Страница:
– Лишилося три яйця, – сказала Ліда від плити монотонним втомленим голосом. – Одне завтра малій на сніданок. А два можу тобі зараз засмажити. Або зварити. Хліб ще є. Півбуханця.
– Умгу… – промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.
– Що «умгу»? – перепитала Ліда. – То підсмажити чи зварити?
– Підсма… та нехай… що тобі легше… – Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…
«То ти їсти будеш?» – десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.
– А тато сьогодні гроші принесе?
– Не знаю. Може, й принесе.
– Мамо! А чого він у нас такий?
– Не знаю. Який вже є. Їж давай.
– Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…
Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.
Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника – вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій – бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха – і видиво зникло.
– Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.
– Ага… Та вже ж…
З кухонних дверей визирнула Марина.
– Тату! Ти сьогодні грошей принесес?
– Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.
Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід – у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці – ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.
– Здоров, артіст! – Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.
– Добридень, – він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.
– Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?
– Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!
Петро знову затягнувся:
– Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.
– Добре… – Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. – Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.
Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.
– Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.
Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.
– Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! – сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.
Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику – там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.
На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок – Ігор почув уже самий кінець розповіді:
– …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. – Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: – Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!
– І що? – Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.
– Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.
– А-а-а… Ну, добре. – Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.
У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.
– О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, – Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. – Сідайте.
Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.
– Ви у нас актор… третьої категорії?
– Четвертої, – поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.
– Четвертої, – погодився Метелецький. – Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.
– Он як? – Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.
– Саме так! – Режисер потягнув паузу. – Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?
– П'ять років… – Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.
– Ну, ось бачите, – невідь-чому вдоволено протягнув режисер. – Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? – У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.
– Гм… Може… мабуть, пора… – видавив із себе Ігор. – Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?
– Так! Так, шановний! – Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. – Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?
– Ні. Ні, не дивує. – Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.
– Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! – з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. – В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!
– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. – Я просто так запитав…
– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?
– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…
– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. – Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.
– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні – на сцену?
– Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. – І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.
Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув – і видіння минулося.
– Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. – Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли – тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спільне вдихання нікотину.
– Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він – син царя. І сам він цар, розумієте?
– Не зовсім… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.
– Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…
– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?
– Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.
– То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.
– Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.
– Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..
– …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.
Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.
– Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!
– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.
– Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…
– Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:
– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…
– Оракулом… – поправив режисера Кушнір.
– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.
– Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.
– Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..
– Так, чую, – відгукнувся Ігор.
– Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?
– Розумію… – знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.
– Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?
– Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.
– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. – Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?
Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.
– Тоді справді потрібен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..
– Але ж я начебто Іокаста… – несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.
– Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! – Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. – А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!
– Оракула, – знову поправив його Кушнір.
– Ну добре, оракула, – погодився з ним режисер. – Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..
Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:
– Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.
Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.
Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи – на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко – трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини – більшу і меншу, – він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, – та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.
Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.
На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили трамвайну колію в рідкій імлі вологої зимової сльоти…
Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її – вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…
– Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? – загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.
Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.
Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки – «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».
Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
– Я гроші приніс… – почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
– А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.
– Їсти будеш?
– Якщо є…
– Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.
– Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.
– То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.
– Які ми забобонні. Але я й мав на увазі – завтра.
Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.
Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.
– Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?
– Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…
Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.
Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.
«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»
Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це – думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників – викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа – на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»
– Умгу… – промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.
– Що «умгу»? – перепитала Ліда. – То підсмажити чи зварити?
– Підсма… та нехай… що тобі легше… – Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…
«То ти їсти будеш?» – десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.
* * *
Прокинувся від того, що лежати було твердо і холодно. Підняв голову й збагнув, що він на підлозі – у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко. Під боком відчув слизькувату плоть надувного гумового матраца, в ногах збилася благенька ковдра з верблюжої повсті. Із кухні було чути, як дружина годує дочку сніданком.– А тато сьогодні гроші принесе?
– Не знаю. Може, й принесе.
– Мамо! А чого він у нас такий?
– Не знаю. Який вже є. Їж давай.
– Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…
Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.
Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника – вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій – бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха – і видиво зникло.
* * *
За півгодини, вже вмитий і поголений, Ігор намагався вискочити з помешкання непоміченим. Це йому все ж не вдалося: Ліда, в халаті, з розпущеним волоссям, перегородила дорогу вже у вузенькому коридорі, біля вішалки. Тож одягати куртку й шапку довелося, опустивши голову й відводячи очі.– Ти сьогодні постарайся прийти не таким, як учора.
– Ага… Та вже ж…
З кухонних дверей визирнула Марина.
– Тату! Ти сьогодні грошей принесес?
– Не знаю, доню. Намагатимусь. Спробую. Не знаю.
Ігор грюкнув дверима й, запихаючи руку в рукав куртки, який, мов на зло, наполовину вивернувся неслухняним апендиксом, збіг сходами. На нижньому поверсі із банкою з-під розчинної кави в руках стояв сусід – у майці, в спортивних штанях. Ще з верхньої сходинки Ігор зауважив прогресуючу лисинку в нього на маківці – ріденьке русяве волосся розходилося по колу, немов віночок, показуючи посередині акуратну кругленьку проплішинку.
– Здоров, артіст! – Сусід припалив сигарету, кинув сірника до кавової банки й видихнув йому в обличчя сиву хмарку. Ігоря різко занудило.
– Добридень, – він швидко потис сусідові правицю. Проте той був налаштований на дещо довше спілкування.
– Ну, шо в тебе нового? Коли в театр пригласиш?
– Не знаю… Як буде нова постановка, обов'язково запрошу!
Петро знову затягнувся:
– Давай-давай! А то я тіки й бачу, шо цих підеміків. Вожу їх цілими пачками в ізолятор, там, на Острові. Так хоть шось культурне подивлюсь раз в жизні.
– Добре… – Ігор зробив спробу прошмигнути повз широкоплечу постать. – Я справді запрошу вас в театр, коли буде прем'єра.
Та, видно, сусідові хотілося поспілкуватись трохи довше. Він сперся широкою спиною на стіну, а коліно поставив на перила й таким чином остаточно перегородив шлях до виходу.
– Я ж, сосєд, понімаєш, і справді культуру люблю. Кіно там, футбол… часом книжку почитать, приключенчеську там, детектіва. Бо ж возиш цілими днями тих больних, вони у фургоні завивають, кричать! Після такого оддихнуть хочеться.
Ігор напружився й різко відсунув важке сусідове коліно з перил. Той хитнувся й трохи не втратив рівновагу. Він саме намірявся збити попіл із сигарети до кавової банки, але натомість обсипав собі спортивні штани.
– Та пожди ти, сосєд! Я ж іще хотів тобі розказать! – сердито й трохи ніби аж ображено закричав він услід, проте Ігор спішно подолав останні сходинки і, штовхнувши двері на одній петлі, вискочив у двір.
Трамвай був напханий, видно, попередній пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаївся на задньому майданчику – там усе ж було трохи вільніше. Вискочив він з трамвая за зупинку до театру: хотілося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обійшовши територію, вирішив зайти з боку внутрішнього двору.
На господарчому виході Віктор з робітниками сцени палив сигарети і спльовував на брудний сніг жовтуватою слиною. Він розповідав про якийсь випадок – Ігор почув уже самий кінець розповіді:
– …і за нею як рвонули всі! Вона бігти не може, бо сумка важка, а кинути не догадується. Наздогнали, збили з ніг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разів зо два приклався: це ж зараза могла і з дітьми в пісочниці гратися, і в під'їзд забрести випадково!.. – Тут Віктор зауважив Ігоря, махнув йому назустріч: – Привіт! Там Метелецький вже ролі роздає! Кушнір, здається, пригадав майже всіх, хто в тій п'єсі як називається!
– І що? – Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.
– Він за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.
– А-а-а… Ну, добре. – Й Ігор, так і не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабінету режисера.
У кабінеті стояла напівтемрява: бордові штори на вікнах були щільно стулені, а Метелецький сидів у своєму кріслі з увімкненою настільною лампою. Він щось писав у блокноті. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двоє дверей, зовнішні і внутрішні, переступив поріг, йому на якусь крихітну долю секунди здалося, ніби він бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плоті, в'язку і розпливчасту. Але вже в наступну секунду ті обриси зникли, стрімко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.
– О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, – Метелецький зиркнув на нього поверх окулярів. – Сідайте.
Ігор сів, стиснувши коліна, потім трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упіймав на собі погляд режисера. Той усміхався.
– Ви у нас актор… третьої категорії?
– Четвертої, – поправив Ігор. До третьої йому було ще далеко, років два або й три. Якщо провідних ролей не грати.
– Четвертої, – погодився Метелецький. – Але, незважаючи на це, ми вирішили пропонувати вам одну з головних ролей у новій постановці. Навіть, я б сказав, головну роль. Найголовнішу, я б сказав.
– Он як? – Ігор не знав, що відповідати. Він перевів погляд з обличчя режисера на завішані театральними афішами стіни його кабінету.
– Саме так! – Режисер потягнув паузу. – Ми й справді зупинились на вашій кандидатурі. Ви вже скільки у нашому театрі?
– П'ять років… – Ігор напружив пам'ять. Ні, справді, таки п'ять повних, шостий іде від минулого серпня.
– Ну, ось бачите, – невідь-чому вдоволено протягнув режисер. – Цілих п'ять років. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стінах! Тож, мабуть, пора вже й категорію підвищувати, і за серйозні ролі братися. Як ви гадаєте, пора? – У погляді режисера крізь окуляри змішалися щира батьківська приязнь і насторожене очікування відповіді.
– Гм… Може… мабуть, пора… – видавив із себе Ігор. – Але ж… здається, головну роль у цій постановці має виконувати Семен Маркович? Хіба ні?
– Так! Так, шановний! – Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскільки це було можливо, у посмішці, ніби й приязній, проте дещо зверхній. – Семен Маркович теж гратиме царя Едіпа! Вас це дивує?
– Ні. Ні, не дивує. – Ігор вирішив нічого не запитувати, нехай все з'ясується саме собою.
– Ось і добре! Ви вже ж лишіть, будь ласка, право режисерові на його особистий творчий пошук! – з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмішку з обличчя. – В моєму потрактуванні цього твору царя Едіпа можуть виконувати і два, і три, і чотири актори, скільки вже я вважатиму за потрібне!
– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. – Я просто так запитав…
– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?
– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого літа. А в мене дружина і донька маленька…
– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. – Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.
– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні – на сцену?
– Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. – І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.
* * *
В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув – і видіння минулося.
– Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. – Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли – тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спільне вдихання нікотину.
– Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він – син царя. І сам він цар, розумієте?
– Не зовсім… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.
– Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…
– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?
– Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.
– То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.
– Так. Я гратиму Едіпа в другій частині спектаклю. Так вирішив режисер.
– Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..
– …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.
Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.
– Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!
– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.
– Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…
– Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:
– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…
– Оракулом… – поправив режисера Кушнір.
– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.
– Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.
– Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..
– Так, чую, – відгукнувся Ігор.
– Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?
– Розумію… – знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.
– Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?
– Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.
– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. – Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?
Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.
– Тоді справді потрібен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..
– Але ж я начебто Іокаста… – несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.
– Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! – Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. – А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!
– Оракула, – знову поправив його Кушнір.
– Ну добре, оракула, – погодився з ним режисер. – Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..
Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирі творчого пошуку, шугав і ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Він спустився зі сцени до зали, відбіг десь на рівень п'ятого чи шостого ряду і звідти продовжував давати свої вказівки:
– Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.
Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.
* * *
Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтіли. Відтиснутися за час репетиції довелося разів, мабуть, зо двісті – не підряд, звичайно ж. Нічого він із задуму режисера не розумів – зрештою, і сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого він хоче від акторів. Крім проходів по сцені Кушніра з Ларисою та відтискань Ігоря від підлоги, жодних свіжих ідей йому цього дня до голови так і не прийшло. Тому він після години занять відпустив усіх, крім Кушніра, в якого намагався випитати якнайбільше реплік з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи – на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко – трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини – більшу і меншу, – він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, – та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.
Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.
На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили трамвайну колію в рідкій імлі вологої зимової сльоти…
Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її – вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…
– Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? – загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.
Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.
Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки – «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».
Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
– Я гроші приніс… – почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
– А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.
– Їсти будеш?
– Якщо є…
– Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.
– Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.
– То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.
– Які ми забобонні. Але я й мав на увазі – завтра.
Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.
Ліда зайшла за ним, почала гриміти посудом. За вікном було темно і бридко, брудні сірі краплі сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка під стелею раптом на мить спалахнула яскраво і згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настінної шафки свічку, запалила її, поставила на край столу.
– Це, електрику вимкнули чи лампочка перегоріла?
– Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…
Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухається постать дружини, ріжучи хліб, розігріваючи на плиті картопляний суп, переливаючи його до глибокої тарілки. На мить привиділось, ніби десь там, у глибинах її халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здіймаючись догори, трохи не просуваючи своєї голови крізь щілину-запах над грудьми. Чи, може, в сутінку це так метушилась тінь від свічки на столі? Голова трохи гула якимсь дрібним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинці саднила в глибині пам'яті. У напівтемряві перед очима все мерехтіли якісь сіро-райдужні кола й овали.
Один з таких овалів якось зовсім непомітно трансформувався в обід глибокої тарілки, у якій парувала жовтувата, трішки каламутна рідина з терпкуватим, не вельми свіжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав і почав сьорбати, майже не відчуваючи смаку страви. Черствуватий сірий хліб теж кутулявся у роті, як вата.
«Чому з віком усе в житті так втрачає смак?»
Думка знову прийшла різко, ословеснено. Не відчуття, а саме думка, чітка і стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвідомивши це – думку про думку чи, ще сказати б, усвідомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, років у одинадцять-дванадцять, на межі дитинства й ранньої юності, коли починаєш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я відрізняюся від інших. У ті роки Ігореві подобалось думати про те, як саме він думає. Інколи такі роздуми наринали на нього просто в школі під час уроків. Тоді він цілковито губив нитку оповіді вчителя й отямлювався під регіт однокласників – викладач, запримітивши його відстороненість, звертав на це увагу й називав його на ім'я, на прізвище двічі, тричі. Тоді Ігор шарівся, ніяковів, і разом з ніяковістю в серце приходила образа – на вчителя, на учнів у класі, на батьків, на всіх, хто не був у ту мить ним, не розумів, що діється у нього всередині. Шкіру обсипало дрібним, неприємним приском, він щулився, підвівшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевиків і так само, як зараз, чітко, словесно думав: «Я не такий! Я інакший! Вони не розуміють!»