Страница:
Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони, ці «свої», і чому вони обов'язково мають сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньйон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер – ніхто, крім мене самої.
– Ти чого смієшся? – запитав Сюр.
Я хитнула головою – «все нормально!» – і заклацала запальничкою…
Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», – стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер – «М. М.». Та ще – я впевнена! – мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
– То як? Підеш? – знову перепитав Сюр.
– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця – там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше – саме через те, що вона там лежала…
– Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я – інша, не знайома йому жінка, – він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.
Я не можу витримувати таких поглядів.
І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.
Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
– Ну що – ходімо? – спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.
– Hi…
– Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.
Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.
Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:
– Дай горішок!
Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.
– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдімо!
Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
– От бачите, – задоволено сказав Марек. – Ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, – але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію й рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді?…
…під ногами я побачила сходинку під'їзду.
Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, – небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…
Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.
– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.
На гарячу пательню я вилила десяток яєць. Вони зашкварчали і рівненько вляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.
Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати – там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта радісно загули і почали хапати яєчню – просто зчищати, хто скільки встиг, на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.
Марек налив мені вина:
– Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…
Звісно, подумала я.
А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.
Я не сказала, що більше не можу, – і випила.
А потім, майже відразу, побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!
Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…
Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:
– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…
– Він – водій чи контролер? – запитала я.
– Саньок – найкращий транспортний «щипач»…
– Хто?
– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!
Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.
– А ти ж тоді хто? – запитала я.
– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.
– Він – крадій? – Я з огидою поглянула на Санька.
Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.
А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, – ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.
– Навіщо він це робить? – запитала я.
– А що йому ще робити? Саньок – із пролів, батьки, як водиться, алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…
– Із кого він? – перепитала я.
– Із «пролів»! Орвела читала – «1984»?
Ого, та він читав Орвела, подумала я.
– Там є така формація – найнижча каста – «проли», – продовжував Сюр, – ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.
– І ти це кажеш про свого друга?
– Ну то й що? – здивувався Сюр. – Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті й не випендрювався.
– А якщо завтра він пограбує твою матусю?…
– Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, – спокійно сказав він.
– А якщо його впіймають?
– А він уже сидів. Двічі! – так само спокійно повідомив Сюр.
– Не лякай дівчинку, – сказав Марек. – І годі теревенити.
– Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… – сказав Бляха.
Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.
Марек підвівся з-за столу.
Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.
Але всі троє попрямували до кухні.
– «Ширку» пішли варити, – поінформував мене Сюр.
– Що?
Він посміхався. Йому подобалося пояснювати ті речі, про які я не знала.
– Зараз побачиш…
Я знала, що цей світ існує…
Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло ні впало побачити його зблизька…
Мені здавалося, що в цього світу немає обличчя – одна суцільна пляма.
Яку треба зчистити.
Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало зіткнутися з ним і зазирнути за обриси плями.
Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що «слухняна дівчинка», порядна дружина і чесна працівниця відвідувала кубло (щоправда, не дуже схоже на класичне) і, можливо, була в ньому постійною гостею…
Я зареготала.
– Ти чого? – розгубився Сюр.
Як я могла йому пояснити? В цю мить я майже хотіла, щоб усе так і сталося!
Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.
– Готово! – крикнув із кухні Марек.
Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…
– І що далі? – запитала я в Сюра.
– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.
– І це все?
– А ти чого хотіла?
Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?
– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.
– Hi, – сказала я.
– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.
Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.
– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.
Розумію, що це було не дуже чемно.
– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.
Він почав наближатися до мене.
Сюр реготав у кутку.
Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.
Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.
За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.
Я дісталася дверей, повернула ключ – замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:
– Стій. Ти забула плащ!
Я зупинилася і сіла на сходинку.
– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.
– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.
– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…
Він іще щось говорив. Здається, призначав зустріч.
Але мені вже було нецікаво.
– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…
І почала натягати плащ, хоча було вже зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.
– Ти дивна, – сказав Марек. – Мені здається, що з тобою щось не так…
Я залізла рукою до кишені плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.
– Що це? – запитав він.
– Саркома… – сказала я і пішла вниз.
Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз.
Треба йти далі.
На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.
Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.
Тим більше що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він – ревнивий.
Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було погодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить зраджує! – І з упевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: – Перевірено впродовж сторіч!»
Загалом, Вадим людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота – він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.
До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом – то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок із стегна, на який він наштрикнувся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.
Хіба що…
Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», – а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх.
Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…
За столом купа різних людей і, як на гріх, уся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю в перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.
Я майстер вищого розряду, вчилась у мадам Петиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз того дня, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Петиція відбула до Парижа, а на стіні, біля мого робочого місця, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.
Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку, мовляв – ось така вона, моя маленька дружина!
Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно зціплював зуби.
Потім із цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю стола, з якого й лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, які замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже на жало, – як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…
– Ти чого смієшся? – запитав Сюр.
Я хитнула головою – «все нормально!» – і заклацала запальничкою…
Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», – стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер – «М. М.». Та ще – я впевнена! – мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
– То як? Підеш? – знову перепитав Сюр.
– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця – там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше – саме через те, що вона там лежала…
– Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я – інша, не знайома йому жінка, – він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.
Я не можу витримувати таких поглядів.
І тому я шукала розради в балакучому і привітному Сюрі.
Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.
Я не п'ю…
Точніше, не пила такого вина ніколи.
Я не люблю солодких вин.
Але Ія залюбки вжарила півсклянки…
І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути просто у вічі Мареку й не злякатися того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.
– Ну що – ходімо? – спитав він.
Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.
Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були як пампушки…
Не знаю, скільки ми йшли, – я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім – бруківка і знову – земляна стежка.
Тільки відчувала запах лісу.
На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.
– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.
– Hi…
– Ворони – мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина й розлущить його.
Я ніколи не спостерігала за воронами і тому здивувалася.
Тоді Марек нахиливсь і сказав вороні:
– Дай горішок!
Вона злякалася, впустила свою здобич і відскочила.
– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдімо!
Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.
Невдовзі з'явилася та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.
– От бачите, – задоволено сказав Марек. – Ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…
Не знаю чому (може, через випите вино), але мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалася тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?
І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?
Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі й води стояти на крижаному вітрі й тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя. Риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії мілкими протоками, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і розтинають черево з ікрою, – але вона все одно щороку повторює цей складний шлях. Навіть інфузорії, не ремствуючи, проживають свій невибагливий цикл із власними незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. В неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію й рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді?…
…під ногами я побачила сходинку під'їзду.
9 годин 15 хвилин
…сходинку під'їзду…Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.
Квартира була простора і, на диво, чиста, хоча я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках, – небезпечне лігво чи кубло із вицвілими прокуреними фіранками.
Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.
– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…
Хлопці розбрелися по кімнатах. Десь там залунала музика. Сюр провів мене на кухню.
– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.
На гарячу пательню я вилила десяток яєць. Вони зашкварчали і рівненько вляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.
Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати – там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта радісно загули і почали хапати яєчню – просто зчищати, хто скільки встиг, на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.
Марек налив мені вина:
– Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…
Звісно, подумала я.
А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.
Я не сказала, що більше не можу, – і випила.
А потім, майже відразу, побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!
Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…
Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:
– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…
– Він – водій чи контролер? – запитала я.
– Саньок – найкращий транспортний «щипач»…
– Хто?
– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!
Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.
– А ти ж тоді хто? – запитала я.
– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.
– Він – крадій? – Я з огидою поглянула на Санька.
Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.
А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, – ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.
– Навіщо він це робить? – запитала я.
– А що йому ще робити? Саньок – із пролів, батьки, як водиться, алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…
– Із кого він? – перепитала я.
– Із «пролів»! Орвела читала – «1984»?
Ого, та він читав Орвела, подумала я.
– Там є така формація – найнижча каста – «проли», – продовжував Сюр, – ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.
– І ти це кажеш про свого друга?
– Ну то й що? – здивувався Сюр. – Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті й не випендрювався.
– А якщо завтра він пограбує твою матусю?…
– Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, – спокійно сказав він.
– А якщо його впіймають?
– А він уже сидів. Двічі! – так само спокійно повідомив Сюр.
– Не лякай дівчинку, – сказав Марек. – І годі теревенити.
– Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… – сказав Бляха.
Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.
Марек підвівся з-за столу.
Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.
Але всі троє попрямували до кухні.
– «Ширку» пішли варити, – поінформував мене Сюр.
– Що?
Він посміхався. Йому подобалося пояснювати ті речі, про які я не знала.
– Зараз побачиш…
Я знала, що цей світ існує…
9 годин 45 хвилин
…знала, що цей світ існує.Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло ні впало побачити його зблизька…
Мені здавалося, що в цього світу немає обличчя – одна суцільна пляма.
Яку треба зчистити.
Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало зіткнутися з ним і зазирнути за обриси плями.
Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що «слухняна дівчинка», порядна дружина і чесна працівниця відвідувала кубло (щоправда, не дуже схоже на класичне) і, можливо, була в ньому постійною гостею…
Я зареготала.
– Ти чого? – розгубився Сюр.
Як я могла йому пояснити? В цю мить я майже хотіла, щоб усе так і сталося!
Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.
– Готово! – крикнув із кухні Марек.
Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…
9 годин 47 хвилин
Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї каламутну рідину в шприц.– І що далі? – запитала я в Сюра.
– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.
– І це все?
– А ти чого хотіла?
Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?
– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.
– Hi, – сказала я.
– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.
Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.
– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.
Розумію, що це було не дуже чемно.
– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.
Він почав наближатися до мене.
Сюр реготав у кутку.
Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.
Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.
За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.
Я дісталася дверей, повернула ключ – замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:
– Стій. Ти забула плащ!
Я зупинилася і сіла на сходинку.
– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.
– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.
– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…
Він іще щось говорив. Здається, призначав зустріч.
Але мені вже було нецікаво.
– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…
І почала натягати плащ, хоча було вже зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.
– Ти дивна, – сказав Марек. – Мені здається, що з тобою щось не так…
Я залізла рукою до кишені плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.
– Що це? – запитав він.
– Саркома… – сказала я і пішла вниз.
9 годин 55 хвилин
…пішла вниз…Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз.
Треба йти далі.
На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.
Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.
Тим більше що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він – ревнивий.
Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було погодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить зраджує! – І з упевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: – Перевірено впродовж сторіч!»
Загалом, Вадим людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота – він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.
До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом – то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок із стегна, на який він наштрикнувся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.
Хіба що…
Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…», – а потім, на ранок, знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що в нас усе добре. Все, як у всіх.
Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…
За столом купа різних людей і, як на гріх, уся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю в перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.
Я майстер вищого розряду, вчилась у мадам Петиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз того дня, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Петиція відбула до Парижа, а на стіні, біля мого робочого місця, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.
Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку, мовляв – ось така вона, моя маленька дружина!
Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно зціплював зуби.
Потім із цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю стола, з якого й лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, які замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже на жало, – як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента