Покальчук Юрко. Озерний Вітер

   Лише на мить завмер Волин, а потім швидко ступив уперед і, опинившись поряд з квіткою в ту мить, коли гидка химера збиралася кинутись на нього, обома руками водночас зробив два порухи. Ліву руку Волин всадив потворі у пащу якомога глибше, аж потвора захлинулась. Та, перш ніж її гострі зуби геть відкусили цю руку і дванадцять зміючих голівок вп’ялися у м’язи Волина, правою рукою він зірвав блакитну квітку і підніс до свого обличчя.
   Освітлений блакитним полум’ям квітки, Волин встиг лише відчути гострий біль у лівій руці і водночас дивне полегшення, бо це нараз був кінець його випробуванням. І він знепритомнів.
   Чи скоро він прийшов до тями, чи ні, не знав, може, й одразу ж. Тільки побачив раптом, як із палаючою блакитним світлом квіткою в руці він підноситься над тією великою папороттю і зависає в повітрі – скривавлений і брудний, знеможений, голий підліток. А довкола на галявині зібрався весь лісовий і озерний люд і гукає до нього: «Ти зміг! Ти будеш, Волине! Ти зміг!»
   Погляд його упав праворуч, і він побачив, що там стоїть сам Лісовий Князь, густо порослий мохом і шерстю, з цапиними ногами і довжелезною бородою, а трохи далі від нього -Водяний Цар, Переплут, також із зеленою бородою, у твані й рясці, у водоростях, з яких скапує вода, спирається на великий риб’ячий хвіст ззаду.
   – Ти зміг! – сказав Лісовий Князь. – Тебе прощено!
   – Ти будеш! – сказав Переплут. – Потім будеш, коли прийдеш!
   – Ти вільний! – сказала Царівна О. – Я пишаюсь тобою, Волине! Зараз ти вільний! Живи сам як можеш! Колись прийдеш! Прощавай!
   Голова у Волина паморочилась, він повільно опускався на землю, вже стояв у лісовій траві, знесилений, і коли глянув на свою ліву руку, на яку досі боявся кинути погляд, то побачив, що вона у нього ціла і неушкоджена, а коли зиркнув на праву свою руку, то побачив, як тане блакитна квітка в його долоні і її блакитне світло входить у нього крізь руку. І так він дивився до того моменту, доки світло не увійшло в нього, загаснувши зовсім, і довкола запанувала суцільна темрява. І він упав, знову втративши притомність а чи поринувши у важкий сон, – знеможений і звитяжний.
   Ранок зустрів його у вигляді старого їжачка, що сидів навпочіпки біля обличчя Волина і терпляче чекав, доки той прийде до тями. Волин розплющив очі і побачив просто біля свого носа гостренький їжачків носик, їжак одразу ж сказав йому:
   – Лежи, зараз будемо тебе лікувати. Може, не вилікуємо зразу, але підлікуємо.
   Волин тоді лише відчув, як болить у нього все тіло, як саднять рани і подряпини і як у нього немає сил зараз ні на що. Просто ні на що.
   Але вмить уже заходився біля нього лісовий люд. Їжаки й білки вилизували подряпини й рани, а дрібненькі зелені людці, народ Леса, прикладали якісь трави до ран, чимось мастили Волинове тіло. Він і далі лежав непорушне, коли почув голос Леса. Старий Волинів приятель, утомлений, аж піт у нього виступив, мовив йому:
   – Ми добряче попрацювали над тобою, Волине! Пожуй зараз цю травичку і заснеш! Прокинешся, зможеш рухатись, і все швидко загоїться...
   – А моя рука?.. – невпевнено спитав Волин, усе ще боячись позирнути на ліву руку, – може, йому приснилося, що рука знову стала цілою, хоч і побувала в пащі потвори.
   – Що рука! Рука на місці. Ти ж відгадав найважчу загадку! То була б твоя смерть, аби ти відступив, розумієш? Насправді ж смерті твоєї нема, і то була просто мана, останній твій поріг, вирішальне випробування. Тебе ще чекають різні біди, Волине, але, мабуть, то неминуче, бо ти таки ще підліток і повинен пройти свій шлях! Набути помилок і звитяг власних, особистих, не користаючись з нічиїх порад і допомог...
   – А чому б то була моя смерть, коли б я відступив? Адже її немає в мене?
   – Ет, теж мені запитання! Ти ж знаєш, що нас, коли ми переступимо Закон, можна перетворити на щось інше, зовсім відмінне від нашої власної нинішньої подоби. Смерті взагалі нема! Це вона с для людей – і тільки! Бо люди забули головні закони буття. Давно забули. І коли віднайдуть, тоді...
   – Що тоді?
   – Тоді також будуть перетворюватися на щось інше, коли переступлять Закон або самі захочуть відійти зі свого людського буття...
   – Чим чи ким би я міг стати в разі моєї поразки?
   – Не знаю. Може, квіткою, може, деревом, може, джерелом... Але вже не в подобі демона, розумієш? Ти мало не втратив того, що мав...
   – А тепер?
   – А тепер що буде – відають лише Ті, що все знають! Я лише можу здогадуватися, що тебе хотіли скарати за переступлення Закону, за твої зв’язки з людьми, за оце твоє паморочливе, дурне, чисто людське кохання...
   – А що, демони ніколи нікого не кохають?
   – Їхнє життя вічне, і тому вони не бережуть так нервово кожний любовний зв’язок, не чіпляються так судомно за того, кого кохають. У людей немає часу, в них юність минає швидкоплинне, минає життя, і вони вже не встигнуть, нічого не можуть, лише чекають смерті і вмирають. Тому їхнє кохання палахкотить, але коротко. Вони, перегорівши, швидко набридають одне одному, потім лишається просто звичка, як у корови чи кози...
   – Лесе, звідки ти так усе це знаєш? Ти теж колись був людиною?
   – Був.
   – І ти пам’ятаєш усе, що з тобою трапилось і як ти жив тоді..
   – Пам’ятаю.
   – А чому ж я нічого не пам’ятаю?
   – Бо ти ще малий Пам’ять прийде до тебе незабаром, разом із найбільшим болем. Знання приходять із болем. Втім, і кохання – цс теж біль, тільки інший. Все! Досить балачок! Жуй травичку і спи! Ще колись погомонимо!
   – Спасибі , Лесе! Ти – мій справжній друг!
   – Будь розумний, Волине! Пора тобі ставати вже справжнім. Будь розумний і дуже вважай на людей. Бережись! – Лес щез у густій траві, як перед цим зникли у ній усі лісові люди і звірята.
   Волин жував терпку травинку і думав, що щасливий, бо має друзів, і в такій біді, в таких знегодах вони йому допомогли.
   З цісю думкою він і заснув. Спав він довгенько, вже було пополудні, коли прокинувся. Відчув себе знову сильним і пружним. Скочив на ноги, згадавши, що незабаром має чекати його в хатинці Леа.
   Однак, коли Волин схопився, рани його й подряпини все ще давалися взнаки. Нічого схожого на вранішній біль, але ж відчувалось таки добряче.
   Він попрямував за сонцем і через якийсь час добрався до хатини, біля якої вже сиділа стривожена Леа.
   Вона кинулась було до нього, потім зойкнула і відступила назад, в очах її був переляк, потім знову кинулась до нього, обіймаючи.
   – Що сталося, Волине? Що з тобою? Ти такий страшний зараз! Блідий, змучений і весь у подряпинах і порізах. І чому ти ходиш у лісі голий? Хтось із села може зустріти тебе. Та й взагалі, що це ти таке вигадав?
   – Я... На мене напав дикий звір. Здається, ведмідь, я ледве втік від нього, але подряпався, поранився і, змучений, заснув у пущі. Й оце лише бреду...
   – Що ж думає твій брат? Він турбується, певне, що ти пропав. Може, ходімо туди, до нього, до вашої хижки, я ж у вас ні разу й не була...
   – Не варто, це далеко! Та й він знає вже про цю хатинку, де ми зараз, знає про нас, і коли шукатиме мене, то тільки тут, якщо мене там немає...
   – А чому ти голий?
   – Я інколи люблю відчути себе частиною Лісу... – говорив Волин, підбираючи слова, які були б і правдою, і водночас не зраджували б його. – Мені здасться, що трави, і кущі, і навіть звірі більше довіряють мені, коли я без одежі, як вони... Тому я і ягоди збираю так швидко, і гриби враз знаходжу, і таке інше.
   – Ти якийсь дивний! Ти й справді дивний, і дуже дивний! Ти мені подобаєшся, але я інколи жахаюсь тебе. У тебе буває такий погляд, якого я ніколи не бачила у юнаків, а тільки у дуже старих людей. І якось ти химерно дивишся на все й говориш чудернацькі речі...
   – Якщо я подобаюсь тобі, ти мене кохаєш, то яка різниця...
   – Мені байдуже, який ти! – сказала Леа. – Я – твоя! Це лиш для батьків, для інших... Адже ми колись будемо жити разом, чи не так?
   – Так! – сказав Волин. Він вигукнув це радісно. Та водночас на дні його свідомості з’явився глибокий сум і мовив йому: «Ні!»
   Вони провели разом цілий день. Але Волин вочевидь був ослаблений, хотів спати, і Леа, зібравшись додому, навіть не дозволила йому проводжати себе.
   – Як ти будеш сам? – – питала вона. – Чи йтимеш туди, далеко, до вашої з братом хижки? Адже ти кволий ще, а йти далеко! І брат твій не з’являється!
   – Піду, якщо він не прийде сюди! – відказав Волин. – Ще трохи почекаю – і піду!
   Але голос у нього був кволий і сонний, бо насправді він уже починав задихатися без води і йому хотілося одного: щоби Леа якнайшвидше пішла, а він пірнув у Озеро і міг заснути, заспокоїтись, віднайти втрачені сили.
   Волин намагався зосередитися, аби покликати Перелесника, але той уже стояв за розваленим тином й вітався з Леою.
   Перелесник був у сільському строї, і Волин дякував йому подумки, а той також подумки відказав: «Поговоримо пізніше!»
   Леа не чула цієї мовчазної розмови, і, коли Волин сказав їй, аби йшла вона додому, бо вони з братом мають побалакати, вона швиденько зібралася, ґречно попрощалася з Перелесником і зникла, крокуючи стежиною, яку вже вони з Волином протоптали за цей час.
   Домовились, що завтра вона не прийде, й отже, вони з Волином побачаться через день.
   Щойно Лса зникла поміж деревами, як Перелесник вже був у своєму червоному плащі, а одежу, в яку був убраний, кинув під хатою, сідаючи біля Волина на лавці.
   – Що ж ти чиниш, друже? – сумно сказав він. – Те, що я тепер маю ворога у людозмієві, то нехай з ним! Я цих потвор взагалі не терпів і раніше, бо вони ще й у повітрі ширяють! Тепер їм теж буде непереливки! Але то, врешті, байдуже. А от ти, Волине! Бідний мій Волине! Як мені тебе шкода!
   – Що зі мною, Перелеснику? Чому ти так дивишся? Чому тобі мене так шкода? Адже я переміг?
   – Ти переміг поки що усе, крім себе, Волине! Ось де твоя біда! Це має бути найважча перемога, і дістається вона дуже дорого...
   – Ще мало? – жахнувся Волин. – Ще мало я вистраждав, аби Ті, що все знають, лишили мене у спокої?
   – Іди спочивай, – сказав Перелесник. – Завтра добалакаємо! Завтра день важливий!
   – Чому?
   – Роздягайся!
   Волин скинув одежу, і Перелесник обійняв його однією рукою, піднісся в повітря, і за мить вони вже були над Озером.
   – На добраніч! До завтра!
   І Волин уже летів з висоти в Озеро, в рідне його Озеро, вертався у свій коханий Озерний край, такий близький йому і рідний зараз, що, входячи у воду, не хотів, здавалося, зараз більше нічого і нікого, тільки цього глибинного озерного спокою, тільки цієї любові озерного і лісового люду, тільки цього природного стану свого довгого життя, в якому все було чігко і просто, як пори року, як його власне дозрівання за літо, як початок кохання навесні і розквіт його восени, затухання аж до зимового сну і прокидання знову хлопчиком, який знає лише сонце, воду і вітер, лісовий і озерниії люд і нічого не знає про зваби жіночих чар, про пристрасті і захлинання у судомному щасті. І кожної весни кохання знову народжується в ньому, і зріє аж до свого вищого рівня. Єднання з Царівною О є святом і їхнім, і святом цілого озерного й лісового люду, бо всі в цю пору святкують свято кохання, всі живуть в апогеї літнього щастя, аби потім знову дійти закінчення, заснути і навесні прокинутися знову, нічого не пам’ятаючи про минуле.
   – Пам’ять – це старість! – казала йому Царівна О, коли він допитувався в неї, звідки він узявся, що в нього було колись, чому він не пам’ятає, як був людиною. – Ти вічний підліток, не можеш мати такої пам’яті, бо саме твоя завжди нова енергія живить і тебе, і мене, і всіх, хто з тобою спілкується. Час, який зупинився в тобі, – велике твоє щастя. Ти наймолодший, найкрасивіший, найспритніший з демонів! Я пишаюсь тобою!
   – А Перелесник?
   – Життя вітру – це вже не свій затишний світ, це вічний мандрівник, це бездомний блукалець, це нещасний самітник без нікого...
   – Чекай, а його зваблені дівчата, а його кохання, а його палахкучі пристрасті?
   – Це його покута, його мета і його відчайдушна і завжди нездійсненна спроба знайти своє місце. Вітер не має місця. Він скрізь і ніде!.. Він так уподобав тебе, бо з тебе лине певність і віра в прийдешнє, ти так влитий у свос нинішнє буття, що важко уявити собі, що ти можеш бути інший. Ти зупиняєш його шалений лет, бо в тобі нема ні поспіху, ні часу. Ти – Волин, вічний підліток, Озерний Княжич, який має багато друзів і приятелів, кохання і юність, має все те, чого не має бідолаха-блукалець Перелесник...
   Волин лежав на дні, на своєму місці під островом, і відчував, як Озеро, його рідне Озеро сповнює його цілющою силою своєю, немов годує його, і враз не хотів нікуди знову, не хотів виходити з Озера, заснути, аби була зима І холоднеча, і він прокинувся знов хлопчиком на початку весни.
   З такими думками він заснув. Але був лиш серпень.
   Прокинувся Волнн важко, проте майже цілком здоровий. Неквапом виплив на поверхню, озирнувся – нікого. Виліз на острів і ліг на піску. День був хмарний, скидалося, що буде дощ. Оскільки Перелесник обіцяв з’явишся сьогодні знову, то дощ мав бути теплий. Волін замислився.
   Думки його линули в село, до Леі, до її батьків, і він вирішив раптом, що не буде чекати її завтра, а піде до них сам, десь в обідню пору чи трохи пізніше.
   Це розважило його, настрій піднявся, і він пірнув у Озеро, аби зайнятися своїми, озерними справами. Але з глибини випливла до нього Царівна О. Він давно її не бачив і зараз зніяковів, зустрівши її.
   – Не треба, Волине! Облиш сьогодні справи! Ти здобув багато, переміг ворогів, пройшов випробування. І хоч на тебе чекає ще багато чого, але нині – твій відпочинок. Ходімо на острів, я тобі дещо скажу там.
   Вона говорила лагідно і приязно, і Волинові надзвичайно легко було з нею. Він таки любив її, колись любив, раніше, і зараз теж... тільки зараз вже інакше, як сестру... Ні, якось інакше. А втім, звідки йому знати, як люблять сестру?
   Струнка блакитноока красуня з довгим зеленим волоссям вийшла з ним із води на острів, і обоє посідали під деревами, як у давні часи, коли кохання їхнє квітло у цю пору найкращим своїм яскравим і буйним цвітом.
   Спершу мовчали, і погляд Царівни О був спрямований кудись удалину, а Волинів на неї, і йому було жаль її, шкода минулого, та водночас хотілося, аби ця розмова не була довгою.
   Царівна О повернулась до Волина.
   – Ти став інший, Волине! А будеш ще інший! Ти маєш нову силу. Перша була червона – на сімдесят весен, тепер – синя – тисячу весен, а ще є чорна – ніхто не знає, чи дістанеш її і коли... Це відають лиш Ті, що все знають! Людське кохання спалює, але, якщо воно має силу, з вогню може народитися щось нове. Ти можеш народитися з того вогню. Я – Царівна Озера, вода – мій світ, вона була твоїм світом теж...
   – А зараз?
   – Зараз, в цю мить, ще теж. Але ти йдеш до них, до людей. Там може бути всяке. Дай я зав’яжу тобі вузлик на волоссі, це буде вузлик з водою. Коли затужиш без води, запрагнеш , розв’яжи вузлика...
   Вона нахилилась, і дотик ЇЇ пальців вперше за весь час, що її знав, здався Волинові холодним, хоч і ніжним.
   – Вузлик непомітний на твоїх кучерях, може, згодиться! Враз Царівна О встала.
   – Прощавай! Тебе чекає твій друг!
   Волин стрибнув у воду, вигнувшись у повітрі пружною дугою, і за мить був на березі.
   Перелесник сидів на колоді. Це місце, де Волин зустрічався з Леою, доки Перелесник не вказав їм на ту хатинку. Волин відзначив це несамохіть, коли сідав поруч зі своїм другом.
   – Підлітки й діти ніколи не знають вимірів власної сили. Тому чинять і подвиг, І злочин, не усвідомлюючи сенсу власних вчинків.
   – Ти чого? – спитав Волин.
   – Так просто, міркую! Знаєш, мені нема чого сказати тобі сьогодні. Просто прилетів попрощатися!
   – Чому так? – здивувався Волин. – 3 яких це пір тобі нема про що зі мною розмовляти?
   – З тих пір, відколи ти, ледь прокинувшись, думаєш про неї. Як-от зараз: не встиг ще зі мною привітатися, вже згадав, що ви тут зустрічалися. І далі вже вся розмова твоя -порожня, з тобою загалом ніби можна розмовляти, але ти живеш у її вимірі. Це нудно для іншого. Це лиш для тебе! Тому я тікаю!
   – Але зачекай! Ти сам не вилазиш з дівочих подушок, зваблюєш молодиць! Що ж ти мені маєш за зле?
   – Я? Волине, друже, я ніколи, а це означає завжди, не втрачав голови. Лише коли був людиною, сталось, але аж так, що я опинився бачиш де і ким. Але потім? Чи ти можеш уявити прив’язаний вітер? Моє кохання правдиве, гаряче, ніхто так не любить, як я! Але я зникаю, розчиняюсь, і разом зі мною пристрасть. Я веду її, не вона мене, от і все...
   – А, чому ти прощаєшся?
   – Бо ти подумки вже йдеш до неї! А зараз полудень. Ти поспішаєш на обід. Мені тебе шкода, бо...
   – Чому шкода раптом? Чому мене всі жаліють?
   – Бо всі знають те. чого не знаєш ти! Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку. А тебе люблять, тому й жаліють. Я тебе теж люблю, тому й шкода! Прощавай!
   Перелесник останні слова вимовив уже в повітрі і щез, не озираючись більше з-за хмар.
   І Волинові стало сумно.
   Він устав і поволі подався у напрямку до хатинки, переодягся в найкращу святкову одежу з тієї скрині, в якій ніби саме для нього наготовано було різного хлоп’ячого вбрання, яке йому пасувало і було якраз до міри.
   Прибравшись, пішов у село.
   Настрій у нього швидко покращав, як тільки він уявив собі радісне обличчя Леі, запрошення її батьків, аби він сідав до столу, менших дітей родини, що вже звикали до нього.
   «Може, я стану людиною? – думав він. – Може, якийсь час поживу з ними і навчуся жити, як вони? І в мене також будуть діти...»
   Тут він згадав, що назавжди лишається юним, і спохмурнів. Потім подумав, що сила, яку він отримав нині, ота блакитна сила може допомогти йому трохи міняти при потребі свою зовнішність, і повеселішав. Він ще не знав своєї сили, але може ж і таке бути...
   Він ішов легкою, пружною ходою, волосся його лагідно ворушив вітерець, шуміли про щось дерева, шаруділи кущі, шепотіла трава, але він нічого не слухав, бо не бажав слухати. Серце його й вуха його були глухі нині, бо дзвеніла одна лиш пісня – пісня кохання.
   Він зайшов у село сам уперше, але, оскільки його вже бачили туг не раз і дорога до Леіного дому була йому добре відома, прямував упевнено. Уже перед самим домом Леі раптом побачив отого рудуватого високого хлопця Гея, що під’юдив його стрибнути через багаття, і привітався з ним.
   Гей саме заходив у сусідній двір. Він привітався з Волином також чемно, хоч насторожено. Волин відчував на собі важкий підозрілий погляд Гея, хоч і не озирався. Пішов далі, але здавалося йому дуже довго, що погляд Гея не полишав його потилиці.
   Це було неприємно, і Волин, вже перед тим. як увійти у Леін двір, таки озирнувся. Гей ще стояв при хвірі ці і дивився на Волина. І враз Волин побачив, що над головою Гея засвітився ніби темний обруч. Здавалось, що Гей вилунює темне світло.
   Волин у наступну мить збагнув, що це бачить лиш він і що це не світло – це темні Геєві думки про нього і йому стало трохи моторошно. Та якраз він увійшов у двір, намагаючись не думати про Гея, і побачив одразу ж у дворі Леу. Довкола її голови мерехкотіло ніжне блакитне світелко, а потім побачив її матір, що мала синьо-червоний обруч, у батька – також синьо-червоний. У всіх дітей були блакитні відсяяння довкола голів!
   Волин не знав, що йому робити з цим баченням, як позбутись його. Бо ж як не звертати уваги, коли бачиш отаке. Заплющив очі, і коли їх розплющив, уже всі були без отих світелок навколо голів, і йому стало легше.
   Леа радісно усміхнулась йому, коли він увійшов, здивовано, але радісно, і та чиста блакить, що світилась навколо її голови, без слів говорила про почуття дівчини.
   Щось, однак, непокоїло її, вчувся Волин, хотів спитати, але його запросили обідати, і він лиш витяг з-за пазухи вінок, який Леа кинула в Озеро, і подав їй. Вінок висох, але засушені квітки збереглися, Волин подбав про це, і йому хотілося зробити коханій приємність.
   – Уяви собі, я знайшов його. Саме цей вінок і саме я. Що б це значило?
   Леа дивилась на нього довго і глибоко, поглядом таким промовистим, що він напружився і враз побачив її знову в тому блакитному сяйві; але ще вкупі з іншим, меншим, але ще блакитні наш, аж до гострої блакиті обручиком. Потім він заплющив очі і зняв це бачення. Але коли розплющив їх, то вже знав, що сталося.
   Леа була вагітна. Маленьке сяйво означало інше, нове життя в ній. Волин ще не знав, чи свідома й вона цього. Але в ньому завирувала така буря найрізноманітніших почуттів, що він ледве стримував себе, щоби не злетіти в повітря, не витворити там щось таке, що не могло бути просто людським, а тільки його, Волиновим.
   Адже це означає, що він таки теж людина, що він теж може бути таким, як і всі люди, що він може мати дітей, може жити людським життям, що в нього є майбутнє, адже тільки тоді воно є коли є продовження в нескінченності твого буття,
   Потім усі обідали і поважно говорили про буденні справи, про погоду, про урожай ягід, про рибу в Озері, про лісових звірів, про те, як на Волина напав ведмідь і про те, що він гарний, добрий хлопець, і коли вони з Леою ще трохи підростуть, то можуть побратися...
   Це сказав батько. Просто отак-от без зайвих слів-передмов.
   – Ми ж бачимо все. Тільки ви ще замолоді, може, наступного року. А ти приведи нам свого брата, ми й з ним познайомимося. Та й домовимось, коли і що! Так, Волине?
   – Так! – щасливо видихнув Волин. – Обов’язково! Спасибі вам за ласку і добро, за те, що мене, сироту, приймаєте!..
   – Ти нам припав до серця, як і доньці нашій. А як так, то чого там шукати ще десь. Будеш жити з нами. Хату вам нову збудуємо...
   Вони були так захоплені розмовою, що й незчулися, як за тином виросло кілька чоловіків. Серед них був юнак Гей.
   Волин глянув, озирнувшись на них, і жахнувся чорній, як ніч, хмарі над ними, її чинили зараз їхні наміри, темним промінням проступаючи над їхніми головами.
   Попереду всіх стояв невисокий старий згорблений сивий дід з палицею в руках, на яку важко спирався, бо, видно, вже ледве ходив.
   – Доброго дня вам, люди! – встав з-за столу батько Леі. – Яка справа вас привела? Що має громада до мого двору?
   – Хто цей хлопець у тебе за столом, Радане? – спитав дід. – Як його звуть?
   – Його звуть Волин. Живе зазвичай влітку з братом на озері, взимку їдуть вони в далеке село з того боку озера. Молодь його знає, був він з ними на Купальську ніч. Хлопець добрий, до нашої родини пристав, мабуть, в нас і житиме!
   Дід зайшов у двір і подибав до столу, де сидів Волин. Став і якусь мить приглядався до нього, а тоді повернувся до тих, що стояли за плотом.
   – Це таки він, люди!
   Волин відчув біду. Але щось у цьому дідові таке, що хоч віщувало Волинові біду, водночас вабило до старого, хотілося обняти його і приголубити, заспокоїти.
   Волин, однак, підвівся з-за столу і став обік.
   Чоловіки зайшли у двір.
   – Радане! Це – нечиста сила, а не людина! – сказав старий, вказуючи на Волина. – Сімдесят років тому, коли я мав десять років, у озері, біля якого ми жили родиною деякий час, у день нашого від’їзду пропав наш старший брат Волин, якому було десь близько п’ятнадцяти років. Цього хлопця звуть Волин, він як дві краплі води схожий на мого пропалого брата, але ще більше того, одежа на ньому саме та, яку шила йому наша мати і яку ми полишили в хатині на озері для нього, для його пропалої душі. Клянуся Велесом – це дух, а не людина! Це демон!
   – Ні! – закричала Леа. – Не наговорюйте на нього, діду Кліне, ви вже все забули! Не руште його! Це чудовий, гарний хлопець, він наш! Волине, скажи їм, що одежу ти знайшов у хатині!
   – Одежу я знайшов у хатині! – сказав Волин, враз усе розуміючи.
   Він говорив повагом, спокійно, але готовий був захищатися, і біда вже розривала йому серце, і біль втрати, якої ще не сталося, заповнював його вщерть.
   – Він боїться вогню! – закричав Гей. – Якби ви бачили, як він боявся вогню! А перестрашений, потім стрибонув через багаття так, як жодна людина не стрибне! Я ще тоді відразу ж подумав, що тут є нечиста сила. Хапайте його, люди! Хапайте! Ми повинні очиститись від Зла!
   – Я не Зло! – закричав Волин відчайдушне. – Я нікому не чиню зла! Я кохаю Леу, і тому я прийшов у село! Якби я був злим духом, я украв би її...
   – Ми зараз перевіримо тебе! – вигукнув Гей і дрючком, якого тримав у руках, пошпурив просто у Волина. Волин стояв доволі близько і відвернутися не встиг, лиш позасвідомо виставив руку з захистом, і дрючок вдарився біля неї, мов об стіну, і впав на землю під ноги Волинові, не долетівши трішечки до нього. Цього було досить.
   Чоловіки кинулись на Волина, а він – тікати.
   Заготовано вже було зусібіч кілька засідок довкола Раданового двору, і тільки-но Волин кинувся в один бік, як там виступили з-за хати двоє з луками і стрілами й пустили в нього по стрілі. Він, вже не думаючи, одбивав стріли, як і той дрючок, вони не долітали до цілі, і люди скаженіли від злості і страху водночас.
   Волин стрибнув високо, на самісінький дах хати, де жила родина Леі. Дівчина лежала непритомна на руках у матері, і Волин краєм ока помітив це, біль і відчай пойняв його. Він не думав ні про що більше, лиш одбивався від стріл і над усе хотів дістатись Лісу. Швидше б у Ліс! Але Ліс, хоч і стояв довкола села, але не так близько, тут його зумисне вирубали, викорчували, аби підготувати ділянки для збіжжя й городини.
   Ще одним велетенським стрибком Волин перелетів через групу чоловіків, які першими зайшли у двір. Вони були озброєні, але він вже не боявся їхньої зброї.
   Відбивав стріли, легко вирвав з рук одного, хто наблизився до нього, списа і, зламавши, відкинув геть, метався з одного боку малесенького села в інший, але з кола людей, що ловили його, усе не міг вирватись, ніби щось зумисно заважало йому.