Страница:
– Вставай, – звеліла вона, і він покірно підвівся. – От же ж лихо, доки там твоя мати мою вбиває, ти тут штани намочив! Юхиме, слухай мене уважно. Я зараз піду, а ти, якщо тебе хтось спитає, скажеш, що мене не бачив, а просто у річку впав. Зрозуміло?
– Таак. Гаапілька ка-ала, я іі не баців.
Дівчина зітхнула. Та бог з ним, яке має значення, що він скаже, так чи інакше, вона вже буде далеко – так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться… себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди – ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.
Тому що вона не буде такою доброю, як мама.
Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце… Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили – біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом – років п’ять… Гафійка ще раз зиркнула на хлопця – ні, менше. Років зо три. Часу немає – ані в неї, ані в нього.
– Тобі батько велів женитися? – прямо спитала вона. Той кивнув.
– Ка-али, ожене.
– Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.
– Овва, не бели! А як тато звеляць?
– А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися – хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?
– На Поклову хосю зенитися.
– Молодець. – Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара – плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю… її ріднесеньку… Тут Гафійка захлинулася власними думками – і риданнями.
– Цюєс, цюєс, – не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, – а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?
– Ні. Нічого вона мені не казала. – Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. – Просто знаю, і все. Воно й на краще, – вже сама до себе промовила вона. – Орися – не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!
– Сцьо?
– Пусте. – Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив – прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.
Вони підпалили хату.
Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки… Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!
Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос – тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, – куди вони кинули її, у вогонь? – і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.
– Господи помилуй! – приніс вітер услід за чадом.
Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років – ще молода. Чому Він не помилував її?
Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час – хвилю чи вічність – дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога… що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.
– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді – їхній Господь. А я… я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.
Частина 1
Глава 1
Селище міського типу Вишневе,
Києво-Святошинський район, червень 2007 року
Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів – «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами – навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала – буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло, змушуючи резонувати келихи в сервантах та розморені від спеки людські тіла. На якусь мить Тамара навіть пошкодувала, що залишає це привітне містечко, яке дивним чином суміщає чарівливу неквапливість провінції з шаленим ритмом та амбіціями столиці. Ходили чутки, що за кілька років Вишневе цілком офіційно увійде до складу Києва, але чекати Тома не могла. Вона й так провела тут більше часу, аніж планувала. З її роботою все-таки краще перебувати в сяючому оточенні Вогнів Великого Міста. Принаймні, іногороднім клієнтам легше винайняти номер у столичному готелі, аніж знайти, де зупинитися в селищі міського типу, яке зроду-віку не було ані курортом, ані місцем паломництва спраглих до архітектурної краси туристів.
Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:
– Хтось помер?
– Ні, – як правило, озиваються на тому кінці дроту.
– То зателефонуйте зранку.
На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки – так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ – о третій ночі! – щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над… гм… гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює – стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:
– Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!
Дядько радісно затараторив – а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103»[3] – і втішений громадянин відключився – напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував – отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі – себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, – де там! Адже вона – тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» – так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго… За роботу Тома брала тільки грошима – її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар – ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає – того немає, а які вже гостинці їй возили – то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей – візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень – ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?
За роздумами Тома встигла прийняти душ, одягнути чорну блузу з довгими шифоновими рукавами і тепер, ретельно фарбуючи очі – прийом мав розпочатися лише за годину, хоча ніколи не знаєш, як воно вийде насправді, – продовжувала розмірковувати над причинами свого кепського настрою. Звичайні пояснення на кшталт «не з тої ноги встала» тут не проходили, сон, який вона бачила цієї ночі, хоч і не був аж надто добрим, являв собою звичайне попередження про речі не вельми приємні, але ніяк не смертельні і, що найголовніше, поправні. День видався чудовим, хіба що трохи більш спекотним, аніж те годилося б для початку червня, однак Тамара добре переносила жарінь, принаймні доки та не сягала критичної межі в тридцять п’ять градусів. Син подався на синє Чорне море в супроводі бабусі, і Тома нарешті могла відпочити від тої білявої дзиґи в окулярах, від схожого на кулеметні черги безперервного стукотіння по клавіатурі, від косих поглядів учителів і зляканого перешіптування у неї за спиною. І чи могла вона винуватити нещасних педагогів? Останнє «ноу-хау» Іванка – ціла серія гіпертонічних кризів у викладача англійської мови, усього їх було щось п’ять за тиждень, влаштована добрим хлопчиком лише тому, що його друзяки-лобуряки не підготувалися як слід до контрольної роботи, – не лізло вже ні в які ворота. «Швидка» їздила до школи щоранку, наче на підстанцію, і тягала бідного «англійця» сюди-туди, як лантух з половою. Тамара втрачала терпець, намагаючись розтлумачити сину, що дар, який він успадкував від неї, – це як фамільний меч і не можна махати ним навсібіч для забави, бо дуже легко поранитись. За її спиною, а тепер уже й за спиною Івана стояло щонайменше шістнадцять відьомських поколінь – це якщо не рахувати власне її й повірити, що Ванда Любомирська, року народження одна тисяча шістсот тридцять третього, до якої Тамарі вдалося прослідкувати свій родовід, була найпершою з них (що вельми сумнівно). Та замість виправдань чи хоча б пояснень Іванко бурмотів без упину: «Ма, ну я ж не для себе». Не так легко бути потомственим чаклуном у дванадцять років та ще й у дуже середній школі, щоправда, прикрашеній назвою «ліцей», – це вам не Гаррі Поттер з його платформою номер дев’ять і три чверті, Гоґвортським експресом і Гоґвортською школою чарів і чаклунства. Це цілком реальний, в міру хуліганистий, гарненький хлопчисько з незвичайними здібностями, який заради дружби готовий на все. Втім, після літніх канікул Іванко нарешті буде вчитися у справжньому ліцеї, а спробує ще раз підтримати приятелів таким чином – дістане від неї на горіхи, і тепер уже не тільки на словах. За це не варто перейматися.
Тома пірнула в свою улюблену чорну спідницю, довгу та вишукану, радісно відзначивши, що знову трохи схудла, аж тут її хребтом побіг неприємний морозець. Це був уже не просто настрій, а передчуття – у чому різниця, вона знала дуже добре. І це було лихе передчуття – бо від хорошого у мурашок, які гасають шкірою, не буває крижаних лапок. Тамара увійшла до кімнати, де приймала клієнтів, запалила свічки, огляділася – передчуття не зникало, але й не підсилювалося; холодок завмер собі між лопатками, ніби там і жив.
От паскудство.
Руки звично потягнулися до карт – захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури… Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, – маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.
– Доброго ранку, – привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.
– Ви пані Сотник?
– Тамара Олександрівна. А ви?
– Що я? – Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.
– Як вас звуть?
– А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!
– Ваше ім’я?
– Мені хотілося б… ні, я наполягаю на повній конфі… ден… ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я…
– Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?
– Звертання, імена – який це мотлох, – зі знанням справи махнула рукою сіра. – Усі ці назви, самоназви – ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?
Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.
– Ні, не згодна.
– То ви відьма чи ні? – крякнула жіночка.
– Так, потомствена. Що ще вас цікавить?
– А де ваш знак?
– Де мій що?..
– Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому – чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно – відьма!».
– Оригінально, – мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. – Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?
– Ні. – Сіра набрала повні груди повітря – це, вочевидь, додало їй рішучості – й видихнула: – То я можу нарешті увійти?
– Якби могли, то вже увійшли б.
– А це що значить?
– Лише те, що я сказала.
– Ну гаразд, гаразд. – Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. – Мене… моє ім’я, ну, скажімо… Лариса.
– Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?
– Я мушу говорити про це на порозі?
– Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?
– О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?
Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:
– Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?
– Ким?
Терплячість – моя чеснота.
– Не ким, а чим. Телефоном.
– Вашим?
– Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.
– А до чого тут президент? У вас зайнято було.
– Довго?
– Що довго?
Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.
– Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.
Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька – той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так – проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.
– І що ви хочете від мене? – без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.
– Хіба не зрозуміло?
– Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.
– Я хочу, щоби ви її знищили, – зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: – Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!
– Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію – адже чоловік до вас повернувся.
– Він живе зі мною тільки заради дітей, – схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її – таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.
– І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?
– А хіба ні?
Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.
– Не впевнена. На мою думку…
– Тоді, – перебила її Лара, – нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться – страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді…
– Стривайте-но, шановна, – льодяним голосом зупинила її Тамара. – Для чого ви мені все це розписуєте? Ви будинком не помилилися? Хіба на моєму написано «кілер»?
Ранкова гостя замовкла в своєму кріслі, з очікуванням дивлячись на хазяйку.
– Ну ось що, Лізо, – втомлено мовила Тома, – нікого я вбивати, звісно, не буду – тим більше що дівчина, про яку ви говорите, абсолютно ні в чому не винна. Хіба в тому, що у вашого мужа склероз і він забув сказати їй, що жонатий. Таке трапляється. Щойно дізнавшись про цю забудькуватість, вона вказала йому на двері, так що нищити її я б не стала – інша панна могла б виявитися не такою високоморальною. Тому…
– Звідки ви знаєте, як мене звуть? Віра Охрімівна сказала?
– Ваша тітка на цю тему зі мною не говорила. – На лиці Єлизавети ясно читалося, що вона не вірить жодному слову, та Тамарі було плювати. – Я ворожка, забули? А якщо вам аж так кортить когось убити, то для розминки ми можемо почати з вашого чоловіка, як більш підходящої кандидатури. Спочатку, як ви й забажали, у нього вилізе волосся на голові – щоправда, його там не так багато, та все одно приємно. Потім…
– Ні! Що ви таке мелете?! – Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. – Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я…
– …Я, я, я. Ну звісно. – Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». – А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!
Гостя пополотніла.
– Цього не знала навіть тьотя Віра.
– Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю… її звуть Оля, правда ж? – так-от, що це несправедливо – карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.
Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:
– Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.
– Дуже смішно, – мляво прокоментувала Тамара.
– Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви – черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.
Сказала жінка, замовляючи вбивство.
– Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.
– Стривайте, – Тамара зітхнула. – Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.
– О… що ж… я не знаю, як вам і дякувати!
– Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю – ціна висока.
– Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі… Ціна не має значення. Коли до вас прийти?
Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.
– На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?
– Так, – квапливо погодилася сіра. – Що мені з собою взяти?
– Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.
– А від неї що принести?
Та що хочеш, однаково викину.
– Маєте її знімок?
– І не один, – гордо повідала радикальна відвідувачка.
– Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.
– А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.
– Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.
– Добре, добре, як скажете. – Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, – справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок – у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію – втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, – так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.
– Таак. Гаапілька ка-ала, я іі не баців.
Дівчина зітхнула. Та бог з ним, яке має значення, що він скаже, так чи інакше, вона вже буде далеко – так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться… себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди – ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.
Тому що вона не буде такою доброю, як мама.
Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце… Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили – біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом – років п’ять… Гафійка ще раз зиркнула на хлопця – ні, менше. Років зо три. Часу немає – ані в неї, ані в нього.
– Тобі батько велів женитися? – прямо спитала вона. Той кивнув.
– Ка-али, ожене.
– Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.
– Овва, не бели! А як тато звеляць?
– А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися – хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?
– На Поклову хосю зенитися.
– Молодець. – Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара – плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю… її ріднесеньку… Тут Гафійка захлинулася власними думками – і риданнями.
– Цюєс, цюєс, – не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, – а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?
– Ні. Нічого вона мені не казала. – Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. – Просто знаю, і все. Воно й на краще, – вже сама до себе промовила вона. – Орися – не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!
– Сцьо?
– Пусте. – Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив – прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.
Вони підпалили хату.
Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки… Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!
Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос – тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, – куди вони кинули її, у вогонь? – і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.
– Господи помилуй! – приніс вітер услід за чадом.
Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років – ще молода. Чому Він не помилував її?
Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час – хвилю чи вічність – дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога… що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.
– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді – їхній Господь. А я… я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.
Частина 1
Глава 1
Що таке видіння і як з ним боротися
Провість – це дурниця; ніяких провістей не буває. Доля не шле нам вісників – для цього вона достатньо мудра або достатньо жорстока.
Оскар Уайльд
Селище міського типу Вишневе,
Києво-Святошинський район, червень 2007 року
Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів – «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами – навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала – буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло, змушуючи резонувати келихи в сервантах та розморені від спеки людські тіла. На якусь мить Тамара навіть пошкодувала, що залишає це привітне містечко, яке дивним чином суміщає чарівливу неквапливість провінції з шаленим ритмом та амбіціями столиці. Ходили чутки, що за кілька років Вишневе цілком офіційно увійде до складу Києва, але чекати Тома не могла. Вона й так провела тут більше часу, аніж планувала. З її роботою все-таки краще перебувати в сяючому оточенні Вогнів Великого Міста. Принаймні, іногороднім клієнтам легше винайняти номер у столичному готелі, аніж знайти, де зупинитися в селищі міського типу, яке зроду-віку не було ані курортом, ані місцем паломництва спраглих до архітектурної краси туристів.
Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:
– Хтось помер?
– Ні, – як правило, озиваються на тому кінці дроту.
– То зателефонуйте зранку.
На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки – так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ – о третій ночі! – щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над… гм… гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює – стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:
– Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!
Дядько радісно затараторив – а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103»[3] – і втішений громадянин відключився – напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував – отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі – себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, – де там! Адже вона – тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» – так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго… За роботу Тома брала тільки грошима – її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар – ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає – того немає, а які вже гостинці їй возили – то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей – візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень – ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?
За роздумами Тома встигла прийняти душ, одягнути чорну блузу з довгими шифоновими рукавами і тепер, ретельно фарбуючи очі – прийом мав розпочатися лише за годину, хоча ніколи не знаєш, як воно вийде насправді, – продовжувала розмірковувати над причинами свого кепського настрою. Звичайні пояснення на кшталт «не з тої ноги встала» тут не проходили, сон, який вона бачила цієї ночі, хоч і не був аж надто добрим, являв собою звичайне попередження про речі не вельми приємні, але ніяк не смертельні і, що найголовніше, поправні. День видався чудовим, хіба що трохи більш спекотним, аніж те годилося б для початку червня, однак Тамара добре переносила жарінь, принаймні доки та не сягала критичної межі в тридцять п’ять градусів. Син подався на синє Чорне море в супроводі бабусі, і Тома нарешті могла відпочити від тої білявої дзиґи в окулярах, від схожого на кулеметні черги безперервного стукотіння по клавіатурі, від косих поглядів учителів і зляканого перешіптування у неї за спиною. І чи могла вона винуватити нещасних педагогів? Останнє «ноу-хау» Іванка – ціла серія гіпертонічних кризів у викладача англійської мови, усього їх було щось п’ять за тиждень, влаштована добрим хлопчиком лише тому, що його друзяки-лобуряки не підготувалися як слід до контрольної роботи, – не лізло вже ні в які ворота. «Швидка» їздила до школи щоранку, наче на підстанцію, і тягала бідного «англійця» сюди-туди, як лантух з половою. Тамара втрачала терпець, намагаючись розтлумачити сину, що дар, який він успадкував від неї, – це як фамільний меч і не можна махати ним навсібіч для забави, бо дуже легко поранитись. За її спиною, а тепер уже й за спиною Івана стояло щонайменше шістнадцять відьомських поколінь – це якщо не рахувати власне її й повірити, що Ванда Любомирська, року народження одна тисяча шістсот тридцять третього, до якої Тамарі вдалося прослідкувати свій родовід, була найпершою з них (що вельми сумнівно). Та замість виправдань чи хоча б пояснень Іванко бурмотів без упину: «Ма, ну я ж не для себе». Не так легко бути потомственим чаклуном у дванадцять років та ще й у дуже середній школі, щоправда, прикрашеній назвою «ліцей», – це вам не Гаррі Поттер з його платформою номер дев’ять і три чверті, Гоґвортським експресом і Гоґвортською школою чарів і чаклунства. Це цілком реальний, в міру хуліганистий, гарненький хлопчисько з незвичайними здібностями, який заради дружби готовий на все. Втім, після літніх канікул Іванко нарешті буде вчитися у справжньому ліцеї, а спробує ще раз підтримати приятелів таким чином – дістане від неї на горіхи, і тепер уже не тільки на словах. За це не варто перейматися.
Тома пірнула в свою улюблену чорну спідницю, довгу та вишукану, радісно відзначивши, що знову трохи схудла, аж тут її хребтом побіг неприємний морозець. Це був уже не просто настрій, а передчуття – у чому різниця, вона знала дуже добре. І це було лихе передчуття – бо від хорошого у мурашок, які гасають шкірою, не буває крижаних лапок. Тамара увійшла до кімнати, де приймала клієнтів, запалила свічки, огляділася – передчуття не зникало, але й не підсилювалося; холодок завмер собі між лопатками, ніби там і жив.
От паскудство.
Руки звично потягнулися до карт – захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури… Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, – маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.
– Доброго ранку, – привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.
– Ви пані Сотник?
– Тамара Олександрівна. А ви?
– Що я? – Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.
– Як вас звуть?
– А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!
– Ваше ім’я?
– Мені хотілося б… ні, я наполягаю на повній конфі… ден… ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я…
– Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?
– Звертання, імена – який це мотлох, – зі знанням справи махнула рукою сіра. – Усі ці назви, самоназви – ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?
Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.
– Ні, не згодна.
– То ви відьма чи ні? – крякнула жіночка.
– Так, потомствена. Що ще вас цікавить?
– А де ваш знак?
– Де мій що?..
– Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому – чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно – відьма!».
– Оригінально, – мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. – Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?
– Ні. – Сіра набрала повні груди повітря – це, вочевидь, додало їй рішучості – й видихнула: – То я можу нарешті увійти?
– Якби могли, то вже увійшли б.
– А це що значить?
– Лише те, що я сказала.
– Ну гаразд, гаразд. – Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. – Мене… моє ім’я, ну, скажімо… Лариса.
– Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?
– Я мушу говорити про це на порозі?
– Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?
– О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?
Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:
– Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?
– Ким?
Терплячість – моя чеснота.
– Не ким, а чим. Телефоном.
– Вашим?
– Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.
– А до чого тут президент? У вас зайнято було.
– Довго?
– Що довго?
Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.
– Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.
Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька – той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так – проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.
– І що ви хочете від мене? – без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.
– Хіба не зрозуміло?
– Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.
– Я хочу, щоби ви її знищили, – зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: – Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!
– Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію – адже чоловік до вас повернувся.
– Він живе зі мною тільки заради дітей, – схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її – таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.
– І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?
– А хіба ні?
Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.
– Не впевнена. На мою думку…
– Тоді, – перебила її Лара, – нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться – страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді…
– Стривайте-но, шановна, – льодяним голосом зупинила її Тамара. – Для чого ви мені все це розписуєте? Ви будинком не помилилися? Хіба на моєму написано «кілер»?
Ранкова гостя замовкла в своєму кріслі, з очікуванням дивлячись на хазяйку.
– Ну ось що, Лізо, – втомлено мовила Тома, – нікого я вбивати, звісно, не буду – тим більше що дівчина, про яку ви говорите, абсолютно ні в чому не винна. Хіба в тому, що у вашого мужа склероз і він забув сказати їй, що жонатий. Таке трапляється. Щойно дізнавшись про цю забудькуватість, вона вказала йому на двері, так що нищити її я б не стала – інша панна могла б виявитися не такою високоморальною. Тому…
– Звідки ви знаєте, як мене звуть? Віра Охрімівна сказала?
– Ваша тітка на цю тему зі мною не говорила. – На лиці Єлизавети ясно читалося, що вона не вірить жодному слову, та Тамарі було плювати. – Я ворожка, забули? А якщо вам аж так кортить когось убити, то для розминки ми можемо почати з вашого чоловіка, як більш підходящої кандидатури. Спочатку, як ви й забажали, у нього вилізе волосся на голові – щоправда, його там не так багато, та все одно приємно. Потім…
– Ні! Що ви таке мелете?! – Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. – Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я…
– …Я, я, я. Ну звісно. – Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». – А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!
Гостя пополотніла.
– Цього не знала навіть тьотя Віра.
– Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю… її звуть Оля, правда ж? – так-от, що це несправедливо – карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.
Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:
– Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.
– Дуже смішно, – мляво прокоментувала Тамара.
– Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви – черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.
Сказала жінка, замовляючи вбивство.
– Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.
– Стривайте, – Тамара зітхнула. – Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.
– О… що ж… я не знаю, як вам і дякувати!
– Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю – ціна висока.
– Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі… Ціна не має значення. Коли до вас прийти?
Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.
– На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?
– Так, – квапливо погодилася сіра. – Що мені з собою взяти?
– Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.
– А від неї що принести?
Та що хочеш, однаково викину.
– Маєте її знімок?
– І не один, – гордо повідала радикальна відвідувачка.
– Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.
– А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.
– Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.
– Добре, добре, як скажете. – Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, – справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок – у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію – втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, – так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.