С. Лунiн. Іван Самойлович

   Союзу Росії й Польщі проти козаків лякалися як у Чигирині й на Запорожжі, так і в Гадячі. Москва справді була вкрай роздратована вбивством Ладиженського та станом справ у всій Україні. Ходили чутки, що до Києва має приїхати цар із великим почтом і що під цим приводом Ордин-Нащокін збирає цілу армію для карального походу на козацькі землі. Це підтверджувалося тим, що Брюховецький одержав указівку готувати квартири для російських вояків. Посланець гетьмана, повернувшись із Москви, розповідав, начебто Ордин-Нащокін простився з ним словами: «Пора вже вас до Бога відпускати!» Боярин, як прихильник абсолютної влади, справді був ворогом козачої вольниці.
   Єпископ Мефодій Филимонович, який у той час ворогував із гетьманом Брюховецьким, узимку 1667 р. довго мешкав у Москві й зумів налаштувати проти себе царя Олексія Михайловича, зокрема й тим, що його сварка з гетьманом суперечила російським інтересам. Подіяли і доноси Брюховецького. Зрештою Мефодій повернувся додому розлючений. Але гетьман таки виконав наказ царя помиритися з Мефодієм. У Смілу, маєток Києво-Печерської лаври, надійшло запрошення архімандриту Інокентію Гізелю приїхати до Гадяча. Брюховецький обіцяв скасувати побори з монастирських володінь і просив архімандрита помирити його з Мефодієм. Але той сам приїхав до гетьмана, й незабаром дочку єпископа посватали за гетьманського небожа. Мефодій поділився тоді своїми думками про те, що Москва готує якесь лихо для України, і запевнив, що Ордин-Нащокін піде на Україну з військом, щоб усе розорити. Потім єпископ поїхав до рідного Ніжина і там прилюдно лаяв московську знать і взагалі московські звичаї. Написав єпископ про ці чутки й у Москву (що спростовує думку російських істориків про його особисту образу на царя й засвідчує щире бажання врятувати Україну від чергового лиха), запевняючи, що серед народу панує сум'яття. До Мефодія відправили стрілецького голову Лопатіна зі спростуванням пліток про війну. Лопатін запевняв, що цар збирається до Києва, щоб уклонитися святиням, а Ордин-Нащокін їде вперед, як це здавна заведено, щоб усе підготувати. Але Мефодій не йняв віри й писав Брюховецькому: «…йдеться не про ремінець, а про цілу шкуру нашу» – і радив бути напоготові, привертати до себе запорожців і працювати на те, щоб у містах було якнайбільше козаків і якнайменше росіян.
 
   Отже, за таких обставин Брюховецький зважився на повстання проти царя. У гетьмана на це були й вагоміші підстави, ніж попередження Мефодія Филимоновича, – насамперед усезагальна ненависть до російських воєвод і податківців, що переходила і на самого гетьмана як на винуватця цих негараздів. Свою роль у цьому відіграли й правобережні володарі. Тукальський обіцяв Брюховецькому (найпевніше, свідомо обманюючи його), що Дорошенко поступиться булавою, варто лише Брюховецькому вигнати з України росіян і перейти на бік турків. Сам Дорошенко повідомляв, що до нього приїжджав Тяпкін з обіцянкою дати лівобережне гетьманство.
   Брюховецький зрозумів, що через свою проросійську позицію опинився між молотом і ковадлом – ненавистю українців і московськими інтригами. Прагнучи вирватися з тяжкого становища, він пішов на повстання, сподіваючись заслужити цим прихильність козаків і ввійти в Чигирин гетьманом обох боків Дніпра.
 
   Заворушення на Лівобережжі відомі вже наприкінці 1667 р. Українці відмовлялися сплачувати будь-які податки, нападали на російських службовців і вояків. У січні 1668 р. на таємну нараду в Гадячі зібралися полковники: чернігівський (щойно призначений) – Іван Самойлович, ніжинський – Артем Мартинович, полтавський – Костянтин Кублицький, переяславський – Родіон Райча-Думитрашко (серб, який за рік або два перед тим приїхав на Лівобережжя із загоном волоських найманців), миргородський – Григорій Постоленко-Потішний, прилуцький – Лазар Горленко, київський – Василь Дворецький. Були присутні також генеральні судді Петро Забіла й Павло Животовський та генеральний писар Федір Криницький.
   Коли Брюховецький розповів про свій намір почати повстання, старшина спочатку не йняла йому віри, підозрюючи, що гетьман їх просто перевіряє. Брюховецький мусив цілувати хрест, тоді й інші присягнули йому, клянучись бути з ним у згоді й зберігати змову в таємниці. Цей епізод добре ілюструє загальну атмосферу недовіри й інтриг, що панувала на Гетьманщині, особливо з огляду на обставини загибелі Брюховецького й на те, що Горленко незабаром розповів про змову ніжинському протопопу Семену Адамовичу, а той, у свою чергу, – воєводі Івану Ржевському. Але росіяни поставилися до його попередження досить легковажно. Тоді ж, наприкінці січня, у Чигирині на раду зібралися Дорошенко, митрополит Тукальський, Юрій Хмельницький, кримські посли, посли від запорожців, від Мефодія й Брюховецького. На раді було ухвалено рішення об'єднати Україну, ввійти в союз із турецьким султаном і кримським ханом і почати війну з Росією. Татари не забарилися з допомогою.
   Тим часом на Лівобережжі спалахнуло повстання. 25 або 29 січня^[2] генеральний осавул Дем'ян Ігнатович і полковник Іван Самойлович обложили в Чернігові, за підтримки козаків і міщан, воєводу Андрія Толстого (це прадід прадіда Льва Толстого). Цитадель, у якій засіло біля восьмисот росіян, окопали шанцями. 1 лютого до воєводи прийшов якийсь піп з пропозицією від Самойловича покинути місто. Він сказав, що гетьман Брюховецький з усією Україною відійшов від царя, присягнув кримському хану й Дорошенку. У відповідь Толстой зробив вилазку і, як розповідав його гонець, запалив посад, завдав козакам істотних втрат і захопив прапор.
   У Новгороді-Сіверському з 4 лютого в облозі опинився воєвода Ісай Квашнін. Полковник Олександр Урбанович умовляв його піти з міста. Квашнін уперто тримався, а на останню пропозицію відповів тим, що велів стратити парламентерів. Розлючені українці пішли на приступ і взяли місто. Воєвода, вбивши декількох козаків, загинув сам.
   8 лютого 1668 р. сам Брюховецький у Гадячі наказав воєводі Огарьову забиратися з міста з усіма своїми підлеглими, яких було близько двохсот. При виході з Гадяча на них накинулися козаки й майже всіх перебили або взяли в полон. Над дружиною воєводи жорстоко познущалися й віддали потім до монастиря. Як запевняли очевидці, у Новгороді-Сіверському Квашнін, щоб завадити такій нарузі, перед смертю намагався зарубати свою дружину, але удар виявився невдалим.
   Брюховецький розсилав листи по інших містах, закликаючи приєднуватися до повстання. Відправив листа він і на Дон: у листі дорікав московським боярам за злочинну змову з поляками проти українських і донських козаків. Донські козаки не відповіли на заклик Брюховецького, бо багато з них пішли під проводом Степана Разіна на схід, але українське козацтво виступило проти Росії майже повністю.
   16 лютого Толстому в Чернігів передали грамоту від гетьмана. Той писав, що всі козаки Війська Запорозького і всі українці мають намір вигнати із усіх міст царських вояків за завдані образи. Брюховецький пропонував росіянам добровільно піти з Чернігова, за прикладом воєвод – гадяцького, полтавського й миргородського. Толстой відмовився.
   Незважаючи на те що росіянам не вистачало харчів, облога чернігівської цитаделі тривала вісім місяців. Самойлович волів не ходити на приступ, а обстрілювати супротивника, що не завдавало тому великих втрат. Цікаво, що в 1677 p., під час Російсько-турецької війни, коли Самойлович разом з Ромодановським командував об'єднаним російсько-українським військом під Чигирином, з ним служив той самий Толстой, при якому, як і під час облоги Чернігова, перебував син, відомий Петро Толстой.
   Отже, після боїв у лютому 1668 р. у полоні опинилися воєводи: сосницький Лихачов, прилуцький Загрязький, батуринський Клокачов, глухівський Кологривов. Князь Ігнатій Волконський загинув, коли Стародуб, де стояв його гарнізон, взяли запорозькі полковники Соха й Борона. З Полтави, Лубен і Миргорода воєвод вигнали без опору.
   Російські залоги Переяслава й Ніжина витримали натиск, більш того, Шереметьев не злякався відправити до Остра з Києва частину своїх сил, завдяки чому місто встояло перед козаками полковника Василя Дворецького. Але становище самого Шереметьева було незавидним. Він писав у Москву про те, що запасів надовго не вистачить і що він зі страхом чекає на Дорошенка й татар.
   На початку березня повстання перекинулося й на Слобідську Україну, зокрема виступив Змїївський полк на чолі з Іваном Сірком. Сірко невдало спробував захопити Харків, бився проти росіян під Охтиркою і десь до осені опинився вже в Чигирині.
   Річ Посполита обіцяла допомогти цареві в боротьбі проти козаків, але ніяких заходів не вжила. Однак Росія й власними силами нанесла контрудар Брюховецькому У квітні князь Костянтин Щербатий та Іван Лихарев здобули перемогу під Почепом, у червні – під Новгородом-Сіверським. Князь Григорій Ромодановський обложив значні українські сили в Котельві й Опішні, містечках за півсотні кілометрів на північ від Полтави.
   Тим часом Брюховецькому було не до війни. На Лівобережжі його зненавиділи за те, що з початком повстання він дав повну волю запорожцям. Тому полковники східної сторони Дніпра не могли дочекатися Дорошенка. А після того як Брюховецький у своєму полюванні на відьом дійшов до того, що наказав спалити заживо гадяцьку полковницю Гостру, від нього відвернулися і майже всі запорожці.
   Дорошенко з Тукальським запропонували Брюховецькому привезти свою булаву до Чигирина й визнати владу правобережного гетьмана, а собі взяти Гадяч із передмістями. Брюховецький розлютився, розірвав стосунки з ними і наказав ув'язнювати правобережних козаків. Розуміючи, в якому скрутному становищі він опинився, гетьман відправив у Туреччину послами Гамалею, Лавринка й Безпалого. Потребича-Гречаного з тією ж метою він послав до Криму. 2 квітня посли приїхали до Адріанополя, де мешкав тоді Мехмет IV, і просили прийняти всіх українців у вічне підданство султана на таких умовах: не брати ніяких поборів і оберігати від царя московського та від короля польського. Брюховецький мав стати київським князем. Султан погодився, і невдовзі до Гадяча прибули кримські татари для складання присяги. Новий підданець султана подарував їм сім тисяч червоних, а вождю, Челібею, – карету з кіньми й килимами та двох дівок.
   Ближче до літа Брюховецький разом із татарами виступив у похід проти Росії й зупинився під Диканькою, очікуючи лівобережних полковників. Але замість них він дочекався війська Петра Дорошенка, якого по всьому Лівобережжю зустрічали наче короля. Майже вся старшина, разом із полковником Самойловичем, не вважала за потрібне заступатися за свого очільника (підтримали його лише Василь Дворецький та єпископ Мефодій, яких Дорошенко за це наказав ув'язнити). Брюховецький звернувся по допомогу до татар, але вони не бажали втручатися в козацькі справи.
   Спочатку Дорошенко надіслав до суперника десятьох сотників із пропозицією віддати булаву добровільно. Той наказав закувати їх у кайдани й відіслав до Гадяча. 8 червня, коли з'єдналися полки з обох боків Дніпра, почалася чорна рада. Козаки ухвалили привести силою Брюховецького на суд правобережного гетьмана до Сербинської Могили.
   За колишнім боярином послали якогось сотника з козаками. Захистити Брюховецького намагався запорозький полковник Іван Чугуй, єдиний, хто з ним доти залишався. Але один у полі не воїн – Брюховецького схопили й потягли на розправу. Дорошенко, сидячи на коні, запитав суперника, навіщо той уперто не віддавав булаву, але не домігся у відповідь ані слова. Тоді Дорошенко дав знак рукою, й Брюховецького розшматували. Разом з ним убили ще кількох запорожців, серед них уже згаданого вище Івана Соху. Чугуй урятувався (і трохи не підбив козаків на бунт проти самого Дорошенка). Тіло переможець розпорядився поховати в Гадячі, у Богоявленській церкві, збудованій загиблим гетьманом, а вдову Дарину Брюховецьку з дочкою відвезли в Чигирин, де вони довго перебували в полоні.
   До речі, у 80-х pp. з дочкою колишнього гетьмана побрався Григорій Самойлович. Брюховецького, як уже згадувалося, у 1665 р. за великі послуги Росії цар зробив боярином і надав дозвіл одружитися з князівною Дариною Довгорукою, чия тітка, Марія Милославська, була дружиною самого царя. Утім, за іншими відомостями, набагато вірогіднішими, колишній слуга Богдана Хмельницького одружився з Дариною Ісканською, пасербицею князя Долгорукого й племінницею стрілецького голови Івана Єлагіна.
 
   Отже, Україна на якийсь час об'єдналася під владою Петра Дорошенка. Армія Ромодановського відступила з-під Котельви на північ, до Путивля. Утім, гетьман з якихось причин не переслідував росіян, а повернувся назад до Чигирина з багатою здобиччю (він захопив серед іншого 110 гармат) – як часто пишуть, через плітки про невірність своєї дружини, хоча насправді він мав серйознішу підставу, а саме розгром Паволоцького полку у боях із поляками під Білою Церквою. Незабаром запорозькі козаки, які втратили після загибелі Брюховецького вплив на українські справи, проголосили за підтримки татар нового гетьмана – молодого Петра Суховія, – так що в Петра Дорофійовича додалося турбот.
   На Лівобережжі Дорошенко призначив наказним гетьманом Дем'яна Ігнатовича, який, замість того щоб оборонятися від російських військ, доволі швидко вирішив перейти на їхній бік і спокутувати свою провину в царя. Так почався наступний етап у кар'єрі найближчого соратника нового керівника Лівобережжя – Івана Самойловича, якому ці події дали змогу впритул наблизитися до гетьманської булави.

3

   Внаслідок повстання Брюховецького Росія втратила 48 міст і містечок і зазнала величезних збитків. Але не встиг Дорошенко покинути Лівобережжя, як московська влада відновилася там так само швидко, як у 1658—1660 pp.
   Князь Григорій Ромодановський зібрав велике військо й почав наступ. Наказний гетьман Дем'ян Ігнатович-Многогрішний послав був до Дорошенка по допомогу, але той наказав захищатися власними силами. Але, після того як Ромодановський визволив російську залогу Ніжина (разом з тим спаливши все місто) і майже вибив українців з Чернігова, Многогрішний разом із соратниками, у тому числі з чернігівським полковником Самойловичем, прийшов до думки, що опір не має сенсу. Замість цього вони почали з російським воєводою перемовини щодо повернення до російського підданства.
   Посередниками між українцями й росіянами виступили декілька козаків зі старшин, що були в неласці у Брюховецького, а також православні ієрархи. Колишній ніжинський полковник Матвій Гвинтовка сидів у Гадячі під арештом, після того як у 1666 р. замість нього полковником був призначений Артем Мартинович. З початком повстання Гвинтовку перевели до Ніжина, а після вбивства гетьмана звільнили. У Веприку звільнили з ув'язнення колишнього осавула того ж таки ніжинського полку Василя Ігнатовича-Шумейка, брата Дем'яна, який сидів у в'язниці за побиття власної дружини до смерті (пізніше він благав простити йому це вбивство й дозволити одружитися знову в александрійського патріарха і чернігівського архієпископа й одержав їхню згоду, за що подарував обом ієрархам по коню).
   Гвинтовка й Ігнатович поїхали до наказного гетьмана, щоб переконати його повернутися під царське берло. До них приєднався й стародубський полковник Петро Рославець (Рославченко). Многогрішний погодився й дозволив їм їхати до Ромодановського. Після переговорів із воєводою Гвинтовка й Шумейко прибули наприкінці жовтня 1668 р. до Москви в супроводі ніжинського протопопа Семена Адамовича, який під час повстання потерпав від людей Брюховецького. Посли оголосили, що Многогрішний і Рославець просять у царя надіслати ласкаву грамоту, а в патріарха московського – пробачити їм порушення присяги. Після цього Ігнатович просив укладення нового договору на умовах, узгоджених із Ромодановським. Наказний гетьман погоджувався на те, щоб на Сіверщині розташувалося російське військо, яке козаки зобов'язуються утримувати. Крім того, українці мали збирати фіксований обсяг податків до царської скарбниці, але без участі росіян, на власний розсуд. Ще Многогрішний просив у жодному разі не повертати полякам Київ.
   А проте влада Дем'яна Ігнатовича й князя Ромодановського поширювалася лише на Сіверщину – Стародубський, Чернігівський і Ніжинський полки. Далі на південь ішла боротьба прихильників Дорошенка та вже згаданого Суховія, що виступив улітку 1668 р. у похід разом з кримськими татарами й підійшов до Путивля. До нього пристали козаки південних полків – Полтавського, Миргородського, Лубенського й Переяславського. Проте прилуцький полковник Іван Щербина не зрадив гетьмана обох сторін Дніпра, тому, впустивши до себе в місто сотню татар, усіх перебив. На боці Дорошенка залишався й Зіньківський полк.
   Військо на чолі з Андрієм Ромодановським, сином воєводи, виступило назустріч Суховію, але в жовтні 1668 р. було вщент розгромлене під Гайвороном (кілометрів за десять на захід від Красного Колядина, другої батьківщини Самойловича). Андрій потрапив у полон до татар. Однак Суховію доводилося брати до уваги ще й Григорія Дорошенка, який стояв зі своїми козаками між Києвом і Черніговом, запевняючи воєводу Шереметьева, що бажає воювати лише проти татар та їхнього союзника й бути слугою цареві. У той же час Григорій обіцяв Суховію союз, але потім відрікався від обіцянок. Зрештою Суховій, постоявши в Ромнах і жорстоко пограбувавши околиці, з настанням зими пішов воювати з Петром Дорошенком і був розбитий правобережними козаками під проводом Сірка під Вільховцем, за кілька кілометрів на захід від Богуслава.
 
   Повернімося до перемовин у Москві. Активну участь у відновленні царської влади в Україні брав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який завдяки повстанню Брюховецького дочекався падіння єпископа Мефодія, суперника в боротьбі за пост київського місцеблюстителя (Мефодій, просидівши рік за ґратами у Дорошенка, пробрався до Києва, але виявився нездатним переконати росіян у своїй непричетності до «бунту»; помер близько 1689 р. у московському Новоспаському монастирі). Баранович, хоча й поділяв прагнення старшини зберегти самостійність у відносинах з Росією та волів залишатися під владою константинопольського патріарха, але все ж таки переконував Ігнатовича піддатися православному цареві, а самого Олексія Михайловича благав не карати бунтівників. Згаданий Семен Адамович ставився до Росії ще лояльніше (разом з багатьма міщанами, до яких він був близьким) і прагнув того, щоб російські війська залишалися в українських містах, вбачаючи у воєводах противагу старшинській владі. Тому Олексій Михайлович не поспішав погоджуватися з наказним гетьманом і архієпископом. Барановичу він обіцяв пробачити «зрадників», але на натяки про скасування Московського договору 1665 р. відповідав наказом надіслати в Москву не лише послів від старшини, але й представників білого духівництва, міщан і навіть селян. Позиція Адамовича дуже лютила Барановича й Многогрішного.