Наталка Сняданко. Агатангел

   Політичних сил у нашому місті три. Тигиринський рух у боротьбі за єдність, програма якого закликає до об’єднання всіх політичних сил України, як проурядових, так і опозиційних, в одну, скасування розбіжностей у політичних програмах, відміни поділу країни на області та райони і зосередження всіх сил на прискореній українізації східних областей. Скорочено партія називається ТРУБЗ(є). Вона має фінансований канадською діаспорою всеукраїнський друкований орган «Титла» і харизматичного лідера з дисидентсько-табірним минулим. Доволі низький рейтинг цієї партії навіть у західних областях країни не в останню чергу пояснюється одним із пунктів програми втілення прискореної українізації східних областей: з цією метою після перемоги партії на виборах планувалося практикувати масове переселення сімей із Західної України на схід і навпаки. В ході тривалих внутрішніх дискусій члени партії трохи змінили цей пункт програми й обіцяли, що таке переселення буде тимчасовим – «максимально на п’ятдесят років». Але й після цього рейтинг партії не підвищився, мабуть, щось і далі не влаштовувало виборців.
   Друга політична сила – Тигиринський рух у боротьбі за неприєднання, скорочено ТРУБЗ(нє), програма якого закликає до виходу Галичини зі складу України й утворення автономії зі столицею в Тигирині. Ця партія має високий рейтинг у двох регіонах – самій Галичині й на Донбасі, де чомусь також дуже багато людей прагнуть, аби Галичина від’єдналася. У самому Тигирині рейтинг ТРУБЗ(нє) міг би бути й вищим, якби не конкуренція ЛРУБЗ(нє), партії, яка бореться за аналогічну автономію, але зі столицею у Львові. Ходять чутки, що рано чи пізно ці два політичні блоки об’єднаються, і такі спроби неодноразово робилися перед виборами, але жодна з партій не готова йти на компроміси у питанні майбутньої столиці від’єднаного краю, тому домовитися не вдається.
   Третя політична сила – Партія землеробів, яка свого часу об’єдналася з комуністами і створила численний блок, електорат якого складається насамперед із сільського населення, а також мігрантів із села до міста. Останнім часом партія землеробів стабільно охоплює найвищі позиції в політичних рейтингах, а її представники обіймають відповідальні державні посади і представляють еліту українського бізнесу. Ходять чутки і про те, що кожен керівник міського і районного, вже не кажучи про обласний ранг, мусить стати членом Партії землеробів, якщо хоче залишатися на посаді, навіть якщо досі його політичні погляди були іншими. Можливо, ці чутки трохи перебільшені, але я особисто не чула про жодного мера міста, директора великого підприємства чи губернатора області, який не був би членом цієї партії. Тому в пресі часом можна зустріти замість назви Партія землеробів скорочений варіант – «просто Партія», або іронічний варіант Партія землефобів, на останнє члени партії чомусь ображаються найбільше. Навіть на значно більш радикальні, як на мене, звороти – «правляча партія» чи «партія, що веде», ще не подавали до суду, зате щоразу, коли в котрійсь із публікацій з’явиться Партія землефобів, позов практично гарантований. Можливо, відлякує іншомовний корінь, можливо, його просто неправильно розуміють, а може, так трапляється випадково.
   Наш Інвестор, як неважко здогадатися кожному, хто уважно читає КРІС-2, входить до ТРУБЗ(нє), і його політичні амбіції на даному етапі сягають об’єднання ТРУБЗ(нє) із ЛРУБЗ(нє) під його, Інвестора, керівництвом, з метою стати мером Тигирина, а в майбутньому балотуватися до Верховної Ради. Подібні амбіції має і керівник ЛРУБЗ (нє): крісло мера Львова, а потім депутатський мандат у Києві. Тому домовитися обом лідерам наразі не вдається.

Про нетипові методи працевлаштування

   Існує певна закономірність між кількістю візиток і їхнім практичним застосуванням. У мене є ціла колекція візиток, часом навіть дві чи три від тієї самої людини, жодна з яких точно ніколи не знадобиться. Натомість координати людей, з якими я спілкуюся часто, переважно записані на чому завгодно, крім візиток. Найбільш екзотичним ерзацом візитки з моєї колекції є перепелине яйце з акуратно виведеною на шкаралупі електронною адресою одного з моїх колишніх коханців, з яким ми досі листуємося і який зараз працює за контрактом в Австралії.
   Особливо дратує, коли люди змушені дописувати щось на звороті своєї візитки. Особливо якщо це люди з категорії тих, чиї візитки у мене є в кількох примірниках, а це переважно відомі люди, яким не випадає відмовляти у бажанні залишити мені черговий екземпляр, як не випадає і дорікати їм поганою пам’яттю, спробуй пам’ятай усіх, коли щодня роздаєш пачки візиток, а їм, своєю чергою, не випадає не дати візитки черговій журналістці: відомі люди повинні дбати про свою відомість, точніше, пильнувати, щоб їхню відомість вчасно пригадували журналісти. Для цього існують спеціальні методи стимуляції журналістської активності. Наприклад, дописування на звороті візитки номера мобільного на знак особливої прихильності, чи зміненої електронної адреси, або ж нової поштової адреси (бувають і такі фанати). Доводиться мовчки стояти поряд, почуватися по-дурному, чекати й усвідомлювати, що все це тобі на фіг не треба і що на твоїй власній візитці випадково надрукували з помилками і телефон, і електронну адресу, а більше ніяких адрес там просто не надрукували, тому теоретично тобі теж варто було б дописати правильні дані, але робити цього ти, ясна річ, не будеш.
   На моїй візитці, якщо розібратися, взагалі все написано з помилками, найправильніше було б просто викинути всі ці візитки й купити замість них, скажімо, лоток перепелиних яєць, це принаймні корисно для здоров’я. Електронну адресу свого колишнього коханця я відразу ж запам’ятала, ще коли він обережно, щоб не тріснуло, виводив її тоненьким пензликом на картатій шкаралупі.
   Так от, на моїй горе-візитці написано, що працюю я у відділі звільнень КРІСа-2, тобто єдиної в нашому місті, а тому і найкращої щоденної газети.

Ще трохи про галицький сепаратизм

   Перші серйозні праці з теорії галицького сепаратизму, написані в Тигирині, припадають на період самвидаву, тобто приблизно на 70-ті рр. ХХ ст. Уже тоді найбільш прогресивні історики та теоретики ідеї усвідомлювали, що навіть за умови швидкого краху імперії та здобуття Україною незалежності гармонійне співіснування Сходу і Заходу країни в межах однієї держави неможливе. Дехто з дослідників спрощував проблему, зводячи її до суто мовного питання. Це стосується зокрема рустикальних поглядів теоретиків ТРУБЗ(є). Але анахронічність їхньої позиції сьогодні очевидна, здається, навіть їм самим, і дотримуються вони своїх поглядів тільки за звичкою, із впертості чи інших незрозумілих причин. Про це яскраво свідчить масовий перехід членів та прихильників ТРУБЗ(є) до ТРУБЗ(нє) та ЛРУБЗ(нє), який рано чи пізно неминуче призведе до саморозпуску партії з причин недостатньої чисельності.
   Попри бурхливий розвиток ідейних засад галицького сепаратизму у ранні 90-ті, на сьогодні ще не розроблено стрункої системи поглядів та теоретичної бази, необхідної для початку реалізації ідеї на практиці.
   Найкраще досліджено історичний аспект сепаратистської теорії. Тут усі переважно сходяться на твердженні, що ідея бере свій початок у прадавні часи. Першим сепаратистом був засновник Тигирина, який хотів об’єднати довкола міста всі західніші території, аби відокремитися вздовж річки Збруч. Один час на шпальтах КРІСа-2 навіть друкувався нібито знайдений одним із дослідників рукопис, приписуваний засновнику, де було чітко аргументовано всі основні засади сепаратизму, але мова цього рукопису була надто невміло стилізована, і на вимогу обурених фальшивкою читачів довелося припинити публікації.
   Необхідність реалізувати ідею сепаратизму саме зараз теоретики пояснюють необхідністю інтегруватися у західні структури, які, на їхню думку, набагато краще сприйматимуть меншу і компактнішу державу, зате побудовану на засадах європейської демократії та мовно однорідну, ніж державу в сучасному її вигляді, коли між окремими областями немає ні світоглядної, ні мовної єдності.
   Наразі коло теоретиків цієї ідеї сконцентроване серед дописувачів КРІСа-2, і всі нові праці та концепції, які з’являються, висвітлюються на сторінках часопису. КРІС-2 в особі пана Фіалка організовує наукові семінари з питань галицького сепаратизму, здійснює критичний відбір праць для публікації, підтримує молодих дослідників питання. Спеціальна сторінка газети щодня висвітлює всі актуальні новини на цю тематику.
   Дискусійних моментів існує чимало.
   По-перше, засоби досягнення мети, тобто як саме відділити Галичину від великої України. У поглядах дослідників чітко простежуються два основних напрямки, так звані «революційний» та «конституційний». Прихильники першого вважають, що досягнути мети вдасться лише шляхом збройного перевороту, тому пріоритетними завданнями ТРУБЗ(нє) є формування боєздатної армії, закупівля зброї та розроблення стратегії. «Конституційники», навпаки, переконані, що потрібно йти шляхом захоплення влади в парламенті і створення впливової більшості. Прихильники мирного розв’язання мотивують свою позицію тим, що такий шлях більше відповідає прийнятим у сучасному цивілізованому світі методам боротьби. «Революційники» ж вважають своєю перевагою чіткіше сформульовані уявлення щодо термінів досягнення поставленої мети. На їхню думку, підготовку революційного перевороту можна здійснити протягом найближчих п’яти років. За умови, що всі партійні фінанси будуть спрямовані тільки на це. «Конституційники» не наважуються навіть приблизно оцінювати період часу, необхідний для реалізації ідеї їхніми методами. Протистояння «конституційників» і «революційників» наразі зайшло у глухий кут, і їхня дискусія точиться на суто теоретичному рівні.
 
   Паралельно теоретики ідеї обговорюють і основні засади майбутньої держави. Тут знову ж таки можна виділити два основних напрямки дискусій під умовними назвами «автономники» і «полонофіли». Перші дотримуються думки, що відділена Галичина повинна формувати власну державність, другі вважають, що вигідніше було б приєднатися до Польщі на правах автономної республіки. Аргументи перших в основному політичні, полонофіли ж оперують здебільшого економічними факторами.
   Третій дискусійний момент у теорії галицького сепаратизму стосується державної символіки майбутньої автономії. Частина дослідників вважає, що майбутня держава повинна повернутися до геральдики Австро-Угорської монархії, аби підкреслити історичну тяглість традиції. Решта теоретиків переконані, що потрібно розробити власну, галицьку символіку, і цим уже активно займаються фахівці.
   Усі тексти дослідників сепаратистського руху друкуються латинкою, і з цього виникає ще один дискусійний момент, чи не найбільш гострий у всій полеміці. Постійною проблемою є транскрипція латинкою шиплячих, точніше, проблемою є неузгодженість цієї транскрипції. Якщо узагальнити хід цих правописних дискусій, то їхніх учасників можна було б згрубша розділити на кілька груп. Так звані полонофіли пропонують наступний принцип транскрипції: «ч» передавати через «cz», «ш» через «sz», «щ» як «szcz», «тщ» як «tszcz», «х» як «ch», «г» як «h» і «ґ» як «g». Із ними постійно сперечаються так звані полонофоби, вони ж – германофіли, які пропонують «ч» транскрибувати як «tch», «ш» як «sch», «щ» як «schtch», «тщ» як «tschch», «х» як «ch». Германофіли погоджуються із полонофілами лише у транскрипції літер «г» – «h» та «ґ» – «g». Наступна група – германофоби, вони ж англофіли, – пропонують третій варіант розв’язку «ч» – «ch», «ш» – «sh», «щ» – «shch», «тщ» – «tshch», «х» – «h» (або «kh»), «г» – «g», «ґ» – «gch» або «g^». Існує ще група прихильників переходу на чеську абетку, але їх кількість дуже незначна. Кожна із цих груп послуговується тим принципом транскрипції, який вважає єдино правильним, і КРІС-2 друкує все без змін, поважаючи думку кожного. Через це часто виникають непорозуміння у прочитанні тих чи інших слів.
   Наприклад, свого часу цілу бурю суперечок викликало написання слів «щирий» і «чвал», окрема дискусія була присвячена транскрипції слова «тщедушний», і двоє прихильників латинки (нефілологів) так затято сперечалися про те, чи передавати його зовсім сполонізовано як «tszczedusznyj», напівсполонізовано як «tshczedushnyj» чи намагатися поєднати німецьку транскрипцію з англійською, і тоді вийшло б щось на зразок «tschtchedushnyj», що дійшли в суперечках аж до взаємних звинувачень у жидо-масонстві, і тоді їхню дискусію припинив третій прихильник латинки (філолог), який зауважив, що «тщедушний» – російське слово, по-українському буде «кволий», і він не бачить проблем у транскрибуванні. Хоча й він не зовсім має рацію, бо така проблема зберігається у словах «натще» та «тхір». Але найбільше конфузів усе одно викликає вживання у писаних латинкою текстах слова «чуйний» (chujnyj), яке багато читачів, не розібравшись, дуже неправильно читають.
 
   На сторінках КРІСа-2 точаться полеміки і з інших, значно дрібніших питань цього кола. Ці публікації розраховані на підготованого читача, який стежить за ними з дня на день і не потребує додаткових пояснень чи стислого переказу змісту «попередніх серій». Засновник заборонив коротити тексти деяких особливо важливих, на його думку, теоретиків ідеї, тому їхні статті часто публікуються з продовженням протягом кількох місяців, причому назва з метою економії місця друкується тільки раз, на початку, а продовження не мають заголовків і переважно починаються словами «тому», «незважаючи на те, що», «якщо спростити вищесказане». Часом до дискусії долучаються закордонні фахівці, переважно польські та німецькі, а також українці з діаспори. Їхні тексти друкуються мовами оригіналу, адже однією з основних освітніх засад галицького сепаратизму є тримовність майбутньої держави, у якій кожен громадянин мав би вільно володіти українською, польською та німецькою, а кожен, хто здобув вищу освіту, – ще й англійською та французькою, тому статті цими мовами також друкуються без перекладу. Перекладаються у КРІСі-2 тільки статті російських авторів, які теж досить часто вступають у полеміку. Навряд чи людина, яка вперше випадково купила газету, відразу багато зрозуміє на цій спеціальній сторінці, але випадкові люди нашу газету переважно не читають. Добре це чи погано, важко сказати.
   Загальний настрій і актуальний рівень дискусії з питань галицького сепаратизму свідчать про те, що для вироблення чіткої і аргументованої теорії необхідно ще чимало часу. Тому чекати швидкого втілення в життя цієї ідеї наразі не доводиться. Завдання КРІСа-2 полягає у прискоренні цього процесу та наближенні теоретичних концепцій до свідомості електорату.

Про нетипові методи працевлаштування-2

   Насправді я працюю у відділі дозвілля, а не звільнень, та й абревіатура КРІС у родовому відмінку має закінчуватися на-а, хоча стосовно цього і немає цілковитої єдності серед редакційних літредакторів, особисто я схильна вірити тій групі, яка виступає за закінчення-а. Не знаю чому, може, просто так. Значення абревіатури КРІС не має нічого спільного з рушницями періоду Першої світової, хоча декому така асоціація і видається доречною. КРІС-2 розшифровується як «Культура, реальність і сьогодення». Дехто жартує, що цифра 2 позначає дві культури, дві реальності і два сьогодення, які співіснують сьогодні в нашій країні, на її сході та заході. І в чомусь це навіть не позбавлено рації, хоча насправді цифра 2 має іншу історію. Газета виникла як продовження традицій неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС («Культура, реальність, освіта сьогодення»), який видавався у нашому місті, як написали б у радянській пресі, «на зорі» Перебудови і своєю чергою продовжував славні традиції тижневика початку століття КРІС («Культура, реальність, сьогодення»).
   Така плутанина з назвами була невипадковою, засновники свідомо прагнули, аби нова газета асоціювалася із двома попередніми виданнями, хоча самі ці видання мали між собою досить мало схожого. КРІС був звичайною щоденною газетою, одною із чотирьох (тепер КРІС-2, як уже згадувалося, – єдине щоденне видання Тигирина). Він повідомляв своїх читачів про всі міські новини, від політичних скандалів до кримінальної хроніки. Раз на тиждень виходив додаток «КРІС недільний», у якому друкувалися рецензії на книги, театральні прем’єри, виставки, часом публікувалися романи з продовженням і навіть вірші. Розраховані ці матеріали були на широке коло читачів, тому зазвичай були короткими і зрозумілими навіть не надто освіченій людині. Окрема сторінка була присвячена кулінарним рецептам і господарським порадам.
   КРОС був виданням значно більш амбітним і орієнтувався на інтелектуальну еліту, яка ще в часи радянського самвидаву мріяла про «властиво свій» часопис. КРОС став утіленням цих мрій, висвітлював на своїх шпальтах інтелектуальні дискусії та полеміки й пишався своєю «недоступністю для плебсу», хоча деякі публікації газети здобули популярність і в ширших колах. До таких, безумовно, належать друковані без купюр мемуари колишніх воїнів УПА у рубриці «Нотатки різуна», яка викликала постійні скандали і звинувачення газети у націоналізмі, сторінка популярного тигиринського письменника із постійною колонкою «Найліпші галицькі курви», де він детально описував свої еротичні пригоди, часом навіть не змінюючи імен та прізвищ колишніх коханок. Деякі з них давно вийшли заміж, і їхні чоловіки мали певні претензії до автора, а один навіть перестрів письменника у темному завулку і докладно пояснив, що саме його не влаштовує. У результаті письменник деякий час змушений був лікувати перебиту носову перетинку й відтоді не лише страждає на постійний нежить, а й змінив тематику своїх публікацій з еротичної на історичну. Популярність його рубрики про давні тигиринські кав’ярні і найвідоміші шляхетські родини міста різко впала у порівнянні з попередніми статтями, і невдовзі рубрику ліквідували. Досить популярним був і «Словничок української лайки», вигадуваної редакційними працівниками як альтернатива до лайки російської.
   Згідно із задумом засновників, КРІС-2 мав би зберегти елітарність КРОСа, але не втратити оперативності КРІСа (тамтешні журналісти встигали написати про скоєні «вчора опівночі» вбивства вже у ранковому номері). Можливо, сподіваного результату було досягнуто, і читачі збагнули тяглість традиції. Або ж навпаки, заплутались остаточно. Невідомо. Але тепер листи до редакції адресують: КРІСові, КРОСу, КРІСові-2, а нещодавно прийшов навіть лист для «головного редактора КРІС-4 пана Забудька Ю.Й.». Недоброзичливці люблять пожартувати, що наступне видання називатиметься «КРІС-перша кров», чи що саме нашу газету свого часу оспівував київський гурт «Рутенія» у пісні: «Ой візьму я кріса, та й піду до ліса». А це можна трактувати як у сенсі національно-визвольної боротьби, так і у плані малопристойних спекуляцій з області особистої гігієни. Існує і ще одна, більш поетична версія походження назви нашого часопису. Пан Незабудко виводить її від діалектного слова «кріс» – себто капелюх, поширюючи це пояснення давньою, здається, сербською легендою про те, що у старих капелюхах зберігаються думки попередніх власників, тому в капелюсі КРІСа-2 об’єднуються найкращі ідеї двох попередніх видань. Пан Соломон Айвазовські (він наполягає на саме такому правописі свого прізвища, мотивуючи це польським походженням своєї бабці, хоча у його паспорті, ясна річ, написано Айвазовський) заперечує цю версію, бо вважає, що діалектною формою на позначення капелюха є «крисаня», або «крисак». Але ідея того, що КРІС-2 вигідно акумулює найкраще з досвіду обидвох своїх попередників, подобається усім.
   Період заснування КРІСа-2 мав стати серйозним козирем Нашої політичної сили у передвиборній боротьбі з ЛРУБЗ(нє), але конкуренти в останній момент підкинули свиню у вигляді тижневика КРІС-1, у якому, на думку нашого Засновника, «відомі арт-журналісти та мистецтвознавці займалися прихованою політичною рекламою власників». Тоді як КРІС-2, на його ж думку, «мав на меті лише шляхетне продовження ідей своїх славних попередників».
   Та побачити цю різницю насправді було нелегко навіть непересічному читачеві, на якого орієнтувалися обидва видання, адже обидва часописи часто друкували статті одних і тих самих авторів (серйозних теоретиків галицького сепаратизму взагалі не так багато), обидві газети мали схожий дизайн та логотип, не кажучи вже про назву. КРІС-1 проіснував недовго, газету закрили після того, як на виборах вчергове перемогла Партія землеробів, отримавши переважну більшість мандатів як у міській, так і у Верховній радах. КРІС-2 чекала така сама доля. Але в останній момент Інвестор вирішив інакше.
   Відтоді КРІС-2 повинен заробляти на себе сам як розкручений бренд «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина», а в разі потреби вливатимуться додаткові кошти, і видання використовуватиметься з агітаційною метою під час передвиборної кампанії. Але Засновник не врахував того, що розкручений КРІСом-2 бренд користується популярністю серед дуже нечисленної групи населення, і наклад, який забезпечує ця група, купуючи газету, не дає жодних шансів досягнути самоокупності. Аналіз прибутків від продажу та реклами на момент прийняття рішення про перехід до самоокупності недвозначно свідчив: без дотацій видання миттєво збанкрутує.
   Існувала ще можливість зміни розкрученого бренда «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина» на більш масовий з метою збільшення накладу, але проти цього категорично виступив Інвестор, політичний імідж якого, на його думку, потребував реклами саме в елітарному виданні. Точніше, цю думку сугерував йому пан Айвазовські і навіть порадив почати носити окуляри і припинити спльовувати собі під ноги, бо, мовляв, так Інвестор виглядатиме інтелігентніше. Та оскільки у нашого Засновника стопроцентний зір, окуляри йому доводиться носити зі звичайними скельцями, що постійно породжує жарти на цю тему – типу що аби носити окуляри, недостатньо вважати себе інтелігентним, треба ще погано бачити. Поки Засновник вирішував, що робити далі з газетою, зарплату не платили, але більшість співробітників понад півроку продовжували працювати з ідейних міркувань. Завдяки їхнім титанічним зусиллям КРІС-2 продовжував регулярно виходити. Хоча грошей катастрофічно бракувало не лише на зарплату, а й на інші необхідні речі, наприклад, на папір чи ремонт комп’ютерів, тому часом номер виходив у друк без коректорської читки, бо комп’ютерів не завжди вистачало навіть журналістам та верстальникам. Згодом ця проблема зникла, бо скоротили більшість літредакторів і усіх коректорів, а на помилки перестали звертати увагу, читачі дзвонили лише у тих випадках, коли слово через велику кількість описок узагалі неможливо було впізнати. І хоча така велика кількість помилок ніяк не відповідала іміджу елітарного видання, читачі ставилися до цього з розумінням.
   Але поволі ситуація почала допікати самим журналістам. Навіть найбільш стійкі і віддані справі редакційні співробітники розуміли, що далі так працювати неможливо. Почалися розмови про страйк, але перед тим було вирішено зібрати загальні збори й запросити на них Інвестора, щоб попередити його про припинення роботи. Але перед самими зборами всім видали конверти із частиною заборгованої зарплатні, і журналісти вирішили ще трохи попрацювати.
   Так розпочалася ця дивна традиція. Відтепер журналісти досить регулярно погрожували власнику страйком. А оскільки самих погроз було замало, а колектив складався із людей творчих, то кожен страйк перетворювався на своєрідний перформенс.
   Факс-попередження про перший страйк було вирішено надіслати на спеціальному туалетному факсовому папері, привезеному кимось із-за кордону з «магазину жартів». Посланцеві редакційного колективу вдалося поміняти рулон факс-паперу в офісі Нашої політичної сили, і протягом тижня секретарка Інвестора не могла прийняти жодних повідомлень, бо папір немилосердно дерся, забиваючи телефонний апарат і видаючи малопристойні звуки, що примушували відвідувачів інстинктивно затискати ніс і відвертати голову в інший бік, хоча відповідного запаху факсовий папір не видавав. Але врешті майстер здогадався, що рулон факсового паперу містить у собі рівномірні смужки туалетного, відремонтував апарат, і секретарка гордо віднесла Інвесторові перший отриманий без перешкод факс. Ним стало наше ввічливе попередження про невихід газети. Розповідають, що коли Засновник нервово роздер факс на шматочки, у кабінеті знову почувся характерний звук, цього разу він супроводжувався і відповідним запахом. Інвестор при цьому густо почервонів, тому залишається невідомим, чи цей кінцевий спецефект також можна вважати заслугою закордонного «магазину жартів», чи причини для цього були більш природні. Наступного дня гроші нам виплатили, хоча знову ж таки до кінця невідомо, чи спонукав до цього вдалий жарт, чи те, що в наступному номері планувалося надрукувати дуже важливий політичний документ Засновника.
   Ще через три місяці ми надіслали попередження голубиною поштою, як це робив гангстер-самурай із фільму Джима Джармуша «Пес-привид». У момент, коли голуб із листом влетів до кабінету (там саме відбувалася бізнесова нарада), комп’ютер на столі Інвестора озвався гучною кулеметною чергою. Кажуть, звук був настільки переконливим, що кільканадцять чільних бізнесменів міста як по команді кинулися на підлогу обличчям донизу і ще з півгодини не наважувалися піднятися, очікуючи подальших пострілів. Експеримент знову закінчився грошовою виплатою.