Страница:
Мабуть, так і виникають міфи, коли якісь правдиві історії вивітрюються з часом, позбуваються під час численних оповідей важливих і другорядних деталей, міняють їх на інші, більш яскраві і промовисті, аж поки не набувають знаної всім універсальності, в якій кожен знаходить щось своє.
Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості – вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а і листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.
З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п'ятнадцять підтягувань, п'ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках – усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.
Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це лише з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.
Бабця прокидалася десь пів на шосту, після зарядки сідала на кухні і за першим горнятком кави планувала меню на день. У принципі, так вона робила все життя, тільки раніше квапилася зробити все якнайшвидше й обирала або й вигадувала щось таке, що не вимагало б тривалого приготування й чого вистачило б на кілька наступних днів. А тепер вона щодня готувала все свіже й у невеличких кількостях, часто не з'їдала всього і відносила скуштувати сусідам або запрошувала подруг. Бабця завжди небагато їла – не через зайві кілограми, просто не любила багато їсти. Казала, що на голодний шлунок краще думається. Тепер із її меню зникли макарони і сосиски, натомість з'явилося кілька різновидів соусу бешамель: бабця імпровізувала з різними складниками, використовуючи класичну основу, створену французьким маркізом. Щодня бабця варила зупку, максимально ускладнюючи собі завдання навіть у найбільш тривіальних рецептах. Якщо зупка була овочева, то овочів у ній мало бути не менше десятка, якщо м'ясна, то бульйон готувався заздалегідь, приправлений спеціально зібраним влітку в горах чебрецем, вирощеним у вазонку на кухні базиліком і ще якимись алхімічними операціями, вникати в які я навіть не намагалася.
Моя бабця була несхожою на бабць моїх однолітків і все робила якось по-іншому. Не тому, що хотіла продемонструвати власну винятковість і відокремитися від загалу, навпаки, бабці дуже розходилося на тому, щоб мати якомога більше друзів і знайомих, особливо в останні роки, коли я виросла і вона часто почувала себе зовсім самотньою. Але усі її спроби освоїтися поміж сусідами чи завести дружні контакти в традиційних пенсіонерських середовищах наштовхувалися на глуху стіну нерозуміння. Не те, щоб її не любили, зовсім ні, просто її інтереси та спосіб існування занадто сильно відрізнялися від інтересів і способу проведення часу більшості тих, із ким вона мала би шанс спілкуватися, якби змінила ряд своїх звичок.
Наприклад, якби почала їздити по базарах міста і порівнювати ціни, користуючись правом безкоштовного пенсіонерсько-фронтового проїзду, як інші бабці її віку, а потім довго обурювалася б хамством водіїв автобусів у товаристві інших бабць на лавках під під'їздом. Але вона не робила цього. Не тому, що їй вистачало пенсії, просто їй було шкода часу на такі речі. Коли у неї закінчувались гроші, вона просто не купувала нічого (на такі випадки завжди запасала кілька кілограмів круп та консерви).
Вона могла б мати набагато більше знайомих, якби у неї був город і вона проводила б там більшість вільного часу. Але бабця не любила порпатися в землі.
їй не вдавалося зблизитися ні з ким навіть на грунті кулінарної теми. її манера готувати не викликала зацікавлення в зорієнтованих на харчування великої сім'ї з мінімальними прибутками бабциних однолітків, чи то однолітчинь, як було б неправильно формально, зате точніше за суттю.
Я не знаю, чи страждала бабця через цю свою відособленість, напевно, страждала, хоча ніколи про це не згадувала. Вона інтенсивно обмінювалася листами зі своїми фронтовими подругами, і ці листи заміняли їй живе спілкування. Це були дивні листи. Принаймні ті з них, які мені вдалося зібрати потім, після бабциної смерті. Коли я побачила, як ретельно були в неї поскладані й упорядковані всі відповіді подруг, то зрозуміла, що це було дуже важливе листування і що бабця була б задоволена мною, якби мені вдалося зібрати його повністю. Я написала до бабциних подруг із проханням вислати мені її листи, і вони пообіцяли зробити це після своєї смерті, тобто попросити про це своїх рідних. Деякі з цих листів загубилися, але те, що вдалося відтворити, справляє враження, ніби ці троє жили в якомусь зовсім іншому світі, далекому від реальності, яка оточує всіх нас.
Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім'ї греко-католицького священика, закінчила польську гімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар'єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околицях міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це – не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.
Кілька останніх днів я перечитувала Швейка, – писала бабця до своєї фронтової подруги з Донецька. – Не можу зрозуміти, що мені в ньому раніше так подобалося. Примітивний гумор, похапцем записані застільні анекдоти. І чи можна взагалі сміятися над такими речами, чи це у мене напад пуританства, а сміятися можна і навіть треба над усім?
Тепер я вже так ніколи і не довідаюся про те, як співіснували переконання діда і бабці у ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар'єру, а вона ночами чергувала у підпільному шпиталі, де згодом, у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення і греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання у них були спільними і все, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбувалося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада і певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, але можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі. Адже розповідати – це переживати все ще раз, чіткіше бачити власні й чужі помилки, повертатися до смертей, болю і несправедливості, усвідомлювати, як мало ці жертви означають для нащадків. Усе це легше витримати, коли примушуєш себе забути, думати про щось інше. Така специфічно лікарська душевна загартованість, коли біль, чужий чи власний, не повинен відволікати від необхідності вижити і врятувати якомога більше життів.
Мої австрійці прислали мені «Бляшаний барабан», – відповідала бабці її подруга з Донецька. – Це просто грандіозна річ, не знаю, коли її у нас нарешті перекладуть і як взагалі це можливо перекласти. Обов'язково вишлю тобі це днями. Це саме те, що тобі зараз потрібно, я відчуваю. Розумієш, у нього зовсім інша природа сміху. Якась знущальність, закладена в самій людській сутності, у рисах, якими ми наділені, коли для того, щоб зрозуміти хоча б щось важливе у цьому світі, потрібно бути карликом, якого всі зневажають, або інвалідом, чи хоча б просто пережити щось жахливе, пройти через приниження і людську зневагу. Тільки тоді відкривається якась інша чутливість, здатність бачити не лише те, що лежить на поверхні, відчувати справжню вартість речей.
Частина листів, що дісталися мені у спадок, більше нагадують уривки з підручника з історії світової літератури, аніж листування трьох жінок-гінекологів, двоє з яких пережили заслання і були реабілітовані тільки завдяки бабциним зусиллям. Щоб дізнатися із цих листів хоча б щось про обставини, у яких жили ці жінки, треба було вміти добре читати між рядками. Мені так і не вдалося цього навчитися.
Ось, наприклад, що писала бабцина подруга з Донецька у день путчу ГКЧП:
«Я перечитую зараз спогади Галини Уланової. їй вдалися місця про блокадний Ленінград. Дуже добре уявляю собі ці крихітні порції хліба, навіть час від часу перериваю читання і готую собі на кухні посипані цукром сухарики. Запиваю їх кип 'ятком. Виявляється, дуже смачно. А взагалі, немає що читати. Чи надіслали тобі наші австріяки щось нове? Дуже скучила за справжніми книгами».
Чому вони нічого не писали про ті події? Звичка боятися цензури? Реальна загроза? Але якщо вони так боялися цензури, то чому не називали австріяків, наприклад, киянами? Адже у ті часи родичі чи знайомі за кордоном, які ще й надсилають книги, все ще вважалися серйозною плямою в біографії. І чому вони взагалі не писали про реальність, яка їх оточувала, оминаючи не лише політику, а і своїх знайомих, сусідів, одяг, який носили, дефіцит продуктів, черги в магазинах. Тільки про книги, фільми, музику. Такі листи виглядали б більш переконливо, якби ними обмінювалися, наприклад, канадійські емеритки чи емігрантки у Франції, Німеччині, Англії, забезпечені матеріально і відірвані від реальності, але не ці жінки, життя яких більше нагадувало кримінальне чтиво, аніж неквапливий роман виховання у стилі XVIII століття. І чим було це їхнє існування у цілковито віртуальному просторі – спробою втечі чи, навпаки, перемогою над реальністю? Мені дуже шкода, що бабця не навчила мене читати між рядками. Цікаво, чому? Думала, що моєму поколінню це вже не знадобиться? Хотіла, щоб не знадобилося? Тоді навіщо було залишати мені ці листи?
Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом утрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі – у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.
З того періоду я пам'ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.
Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.
За вікном – зимові дерева, я дивлюся на них і намагаюся пригадати щось із Рільке. Спадає на думку тільки те, що я не знаю тих українських перекладів. Де вони? Хтось їх читав? Потрібно сходити на цвинтар, провідати всіх наших. Веселий цвинтар. Сумні новини чомусь завжди приходять першими.
Сьогодні наші сусіди святкували майже до ранку, вони одружилися кілька років тому, а вчора купили «стєнку на будуще», як вони чомусь називають сервант у вітальні. Потім гості розійшлися, а сусіди посварилися за щось, спершу кричали, а потім кохалися, голосно стогнали і ритмічно скрипіли ліжком. Вранці пішли на роботу, взявшись за руки, вона працює на тій самій шахті, що і він, бухгалтером.
Може, їм не потрібно цього всього знати?
Я не знаю, чи правильне моє припущення, але мені здається, що у цьому листі не просто набір випадкових асоціацій. Якщо поставити разом 1985, «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», абстрагуватись від Донецька і стєнки на будуще і додати до цього всього переклади Рільке, то виникає чітка асоціація зі Стусом. Хоча, можливо, все це мені лише здається і немає у цьому листі прихованого змісту, а лише просте перелічування предметів довкола, а веселий цвинтар підкреслено випадково.
А ось інший лист: він прийшов незабаром після смерті мами. Із Одеси.
Я думаю, твоєму синові варто перечитати «Аварію» Дюрренматта. Але не радіоп'єсу і не «одну з іще можливих історій», а комедію. Не можна ставитися до життя, як до фарсу, а тим більше намагатися нав'язати таку позицію комусь. Це не всі витримують. Найбільше мене вражає цинізм цієї речі, такий незвичний для Дюрренматта. Навіть не знаєш, чи вірити в це самогубство в кінці і кому з них усіх співчувати. Та і саме співчуття на цьому фоні може виглядати фарсом. Скажи йому, хай обов'язково перечитає. Не знаю, чи це допоможе йому пережити все, що трапилося, але зрозуміти, мабуть, допоможе.
Я багато разів перечитувала цю п'єсу, але так нічого і не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.
Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім'я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності. Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало і сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.
Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.
Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:
Цього року ми з Софійкою (Софійка – це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів – ми назбирали більше, німе звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання – потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене і я знову залишуся зовсім сама.
Пригадуєш, як у 1968 ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.
Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?
Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986.
Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи – шестикрилі серафими. Я сиділа на кам'яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.
Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м'якуші, і довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині і червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.
Я можу читати листи з бабциного архіву лише уривками, невеликими порціями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, ніби це як мінімум роман чи складна філософська поема. А потім все одно прийти до висновку, що нічого не розумію про цих трьох. Як їм вдавалося залишатися такими посеред всього, що їх оточувало? Звідки бабця брала цей олімпійський спокій і сили на плетіння светрів, розчісування моєї ріденької коси, на лузання насіння для мене, на лото, не кажучи вже про фігурне катання. Якими ідіотськими, напевно, виглядали в її очах псевдопатріотичні страждання радистки Кет і вся ця павликоморозівська чухня, яка валила в телеефірі з ранку до вечора. І найбільше я не можу збагнути, чому вона приховувала від мене світ, у якому жила насправді, навіщо робила вигляд, ніби нічого не приховує, ніби ніхто нічого не приховує. Навіщо берегла мою дитячу психіку, навіщо примусила тепер почуватися так, ніби їхнього минулого не існувало. Бо ж вона сама перевіряла мої уроки з історії і мовчки кивала, коли я розповідала про зрадника-Мазепу чи визвольні походи Червоної армії. Чому вона не дала мені знак, що все це колись навалиться на мене і примусить проводити вечори над скринею з її листами, відчувати повний відчай, бо я занадто пізно помітила, що ми з нею існували в паралельних вимірах, і не встигла нічого запитати. Або питала зовсім не так, по-дитячому, по-наївному, по-дурному. Від таких запитань можна було лише ухилятися, і бабця робила це. Спершу, коли я питала про маму, а потім і про все решта.
Одного разу я наважилася й написала батькові. Він подзвонив, щойно отримавши листа, й пообіцяв дуже детально відповісти на нього. А потім прислав якісь псевдолітературні спогади про маму – героїню визвольної боротьби. Усе це виглядало так, ніби навіть цього листа він хотів продати під якийсь дрібний гонорарчик у журнал. Таке собі різдвяне оповідання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторі стукали, сім'я різко прокидалася і застигала у тривожному очікуванні. Звучало:
– Слава Україні.
І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.
І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.
Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.
Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського Міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав або яка, що, насправді, ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.
Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи пізніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати – тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.
– Шкода, оселедця не встигли доїсти, – прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.
У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною із сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.
За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».
Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала б абсурдно, мене постійно мучать докори сумління, коли я згадую про те, що кілька днів забувала про бабцине бажання. Про останнє бабцине прохання. А бабця із притаманною людям її покоління стриманістю не сварилася, не ображалася, а лише ввічливо нагадувала мені про своє прохання, хоча, мабуть, їй було прикро, що я, її онука, якій вона присвятила велику частину свого життя, забуваю про її прохання, бо допізна засиджуюся з друзями у кнайпі чи в кіно. Що її роль у моєму житті більше не вирішальна, що я забуваю про неї, щойно виходжу з дому, що не відчуваю вдячності за все, що вона для мене зробила. Принаймні мені на її місці було би прикро, але люди мого покоління переважно більш вимогливі до інших, а не до себе, більш егоїстичні, ніж люди старших поколінь. Мабуть, через це у кожному наступному поколінні все менше щасливих сімей і все більше самотніх людей із погаслими поглядами. Такі люди переконані, що єдиною важливою річчю на світі є задоволення власних потреб і уникання необхідності виконувати ще чиїсь бажання, узгоджувати свої потреби з чиїмись, іти на компроміси і вчитися гамувати в собі раптові напади роздратування і люті, які можуть образити ні в чому не винних близьких, хоча, коли зриваєш свою лють на комусь, часом стає трохи легше. Ясна річ, я занадто все спрощую і питання щастя зовсім не так безпосередньо залежить від того, в якому поколінні ти народився.
Клени того року поводили себе ще більш дивно, ніж каштани, але якось по-іншому. У їхній дивноті було набагато більше чіткості – вони просто не випустили восени своїх звичних крилаток, які завжди опускалися під ноги, конкуруючи із паперовим сміттям, яке танцює, підхоплюване вітром разом із пластиковими торбинками та листям із інших дерев. Цього року клени затято, аж до перших заморозків, тримали при собі не лише крилатки, а і листя. Ніби вирішили ігнорувати розкручений рекламний бренд золотої осені, створивши йому альтернативу зеленої зими. На вулицях уже лежав сніг, коли перші, подекуди ще цілком пристойно зелені кленові листки почали опускатися на землю, а деякі дерева так і простояли зеленолистими аж до лютого, нагадуючи якісь генетично видозмінені ялинки. Розповідали, що музичні інструменти, виготовлені з деревини кленів, зрубаних того року, звучали якось зовсім по-іншому, ніж завжди.
З кожним роком бабця споживала все більше печених яблук. Вона їла їх уранці після своєї суворої армійської зарядки (обливання холодною водою, п'ятнадцять підтягувань, п'ятдесят разів прес і десять відтискань від підлоги на кулаках – усе це вона легко проробляла майже до сімдесяти, а потім через артрит відмовилася від підтягувань і відтискань). Спершу вона запікала яблука, посипаючи їх ще гарячою цукровою пудрою або сумішшю ванільного цукру і цинамону. А потім почала вирізати серединки й заливати їх медом.
Що старшою ставала бабця, то більше у неї було бажання робити речі, які вимагали великого терпіння. Особливо мене дивувало її прогресуюче зацікавлення кулінарією. Тобто готувала бабця завжди і завжди робила це добре. Але якщо раніше, ще коли дід був живий, вона постійно наголошувала на тому, що проводити час на кухні їй зовсім не подобається і робить вона це лише з необхідності, то тепер це перетворилося для неї на задоволення.
Бабця прокидалася десь пів на шосту, після зарядки сідала на кухні і за першим горнятком кави планувала меню на день. У принципі, так вона робила все життя, тільки раніше квапилася зробити все якнайшвидше й обирала або й вигадувала щось таке, що не вимагало б тривалого приготування й чого вистачило б на кілька наступних днів. А тепер вона щодня готувала все свіже й у невеличких кількостях, часто не з'їдала всього і відносила скуштувати сусідам або запрошувала подруг. Бабця завжди небагато їла – не через зайві кілограми, просто не любила багато їсти. Казала, що на голодний шлунок краще думається. Тепер із її меню зникли макарони і сосиски, натомість з'явилося кілька різновидів соусу бешамель: бабця імпровізувала з різними складниками, використовуючи класичну основу, створену французьким маркізом. Щодня бабця варила зупку, максимально ускладнюючи собі завдання навіть у найбільш тривіальних рецептах. Якщо зупка була овочева, то овочів у ній мало бути не менше десятка, якщо м'ясна, то бульйон готувався заздалегідь, приправлений спеціально зібраним влітку в горах чебрецем, вирощеним у вазонку на кухні базиліком і ще якимись алхімічними операціями, вникати в які я навіть не намагалася.
Моя бабця була несхожою на бабць моїх однолітків і все робила якось по-іншому. Не тому, що хотіла продемонструвати власну винятковість і відокремитися від загалу, навпаки, бабці дуже розходилося на тому, щоб мати якомога більше друзів і знайомих, особливо в останні роки, коли я виросла і вона часто почувала себе зовсім самотньою. Але усі її спроби освоїтися поміж сусідами чи завести дружні контакти в традиційних пенсіонерських середовищах наштовхувалися на глуху стіну нерозуміння. Не те, щоб її не любили, зовсім ні, просто її інтереси та спосіб існування занадто сильно відрізнялися від інтересів і способу проведення часу більшості тих, із ким вона мала би шанс спілкуватися, якби змінила ряд своїх звичок.
Наприклад, якби почала їздити по базарах міста і порівнювати ціни, користуючись правом безкоштовного пенсіонерсько-фронтового проїзду, як інші бабці її віку, а потім довго обурювалася б хамством водіїв автобусів у товаристві інших бабць на лавках під під'їздом. Але вона не робила цього. Не тому, що їй вистачало пенсії, просто їй було шкода часу на такі речі. Коли у неї закінчувались гроші, вона просто не купувала нічого (на такі випадки завжди запасала кілька кілограмів круп та консерви).
Вона могла б мати набагато більше знайомих, якби у неї був город і вона проводила б там більшість вільного часу. Але бабця не любила порпатися в землі.
їй не вдавалося зблизитися ні з ким навіть на грунті кулінарної теми. її манера готувати не викликала зацікавлення в зорієнтованих на харчування великої сім'ї з мінімальними прибутками бабциних однолітків, чи то однолітчинь, як було б неправильно формально, зате точніше за суттю.
Я не знаю, чи страждала бабця через цю свою відособленість, напевно, страждала, хоча ніколи про це не згадувала. Вона інтенсивно обмінювалася листами зі своїми фронтовими подругами, і ці листи заміняли їй живе спілкування. Це були дивні листи. Принаймні ті з них, які мені вдалося зібрати потім, після бабциної смерті. Коли я побачила, як ретельно були в неї поскладані й упорядковані всі відповіді подруг, то зрозуміла, що це було дуже важливе листування і що бабця була б задоволена мною, якби мені вдалося зібрати його повністю. Я написала до бабциних подруг із проханням вислати мені її листи, і вони пообіцяли зробити це після своєї смерті, тобто попросити про це своїх рідних. Деякі з цих листів загубилися, але те, що вдалося відтворити, справляє враження, ніби ці троє жили в якомусь зовсім іншому світі, далекому від реальності, яка оточує всіх нас.
Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім'ї греко-католицького священика, закінчила польську гімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар'єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околицях міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це – не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.
Кілька останніх днів я перечитувала Швейка, – писала бабця до своєї фронтової подруги з Донецька. – Не можу зрозуміти, що мені в ньому раніше так подобалося. Примітивний гумор, похапцем записані застільні анекдоти. І чи можна взагалі сміятися над такими речами, чи це у мене напад пуританства, а сміятися можна і навіть треба над усім?
Тепер я вже так ніколи і не довідаюся про те, як співіснували переконання діда і бабці у ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар'єру, а вона ночами чергувала у підпільному шпиталі, де згодом, у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення і греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання у них були спільними і все, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбувалося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада і певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, але можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі. Адже розповідати – це переживати все ще раз, чіткіше бачити власні й чужі помилки, повертатися до смертей, болю і несправедливості, усвідомлювати, як мало ці жертви означають для нащадків. Усе це легше витримати, коли примушуєш себе забути, думати про щось інше. Така специфічно лікарська душевна загартованість, коли біль, чужий чи власний, не повинен відволікати від необхідності вижити і врятувати якомога більше життів.
Мої австрійці прислали мені «Бляшаний барабан», – відповідала бабці її подруга з Донецька. – Це просто грандіозна річ, не знаю, коли її у нас нарешті перекладуть і як взагалі це можливо перекласти. Обов'язково вишлю тобі це днями. Це саме те, що тобі зараз потрібно, я відчуваю. Розумієш, у нього зовсім інша природа сміху. Якась знущальність, закладена в самій людській сутності, у рисах, якими ми наділені, коли для того, щоб зрозуміти хоча б щось важливе у цьому світі, потрібно бути карликом, якого всі зневажають, або інвалідом, чи хоча б просто пережити щось жахливе, пройти через приниження і людську зневагу. Тільки тоді відкривається якась інша чутливість, здатність бачити не лише те, що лежить на поверхні, відчувати справжню вартість речей.
Частина листів, що дісталися мені у спадок, більше нагадують уривки з підручника з історії світової літератури, аніж листування трьох жінок-гінекологів, двоє з яких пережили заслання і були реабілітовані тільки завдяки бабциним зусиллям. Щоб дізнатися із цих листів хоча б щось про обставини, у яких жили ці жінки, треба було вміти добре читати між рядками. Мені так і не вдалося цього навчитися.
Ось, наприклад, що писала бабцина подруга з Донецька у день путчу ГКЧП:
«Я перечитую зараз спогади Галини Уланової. їй вдалися місця про блокадний Ленінград. Дуже добре уявляю собі ці крихітні порції хліба, навіть час від часу перериваю читання і готую собі на кухні посипані цукром сухарики. Запиваю їх кип 'ятком. Виявляється, дуже смачно. А взагалі, немає що читати. Чи надіслали тобі наші австріяки щось нове? Дуже скучила за справжніми книгами».
Чому вони нічого не писали про ті події? Звичка боятися цензури? Реальна загроза? Але якщо вони так боялися цензури, то чому не називали австріяків, наприклад, киянами? Адже у ті часи родичі чи знайомі за кордоном, які ще й надсилають книги, все ще вважалися серйозною плямою в біографії. І чому вони взагалі не писали про реальність, яка їх оточувала, оминаючи не лише політику, а і своїх знайомих, сусідів, одяг, який носили, дефіцит продуктів, черги в магазинах. Тільки про книги, фільми, музику. Такі листи виглядали б більш переконливо, якби ними обмінювалися, наприклад, канадійські емеритки чи емігрантки у Франції, Німеччині, Англії, забезпечені матеріально і відірвані від реальності, але не ці жінки, життя яких більше нагадувало кримінальне чтиво, аніж неквапливий роман виховання у стилі XVIII століття. І чим було це їхнє існування у цілковито віртуальному просторі – спробою втечі чи, навпаки, перемогою над реальністю? Мені дуже шкода, що бабця не навчила мене читати між рядками. Цікаво, чому? Думала, що моєму поколінню це вже не знадобиться? Хотіла, щоб не знадобилося? Тоді навіщо було залишати мені ці листи?
Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом утрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі – у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.
З того періоду я пам'ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.
Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.
За вікном – зимові дерева, я дивлюся на них і намагаюся пригадати щось із Рільке. Спадає на думку тільки те, що я не знаю тих українських перекладів. Де вони? Хтось їх читав? Потрібно сходити на цвинтар, провідати всіх наших. Веселий цвинтар. Сумні новини чомусь завжди приходять першими.
Сьогодні наші сусіди святкували майже до ранку, вони одружилися кілька років тому, а вчора купили «стєнку на будуще», як вони чомусь називають сервант у вітальні. Потім гості розійшлися, а сусіди посварилися за щось, спершу кричали, а потім кохалися, голосно стогнали і ритмічно скрипіли ліжком. Вранці пішли на роботу, взявшись за руки, вона працює на тій самій шахті, що і він, бухгалтером.
Може, їм не потрібно цього всього знати?
Я не знаю, чи правильне моє припущення, але мені здається, що у цьому листі не просто набір випадкових асоціацій. Якщо поставити разом 1985, «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», абстрагуватись від Донецька і стєнки на будуще і додати до цього всього переклади Рільке, то виникає чітка асоціація зі Стусом. Хоча, можливо, все це мені лише здається і немає у цьому листі прихованого змісту, а лише просте перелічування предметів довкола, а веселий цвинтар підкреслено випадково.
А ось інший лист: він прийшов незабаром після смерті мами. Із Одеси.
Я думаю, твоєму синові варто перечитати «Аварію» Дюрренматта. Але не радіоп'єсу і не «одну з іще можливих історій», а комедію. Не можна ставитися до життя, як до фарсу, а тим більше намагатися нав'язати таку позицію комусь. Це не всі витримують. Найбільше мене вражає цинізм цієї речі, такий незвичний для Дюрренматта. Навіть не знаєш, чи вірити в це самогубство в кінці і кому з них усіх співчувати. Та і саме співчуття на цьому фоні може виглядати фарсом. Скажи йому, хай обов'язково перечитає. Не знаю, чи це допоможе йому пережити все, що трапилося, але зрозуміти, мабуть, допоможе.
Я багато разів перечитувала цю п'єсу, але так нічого і не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.
Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім'я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності. Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало і сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.
Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.
Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:
Цього року ми з Софійкою (Софійка – це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів – ми назбирали більше, німе звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання – потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене і я знову залишуся зовсім сама.
Пригадуєш, як у 1968 ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.
Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?
Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986.
Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи – шестикрилі серафими. Я сиділа на кам'яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.
Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м'якуші, і довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині і червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.
Я можу читати листи з бабциного архіву лише уривками, невеликими порціями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, ніби це як мінімум роман чи складна філософська поема. А потім все одно прийти до висновку, що нічого не розумію про цих трьох. Як їм вдавалося залишатися такими посеред всього, що їх оточувало? Звідки бабця брала цей олімпійський спокій і сили на плетіння светрів, розчісування моєї ріденької коси, на лузання насіння для мене, на лото, не кажучи вже про фігурне катання. Якими ідіотськими, напевно, виглядали в її очах псевдопатріотичні страждання радистки Кет і вся ця павликоморозівська чухня, яка валила в телеефірі з ранку до вечора. І найбільше я не можу збагнути, чому вона приховувала від мене світ, у якому жила насправді, навіщо робила вигляд, ніби нічого не приховує, ніби ніхто нічого не приховує. Навіщо берегла мою дитячу психіку, навіщо примусила тепер почуватися так, ніби їхнього минулого не існувало. Бо ж вона сама перевіряла мої уроки з історії і мовчки кивала, коли я розповідала про зрадника-Мазепу чи визвольні походи Червоної армії. Чому вона не дала мені знак, що все це колись навалиться на мене і примусить проводити вечори над скринею з її листами, відчувати повний відчай, бо я занадто пізно помітила, що ми з нею існували в паралельних вимірах, і не встигла нічого запитати. Або питала зовсім не так, по-дитячому, по-наївному, по-дурному. Від таких запитань можна було лише ухилятися, і бабця робила це. Спершу, коли я питала про маму, а потім і про все решта.
Одного разу я наважилася й написала батькові. Він подзвонив, щойно отримавши листа, й пообіцяв дуже детально відповісти на нього. А потім прислав якісь псевдолітературні спогади про маму – героїню визвольної боротьби. Усе це виглядало так, ніби навіть цього листа він хотів продати під якийсь дрібний гонорарчик у журнал. Таке собі різдвяне оповідання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторі стукали, сім'я різко прокидалася і застигала у тривожному очікуванні. Звучало:
– Слава Україні.
І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.
І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.
Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.
Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського Міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав або яка, що, насправді, ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.
Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи пізніше, ніж завжди. Раптом бабця покликала мене з сусідньої кімнати – тихо, з похрипуванням, я зайшла і побачила, як вона опускається на диван, побілівши, і тримається за серце.
– Шкода, оселедця не встигли доїсти, – прошепотіла вона, і раптом її долоня в моїй руці обм’якла і поважчала.
У соборі недалеко від нашого дому за кілька днів до бабциної смерті виставляли мощі святої Варвари, яка охороняє від наглої смерті, від смерті без причастя. Люди вишиковувалися довжелезними чергами й сварилися на тих, хто пропускав без черги калік та жінок із дітьми. Бабця не пішла туди з жодною із сусідок. І не лише тому, що не любила стояти в черзі. Вона часто говорила про те, що найбільше боїться дожити до моменту, коли смерті чекають як порятунку, коли втрачається все, задля чого вартувало жити, коли людина хворіє і стає залежною від близьких. Так і померла без причастя.
За кілька днів до того вона попросила мене купити оселедця, а я забула і виконала її прохання тільки вчора ввечері. Бабця тішилася як дитина, смакувала кожен шматочок і відклала собі кілька сьогодні на обід. Жартувала, що їй захотілося оселедця «як перед смертю».
Мабуть, через цю її останню фразу, яка без контексту прозвучала б абсурдно, мене постійно мучать докори сумління, коли я згадую про те, що кілька днів забувала про бабцине бажання. Про останнє бабцине прохання. А бабця із притаманною людям її покоління стриманістю не сварилася, не ображалася, а лише ввічливо нагадувала мені про своє прохання, хоча, мабуть, їй було прикро, що я, її онука, якій вона присвятила велику частину свого життя, забуваю про її прохання, бо допізна засиджуюся з друзями у кнайпі чи в кіно. Що її роль у моєму житті більше не вирішальна, що я забуваю про неї, щойно виходжу з дому, що не відчуваю вдячності за все, що вона для мене зробила. Принаймні мені на її місці було би прикро, але люди мого покоління переважно більш вимогливі до інших, а не до себе, більш егоїстичні, ніж люди старших поколінь. Мабуть, через це у кожному наступному поколінні все менше щасливих сімей і все більше самотніх людей із погаслими поглядами. Такі люди переконані, що єдиною важливою річчю на світі є задоволення власних потреб і уникання необхідності виконувати ще чиїсь бажання, узгоджувати свої потреби з чиїмись, іти на компроміси і вчитися гамувати в собі раптові напади роздратування і люті, які можуть образити ні в чому не винних близьких, хоча, коли зриваєш свою лють на комусь, часом стає трохи легше. Ясна річ, я занадто все спрощую і питання щастя зовсім не так безпосередньо залежить від того, в якому поколінні ти народився.