Страница:
Олександр Вільчинський
Останній герой
Повернення – куди? Кому і з ким вертати?
Але коли іще раз програна війна,
Глухе коріння рве холонуча лопата…
Іще не вмерла… ця… ну, як її… Вона.
Тарас Федюк. Закопування зброї
Колючка, гущина кольору. Червоне сонце плутає дроти… Десь далеко останній партизан тисне на гашетку. Мізки бризнули на вишиванку. «Курилася доріженька, Журилася дівчинонька…» Ну да, канєшна.
З цього місця якраз і варто було б поміркувати про діло…
Андрій Охрімович. Нерви ланцюга
1. Вільний, бо живий
І у важкі часи бувають щасливі дні і бувають щасливі ночі. Але якщо за день мусиш тільки й того що втискати око у шпарину між дошками, до безконечності чистити трофейного парабелума чи просто дрімати зверху на сіні у замкненій знадвору причепі, гортаючи поруділий від часу зшиток «Ілюстрованого журналу для молодіжи» за тридцять п’ятий рік, що його наша мати дивом зберегла впродовж усіх цих років, і в очікування сутінків прислухатися до кожного підозрілого голосу чи звуку з вулиці, то по-справжньому щасливими можуть бути тільки ночі.
Проте у червні ночі короткі, а зустрічі з коханою іще коротші. За тих два тижні, відколи я вернувся і знайшов Улянку розшукав її у Крем’янці, в хатині під горою Черче, де вона квартирувала у старої глухонімої полячки, тих зустрічей було всього кілька, і кожна – як остання… А минулої ночі я знову ходив до міста, й ми з Улею знову заблукали у передсвітанковому тумані між сіножатями над тихою Іквою. І у мене вже не було густої бороди, що під час першої нашої зустрічі так налякала її, але яка, як я вважав, начеб маскувала мене під почаївського монаха. Її я згодом підтяв, а потім і зовсім поголив, залишивши тільки вуса.
А нині вдосвіта мав нагоду переконатися, що фортуна ще таки не остаточно відвернулася від мене – це вже коли вертався з міста від Улі. Ще як минав полями Катеринівку, почало світати, а за Пищатинами, коли на горбах показався наш ліс і вже майже розвиднілося, я ледве встиг перебігти дорогу й, зачувши гурчання машини, залягти у рові, коли із-за горбка вилетів брудно-зелений «віліс». Того ранку я ще не був готовий до зустрічі з гарнізонниками й дякував Богові, що пронесло, коли машина промчала повз мене на північ, горохкочучи бруківкою, що її за рік чи два до війни тут, на східному прикордонні, ще встигли прокласти поляки.
За гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевне, цілу ніч десь гульбарили. Осміліли тепер вояки, відзначив я подумки цей прикрий для себе факт. Прикрий, але очевидний. А раніше менше ніж ротою у поля не вилазили… «Осміліли, щурі!..» – повторив я услід «вілісові», аби хоч якось виправдати своє лежання у фосі, стараючись виплюнути цю фразу, як робив це Віллі, але так, як у колишнього піхотинця, у мене все одно не виходило.
Армійський «віліс» нагадав мені про мого Віллі, колишнього вояка вермахту, іще недавно військовополоненого, якого я звечора залишив спати у копиці сіна на Жидівському Лузі, якраз на межі між двома селами. За десять метрів ліс, про всяк випадок. Я сподівався, йому там добре спалося. Побачимо, як він буде стелити мені, коли доберемося до Баварії. Він і пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес. З цього приводу ми й докінчили тоді ту каламуть, що вважалася самогонкою і що її мій новий знайомий десь перед тим виміняв у добрих людей з посьолка за цвяхи, які поцупив на шахті.
І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт, як у відомого композитора. Про це він мені сам сказав, коли ми на ящиках за іржавою вагонеткою цмулили тоді ту сивуху. Вже одинадцять років Віллі годував вошей і бліх у савітському полоні, навряд чи хто довше за нього й протримався. До того ж він не мав одного ока, яке, за його словами, вибили конвоїри, коли одного разу почали бити його прикладами й ногами, втоптуючи у грузьку багнисту породу біля терикона. Він і зараз точно не знає, за що… Напевне, як завжди у таких випадках, щось там на шахті трапилося, а списали на німця…
На той момент, коли нас звела доля за збиранням об’їдків у робітничій їдальні, він уже цілком утратив віру, що його хоч коли-небудь відпустять додому. Бо ж ще рік тому, у квітні, після указу про амністію по смерті Сталіна, територію шахти залишили останні військовополонені румуни й німці. З німців залишилося тільки двоє – Віллі й ще один стариган.
Начальство це пояснювало тим, що, мовляв, у них дуже вже рідкісні маркшейдерські спеціальності плюс висока кваліфікація і що народне господарство страни савєтов обійтися без них поки що не може. Відтак уже й рік минув, як відкинув копита вусатий, а цих двох і досі водили під конвоєм на шахту. Правда, траплялося, відпускали й без охорони. А коли Віллі нарешті відважився на втечу, той інший сказав, що вже старий утікати, й залишився.
До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати – безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу – все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.
Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому, що родом із Західної України і що у нас там ще й досі воюють. Віллі сказав, що дещо чув про нашу боротьбу. А коли я візьми й бовкни, що скоро, напевне, буду робити звідси ноги назад додому, він, не роздумуючи, напросився йти зі мною.
Сказав, що вийти з шахти для нього не проблема. Вже пізніше я зрозумів, що, можливо, наша зустріч була для нього останнім шансом, але тоді, пам’ятаю, така перспектива мене зовсім не втішила. Ще мені на додачу німаки бракувало, подумав я тоді, але колишньому піхотинцеві не сказав нічого…
А вже тепер, тієї ночі, коли через стільки років я вперше переступив поріг рідної хати і коли сказав матері, що вернувся не сам, то у неї ледь гладущик з рук не випав. Перше, що вона тоді подумала, як пізніше зізналася, що я на тих Донбасах оженився й нині привіз із собою жінку. Коли ж почула про німця, то ще раз здивувалася. Питань, звичайно, не поменшало, і я, як міг, її заспокоював.
Потім я привів із саду Віллі, і тоді, здається, у моєї мами він також викликав співчуття. Довгорукий, худий, як патик, оброслий, як і я, обдертий, до того ж одноокий, з потворною глибоко запалою повікою, бо свою саморобну пов’язку у дорозі загубив… Мама відразу посадила нас за стіл. Аж тоді я нарешті запитав про Улю, і моє серце враз начеб стиснулося, як це буває, коли готуєш себе до найгіршого, але мати, підливаючи Віллі молока, заспокоїла мене, що в Улі все склалося добре.
Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, як ми тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір.
Після неймовірно важких, виснажливих весни й літа сорок шостого з майже безперервними боями, рейдами у Галичину й на Поділля, сповненими численних жертв, зрад і врешті-решт невдач, коли до нашої боївки дійшов наказ легалізуватися і я став перед нелегким вибором, чи й далі залишатися у цьому лісі самотнім вовком, як Яворенко і ті, що пішли за ним, й рано чи пізно загинути смертю героя або податися десь на схід чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках – щедрий рум’янець і де-не-де, ближче до перенісся, – ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.
Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє-троє – не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет-пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.
І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше – вже на західному Донбасі під Павлоградом – ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.
Сни не раз начеб повертали мене до того вечора, коли ми прощалися з Улянкою. Я вже стояв за ворітьми, й ми клялися бути вірними одне одному, любити й чекати. Тільки у сні я чомусь ніяк не міг роздивитися її обличчя. А ще якось снилося, що ми зустрілися знову у Чорному Лісі на Ставках, де був наш табір навесні сорок третього. То був наш перший табір, хоч тоді Улянка не могла там бути, бо взагалі ще була дитиною.
Відтоді минуло десять і ще рік… І сім років, відколи я подався на схід, отримавши наказ легалізуватися. І от повернувся додому, коли мене вже тут не чекали. Навіть в очах матері було більше страху, ніж радості, коли серед ночі я переступив поріг рідної хати.
– Олексику, сину!
– Мамо!
– Сину, сину… – тільки й промовляла мати, обливаючись слізьми.
– Та живий я ще, мамо, не плачте, – пробував її заспокоїти.
– Ой, Господи, я молилася день і ніч за тебе, – плакала мати у мене на плечі. – А тепер що буде?!
«Нічого, ми ще побачимо, що і куди…» – відповів я подумки матері, але вголос нічого не сказав, це її ще більше б налякало.
У двох словах, опускаючи деталі, які, на мою думку, були їй ні до чого, я розповів матері про свої шляхи-дороги і про те, що там, де я був більшість з цих років, а занесло мене аж під Ростов, далі бути вже не міг.
Фальшиві документи, що ними випадок допоміг мені розжитися ще в Одесі, прикрили тільки на якийсь час. Увихаючись вантажником у порту, я зійшовся з місцевими босяками. Ввечері коло пивниці допоміг одному хлопчині відбиватися, коли на нього насідало троє; і хоч нам обом потім дісталося, але ті троє таки відступили.
Як виявилося, той хлопець насправді був звичайною «шісткою» в шайці кишенькових злодіїв і троє роботяг хотіли йому надавати справді за діло, і якби мені це було відомо із самого початку, я, може, й не поліз би. Зате босяки визнали в мені бійця, і я ледь не став членом їхньої шайки. Мої нові знайомі допомогли мені й з документами, і хоч, можливо, здогадувалися, хто я (видавав акцент і вимова западенця, що їх на початках ніяк не міг позбутися), проте вдавали, що це їх не дуже обходить. І все ж я вирішив не чекати, поки вони здадуть мене енкаведешникам, бо ж насправді між нами була прірва і у мене не було довіри до цих одеських фраєрів.
Звичайно, нічого з цього я матері не розповідав, за винятком того, що голод сорок сьомого, влаштований савітами в Центральній Україні, зачепив і південь, і той одеський присілок, у якому я тоді опинився, й погнав мене далі на схід. Але мати й сама про це знала, бо ж гнані голодом у Західну Україну, де колгоспів тоді ще не було, люди із-за Збруча і в нашому селі щодня просили хліба, визбирали й поїли не лише всю гнилу картоплю, а й лушпайки з картоплі по навколишніх глиняниках.
Найдовше я працював на відбудові шахти, трудився, можна сказати, лише за харчі. Таких, як я – прибульців «нізвідки», – там було до десятка, але щоб не видати себе, я намагався спілкуватися з іншими якомога рідше. Так я ледь не став шахтарем. Якби залишився, то, напевне, так і було би, і багато хто так і зробив, але закортіло спробувати ще чогось іншого. Почув я, що можна непогано влаштуватися у якусь риболовецьку артіль на Азові. Відтак спробував і рибальського щастя в артілі під Таганрогом. Тягав сіті кілька сезонів поспіль… Саме там урешті-решт і зацікавилося мною місцеве енкаведе.
Голова тієї артілі, куди я влаштувався простим рибалкою, добра душа, сам із кубанських українців, фронтовик, попередив, що до нього вже заходили й розпитували про мене: хто та звідки? Він їм сказав, що, мовляв, хахол з-під Одеси, та й годі, хоч, звичайно, сам він, мабуть, таки здогадувався, хто я можу бути, але, як мені здалося, цей кубанець щиро співчував нам.
Можливо, ще день-два, і вони мене взяли б. Але я вирішив не чекати і того ж вечора – на товарняк і через ніч перед світанком уже стрибав з потяга, що пригальмовував перед якоюсь степовою станційкою аж на західному Донбасі. Відтак, я ще пробував зачепитися у містечку Павлоград, навіть хотів було знову податися на шахту. Але у ті дні там, в одній із штолень, якраз трапилася аварія, завалило до півсотні людей, і це врятувало мене від поквапливого рішення. Не хотілося гинути ні за цапову душу, вже ліпше від кулі, аніж щоб десь під землею придушило брилою, як хробака.
Може, саме тоді в мене й визріло остаточне бажання вертатися у рідний ліс… Постійний голод і туга. Затяжна, собача туга. За своєю землею, за людьми, за матір’ю і братом. Але, звичайно, не тільки за ними.
…І коли я запитав про Улю, мати також це зрозуміла. Мені здалося, що вона сприйняла моє запитання навіть з якоюсь радістю чи то надією, хоча навряд чи й сама могла це пояснити.
Тієї ночі при погашеній лямпі, перед тим завівши колишнього піхотинця у причепу на сіно, ми проговорили з матір’ю майже до світанку. Вона розповідала про ті звірства, що творили рускі з нашими людьми. Про вивезених і виселених. Про зґвалтованих дівчат і замордованих хлопців, про тих, кого я знав; із них тепер майже нікого не залишилося…
Уже років зо три, як усе поволі вляглося. Відтоді, як братів Шумських, Михася й Миколу, а я їх добре знав, хоч вони були навіть молодшими за мене, кинули перед школою з відрізаними органами, після того вже більше нікого з лісу не привозили. Тоді ж червонопогонники закидали гранатами дві нібито свіжі криївки на Матвієвеччині, які, втім, виявилися порожніми. Але минулої осені відразу у двох селах – Нападівці і Вербівці – хтось підняв синьо-жовті прапори над сільрадами. То знову нагнали гарнізонників, і знову пішли облави й труски. У Вербівці заарештували трьох, серед них навіть одного, який із фронту вернувся. А у Нападівці місцевий дурник Коля зняв того прапора і їздив із ним вдовж села на коні, то забрали не лише Колю, що більше його ніхто не бачив, а й навіть того коня…
Може, мати вважала, що відговорює мене залишатися тут, бо того, як мені тут жити далі, не знали ні я, ні вона. Не записуватися ж до колгоспи, куди савіти вже давно всіх позаганяли. У селі вважали (цю легенду ми запустили ще перед «легалізацією»), що ще сорок четвертого я був мобілізований польовим військкоматом і пізніше поліг смертю героя під Кенігсбергом.
Мати навіть отримала підроблену нашими есбістами «похоронку», що пізніше мало б і її врятувати, й таки врятувало, від неминучого примусового виселення на схід за мого старшого брата Василя. Він повів залишки куреня на Карпати. Усіх тих, що відмовилися чи не мали змоги легалізуватися й не були задіяні у підпільній сітці, аби потім через чехи пробувати пробитися на Захід.
Сльози матері, коли запитав про брата, були неминучими. Рештки куреня, які він повів на Карпати, напоролися на засідку під Панасівкою, що на межі з Галичиною. Бій був нерівним, їх оточили, і дуже мало вирвалося з оточення. Серед убитих його не впізнали, але хлопці з лісу ще тоді переказували матері, що й серед тих, хто прорвався, його також не було. Так і нема про нього жодної звістки. І все ж материнське серце підказує, що Василь живий, хоч і тяжко йому дуже.
При згадці про Василя мати знову й знову починала плакати, вже вкотре за ніч. Звичайно, за ці роки вона не стала молодшою. Зовсім посивіла, каже: ночами крутить руки, болить голова. Проте ще якось дає собі раду, хоч до колгоспи не йде, сказала, що нема здоров’я. Насилу відчепилися. Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе.
Тата затовкли коні, ще як ми були малими. Сполохалися й протягнули вздовж вулиці. Відтак мати мала надію на синів, що приведуть невісток, онуків. Але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був серед перших, хто записався до повстанців, він і мене туди привів. Ще як перед німецькою навалою, коли утекли перші савіти і жевріла надія, що, може, німці принесуть нам незалежність, Василь був серед тих, хто для самооборони ділив село на десятки… Але німці, як згодом виявилося, були новими окупантами, й не більше. То тільки у перші дні їхні велосипедисти, що приїхали у село з боку Вікнин, роздавали дітям шоколадки. А потім прийшли інші, які лише те й робили, що забирали й вивозили продукти, худобу і наших хлопців та дівчат на рабську роботу… З того й почалася наша з ними боротьба, а потім знову вернулися ці, але їх ми уже добре знали, звісно, вони також почали забирати й вивозити. І ми з Василем продовжили воювати за Україну.
А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений. Та і що я міг їй сказати: що немарні наші жертви?.. Але хіба ще мало нам горя? Василь би, може, і знайшов якісь слова, я тільки й того, що притулив голову до маминого плеча, як у дитинстві, й мовчав, а потім розповідав, як на півдні ловив у лимані рибу. І це, здається, її трохи заспокоїло…
Брат мав псевдо Шугай, спочатку ми обоє були у Яворенка, а потім він став сотником у курені Крука. Тоді, сім років тому, саме Василь наполіг, аби я легалізувався. Врешті-решт я підкорився наказові, хоч і він, і я вважали, що ще рано було складати зброю, ще можна було б повоювати. Але таких, як ми, залишалося все менше, особливо після загибелі Крука. І нам тільки трохи не вистачило, аби довести до кінця розслідування, хто ж таки його вбив.
Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, – Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.
Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!
Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.
Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.
Проте у червні ночі короткі, а зустрічі з коханою іще коротші. За тих два тижні, відколи я вернувся і знайшов Улянку розшукав її у Крем’янці, в хатині під горою Черче, де вона квартирувала у старої глухонімої полячки, тих зустрічей було всього кілька, і кожна – як остання… А минулої ночі я знову ходив до міста, й ми з Улею знову заблукали у передсвітанковому тумані між сіножатями над тихою Іквою. І у мене вже не було густої бороди, що під час першої нашої зустрічі так налякала її, але яка, як я вважав, начеб маскувала мене під почаївського монаха. Її я згодом підтяв, а потім і зовсім поголив, залишивши тільки вуса.
А нині вдосвіта мав нагоду переконатися, що фортуна ще таки не остаточно відвернулася від мене – це вже коли вертався з міста від Улі. Ще як минав полями Катеринівку, почало світати, а за Пищатинами, коли на горбах показався наш ліс і вже майже розвиднілося, я ледве встиг перебігти дорогу й, зачувши гурчання машини, залягти у рові, коли із-за горбка вилетів брудно-зелений «віліс». Того ранку я ще не був готовий до зустрічі з гарнізонниками й дякував Богові, що пронесло, коли машина промчала повз мене на північ, горохкочучи бруківкою, що її за рік чи два до війни тут, на східному прикордонні, ще встигли прокласти поляки.
За гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевне, цілу ніч десь гульбарили. Осміліли тепер вояки, відзначив я подумки цей прикрий для себе факт. Прикрий, але очевидний. А раніше менше ніж ротою у поля не вилазили… «Осміліли, щурі!..» – повторив я услід «вілісові», аби хоч якось виправдати своє лежання у фосі, стараючись виплюнути цю фразу, як робив це Віллі, але так, як у колишнього піхотинця, у мене все одно не виходило.
Армійський «віліс» нагадав мені про мого Віллі, колишнього вояка вермахту, іще недавно військовополоненого, якого я звечора залишив спати у копиці сіна на Жидівському Лузі, якраз на межі між двома селами. За десять метрів ліс, про всяк випадок. Я сподівався, йому там добре спалося. Побачимо, як він буде стелити мені, коли доберемося до Баварії. Він і пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес. З цього приводу ми й докінчили тоді ту каламуть, що вважалася самогонкою і що її мій новий знайомий десь перед тим виміняв у добрих людей з посьолка за цвяхи, які поцупив на шахті.
І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт, як у відомого композитора. Про це він мені сам сказав, коли ми на ящиках за іржавою вагонеткою цмулили тоді ту сивуху. Вже одинадцять років Віллі годував вошей і бліх у савітському полоні, навряд чи хто довше за нього й протримався. До того ж він не мав одного ока, яке, за його словами, вибили конвоїри, коли одного разу почали бити його прикладами й ногами, втоптуючи у грузьку багнисту породу біля терикона. Він і зараз точно не знає, за що… Напевне, як завжди у таких випадках, щось там на шахті трапилося, а списали на німця…
На той момент, коли нас звела доля за збиранням об’їдків у робітничій їдальні, він уже цілком утратив віру, що його хоч коли-небудь відпустять додому. Бо ж ще рік тому, у квітні, після указу про амністію по смерті Сталіна, територію шахти залишили останні військовополонені румуни й німці. З німців залишилося тільки двоє – Віллі й ще один стариган.
Начальство це пояснювало тим, що, мовляв, у них дуже вже рідкісні маркшейдерські спеціальності плюс висока кваліфікація і що народне господарство страни савєтов обійтися без них поки що не може. Відтак уже й рік минув, як відкинув копита вусатий, а цих двох і досі водили під конвоєм на шахту. Правда, траплялося, відпускали й без охорони. А коли Віллі нарешті відважився на втечу, той інший сказав, що вже старий утікати, й залишився.
До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати – безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу – все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.
Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому, що родом із Західної України і що у нас там ще й досі воюють. Віллі сказав, що дещо чув про нашу боротьбу. А коли я візьми й бовкни, що скоро, напевне, буду робити звідси ноги назад додому, він, не роздумуючи, напросився йти зі мною.
Сказав, що вийти з шахти для нього не проблема. Вже пізніше я зрозумів, що, можливо, наша зустріч була для нього останнім шансом, але тоді, пам’ятаю, така перспектива мене зовсім не втішила. Ще мені на додачу німаки бракувало, подумав я тоді, але колишньому піхотинцеві не сказав нічого…
А вже тепер, тієї ночі, коли через стільки років я вперше переступив поріг рідної хати і коли сказав матері, що вернувся не сам, то у неї ледь гладущик з рук не випав. Перше, що вона тоді подумала, як пізніше зізналася, що я на тих Донбасах оженився й нині привіз із собою жінку. Коли ж почула про німця, то ще раз здивувалася. Питань, звичайно, не поменшало, і я, як міг, її заспокоював.
Потім я привів із саду Віллі, і тоді, здається, у моєї мами він також викликав співчуття. Довгорукий, худий, як патик, оброслий, як і я, обдертий, до того ж одноокий, з потворною глибоко запалою повікою, бо свою саморобну пов’язку у дорозі загубив… Мама відразу посадила нас за стіл. Аж тоді я нарешті запитав про Улю, і моє серце враз начеб стиснулося, як це буває, коли готуєш себе до найгіршого, але мати, підливаючи Віллі молока, заспокоїла мене, що в Улі все склалося добре.
Тоді, сім років тому, коли я залишав цю долину, і наш ліс, і Кіптиху, де ми зимували в останній рік, і ці горбаки, й зручні для засідок і відходів виярки вздовж крем’янецького шляху, Улі не було ще й вісімнадцяти. Вона була ще дитям, як ми тільки починали воювати, і стала нашою найкращою зв’язковою, коли вже не було ніякої надії продовжувати збройний опір.
Після неймовірно важких, виснажливих весни й літа сорок шостого з майже безперервними боями, рейдами у Галичину й на Поділля, сповненими численних жертв, зрад і врешті-решт невдач, коли до нашої боївки дійшов наказ легалізуватися і я став перед нелегким вибором, чи й далі залишатися у цьому лісі самотнім вовком, як Яворенко і ті, що пішли за ним, й рано чи пізно загинути смертю героя або податися десь на схід чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках – щедрий рум’янець і де-не-де, ближче до перенісся, – ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.
Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє-троє – не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет-пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.
І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше – вже на західному Донбасі під Павлоградом – ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.
Сни не раз начеб повертали мене до того вечора, коли ми прощалися з Улянкою. Я вже стояв за ворітьми, й ми клялися бути вірними одне одному, любити й чекати. Тільки у сні я чомусь ніяк не міг роздивитися її обличчя. А ще якось снилося, що ми зустрілися знову у Чорному Лісі на Ставках, де був наш табір навесні сорок третього. То був наш перший табір, хоч тоді Улянка не могла там бути, бо взагалі ще була дитиною.
Відтоді минуло десять і ще рік… І сім років, відколи я подався на схід, отримавши наказ легалізуватися. І от повернувся додому, коли мене вже тут не чекали. Навіть в очах матері було більше страху, ніж радості, коли серед ночі я переступив поріг рідної хати.
– Олексику, сину!
– Мамо!
– Сину, сину… – тільки й промовляла мати, обливаючись слізьми.
– Та живий я ще, мамо, не плачте, – пробував її заспокоїти.
– Ой, Господи, я молилася день і ніч за тебе, – плакала мати у мене на плечі. – А тепер що буде?!
«Нічого, ми ще побачимо, що і куди…» – відповів я подумки матері, але вголос нічого не сказав, це її ще більше б налякало.
У двох словах, опускаючи деталі, які, на мою думку, були їй ні до чого, я розповів матері про свої шляхи-дороги і про те, що там, де я був більшість з цих років, а занесло мене аж під Ростов, далі бути вже не міг.
Фальшиві документи, що ними випадок допоміг мені розжитися ще в Одесі, прикрили тільки на якийсь час. Увихаючись вантажником у порту, я зійшовся з місцевими босяками. Ввечері коло пивниці допоміг одному хлопчині відбиватися, коли на нього насідало троє; і хоч нам обом потім дісталося, але ті троє таки відступили.
Як виявилося, той хлопець насправді був звичайною «шісткою» в шайці кишенькових злодіїв і троє роботяг хотіли йому надавати справді за діло, і якби мені це було відомо із самого початку, я, може, й не поліз би. Зате босяки визнали в мені бійця, і я ледь не став членом їхньої шайки. Мої нові знайомі допомогли мені й з документами, і хоч, можливо, здогадувалися, хто я (видавав акцент і вимова западенця, що їх на початках ніяк не міг позбутися), проте вдавали, що це їх не дуже обходить. І все ж я вирішив не чекати, поки вони здадуть мене енкаведешникам, бо ж насправді між нами була прірва і у мене не було довіри до цих одеських фраєрів.
Звичайно, нічого з цього я матері не розповідав, за винятком того, що голод сорок сьомого, влаштований савітами в Центральній Україні, зачепив і південь, і той одеський присілок, у якому я тоді опинився, й погнав мене далі на схід. Але мати й сама про це знала, бо ж гнані голодом у Західну Україну, де колгоспів тоді ще не було, люди із-за Збруча і в нашому селі щодня просили хліба, визбирали й поїли не лише всю гнилу картоплю, а й лушпайки з картоплі по навколишніх глиняниках.
Найдовше я працював на відбудові шахти, трудився, можна сказати, лише за харчі. Таких, як я – прибульців «нізвідки», – там було до десятка, але щоб не видати себе, я намагався спілкуватися з іншими якомога рідше. Так я ледь не став шахтарем. Якби залишився, то, напевне, так і було би, і багато хто так і зробив, але закортіло спробувати ще чогось іншого. Почув я, що можна непогано влаштуватися у якусь риболовецьку артіль на Азові. Відтак спробував і рибальського щастя в артілі під Таганрогом. Тягав сіті кілька сезонів поспіль… Саме там урешті-решт і зацікавилося мною місцеве енкаведе.
Голова тієї артілі, куди я влаштувався простим рибалкою, добра душа, сам із кубанських українців, фронтовик, попередив, що до нього вже заходили й розпитували про мене: хто та звідки? Він їм сказав, що, мовляв, хахол з-під Одеси, та й годі, хоч, звичайно, сам він, мабуть, таки здогадувався, хто я можу бути, але, як мені здалося, цей кубанець щиро співчував нам.
Можливо, ще день-два, і вони мене взяли б. Але я вирішив не чекати і того ж вечора – на товарняк і через ніч перед світанком уже стрибав з потяга, що пригальмовував перед якоюсь степовою станційкою аж на західному Донбасі. Відтак, я ще пробував зачепитися у містечку Павлоград, навіть хотів було знову податися на шахту. Але у ті дні там, в одній із штолень, якраз трапилася аварія, завалило до півсотні людей, і це врятувало мене від поквапливого рішення. Не хотілося гинути ні за цапову душу, вже ліпше від кулі, аніж щоб десь під землею придушило брилою, як хробака.
Може, саме тоді в мене й визріло остаточне бажання вертатися у рідний ліс… Постійний голод і туга. Затяжна, собача туга. За своєю землею, за людьми, за матір’ю і братом. Але, звичайно, не тільки за ними.
…І коли я запитав про Улю, мати також це зрозуміла. Мені здалося, що вона сприйняла моє запитання навіть з якоюсь радістю чи то надією, хоча навряд чи й сама могла це пояснити.
Тієї ночі при погашеній лямпі, перед тим завівши колишнього піхотинця у причепу на сіно, ми проговорили з матір’ю майже до світанку. Вона розповідала про ті звірства, що творили рускі з нашими людьми. Про вивезених і виселених. Про зґвалтованих дівчат і замордованих хлопців, про тих, кого я знав; із них тепер майже нікого не залишилося…
Уже років зо три, як усе поволі вляглося. Відтоді, як братів Шумських, Михася й Миколу, а я їх добре знав, хоч вони були навіть молодшими за мене, кинули перед школою з відрізаними органами, після того вже більше нікого з лісу не привозили. Тоді ж червонопогонники закидали гранатами дві нібито свіжі криївки на Матвієвеччині, які, втім, виявилися порожніми. Але минулої осені відразу у двох селах – Нападівці і Вербівці – хтось підняв синьо-жовті прапори над сільрадами. То знову нагнали гарнізонників, і знову пішли облави й труски. У Вербівці заарештували трьох, серед них навіть одного, який із фронту вернувся. А у Нападівці місцевий дурник Коля зняв того прапора і їздив із ним вдовж села на коні, то забрали не лише Колю, що більше його ніхто не бачив, а й навіть того коня…
Може, мати вважала, що відговорює мене залишатися тут, бо того, як мені тут жити далі, не знали ні я, ні вона. Не записуватися ж до колгоспи, куди савіти вже давно всіх позаганяли. У селі вважали (цю легенду ми запустили ще перед «легалізацією»), що ще сорок четвертого я був мобілізований польовим військкоматом і пізніше поліг смертю героя під Кенігсбергом.
Мати навіть отримала підроблену нашими есбістами «похоронку», що пізніше мало б і її врятувати, й таки врятувало, від неминучого примусового виселення на схід за мого старшого брата Василя. Він повів залишки куреня на Карпати. Усіх тих, що відмовилися чи не мали змоги легалізуватися й не були задіяні у підпільній сітці, аби потім через чехи пробувати пробитися на Захід.
Сльози матері, коли запитав про брата, були неминучими. Рештки куреня, які він повів на Карпати, напоролися на засідку під Панасівкою, що на межі з Галичиною. Бій був нерівним, їх оточили, і дуже мало вирвалося з оточення. Серед убитих його не впізнали, але хлопці з лісу ще тоді переказували матері, що й серед тих, хто прорвався, його також не було. Так і нема про нього жодної звістки. І все ж материнське серце підказує, що Василь живий, хоч і тяжко йому дуже.
При згадці про Василя мати знову й знову починала плакати, вже вкотре за ніч. Звичайно, за ці роки вона не стала молодшою. Зовсім посивіла, каже: ночами крутить руки, болить голова. Проте ще якось дає собі раду, хоч до колгоспи не йде, сказала, що нема здоров’я. Насилу відчепилися. Наше поле вже давно колгоспне, але латочка городу коло хати залишилася, ото з неї мати й живе.
Тата затовкли коні, ще як ми були малими. Сполохалися й протягнули вздовж вулиці. Відтак мати мала надію на синів, що приведуть невісток, онуків. Але сини пішли воювати за Україну. Наш Василь був серед перших, хто записався до повстанців, він і мене туди привів. Ще як перед німецькою навалою, коли утекли перші савіти і жевріла надія, що, може, німці принесуть нам незалежність, Василь був серед тих, хто для самооборони ділив село на десятки… Але німці, як згодом виявилося, були новими окупантами, й не більше. То тільки у перші дні їхні велосипедисти, що приїхали у село з боку Вікнин, роздавали дітям шоколадки. А потім прийшли інші, які лише те й робили, що забирали й вивозили продукти, худобу і наших хлопців та дівчат на рабську роботу… З того й почалася наша з ними боротьба, а потім знову вернулися ці, але їх ми уже добре знали, звісно, вони також почали забирати й вивозити. І ми з Василем продовжили воювати за Україну.
А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений. Та і що я міг їй сказати: що немарні наші жертви?.. Але хіба ще мало нам горя? Василь би, може, і знайшов якісь слова, я тільки й того, що притулив голову до маминого плеча, як у дитинстві, й мовчав, а потім розповідав, як на півдні ловив у лимані рибу. І це, здається, її трохи заспокоїло…
Брат мав псевдо Шугай, спочатку ми обоє були у Яворенка, а потім він став сотником у курені Крука. Тоді, сім років тому, саме Василь наполіг, аби я легалізувався. Врешті-решт я підкорився наказові, хоч і він, і я вважали, що ще рано було складати зброю, ще можна було б повоювати. Але таких, як ми, залишалося все менше, особливо після загибелі Крука. І нам тільки трохи не вистачило, аби довести до кінця розслідування, хто ж таки його вбив.
Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, – Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.
Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!
Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.
Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.
2. Нічні мандри
Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.
А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.
Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.
Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки, а пізніше він навіть намостив собі там справжнє лігвище. Хоча коли він вже трохи походив нашим лісом і краще його вивчив, то ще за дня примічав собі якусь свіжу копицю і на ніч заривався у неї, лише над ранок повертаючись у своє лігвище…
Наша причепа знадвору замикалася на колодку, а мати відмикала її, лише коли приходила із відром по дрова, на дні якого була для нас їжа. З боку це виглядало як завжди, вона й раніше так робила – накладала дрова у відро, бо так легше носити. А коли вже йшла з дровами, то колодки не чіпляла, а затикала двері на патичок, у нас це називалося саме так. Я спостерігав ізсередини за материними руками й щоразу картав себе, що не можу допомогти їй донести ті дрова до хати…
А коли я збирався у свої нічні мандри і на цвинтар, і до Улі на Крем’янець, то на причепі, звісно, уже висіла колодка. То я вилазив через верхню дошку. Ця широка на три долоні дошка через давність причепи вже помітно осіла. Щілина між нею та бальком була долоні на дві, а коли її одним кінцем злегка підважити, то вона і зовсім виймалася, і цього мені цілком вистачало, щоб пролізти.
З подвір’я через перелаз я вийшов на город, а далі попри хлів до межі. А коли нагадав про себе сусідський собака і вже не переставав гавкати, поки я не дійшов до кінця городу, я зрозумів, кого мені треба остерігатися найбільше – це сільських собак. «Як той лис», – ще подумав я про себе, але це порівняння мені чомусь сподобалося.
Цвинтар серед ночі – місце малопривабливе, де, кажуть, збирається нечиста сила. Але чого мені її боятися, нехай вона мене боїться, подумав я, виходячи із нашої на ширшу межу. На тій межі, що тягнулася повз усі городи, завжди була втоптана стежка, ніч була ясна, місячна, і такої ночі навіть похід на цвинтар видавався не таким уже й безглуздим.
Ця межа мала лише один заворот під прямим кутом за городом старого Череватого, від прізвища якого, власне, й отримала назву вуличка. Але за вуличкою ця межа начеб переходить в іншу межу, ще ширшу, між Мацюками й Шустаками, що веде до саджалки – огородженої невисокими дощаними стінками із дерев’яними помостами всередині копанки, де жінки, як у нас кажуть, перуть хуста. Не раз ще до війни, та й у війну також, допомагав матері носити до саджалки важкі ноші з білизною чи з домотканими вовняними ряднами. Носити ті рядна я не любив найбільше. Мати їх прала, а потім я носив назад, але мокрими вони ставали набагато важчими, доводилося робити більше ходок.
На сході, в Одесі і на шахтах, я безліч разів уявляв собі і ці межі, і ці стежки мого дитинства, і тепер під хор цвіркунів із завмиранням серця рушив у тому ж напрямку, до саджалки. Я просто хотів пройтися селом, коли мене ніхто не бачить, і саме тими місцями, які пам’ятав і любив. За саджалкою мені належало зробити вибір – або звернути на головну вулицю, або паралельною немощеною вуличкою з другого боку струмка, що витікав із саджалки і де завжди больбалися качки й гуси, пройти до діда Лук’яна. Бо у того діда Лук’яна був ще й син Лук’ян, а біля їх подвір’я – Лук’янова криниця, мабуть, наймілкіша у селі. До води всього три метри, не більше, але вода добра, хоч і дещо м’якувата.
Випити води із Лук’янової криниці – то також було моїм бажанням тієї ночі. Мабуть, я хотів просто пригадати смак дитинства… А потім я мав якось прошмигнути роздоріжжя, а там уже пряма до цвинтаря. Правіше, з того боку дороги перед Гіркою – старий цвинтар із дерев’яною капличкою при вході, де поховані всі мої діди, баби, прадіди і прабаби, і всі інші пра-пра, а прямо – новий, якого освятили на початку 1920-х. Батькова могила уже на новому…
Я слухав нічних цвіркунів і віддалені, то тут, то там, гавкоти собак і навіть почув, як у чиємусь хліві ремиґнула корова, що аж проскочив той заворот у кінці городу Череватих і з розгону влетів на інший город. Там були молоді буряки. Я одразу це зрозумів, наступивши підошвами на тверді горбочки, й ураз зашпортався і полетів носом, уже на нюх відчувши і гичку, і хопту також. Добре, хоч ніхто не бачив. А може, нечистий ногу підставив?
А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.
Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але зараз я не хотів знову робити щось таке, що їй би не сподобалося. І тому я вирішив, що вона не буде проти, коли я відвідаю татову могилу, до того ж я умів бути обережним. У рідному селі я знав кожну стежку, а тут, хоч і минуло стільки років, мало що змінилося.
Я залишив Віллі з парабелумом і сказав йому правду, що провідаю батькову могилу. Він мовчки кивнув і нічого не питав. Він знав, якщо я йду, то так треба, і лише буркнув, аби був обережний. Я побажав йому того ж. Це був перший і останній раз, коли я залишав його самого у нашій причепі. У наступні вечори, коли вирушав до Улі, то забирав і Віллі на свіже повітря. Я показав йому одне місце у непролазних заростях молодої посадки, а пізніше він навіть намостив собі там справжнє лігвище. Хоча коли він вже трохи походив нашим лісом і краще його вивчив, то ще за дня примічав собі якусь свіжу копицю і на ніч заривався у неї, лише над ранок повертаючись у своє лігвище…
Наша причепа знадвору замикалася на колодку, а мати відмикала її, лише коли приходила із відром по дрова, на дні якого була для нас їжа. З боку це виглядало як завжди, вона й раніше так робила – накладала дрова у відро, бо так легше носити. А коли вже йшла з дровами, то колодки не чіпляла, а затикала двері на патичок, у нас це називалося саме так. Я спостерігав ізсередини за материними руками й щоразу картав себе, що не можу допомогти їй донести ті дрова до хати…
А коли я збирався у свої нічні мандри і на цвинтар, і до Улі на Крем’янець, то на причепі, звісно, уже висіла колодка. То я вилазив через верхню дошку. Ця широка на три долоні дошка через давність причепи вже помітно осіла. Щілина між нею та бальком була долоні на дві, а коли її одним кінцем злегка підважити, то вона і зовсім виймалася, і цього мені цілком вистачало, щоб пролізти.
З подвір’я через перелаз я вийшов на город, а далі попри хлів до межі. А коли нагадав про себе сусідський собака і вже не переставав гавкати, поки я не дійшов до кінця городу, я зрозумів, кого мені треба остерігатися найбільше – це сільських собак. «Як той лис», – ще подумав я про себе, але це порівняння мені чомусь сподобалося.
Цвинтар серед ночі – місце малопривабливе, де, кажуть, збирається нечиста сила. Але чого мені її боятися, нехай вона мене боїться, подумав я, виходячи із нашої на ширшу межу. На тій межі, що тягнулася повз усі городи, завжди була втоптана стежка, ніч була ясна, місячна, і такої ночі навіть похід на цвинтар видавався не таким уже й безглуздим.
Ця межа мала лише один заворот під прямим кутом за городом старого Череватого, від прізвища якого, власне, й отримала назву вуличка. Але за вуличкою ця межа начеб переходить в іншу межу, ще ширшу, між Мацюками й Шустаками, що веде до саджалки – огородженої невисокими дощаними стінками із дерев’яними помостами всередині копанки, де жінки, як у нас кажуть, перуть хуста. Не раз ще до війни, та й у війну також, допомагав матері носити до саджалки важкі ноші з білизною чи з домотканими вовняними ряднами. Носити ті рядна я не любив найбільше. Мати їх прала, а потім я носив назад, але мокрими вони ставали набагато важчими, доводилося робити більше ходок.
На сході, в Одесі і на шахтах, я безліч разів уявляв собі і ці межі, і ці стежки мого дитинства, і тепер під хор цвіркунів із завмиранням серця рушив у тому ж напрямку, до саджалки. Я просто хотів пройтися селом, коли мене ніхто не бачить, і саме тими місцями, які пам’ятав і любив. За саджалкою мені належало зробити вибір – або звернути на головну вулицю, або паралельною немощеною вуличкою з другого боку струмка, що витікав із саджалки і де завжди больбалися качки й гуси, пройти до діда Лук’яна. Бо у того діда Лук’яна був ще й син Лук’ян, а біля їх подвір’я – Лук’янова криниця, мабуть, наймілкіша у селі. До води всього три метри, не більше, але вода добра, хоч і дещо м’якувата.
Випити води із Лук’янової криниці – то також було моїм бажанням тієї ночі. Мабуть, я хотів просто пригадати смак дитинства… А потім я мав якось прошмигнути роздоріжжя, а там уже пряма до цвинтаря. Правіше, з того боку дороги перед Гіркою – старий цвинтар із дерев’яною капличкою при вході, де поховані всі мої діди, баби, прадіди і прабаби, і всі інші пра-пра, а прямо – новий, якого освятили на початку 1920-х. Батькова могила уже на новому…
Я слухав нічних цвіркунів і віддалені, то тут, то там, гавкоти собак і навіть почув, як у чиємусь хліві ремиґнула корова, що аж проскочив той заворот у кінці городу Череватих і з розгону влетів на інший город. Там були молоді буряки. Я одразу це зрозумів, наступивши підошвами на тверді горбочки, й ураз зашпортався і полетів носом, уже на нюх відчувши і гичку, і хопту також. Добре, хоч ніхто не бачив. А може, нечистий ногу підставив?