Страница:
За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він – Грубий Ліс.
– Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?
– Мене ж тоді не було…
– А, тож ми без тебе, – згадує Славко.
Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.
Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.
То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.
– Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.
Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.
– Іди сюди! – каже мені.
Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.
– Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…
– Що починалося?
– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.
– А ти звідки знаєш?
– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?
– Ясно.
– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.
– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».
– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..
Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.
– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…
– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.
– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.
– Там?
– Там.
– За шламбоном? – перепитую я.
Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.
За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується – це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.
– Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, – звіряється зі своїм планом Славко. – Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…
– А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» – вирішую я допомогти братові.
– І то правда, – погоджується він.
Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто – і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг – не луг, а болітце серед лісу.
– Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? – нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.
– Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, – спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.
Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.
– Тут залягли, а стріляли туди, – показує на дорогу.
Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», – зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту-ту-ту-ту!.. – це він уміє робити також найкраще з усіх нас.
Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по-копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.
– Стій! – Славко кидається до мене, перехоплює держало й жестом показує зупинитися.
Він стає навколішки й розгрібає землю руками, але, виявляється, під городником скреготнув лише камінь.
– Це могла бути і граната, не обов’язково одразу ще один наган, – каже він, сопучи від збудження. – Ніхто тут наганів не розкидав. А гранати могли…
– Нічого собі. Що – німецька?
– Могла бути й німецька. Така з довгою ручкою, знаєш?.. Вони часто не розривалися.
Ми ще трохи покопали по черзі, просто пошпирхали землю, але безуспішно: одні корінці і жолуді, якщо не рахувати ще одного каменя. Хоча це ще також питання, де ці камені тут узялися. Не інакше, коли сошу клали, хтось закинув їх аж у ліс.
– Йдемо тоді, покопаємо, де німці… – Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.
«Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.
– Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.
Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.
Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.
– Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.
– Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?
Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.
– Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.
– Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.
– Не знаю, може, й там були робашливі…
Але Славко не дає мені договорити.
– Диви, диви!
На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.
– Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.
Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.
Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.
У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.
Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво-мідним боком.
– Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.
– Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.
– Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?
– А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.
– На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.
– А на Матівеччині?..
– Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.
– Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.
– Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.
Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.
– Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.
– Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…
– Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.
– Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.
Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.
Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.
Того дня я тричі робив записи у щоденнику.
Зранку: «Ранокчудовий – теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».
Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось-ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».
Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648—1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу – «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +9 – це поки що найвища температура цього року і цієї весни».
Матівеччина
– Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?
– Мене ж тоді не було…
– А, тож ми без тебе, – згадує Славко.
Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.
Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.
То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.
– Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.
Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.
– Іди сюди! – каже мені.
Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.
– Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…
– Що починалося?
– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.
– А ти звідки знаєш?
– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?
– Ясно.
– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.
– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».
– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..
Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.
– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…
– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.
– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.
– Там?
– Там.
– За шламбоном? – перепитую я.
Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.
За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується – це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.
– Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, – звіряється зі своїм планом Славко. – Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…
– А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» – вирішую я допомогти братові.
– І то правда, – погоджується він.
Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто – і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг – не луг, а болітце серед лісу.
– Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? – нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.
– Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, – спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.
Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.
– Тут залягли, а стріляли туди, – показує на дорогу.
Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», – зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту-ту-ту-ту!.. – це він уміє робити також найкраще з усіх нас.
Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по-копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.
– Стій! – Славко кидається до мене, перехоплює держало й жестом показує зупинитися.
Він стає навколішки й розгрібає землю руками, але, виявляється, під городником скреготнув лише камінь.
– Це могла бути і граната, не обов’язково одразу ще один наган, – каже він, сопучи від збудження. – Ніхто тут наганів не розкидав. А гранати могли…
– Нічого собі. Що – німецька?
– Могла бути й німецька. Така з довгою ручкою, знаєш?.. Вони часто не розривалися.
Ми ще трохи покопали по черзі, просто пошпирхали землю, але безуспішно: одні корінці і жолуді, якщо не рахувати ще одного каменя. Хоча це ще також питання, де ці камені тут узялися. Не інакше, коли сошу клали, хтось закинув їх аж у ліс.
– Йдемо тоді, покопаємо, де німці… – Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.
«Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.
– Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.
Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.
Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.
– Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.
– Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?
Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.
– Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.
– Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.
– Не знаю, може, й там були робашливі…
Але Славко не дає мені договорити.
– Диви, диви!
На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.
– Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.
Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.
– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.
Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.
У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.
Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво-мідним боком.
– Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.
– Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.
– Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?
– А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.
– На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.
– А на Матівеччині?..
– Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.
– Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.
– Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.
Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.
– Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.
– Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…
– Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.
– Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.
Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.
Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.
Того дня я тричі робив записи у щоденнику.
Зранку: «Ранокчудовий – теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».
Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось-ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».
Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648—1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу – «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +9 – це поки що найвища температура цього року і цієї весни».
Матівеччина
Коли ми доходимо до Зарізаного – так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом – Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті-решт настало, сприяє розвою всього живого.
– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.
– Будеш носитися?
– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.
Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.
Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.
Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.
Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом – Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.
Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.
Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.
За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.
– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.
Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…
Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.
– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.
Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.
Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.
Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.
Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.
Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.
Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.
А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.
Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.
Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…
– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.
А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.
– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.
Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…
– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.
Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…
– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.
– Будеш носитися?
– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.
Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.
Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.
Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.
Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом – Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.
Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.
Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.
За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.
– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.
Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…
Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.
– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.
Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.
Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.
Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.
Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.
Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.
Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.
А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.
Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.
Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…
– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.
А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.
– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.
Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…
– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.
Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…