?
Холод ствердно хитнув головою.
- Я вже й так припiзнився. А ще треба забiгти додому переодягтися.
- Кудись в ресторан?
- В "Поплавок", мабуть. На воду.
- Ох, на воду, - пiдвiвся й собi Бiлан, звiльна взяв капелюха. - Коли
ми з тобою виберемось на Днiпро? Мо© вудки вже павуки обснували.
Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.
- Може, в недiлю? Згода-злагода?
- Коли б то цю злагоду та нiщо не перебило.
* * *
Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокiп Гордiйович вже давно
звик до тако© жiночо© пунктуальностi, гортав у кутку журнали, перевiвши
червоненьку стрiлку Клавиного будильника на п'ять подiлок вперед.
- Вже вивiрений час, - сказав з посмiшкою. Холод не поспiшав i сам.
Однак ©х нiхто не чека . Звичайно, мiг би згодитись на Бiланове
запрошення, але Клава туди не пiде. I не тiльки тому, що ©хн право йти
пiд руку не скрiплено загсiвською печаткою. Там збира ться чоловiча
компанiя з нудними, як на не©, лiкарняними розмовами i завеликою чаркою.
Знайомство його з цi ю жiнкою склалося давно. Колись хотiли одружитись,
але Клавi не давав розлучення чоловiк, артист, що за життя зiграв
по-справжньому лише одну роль - гiркого п'яницi. А потiм... Потiм, коли
чоловiк таки дав розлучення, вони обо якось враз поглянули на дiтей, - у
Клави росла дiвчинка, - i побачили, як далеко тi вiдсунули ©хню молодiсть.
За цей час обо оббулися, обзвича©лися i не почували незручностi такого
становища.
А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак
- намагалися не помiчати.
- Я зiбралася.
То© митi задзвонив будильник. Обо засмiялися. В отакому жартiвливому
настро© Прокiп Гордiйович прийшов i до ресторану. Дорогою смiшив Клаву,
йому подобалося, як вона смi ться, як заплющу очi, покусу повнi, ледь
пiдфарбованi губи. Нi, Клава не була легкосмiшкою, i, може, тому, що йому
нечасто вдавалося вивести з рiвноваги строгу "директоршу школи", вiн i
докладав стiльки зусиль.
- Бачиш, бульдог хазя©на повiв. - I було в тому обличчi щось справдi
тупе, бульдоже, а натомiсть собака дивився осмисленими, розумними очима. -
Пес за нього й дисертацiю на машинцi клаца .
Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрiчних, але вiн так само кепкував
з себе, i Кланi було весело. Обо вже "настро©лись" на таку хвилю i
почували, що вечiр ©м спливе радiстю.
Однак несподiвано помилились, ©хнiй веселий настрiй розбився, тiльки-но
вони переступили порiг ресторану.
- О, Прокiп! Клава! До нас, -з-за частоколу пляшок вимахував до них
рукою Бiлан. Опрiч нього за столом - Володька - заступник мiнiстра
Володимир Володимирович Полив'яний i ще кiлька чоловiк. - Ми вже наловили
карасiв.
Клава мiцно стиснула Прокопа Гордiйовича за лiкоть, i вони пiшли далi.
- Ми ще собi вловимо.
- Ох, ти ж i iндивiдуалiст, - жартiвливо насварився пальцем Полив'яний.
Нам на всiх хоч би одну жiночу посмiшку. Зачекай, прийдеш до мене просити
грошей на сво© трубочки-лампочки...
Холод знизав плечима i не вiдповiв нiчого. Зараз вiн не мав образи на
Полив'яного. То бiльше, в того вже хмiльно блищали очi. Але Сашко...
Навiщо Сашко привiв ©х сюди? Адже знав, куди пiдемо з Клавою. Звичайно, це
вiн навмисне... Хотiв втягнути до свого веселого товариства.
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
- Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, - сказав Холод, коли Бiлан
витягнув третього в'язя. - Посадою керiвною ©х пiдманю ш чи дармовий харч
обiця ш?
В широких мисливських чоботях, величезнiм капелюсi, опасистий,
натоптаний, Олександр Кiндратович справдi скидався на Гаргантюа. Вiн
приклав палець до губiв, вiдтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи,
пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який i голубливий,
отак упав би долiлиць у траву, безмрiйно лежав, слухав. Отави пахнуть
п'янко, хоч i не так, як першi сiна. Вони - нiби друга чи третя любов.
Червоненький, з веселим бiленьким обiдком Холодiв поплавок нiби вмерз у
рiчкову блакить. В металевiй сiтцi Прокопа Гордiйовича вiльно гуля два
йоржi. Може б, i впiймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього
сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвiдчу старого
керiвного крою зелений з вiдкладним комiром френч. Ще майже новий. Певно,
пошив у старi часи i не встиг зносити. Тримав, тримав у шухлядi, але фасон
не вертався, i вiн налагодив його на рибу. Начальник всiвся, нiби в себе в
кабiнетi. Кидав у воду недокурки, тирликав пiсеньку, погукував на шофера.
Той лiпив з глею та макухи болобанцi, заходив у воду, пускав ©х на дно. На
корм спливалася дрiбнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав пiд самим
берегом, аж бризки летiли на блискучi начальницькi чоботи. Врештi той
плюнув i, схопивши складного стiльця, поволiк сво© дорогi снастi праворуч,
пiд кущi, де вудило дво хлопчакiв. На те мiсце, де на пiску лишилося
чотири дiрки вiд складного стiльця, прийшов Бiлан. Прилаштував невелику
латунну блешеньку, запустив пiд берег.
Прокiп Гордiйович дивився з недовiрою. Вiн уже висьорбав не одну юшку з
щук, спiйманих на спiнiнг, але вiкова селянська недовiрливiсть в ньому все
не могла погодитися з тим, що риба хапа "залiзячку". Та ще, гемонська, як
хапа . Бiлан виколупу паличкою гачок з пащеки окуня. Вiдтак знову ривок -
червоноперий окунь стриба на пiску.
Поки Олександр Кiндратович носив окуня до сво © сiтки, в пiсок на старе
мiсце знову ввiткнулися металевi нiжки стiльця.
- На що вiн ловить? - запитав начальник голосом, немов Прокiп
Гордiйович служиц у його вiдомствi, та ще й служив кепсько.
- На живця, - вiдказав Холод, мiняючи горошину на гачку.
- А в мене живця нема . Йорж один. На нього, звичайно, не клюне?
- Може клюнути. - Холод говорив розважливо, навiть трохи запопадливо. -
Якби його постригти...
- Тобто як постригти?
- Ну, обрiзати колючки...
Вiн навiть сам не сподiвався... Ледве вгамував смiх, побачивши, як той
ловив у сiтцi меткого йоржа, прикладав його спинкою до вудлища, ножем
обрiзував пера.
На якусь часину на березi запала тиша. Але ненадовго. За кiлька хвилин
©© порушило голосне сопiння, невдоволеие покашлювання.
- Чого ж воно... Не бере.
- Ви його постригли? - запитав Холод.
- Постриг.
- Та я забув... Його ще треба попудрити. Хлопчики пiд кущем залилися
реготом, аж водяний лунь, що кружляв над водою, злякано сахнувся вбiк,
швидко замахав незграбними крильми. Начальник, з вудлищем напереваги,
повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повiв у його бiк примруженими
сталево-сiрими очима i вiдвернувся. Начальник втямив, що цього чоловiка
криком не зляка ш. А може, не лише криком... Вiн либнув очима, висмикнув
вудку, пiдтюпцем подався до машини. Шофер пiдiбрав сiтку, стiльця, торбину
з привадою, побiг слiдом за ним.
...Давно вiтер замiв травами слiд по чорнiй машинi, давно, погойдуючи
на плечах лiщиновими вудлищами, пiшли на село хлопчики. Вони лишилися
самi. Самi на всю широку оболонь. Ось уже й вечiр кинув у рiчку
ясно-червону дiжу, i хвилi покотили ©© далi, далi, пiд той берег. Причесав
на нiч луг вiтер, прилiг зморено в лозах.
- Знову юшку варитимемо поночi, - першим оглянувся на червоногрудий
захiд Бiлан. - Збирай дрова. Швидко.
Зварена Олександром Кiндратовичем юшка - дивина кулiнарi©. Ворожить вiн
над нею довго, доклада спецi©, якi за все ©хн довге обопiльне рибальство
Холод навiть не спромiгся запам'ятати.
А може, ще й тому юшка така смачна, що допомагають ©© Олександровi
Кiндратовичу варити i вечiрнiй луг, i високе небо, i стомлений вiтер,
котрий облiтав за день усi лiси й поля. I пахне вона настояними чебрецями,
вечiрнiм споко м, пiзнiм лiтом.
Прокiп Гордiйовнч бiля вогнища - хлопчик на побiгеньках у буркотливого
повара. I бiга вiн радо, наперед смакуючи мiцну i духмяну щербу.
Випита до дна чарка, з'©дена юшка. Лежали бiля багаття, слухали, як
зiтха рiчка. Нiч вже розпустила по плечах землi темну косу, брела лугом.
Вилущився з хмарки мiсяць, покотився по небеснiй дорозi ясним покотьолом.
Кресали з-пiд тупого обода iскри, розсипалися по небу мерехтливими
зiрками. Тихий смуток оповивав душу. Смуток плинностi життя, побожний
трепет душi перед вiчнiстю й гармонi ю, туга по власнiй недосконалостi,
безсиллi осягнути до кiнця цю гармонiю. Прокiп Гордiйович пригаду , чим
видавався йому свiт довгi роки. Букварем. I тiльки пiзнiше лiкар збагнув,
що свiт - не буквар, а ще не написана енциклопедiя. Ми тiльки переписали