— Я си надумав назвати його Норберт, — сказав Геґрід, розчулено поглядаючи на дракончика. — Він си вже мене знає, ану гляньте!.. Норберт, Норберт! .. Де твоя мамця?
   — Він, здається, чокнувся, — пробурмотів Рон на вухо Гаррі.
   — Геґріде, — сказав Гаррі вголос, — мине два тижні, і Норберт стане такий, як твоя хатина. Мелфой будь-якої миті може піти до Дамблдора.
   Геґрід стиснув губи.
   — Я… я знаю, що не зможу його тримати завжди, але не можу си його викинути. Не можу!..
   Гаррі зненацька повернувся до Рона.
   — Чарлі! — крикнув він.
   — Ти також чокнувся! — розсердився Рон. — Я — Рон, пам'ятаєш?
   — Ні. Чарлі, твій брат Чарлі. В Румунії. Досліджує драконів. Можна відправити Норберта туди. Чарлі зможе піклуватися про нього, а тоді відпустить на волю!
   — Геніально! — вигукнув Рон. — Як тобі така Думка, Геґріде?
   Врешті-решт Геґрід погодився, що вони можуть послати Чарлі сову з таким проханням.
   Повільно минув ще один тиждень. У середу ввечері Герміона й Гаррі ще довго сиділи разом у вітальні після того, як усі пішли спати. Годинник на стіні щойно пробамкав північ, коли це раптом відкрився отвір у портреті. Ще мить — і нізвідки з'явився Рон, стягнувши з себе плаща-невидимку.
   Він повертався з Геґрідової халупи — допомагав годувати Норберта, що тепер пожирав цілі ящики дохлих щурів.
   — Він мене вкусив! — поскаржився Рон, показуючи руку, обмотану закривавленою хустинкою. — Я тепер цілий тиждень не зможу тримати пера. Кажу вам, цей дракон — найжахливіша тварюка, а Геґрід панькається з ним, як з маленьким пухнастим кроликом! Коли той мене вкусив, Геґрід ще мене й вилаяв, бо я його, бачте, налякав. А коли я вже йшов, він почав співати драконові колискову.
   Щось стукнуло в темну шибку.
   — Це Гедвіґа! — вигукнув Гаррі й підбіг до вікна, щоб її впустити. — Принесла відповідь від Чарлі!
   Усі троє притислися головами й почали читати.
   Дорогий Роне!
   Як ти там? Дякую за листа. Я був би радий прийняти норвезького хребтоспина, але буде нелегко доставити його сюди.
   Найкраще, мабуть, передати його одним моїм друзям, які приїжджають відвідати мене наступного тижня. Проблема тільки в тому, що ніхто не повинен їх бачити з нелегальним драконом.
   Чи не могли б ви занести хребтоспина на найвищу вежу в суботу опівночі?
   Вони б тоді зустріли вас там і забрали його, поки ще темно. Пришли мені відповідь якнайшвидше.
   Цілую, Чарлі.
   Діти перезирнулися.
   — Ми маємо плаща-невидимку, — сказав Гаррі. — Навряд чи це буде надто складно. Мені здається, плащ досить великий, щоб заховати нас удвох разом з Норбертом.
   Рон та Герміона відразу схвалили такий план, і це свідчило, що минулий тиждень був і справді важким. За всяку ціну треба було позбутися Норберта — і Мелфоя.
   Проте виникла перешкода. Наступного ранку покусана Ронова рука розпухла так, що стала вдвічі товщою, ніж звичайно. Він не знав, чи безпечно йому звертатися до мадам Помфрі: а що, як вона розпізнає драконів укус? Але ближче до обіду стало ясно, що іншого виходу немає. Вкушене місце лиховісно позеленіло. Отже, здається, Норбертові ікла могли бути й отруйні.
   Після уроків Гаррі з Герміоною відразу побігли до лікарні, де побачили Рона в ліжку в жахливому стані.
   — Справа не тільки в руці, — прошепотів він, — хоч я й маю таке відчуття, ніби вона зараз відпаде. Мелфой сказав мадам Помфрі, що хоче позичити одну з моїх книжок, і то лише для того, щоб прийти й поглузувати з мене. Він погрожував, що розповість їй, хто насправді вкусив мене. Я їй казав, що вкусив собака, але вона, здається, не повірила. Не треба було мені чіпати його під час квідичу, бо він тепер хоче помститися.
   Гаррі й Герміона спробували його заспокоїти.
   — Усе це скінчиться в суботу опівночі, — сказала Герміона, але ці слова нітрохи не втішили Рона. Навпаки, він підвівся на ліжку і вкрився рясним потом.
   — У суботу опівночі! — хрипко вигукнув він. — Ой ні!.. Ой ні!.. Я згадав!.. Лист від Чарлі лежав У тій книжці, яку взяв Мелфой! Тепер він знатиме, Що ми хочемо позбутися Норберта!
   Гаррі з Герміоною не встигли нічого відповісти. Увійшла мадам Помфрі й примусила їх піти, бо Рон мав уже спати.
   — Тепер занадто пізно щось міняти, — сказав Гаррі Герміоні. — Ми вже не маємо часу відправити Чарлі іншу сову, а це — єдина нагода позбутися Норберта. Мусимо ризикувати. До того ж ми маємо плаща-невидимку, а Мелфой про це не знає.
   Коли вони прийшли до Геґріда, то побачили біля хатини вовкодава Ікланя, що сидів з перев'язаним хвостом, а сам Геґрід замість дверей відчинив їм вікно.
   — Не можу вас пустити! — засапано мовив він. — У Норберта важкий період — я не можу з ним нічого вдіяти!
   Коли вони розповіли Геґрідові про лист від Чарлі, на його очах виступили сльози, проте це могло статися й тому, що Норберт саме тієї миті вкусив Геґріда за ногу.
   — Йой!.. Ти шибенику малий!.. Е-е… Всьо файно, він просто схопив мій чобіт! Просто забавляється, він ще дитинка…
   Дитинка гупнула хвостом по стіні, від чого забряжчали шибки. Гаррі з Герміоною рушили назад до замку, хвилюючись, що діждатися суботи буде нелегко.
   Коли настав час прощатися з Норбертом, Гаррі й Герміона, може, й поспівчували б Геґрідові, якби не були такі стурбовані тим, що мали зробити. Була дуже темна, хмарна ніч, і вони прибули до Геґрідової халупи трохи запізно — мусили перечекати, поки Півз у вестибюлі досхочу награється тенісним м'ячиком, відбиваючи його від стіни, і звільнить їм дорогу.
   Геґрід уже спакував Норберта у великий ящик з отворами.
   — Він там має на дорогу повно щурів і трохи бренді, — сказав приглушеним голосом Геґрід. — І ще я си поклав там його іграшкового ведмедика, щоб йому не було самотньо.
   З ящика долинули дивні звуки, які, на думку Гаррі, означали тільки те, що ведмедик уже без голови.
   — Норбертику, бувай!.. Твоя мамуся ніколи тебе не забу-у-де!.. — крізь сльози прощався Геґрід.
   Гаррі з Герміоною накрили ящик плащем-не-видимкою, а тоді й самі сховалися під ним.
   Як вони спромоглися дотягти того ящика до замку, вони й самі не розуміли. Наближалася північ. Гкррі з Герміоною штовхали Норберта вгору мармуровими сходами у вестибюлі, а тоді ще далі темними коридорами. Ось іще одні сходи, тоді ще одні… навіть заздалегідь вибраний шлях навпростець не надто полегшував справу.
   — Ще трохи! — важко дихаючи, сказав Гаррі, коли вони досягли коридору під найвищою вежею.
   Тут раптом щось промайнуло попереду, і вони мало не випустили ящика. Забувши, що їх і так не видно, сховалися в тінь і стежили за темними обрисами двох людей, які зчепилися неподалік. Спалахнула лампа.
   Професорка Макґонеґел, у картатому халаті й сітці для волосся, тримала за вухо Мелфоя.
   — Попався! — крикнула вона. — Знімаю зі Слизерину двадцять очок! Блукати тут серед ночі, як ти смієш!..
   — Ви не розумієте, пані професорко! Сюди йде Гаррі Поттер! У нього дракон!..
   — Що за нісенітниці! Як ти смієш мені брехати! Чекай, Мелфою, я ще поговорю про тебе з професором Снейпом!..
   Круті гвинтові сходи на верхівку вежі здалися після цього чи не найкоротшими в світі. Лише вибравшись на холодне нічне повітря, вони нарешті скинули плаща, і були втішені, що знову можуть нормально дихати. Герміона аж затанцювала.
   — Мелфоя піймали! Ура!.. Я зараз заспіваю!
   — Не треба, — порадив їй Гаррі.
   Вони чекали, глузуючи з Мелфоя, а Норберт кидався туди-сюди у своєму ящику. Приблизно за десять хвилин з темряви зринули чотири мітли.
   Друзі Чарлі виявилися людьми веселими й завзятими. Вони показали Гаррі й Герміоні підготовлені ремені, на яких можна було перенести Норберта. Всі разом надійно закріпили ящик, потисли одні одним руки, і чотири мітли з висячим поміж них великим ящиком знялися в небо.
   Нарешті Норберт зникав… зникав… зник.
   Вони бігли гвинтовими сходами донизу, і на серці у них було так само легко, як і в руках, що вже не тягли Норберта. Дракона немає, Мелфоя піймано, — хіба тепер щось могло зіпсувати їхню радість?
   Відповідь на це вони отримали біля підніжжя сходів. Коли вони вийшли в коридор, з пітьми зненацька вигулькнуло обличчя Філча.
   — Так-так-так, — прошипів він, — здається, ми маємо неприємності!
   Гаррі з Герміоною забули на вежі плаща-невидимку.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Заборонений ліс

   Чогось гіршого вже й не могло бути.
   Філч завів їх до кабінету професорки Макґонеґел на першому поверсі, де вони мовчки сіли й чекали. Герміона тремтіла. Гаррі перебирав у голові різні варіанти виправдань, алібі і фантастичних пояснень, але кожна наступна версія була ще гірша за попередню. Цього разу він навіть не уявляв, як вибратися з халепи. Їх просто загнано в кут. Як можна бути такими дурними, щоб забути плаща? І як пояснити професорці Макґонеґел, чому вони не спали, а крадькома блукали школою серед ночі, вже не кажучи про те, чому опинилися на найвищій вежі, доступ до якої відкритий тільки під час уроків астрономії. Додати сюди Норберта і плаща-невидимку, і вже можна спокійно починати пакувати валізи.
   Гаррі думав, що чогось гіршого вже й не могло бути? Він помилявся. Коли з'явилася професорка Макґонеґел, вона привела з собою Невіла.
   — Гаррі! — вигукнув Невіл, побачивши їх удвох. — Я намагався знайти вас і попередити, бо я почув, як Мелфой казав, що він вас упіймає! Він казав, Що у вас дра…
   Гаррі нестямно замахав головою, щоб зупинити Невіла, але професорка Макґонеґел усе побачила. Нависнувши над ними, вона, здавалося, почне зараз вивергати з рота полум'я незгірше за Норберта.
   Я б ніколи не повірила, що ви на таке здатні! Містер Філч каже, що ви були на верхівці астрономічної вежі! Зараз перша година ночі!.. Як ви це поясните?
   Герміона вперше не змогла відповісти на запитання вчителя. Незворушна, мов статуя, вона втупилася в підлогу.
   — Здається, я розумію, що сталося, — сказала професорка Макґонеґел. — Не треба бути генієм, щоб здогадатися. Ви нагодували Драко Мелфоя побрехеньками про дракона, щоб витягти його з ліжка і щоб він наткнувся на когось із учителів. Я вже його впіймала. Вам, мабуть, видається дуже кумедним, що й Лонґботом почув цю байку і також у неї повірив?
   Гаррі перехопив Невілів погляд і намагався переконати його очима, що це неправда, бо Невіл мав ошелешений і ображений вигляд. Навіть важко було уявити, як оцей бідолашний і незграбний Невіл таки наважився шукати їх у темряві, щоб попередити про небезпеку!…
   — Я просто обурена! — не вгавала професорка Макґонеґел. — Четверо учнів, які не сплять уночі! Я ще ніколи такого не чула! Міс Ґрейнджер, мені здавалося, що у вас більше розуму. А щодо вас, містере Поттер, я думала, що ви значно більше цінуєте Ґрифіндор. Вас усіх за це покарають, — так-так, і вас, Лонґботоме, бо ніщо не дає вам права блукати вночі по школі, а надто в ці дні, коли це особливо небезпечно! А з Ґрифіндору знімуть п'ятдесят очок!
   — П'ятдесят? — не повірив Гаррі: адже вони втратять своє лідерство, — лідерство, здобуте з його допомогою в останньому матчі з квідичу.
   — П'ятдесят очок з кожного, — додала професорка Макґонеґел, важко сопучи своїм довгим гострим носом.
   — Пані професорко, благаю!..
   — Ви не можете…
   — Поттере, не вказуйте мені, що я можу й чого не можу! А тепер — усі спати! Я ще ніколи не відчувала такого сорому за учнів Ґрифіндору!
   Втрачено сто п'ятдесят очок! Тепер Ґрифіндор на останньому місці. Протягом однієї ночі вони позбавили Ґрифіндор усіх шансів здобути кубок гуртожитків, Гаррі відчув, яку нього завмерло серце. Як їм тепер це все виправити?!
   Гаррі не спав цілу ніч. Чув, як Невіл безперервно схлипував у подушку. Гаррі нічого не міг придумати, щоб заспокоїти його. Знав, що Невіл, як і він сам, боїться світанку. Що буде, коли решта ґрифіндорців довідаються про їхні подвиги?
   А ґрифіндорці, проходячи наступного дня повз величезний пісковий годинник, який показував очки гуртожитків, спочатку подумали, що сталася прикра помилка. Як це в них раптом стало на сто п'ятдесят очок менше, ніж учора? А тоді поповзли чутки: у всьому винен Гаррі Поттер, знаменитий Гаррі Поттер — герой двох матчів із квідичу. Він та ще двоє дурних першокласників.
   З одного з найпопулярніших і найулюбленіших учнів школи Гаррі в одну мить перетворився на найненависнішого. Навіть рейвенкловці й гафелпафці змінили своє до нього ставлення, бо всім хотілося, щоб Слизерин, нарешті, не здобув кубок гуртожитків. Хоч би куди Гаррі пішов, усі на нього показували пальцями і ображали його, навіть не стишуючи голосу. А от слизеринці, Навпаки, плескали йому в долоні, свистіли й гукали: "Красненько дякуємо, Поттере, ми твої боржники!"
   Тільки один-єдиний Рон підтримував його:
   — Мине пару тижнів, і вони про це забудуть. Фред і Джордж втратили за увесь цей час купу очок, а їх і далі люблять.
   — Але ж вони ніколи не втрачали відразу сто п'ятдесят очок, правда? — безнадійно заперечував Гаррі.
   — Ну… може, й ні… — погоджувався Рон. Пізно було щось виправляти, і Гаррі заприсягся, що відтепер ніколи не буде втручатися не в свої справи. Досить з нього підслухань і підглядань. Йому було так соромно, що він пішов до Вуда і сказав, що кидає команду з квідичу.
   — Кидаєш? — вибухнув Вуд. — Ну й кому від цього буде краще? Як нам повернути свої очки, якщо не виграшем у квідич?
   Але й квідич був уже не таким цікавим. Гравці команди не розмовляли з Гаррі під час тренувань, а якщо й говорили про нього, то називали просто ловцем.
   Герміона з Невілом теж постраждали. Їм не було так погано, як Гаррі, бо їх менше знали, але з ними також ніхто не хотів розмовляти. Герміона перестала постійно привертати до себе увагу в класі, а лише мовчки сиділа, похиливши голову.
   Гаррі навіть радів, що наближаються іспити. Повторюючи матеріал, він хоч на деякий час забував свої прикрощі. Вони з Роном і Герміоною трималися одне одного й працювали допізна, запам'ятовуючи складники різних настійок, вивчаючи напам'ять усякі закляття й заклинання, зазубрюючи дати магічних відкриттів і ґоблінських бунтів…
   Але десь за тиждень до початку іспитів рішучість Гаррі не вплутуватись у чужі справи зазнала несподіваного випробування. Повертаючись одного дня з бібліотеки, він почув чиєсь скімлення з класу неподалік. Наблизившись, упізнав голос Квірела.
   — Н-н-ні!.. Н-н-ні!.. Н-не треба, п-п-прошу!..
   Здавалося, ніби хтось йому погрожує. Гаррі підступив ще ближче.
   — Га-га-разд, га-га-разд! — почулося хлипання Квірела.
   Наступної миті Квірел вибіг з класу, поправляючи свій тюрбан. Він був блідий, і, здавалося, от-от заплаче. Квірел зник з очей, і навіть не помітив Гаррі. Зачекавши, поки затихнуть його кроки, Гаррі зазирнув до кімнати. Вона була порожня, але з протилежного боку видніли прочинені двері. Гаррі вже рушив до них, але тоді пригадав про свою обіцянку нікуди не втручатися.
   І все ж Гаррі міг би посперечатися й на десять філософських каменів, що кімнату щойно покинув Снейп, а з почутого можна було припустити, що той здобув важливу перемогу: Квірел йому піддався.
   Гаррі вернувся до бібліотеки, де Герміона перевіряла Ронові знання з астрономії, і розповів про почуте.
   — Значить Снейп уже домігся свого! — вигукнув Рон. — І тепер він, мабуть, знає, як зняти Квірелове закляття від темних сил…
   — Але ж є ще Флафі, — нагадала Герміона.
   — Може, Снейп уже довідався, як повз нього пройти, навіть не питаючи Геґріда, — припустив Рон, поглядаючи на тисячі книжок навколо них. — Б'юся об заклад, що десь тут є книжка, де пояснюють, як пройти повз велетенського триголового пса… То що нам робити, Гаррі?
   У Рона заблищали очі — йому забажалося нових пригод, але Герміона виявилася проворнішою від Гаррі.
   — Треба йти до Дамблдора. Ми вже давно мусили це зробити. Якщо ми спробуємо діяти самі, нас тоді точно звідси виженуть!
   — Але ж ми не маємо жодних доказів! — заперечив Гаррі. — Квірел надто заляканий, він не підтвердить наші слова. А Снейпові досить сказати, що він не знає, як опинився тут троль під час Гелловіну і що він навіть не підходив тоді до четвертого поверху. І все. І кому тоді швидше повірять: йому чи нам? Всі знають, що ми його ненавидимо, і Дамблдор подумає, що ми все це вигадали, щоб домогтися звільнення Снейпа. Філч нас не підтримає. Він надто близький зі Снейпом, до того ж, на його думку, чим більше учнів виженуть, тим краще. І ще не забувайте, що нам взагалі не можна нічого знати ні про камінь, ні про Флафі! Бо інакше нам доведеться дуже довго все пояснювати.
   Герміону це переконало, але Рона — ні.
   — Якби ми ще трошки все порознюхували…
   — Ні, — рішуче заперечив Гаррі, — ми вже й так забагато нанюхались.
   Він підсунув до себе карту Юпітера й почав зазубрювати назви його місяців.
   Наступного ранку за сніданком Гаррі, Герміона й Невіл отримали записки. Усі вони були однакового змісту:
   Ваше покарання відбудеться об одинадцятій годині вечора. Зустрінете містера Філча у вестибюлі.
   Проф. М. Макґонеґел
   Перейнявшись утраченими очками, Гаррі й забув, що вони ще мали відбути покарання. Боявся, що Герміона почне нарікати на втрачену для повторювання ніч, але вона не вимовила й слова. Вона, як і Гаррі, відчувала, що заслужила кару.
   Об одинадцятій годині вечора, попрощавшись з Роном у вітальні, вони попрямували разом з Невілом до вестибюлю. Там уже був Філч, а також Мелфой. Гаррі й забув, що Мелфой теж мав відбути покарання.
   — Ходіть за мною! — звелів Філч, запаливши лампу й виводячи їх надвір.
   — Тепер ви не раз подумаєте перед тим, як порушувати шкільні правила, еге ж? — вишкірився він до них. — Атож, якщо хочете знати, тяжка праця і біль — ось найкращі вчителі. Як жаль, що скасували колишні покарання! Тоді б вас на кілька днів підвісили за руки до стелі!.. Я ще й досі зберігаю в кабінеті ланцюги і постійно змащую їх: а раптом знову знадобляться? Ну, гаразд, ходімо, і не думайте втікати, бо буде ще гірше!
   Вони йшли в темряві. Невіл шморгав носом. Гаррі уявляв собі, яким може бути покарання. Мабуть, щось жахливе, інакше Філч так би не радів.
   Місяць світив яскраво, але хмари постійно його закривали, і все повивалося пітьмою. Раптом попереду Гаррі зауважив освітлені вікна Геґрідової хатини, а тоді почувся й голос.
   — Це ти, Філч? Швиденько, бо я си хочу вже починати!
   У Гаррі аж стрепенулося серце: якщо їм доведеться робити щось разом з Геґрідом, то це ще зовсім не біда. Його обличчя, мабуть, проясніло, бо Філч сказав:
   — Думаєш, вам буде легше з тим телепнем? Ні хлопче: ви йдете до лісу, і я дуже сумніваюся, що ви звідти виберетеся цілими.
   Почувши таке, Невіл скрикнув, а Мелфой завмер на місці.
   — До лісу? — перепитав Мелфой, і його голос уже не був таким самовпевненим. — Нам не можна ходити туди вночі!.. Там усіляке водиться!.. Вовкулаки, наприклад!..
   Невіл ухопився за рукав Гарріної мантії і мало не задихнувся.
   — Це вже мене не стосується! — зловтішно крякнув Філч. — Раніше треба було думати про вовкулаків! Хіба не так?
   З темряви до них підступив Геґрід разом з Ікланем. Він тримав великий арбалет, а з його плеча звисав сагайдак зі стрілами.
   — Пора! — сказав він. — Я вже тут си чекаю майже півгодини. Гаррі, Герміоно — всьо файно?..
   — Я б не був з ними надто люб'язним, Геґріде, — холодно зауважив Філч. — Зрештою, вони прийшли відбути покарання.
   — А-а… То ось чого ти си запізнив!.. — похмуро сказав Геґрід. — Читав їм лекцію, га? Це вже не твоя парафія. Ти си своє зробив, а тепер іди…
   — Я повернуся на світанку, — мовив Філч. — Позбираю, що там від них залишиться, — додав він лиховісно, а тоді повернувся й попрямував назад до замку, похитуючи в темряві лампою.
   Мелфой тепер звернувся до Геґріда:
   — Я не піду, блін, до цього лісу!
   Гаррі втішено почув у його голосі панічні нотки.
   — Підеш, якщо хочеш си лишити в Гоґвортсі! — сердито озвався Геґрід. — Нашкодив — плати!
   — Але це мають робити слуги, а не учні! Я думав, ми будемо писати якісь вправи, чи що… Якби мій батько довідався, що я тут повинен робити, він би…
   — …а я кажу, що це є Гоґвортс! — гаркнув Геґрід. — Писати вправи!.. Яка з того користь? Ти си зробиш щось корисного або тебе виженут! Коли думаєш, що твій батько хоче, аби тебе вигнали, то вертай до замку і пакуй речі! Гайда!..
   Мелфой не ворухнувся. Розлючено зиркнув на Геґріда, а тоді опустив очі.
   — Отож бо! — сказав Геґрід, — а тепер уважно слухайте. Те, що ми будемо зараз робити, є дуже небезпечним, а я не хочу, щоб ви даремно ризикували. Ходіть за мною.
   Геґрід підвів їх до самого узлісся. Піднявши вгору лампу, показав на вузеньку звивисту стежину, що ховалася між чорних густих дерев. Легенький вітерець розвіював дітям волосся, й вони вдивлялися в темряву лісу.
   — Дивіться сюди, — сказав Геґрід. — Бачите, щось там виблискує на землі?.. Таке сріблисте… То кров єдинорога. Щось там сильно його поранило… Вже вдруге за цей тиждень. Минулої середи я тут уже натрапив на одного мертвого. Треба спробувати знайти цього раненого бідолаху. Може, йому си можна допомогти?..
   — А коли те, що поранило єдинорога, нападе на нас? — запитав Мелфой, не в змозі приховати свого жаху.
   — Доки ви зі мною та Ікланем, то в цьому лісі ніхто ніякої шкоди вам не заподіє, — запевнив Геґрід. — Ви тримайтеся стежки. Ми зараз поділимося на дві групи і підемо по слідах. Тут усюди є кров: єдиноріг, певно, десь блукає ще з минулої ночи.
   — Я піду з Ікланем, — швидко проказав Мелфой, поглядаючи на довгі Ікланеві зуби.
   — Файно, але попереджаю: Іклань — боягуз, — сказав Геґрід. — Отож я, Гаррі й Герміона підут сюди, а Драко, Невіл та Іклань — туди. Якщо хтось знаходит єдинорога, — стріляє вгору зеленими іскрами, файно?.. Беріт свої чарівні палички і потренуйтеся.. отак… а коли хтось потрапляє в біду — стріляє червоними іскрами, і ми вас знайдемо. Отож, будьте обережні! Пішли!..
   Ліс був чорним і мовчазним. Незабаром вони підійшли туди, де стежина роздвоювалася — Гаррі, Герміона й Геґрід рушили ліворуч, а Мелфой, Невіл та Іклань — праворуч.
   Ішли мовчки, дивлячись на землю. Час від часу місячне проміння, що пробивалося крізь гілля, вихоплювало з пітьми плями сріблясто-голубої крові на опалому листі.
   Гаррі бачив, що Геґрід вельми стурбований.
   — А вовкулака може вбити єдинорога? — поцікавився Гаррі.
   — Нє, він заповільний, — відповів Геґрід. — Не так легко зловити єдинорогів, бо то є могутні чарівні істоти. Я ще ніколи досі не чув, аби хтось поранив єдинорога.
   Вони проминули зарослий мохом пеньок. Гаррі чув, як дзюркоче вода — отже, десь поблизу мав бути струмочок. То тут, то там на звивистій стежині видніли плями єдинорогової крові.
   — Всьо файно, Герміоно? — прошепотів Геґрід. — Не журиси, він не міг далеко відійти з такими ранами, ми зможемо… ХОВАЙТЕСЯ ЗА ДЕРЕВО!
   Геґрід схопив Гаррі з Герміоною зі стежки й поставив їх за стовбур розлогого дуба. Дістав стрілу, напнув арбалет і підняв його, наготувавшися стріляти. Усі троє прислухалися. Щось там повзло в опалому листі, немов хтось волочив по землі плаща. Геґрід прискіпливо вдивлявся на стежину, але через кілька секунд шелестіння стихло.
   — Я так і знав! — пробурмотів він. — Тут є щось таке, чого б не мало бути.
   — Вовкулака? — запитав Гаррі.
   — Нє, ані вовкулака, ані єдиноріг, — похмуро відповів Геґрід. — Ну-ну… ходіт за мною, але вважєйте.
   Пішли повільніше, напружено вслухаючись у кожен звук. Несподівано на галявині попереду щось ворухнулося.
   — Хто там? — гукнув Геґрід. — Покажися — я озброєний!
   І на галявині з'явився — чи то чоловік, чи то кінь? Зверху до пояса ніби чоловік з рудим волоссям і бородою, але знизу мав лискуче гніде тіло коня з довгим рудуватим хвостом. Гаррі й Герміона аж роти пороззявляли.
   — А-а, це ти, Ронане, — полегшено зітхнув Геґрід. — Як ся маєш?
   Він підійшов і потиснув кентаврові руку.
   — Добрий вечір, Геґріде, — привітався Ронан глибоким, сповненим печалі голосом. — Ти що, хотів мене застрелити?
   — Мушу бути на сторожі, Ронане, — сказав Геґрід, поплескуючи по арбалету. — Щось погане си діє в цьому лісі. Це, до речі, Гаррі Поттер і Герміона Ґрейнджер. Учні зі школи. А це Ронан. Кентавр.
   — Ми помітили, — тихенько промовила Герміона.
   — Добрий вечір, — привітався Ронан. — Учні так? І багацько ви навчилися там, у школі?
   — Е-е…
   — Трохи, — невпевнено відповіла Герміона.
   — Трохи? Ну, це вже щось, — зітхнув Ронан. Закинувши голову назад, він глянув у небо. — Марс нині яскравий.
   — Так, — погодився Геґрід, також глянувши вгору. — Слухай, Ронане, це файно, що ми на тебе натрапили. Тут десь є поранений єдиноріг. Ти нічого не видів?..
   Ронан відповів не відразу. Дивився якийсь час у небо, а тоді знову зітхнув.
   — Першими жертвами завжди стають невинні, — сказав він. — Так було віками, так є й тепер.
   — Еге ж… — погодився Геґрід. — Але, може, ти таки щось видів, Ронане? Щось незвичне?
   — Марс нині яскравий… — повторив Ронан, мовби й не завважуючи нетерплячого погляду Геґріда. — На диво яскравий…
   — Авжеж, але я мав на увазі щось незвичне тут, біля нас, — пояснив Геґрід. — То ти не помітив нічого дивного?
   І знову минув якийсь час, поки Ронан відповів.
   — Ліс ховає багато таємниць, — зрештою вимовив він.
   Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр — із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.