Росоховатский Игорь Маркович. Бiлi звiрi (на украинском языке)

Росоховатский Игорь
Бiлi звiрi (на украинском языке)

   Iгор Росоховатський
   БIЛI ЗВIРI
   Повiсть
   Семеновi здалося, що за кущами. промайнула тiнь. Почувся трiск. Вiн швидко пiдняв пiстолет.
   Бiла вузька морда з довгими вусами i червонуватими очима втупилася в нього. Цiкавiсть в очах звiра змiнилась плотолюбною жадiбнiстю, немов вiн подумки облизувався. Семен уявив, як зараз iз темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак бiла морда почала розмиватися в повiтрi, зникати. Замiсть неї лишилася тiльки купчаста хмаринка. Кущi зробилися сiрими, нiби запорошеними. Промiння ковзнуло по скелi, повело за собою тiнь. Марево розсiялося...
   Семен ударив тильною стороною долонi по каменю. Ще й ще раз, поки не вiдчув болю. Вiн озирнувся i побачив Тiма. Витягнута напружена шия, вузькi щiлини очей, блискучi плити щелеп. Отже, i йому щось приверзлося? Тодi не варто докоряти собi й соромити себе. Може, це було не марево?
   Тiм подивився скоса, їхнi погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.
   - Там щось було? - спитав Тiм.
   У таких випадках вiн вважав за краще питати. Iнодi вiн заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тодi той починав огризатися питанням на питання.
   - Ти бачив?
   - Я бачив, як ти прицiлився.
   "Та сама пiсня, - втомлено подумав Семен. - Новий запуск старого диску. А втiм, це тiльки частина платнi за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив".
   - Передай, нехай запустять зонд у наш бiк. Для страховки, - сказав вiн i, зиркнувши на товариша, виправив себе: - Для перестраховки.
   "Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посмiятися над собою, - подумав вiн, помiтивши, як здригнулися i враз стали непорушними губи "зброєносця". - Тiм збагнув справжнiй змiст моїх слiв i те, що криється за ними. Вiн добре вивчив мене. Це ще одна частина платнi. Скоро вiн навчиться бачити мене "голим" - без прикрас i облуди. Чи витримаю я перевiрку? Чи вiн скине мене з п'єдесталу?"
   Тiм увiмкнув рацiю, i за кiлька хвилин з корабля надiйшла вiдповiдь, яка розвiяла останнi сумнiви. "Повернемося?" - подумав Семен. Мабуть, вiн подумав уголос, тому що одразу ж луною вiдгукнувся Тiм:
   - Повернемося на корабель?
   - Додивимося квадрат, - з жалем заперечив йому i собi Семен. Щоб удруге сюди не повертатися.
   Вiн увiмкнув електронний щуп, подивився на екран, звiряючись iз картою, i повiльно, як наказувала iнструкцiя, рушив в обхiд скелi. Тiм, тримаючи напоготовi зброю, йшов за ним, зберiгаючи належну вiдстань. Вiн нi на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать, її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправдi ж були м'якими й нечутними. Тiм примудрявся утримувати в полi зору й цю постать, i невелику дiлянку навколо неї i водночас - бачити вiддалену перспективу. Цього навчили його ще в школi косморозвiдки.
   Багрянi вiдблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишнiй свiт химерним мигтiнням. Тiнi були зовсiм не такi, як на Землi. Вони щоразу змiнювали колiр, ставали об'ємними, наче на голограмi. Скелi й вiддаленi горби густо заросли чагарником - високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дрiт. Тут стояв рiзкий нудотний запах: чагарник видiляв якiсь летючi масла i, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися мiрiади дрiбних комах - єдиних живих iстот, що лишилися на планетi. Всiх iнших, рахуючи й розумних, знищили бiлi звiрi, про яких iз забобонним жахом розповiдалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матерiалi, схожому на стрiчки грубого полотна. Мало не два мiсяцi витратили учасники експедицiї на розшифрування цих записiв. Вивчивши мову аборигенiв, вони водночас довiдалися, що це - мертва мова, бо народ, носiй її, вже не iснував.
   Семен зупинився, простягнув руку. Тiм глянув у вказаному напрямку i помiтив вхiд до печери. На каменi синьою фарбою було намальовано коло i стрiлу. Тiм пiдiйшов до товариша, Семен вiдчув на потилицi його подих. Вiн усмiхнувся, покрутив головою i промовив:
   - Нас запрошують.
   - А чи це запрошення? - спитав Тiм.
   - Зараз з'ясуємо. Чекай тут.
   Семен низько нахилився i пiрнув у печеру. Незабаром почувся його голос:
   - Ласкаво просимо!
   Повторювати запрошення двiчi не довелося.
   Печера виявилася просторою, в нiй легко могли розмiститися п'ятеро осiб. Крiзь вузьку щiлину в склепiннi проникали розсiянi променi, пiд якими виблискувало вологе камiння. Довiльно виникали i розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк топчан, поряд з ним - одноногий стiл, другим кiнцем обiпертий об камiння.
   На цьому саморобному столi Семен уже розгортав знайдений тут же сувiй, густо списаний синiми позначками. Вiн робив це так обережно, наче сувiй мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стiнах, вiн нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки i ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тiма, сказав:
   - Тут був останнiй притулок вченого. Вiн залишив для нас послання.
   - Для нас? - спитав Тiм, зазираючи йому через плече.
   - Атож. Окрiм нас, прочитати його нiкому. Проте вiн про нас не знав... Вiн, мабуть, гадав, що помирає останнiм з людей на цiй планетi...
   - Для кого ж вiн писав? - спитав Тiм.
   Вiдлуння його голосу вдарилось об склепiння печери i, немов кажан, злякано метнулося назад...
   Запис перший
   "Ми оточили своє мiсто потрiйною огорожею. Вiд самого початку я i мої колеги не вiрили в байки чафхiв про диявольську хитрiсть бiлих звiрiв. Проте навряд чи вони могли зрiвнятися за розумом хоча б iз чафхами. Ми боялися їхнiх зубiв та пазурiв дужче, нiж їхньої хитростi.
   На той час ми вже знали: бiлий звiр нападає. на жертву завжди ззаду. Робить вiн це мовчки i, тiльки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навiть на вiдстанi цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що вiн жахливiший вiд найгрiзнiшого ричання. Вiн вчувається людям ночами, i тодi вони зiскакують з лiжок i, роздягнутi, охопленi страхом, вибiгають з помешкань. Вони мчать крiзь нiч, не розбираючи дороги, i благають про смерть, як про порятунок.
   Коли з'явилися на нашiй планетi бiлi звiрi?
   Лiтописи про них не згадують. Правда, iсторики знаходили свiдчення про рiзнi чудовиська, але при уважному вивченнi виявлялося, що то не бiлi звiрi.
   Вони мають iще одну назву - "небеснi". Ця друга назва зацiкавила мене. Звiдки й чому вона з'явилася? Витончена фантазiя, вигадки мiстикiв, злий задум жерцiв, якi лякали непокiрних? Чи в цьому криється якесь свiдчення?
   У працях iсторика Ертауна я натрапив на розповiдi мисливцiв з племенi чафхiв. Чафхам, як вiдомо, не можна цiлком довiряти, однак їхнi оповiдi здалися менi цiкавими.
   Четверо мисливцiв, що полювали на горбах поблизу озера Ланi, нiбито бачили, як на небi, подiбно до блискавицi, з'явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На мiсцi її падiння здiйнявся стовп пари, почулося гучне сичання.
   Мисливцi попадали на землю, закривши очi руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулi розколину. Одного з мисливцiв послали по вождя.
   Але й вождь, ясна рiч, не мiг пояснити появи "небесного дарунка". Вiн просто звелiв вiднести кулю на Священну гору.
   А за кiлька днiв, пiд час одного з молитовних ходiв на Священну гору, мисливцi побачили бiлих звiрiв. Чафхи запевняли, що тодi звiрi були зовсiм маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.
   Одного з них жрець принiс до храму. Вiн годував його з рук, i звiрятко швидко звикло до людини: прибiгало на поклик, розумiло деякi слова. I росло, перетворюючись у слухняного звiра-охоронця. Якось вiн навiть врятував священнi храмовi таблички вiд грабiжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибiгши в храм, служитель культу побачив мертвого грабiжника з прокушеною бiлим звiром потилицею.
   Згiдно з твердженням жерця, вiдтодi звiр почав швидко рости. Незабаром вiн уже був по пояс людинi. Звiр лишався таким самим слухняним, як i ранiше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.
   Невдовзi i жерця знайшли у храмi мертвим з раною на потилицi.
   Звiр зник...
   Це i є, як стверджує iсторик Ертаун, перше свiдчення про бiлих звiрiв.
   Я вирiшив перевiрити його твердження. Для початку необхiдно було зiбрати i систематизувати свiдчення очевидцiв про зустрiчi з бiлими звiрами, впевнитись у їхнiй достовiрностi, потiм порiвняти їх мiж собою.
   Але подiї розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Бiлi звiрi почали з'являтися всюди - на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осiб, а на групи людей.
   Мене ввели до урядової комiсiї. Я виїхав у мiсцевiсть, де було зареєстровано кiлька таких нападiв. Нас супроводжували сотня солдатiв i провiдники-мисливцi.
   Невдовзi провiдники знайшли лiгво бiлих звiрiв i влаштували облаву. Я мiг на власнi очi пересвiдчитися, що чутки про невразливiсть i хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi. Щоправда, самиця силкувалася вiдвести мисливцiв подалi вiд лiгва, але так само чинять i iншi тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, нiби погляд самицi був не звiрячий, а осмислений. Та чи можна вiрити солдатовi, бабуся якого походила з племенi чафхiв?
   Одного з дитинчат бiлих звiрiв менi вдалося привезти додому. Про висновки комiсiї доповiли зiбранню жерцiв, а вони оповiстили про них народ. Панiка трохи зменшилась.
   О, якби я мiг передбачити майбутнє!"
   - А що коли це були зовсiм не звiрi? - пошепки мовив Тiм, округлюючи прозорi очi-крижинки й зводячи рiдкi брови.
   - Хто ж тодi? - безвинно спитав Семен.
   - Вiн пише "небеснi" й твердить, що. вони з'явилися з космiчного апарата, - невпевнено почав Тiм, введений в оману тоном товариша, - крiм них, якщо вiрити свiдченням, в апаратi нiкого не було. Виходить, вони самостiйно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звiрiв.
   - Невже? От молодчина! I як це ти одразу збагнув? - захоплено вигукнув Семен.
   Цей бурхливий слововилив насторожив Тiма. Вiн вiдповiв трохи ображено:
   - Ти сам не раз казав, що не можна так просто вiдкидати навiть найневiрогiднiшi гiпотези...
   Семен примружився i похитав головою:
   - Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справдi в захватi вiд твоєї прозорливостi? До того ж i у фантастичних романах писали, як тi, кого вважали за звiрiв, виявилися розумними iстотами. I навiть дуже розумними...
   - I як у тих, кого вважали за розумних iстот, з-пiд шоломiв виднiлися довгi вуха, - спалахнув украй ображений Тiм.
   Семенове обличчя лишалося спiвчутливо доброзичливим. Темнi, майже чорнi очi посвiтлiшали, в них мовби вiдчинилися вiконця. Здавалося, що ось зараз на спiврозмовника полинуть два яснi променi i твердi, виразно окресленi губи розтуляться в усмiшцi.
   "Як вiн схожий на свого знаменитого брата, - подумав Тiм. - Такий же величний, недосяжний i безжально глумливий".
   Вiн, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довiдався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. "Вiн сказав тодi: "Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тiльки один". I пiшов геть, навiть не глянувши на мене. Навiщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли вiн навчився через них переступати? I тодi пiдiйшла Валя..."
   Запис другий
   "Бiле звiрятко я назвав Бiдолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бiдолаха тихо скиглив i тицявся рожевим носиком у стiнки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихiд на волю. Вiн мiг довго лизати менi пальцi, коли я просував їх у його коробку.
   Звичайно, найдужче зрадiв появi звiрятка синок Гуруу. Тiльки-но угледiв його, закричав:
   - Я гратимуся з ним!
   - В нього iнше призначення, - вiдповiв я, вже шкодуючи, що показав йому звiрятко.
   Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу - безлiч разiв повторював крiзь сльози: "Чому?"
   На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда i вкрадливо спитала, чому б i справдi не дозволити йому погратися iз звiрятком.
   Я не мiг коротко вiдповiсти на її питання i замислився, пiдшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пiсню про чоловiчий егоїзм, про гарних та поганих чоловiкiв. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотiла добитися, щоб я дiяв всупереч своїй волi. Вона думала, що я не розумiю її справжнiх намiрiв, що може обдурювати мене i водити за носа. А я добре розумiв її гру, та... робив так, як вона хотiла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги - досвiдченi старi вовки науки, - добивалася вона. Менi робилося тоскно, я починав жалiти i її, i себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви i здоров'я собi i їй, i поступався. Це часто коштувало менi недешево, але я нiколи не знав наперед, яку цiну доведеться платити. Не мiг я передбачити її i цього разу.
   Гуруу годинами бавився iз звiреням, гойдав перед його носом мотузочком i дзвiнко смiявся, коли Бiдоласi не вдавалося його схопити. Ксандi подобалося гладити шовковисту бiлу шерсть, подобалося, що звiреня поводиться тихо, майже не видає звукiв, хiба що iнколи тихенько попирхує.
   За матiр Бiдолаха мав довгошерсту сульгiпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти iз своєї миски.
   Через два тижнi пiсля мого повернення до столицi мене викликав жрець Талiу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче пiсля тяжкої хвороби.
   Я ввiчливо спитав про його здоров'я.
   Талiу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.
   - Я ознайомився з твоїм звiтом, - сказав вiн. - Ми давно знаємо один одного, я довiряю тобi. Ти певен, що бiлi звiрi не становлять великої небезпеки для людей?
   - У кожному разi меншу, нiж ми для них, - вiдповiв я, усмiхаючись. - Менi розповiдали, що два полки вiдправлено для винищення їх у провiнцiю Еме. Мабуть, невдовзi у мене лишиться один-єдиний екземпляр i я зможу вигiдно продати його звiринцю.
   Жрець нiяк не реагував на мiй жарт.
   - А ще ти писав, - провадив вiн далi, куйовдячи клинчик бороди, - що чутки про силу й хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi...
   Я розчув грiзнi нотки в його голосi й насторожився. "Що сталося? Новий напад бiлих звiрiв? Чому ж я нiчого не знаю про це?"
   - Ми без зайвих зусиль знищили цiлу родину цих звiрiв. Самця, самицю, шiстьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайнi звiрi, не виказали нi особливої сили, нi хитрощiв...
   - А чутки?
   - Чи можна вiрити оповiдям неписьменних чафхiв? Чафхи ладнi напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрiсть бiлих звiрiв перевершує людський розум!
   Я уважно стежив за жерцем i все ж прогавив момент, коли вираз його обличчя почав змiнюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру - холодне, гостре, без зморщок.
   - Ну, то слухай. Два полки, про якi ти згадав, геть . знищено. Провiнцiю Еме перетворено на пустелю. Знищено людей i худобу, посiви i сади. Гинуть лiси, бо кору на деревах погризено...
   Його похмурi очi виблискували сталлю.
   Я обiперся рукою об стiл, щоб не впасти. Я не мiг повiрити в те, що почув.
   - I все те вчинили бiлi звiрi?
   - Може, в тебе виникла пiдозра, що я чафх? - вiн не пiдвищував голосу. Точнiсiнько так, не змiнюючи тону, вiн посилав людей на страту.
   - А чи правильнi данi?
   Жрець зневажливо знизав плечима. Вiн дивився на мене так, наче я вже стояв на помостi перед катом.
   - Кара чекає на тебе попереду, - сказав вiн. - А поки що за моєю рекомендацiєю тебе зараховано до групи розслiдування. Треба визначити, як боротися з бiлими звiрами. Збери всi необхiднi iнструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.
   Збентежений, я повертався додому. Хоч якi великi були мої страх i тривога, я не мiг не здивуватися, що бiля порога мене не зустрiла довгошерста Маса.
   Я гукнув дружину, але вiдповiдi не було. Обiйшов кiмнати - нi Ксанди, нi сина.
   - Мабуть, пiшли погуляти, а Бiдолаху i Масу взяли з собою, подумав я. - Але чому не дочекалися мого повернення?
   Я вийшов на вулицю i зiткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою вiн розмазував по личку сльози.
   - Що сталося, Гу? - лагiдно спитав я, взявши його на руки.
   Вiн притиснувся до мене i заплакав ще дужче.
   - Зникли Бiдолаха i Маса, - вiдповiла за нього дружина. - їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.
   Як мiг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружинi своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця вiдповiдав ухильно: треба уточнити деякi данi про бiлих звiрiв, доведеться для цього на кiлька днiв поїхати в провiнцiю.
   Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула менi у вiчi, але промовчала. Невже не повiрила?
   Удвох ми ще раз обшукали кiмнати, комiрчини...
   - Поглянь-но, що це? - раптом крикнула Ксанда.
   Невисоко над пiдлогою на стiнi кухнi виднiлося кiлька червоних цяточок. Я придивився уважнiше, спробував пошкребти їх. До однiєї з них прилипла шерстинка. Довга, сiра, як у Маси...
   Холодний пiт оросив менi чоло. Я закляк, дивлячись на червонi цяточки.
   - Ну, що це? - спитала Ксанда.
   - Бризки фарби, - збрехав я. - Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?
   - Не пам'ятаю, - сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.
   - Виходить, забула, - мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею - i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.
   - Я не могла забути! - наполягала Ксанда.
   - Ну то я забув тобi сказати, - мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.
   Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки "фарби". Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.
   Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.
   Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?
   - Йди-но сюди, Бiдолахо, - покликав я. - Йди сюди, чого ж це ти?
   Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.
   Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.
   Гуруу враз вихопив його в мене i притис до себе. Звiрятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.
   Менi вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються рiзнi страхи. А сульгiпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комiрчинi. Та зовсiм заспокоїтись я не мiг. Коли Гуруу заявив, що вiзьме Бiдолаху з собою в лiжко, я рiшуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бiдолаха лишиться ночувати в його спальнi, але на килимку, в кутку, де ранiше спала Маса.
   Заснути я не мiг. Менi вчувалися шерехи, кошлатi тiнi падали на стiни. Я раз у раз прислухався. Все було спокiйно. Але тiльки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кiлька разiв я заходив до спальнi сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх крокiв Бiдолаха незмiнно зводив голову.
   Зрештою я перенiс його разом з килимком за дверi спальнi i тiльки тодi, заспокоєний, заснув.
   Уже вдосвiта менi вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звiдки вiн долинув. "Може, приснилося?" подумав, прокидаючись.
   Навкруги панувала тиша, цiлковита тиша, як i має бути в домi, де все мирно спить. Та ось я розчув рипiння дверей. Воно долинуло вiд спальнi дружини.
   - Ксандо, - тихо покликав я.
   Вiдповiдi не було, але рипiння повторилось.
   - Це ти, Ксандо? - спитав я голоснiше.
   I знову нiхто не вiдповiв, хоча дверi продовжували рипiти.
   Я встав з лiжка, стараючись робити все тихо, i попрямував до жiнчиної спальнi. Вже в коридорi вiдчув легенький протяг i зрозумiв, чому рипiли дверi. Вони були прочиненi. Я вiдчинив їх i пересвiдчився, що Ксанди там нема.
   Руки тремтiли, я засвiтив свiтильник. Тiнi затанцювали надi мною i довкола мене - по стелi та стiнах. Я оглянув кiмнату. Всi речi були на мiсцi. Може, вона пiшла до сина?
   Прожогом кинувся я до дитячої кiмнати. Свiтильник пiдстрибував у руцi, i химери тiней помчали туди ж, випереджаючи мене i витанцьовуючи на коридорних стiнах дикий танок. Бiля самих дверей кiмнати я зупинився, похитнувся. З-пiд дверей витiкав темний струмочок...
   Крик бився в моєму здавленому горлi, але коли я нарештi рвучко розчинив i тi дверi, вiн завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.
   Мiй син лежав у лiжечку ниць...
   Пам'ятаю, що в тi страшнi хвилини я найбiльше боявся наступити на темний струмочок - на кров мого Гуруу.
   Я довго ще не мiг вимовити й слова, не мiг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кiмнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячiй.
   Ксанди не було нiде. Не було й Бiдолахи.
   Мене знову охопило жахливе вiдчуття. Його не могло притамувати навiть горе. Менi здавалося, що хтось невiдривно дивиться менi в потилицю.
   Тiнi зменшились - велетнi перетворилися в карликiв. Я випадково глянув на годинник. Свiтало. Надходив час, коли я мусив з'явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповiстити його про те, що сталось, i попросити вiдстрочки. Може, хтось замiнить мене? Я передам їм мої записи, iнструменти. Ось вони, зiбранi в похiднiй скриньцi...
   Машинально я вiдкрив її. Блиснули анатомiчнi iнструменти. Менi здалося, що на полiрованiй поверхнi лопатки-сокири виднiються червонi плями. Я потер їх, вони не зникали. I раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, вiдбивала частину кiмнати у мене за спиною.
   Я обернувся, махнув лопаткою. Бiдолаха сплигнув зi столу i прожогом вискочив до сусiдньої кiмнати.
   Колiна в мене тремтiли, я вiдчував спиною мокру вiд поту сорочку...
   Зачинивши дверi на защiпку, я в знемозi опустився на стiлець. Треба було щось вирiшувати, а думати не хотiлося.
   Щось клацнуло, рипнули дверi. До кiмнати прослизнуло бiле гнучке тiло, але я встиг зiрвати iз стiни зброю.
   Все вирiшували частки секунди. Чи встигне вiн стрибнути ранiше, нiж я зведу курок?
   - Бiдолахо! - крикнув я. - Бiдолахо!
   Вiн на мить зупинився, i цього було досить.
   Я стояв над його трупом. Не було нi жалю, нi страху, тiльки розгубленiсть. Менi здавалося, що Бiдолаха вирiс за нiч мало не вдвiчi. I весь час думалось: як же вiн зумiв вiдкинути защiпку? Жоден вiдомий менi звiр не був здатен на таке...
   Жрець Сандуу згодився вiдкласти виступ експедицiї на один день i дав менi загiн солдатiв для пошукiв Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б пiти в такому станi: у моїх i її рiдних, у знайомих. Опитали сотнi мешканцiв нашого кварталу.
   Одна бабуся розповiла, що бачила жiнку, яка бiгла до лiсу. На нiй був халат такого самого кольору, як на Ксандi. Бабуся стверджувала, що жiнка бiгла, закриваючи руками голову.
   - Закривала вуха? Ось так? - спитав я.
   - Схоже, - пiдтвердила вона. - Але я не встигла добре роздивитися.
   Ми прочесали лiс. Бiля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з'їдений. На м'якому грунтi навколо нього виднiлися слiди бiлого звiра..."
   Запис третiй
   "Разом iз жерцем Сандуу i загоном добiрних воїнiв я прибув на кордон провiнцiї Еме. Ми розташувалися в невеликому селищi. Дорогою до нього бiженцi розповiдали нам про напади бiлих звiрiв, про їхнiй жахливий писк. Тепер я вже не вiдмахувався вiд розповiдей про їхню дивовижну хитрiсть. Адже i Бiдолаха зумiв вiдчинити дверi. Мабуть, спочатку вiн штовхав їх, а потiм, коли дверi трохи вiдiйшли, сильно натиснув i водночас кiгтями через щiлину зачепив защiпку.
   Мене поселили разом iз жерцем Сандуу та двома офiцерами у великому будинку на другому поверсi. На першому розташувалися солдати i слуги.
   Вiд мiсцевих жителiв ми довiдалися, що в лiсi живе зграя бiлих звiрiв. Це пiдтверджували обiдрана кора, обгризенi гiлки. Жрець Сандуу наказав менi разом з офiцерами органiзувати облаву.
   Ми склали план дiй, розподiлили солдат на загоничiв i стрiльцiв, поставили на чолi кожного десятка досвiдчених мисливцiв. Пострiли, гук труб, дрiб барабанiв наповнили лiс. Мiж листям - солдати бачили це - шугали гнучкi бiлi тiла, та коли загоничi i стрiльцi зiмкнули коло, в ньому не було жодного бiлого звiра - нi живого, нi мертвого.
   Ми прочесали лiс. I... не долiчилися шiстьох солдатiв, А ще троє збожеволiли. Вони чули писк i тепер металися серед своїх товаришiв, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сiючи панiку.
   Вiдiбравши досвiдчених мисливцiв, я велiв їм поставити заздалегiдь приготовленi пастки. Крiм того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострi кiлки. Бiля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймнi двох Iнших. Але й цей захiд не допомiг. На ранок ями лишились порожнiми, а троє вартових зникло.
   Користуючись своїми повноваженнями, жрець i офiцери мобiлiзували на полювання все чоловiче населення провiнцiї. Загони зайняли заздалегiдь визначенi позицiї i почали повiльно просуватися назустрiч один одному. Наказано було знищувати густi заростi, не шкодувати нi лiсiв, нi посiвiв. I що ж? Нам вдалося вбити десятки бiлих звiрiв, але при цьому ми втратили майже стiльки ж людей.
   Я бачив кiлька трупiв солдат i цивiльних. Однi з них були пошматованi бiльше, iншi - менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилицi.
   Не раз я згадував свого бiдолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бiдолахою i мiцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собi знайти засiб знищити бiлих звiрiв, а для цього необхiдно було вивчити їхнi звички, особливостi, проникнути в таємницю їхньої появи...
   Забобонний страх i панiка швидко розкладали ополченцiв. Почастiшали випадки дезертирства. Трималися поки що тiльки гвардiйцi. З допомогою солдатiв та єгерiв пощастило знищити кiлька лiгв бiлих звiрiв. Я не змiг впевнитися в тому, що хитрiсть бiлих звiрiв дорiвнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справдi блискавично швидко. Кожнi три тижнi самиця здатна привести сiм - десять дитинчат. Уже через кiлька днiв вони починають самостiйно полювати. Але тут я зiткнувся з незрозумiлим явищем. Усi дитинчата народжувалися крихiтними, не бiльшими за дитинчат сульгiпи, проте однi вже за п'ять днiв ставали завбiльшки як дорослi, а iншi за такий час майже не росли. Отак повiльно рiс спершу i Бiдолаха...