С. Швець
Переяславська рада. 1654

Вступ

   Якщо спитати в пересічної людини, що вона знає про українсько-російське зближення 1653–1655 pp., то після того, як буде названо ім'я Богдана Хмельницького (зазвичай перша асоціація), одразу ж прозвучить: «Переяславська рада».
   Насправді все не так просто. Протягом 1653–1655 років відбулося чимало подій, і Переяславська рада 1654 року не перша і аж ніяк не найголовніша з них.
   Утім в історії України, напевно, немає більш суперечливої в оцінках істориків події, ніж українсько-російський союз 1653–1655 pp. Ще М. С. Грушевський слушно зауважував, що ніхто ні тоді, в XVII столітті, ні пізніше й гадки не мав про те, якого значення набуде з часом ця подія для України. Та Грушевський мав на увазі лише прямі політичні наслідки, хоч насправді обмежити ними ці події не можна.
   Українсько-російський союз, як і обставини, що передували йому, справді був тоді дуже актуальним. Однак уже наприкінці XVIII, в XIX і XX століттях ця подія, не втративши своєї актуальності, набула ширшого змісту, що ввібрав у себе як ідеологічні, так і наукові аспекти. Ця злободенна зовнішньополітична акція здійснила еволюцію в свідомості покоління, трансформувалася в символ, сповнений глибоких підтекстів.
   Як не дивно, але всі ці відомі факти насправді дуже поверхово розглядалися дослідниками, і подія, про яку начебто все відомо, досі залишається найзагадковішою для тих, хто береться її неупереджено вивчати.
   Ще В. Липинський зауважував, що питання українсько-російського договору 1654 року має щонайменше два виміри – переяславську угоду і переяславську легенду і що українсько-російські стосунки середини XVII століття («угода») та їх пізніше висвітлення в історичній (і не тільки історичній) літературі («легенда») – це зовсім різні речі, котрі потрібно розглядати окремо. Тож спробуємо розглянути події 50-х років XVII століття і подальше застосування теми договору 1654 року державниками, відштовхуючись від концепції В. Липинського.

Його величність документ

   Сучасна історична наука з'явилася на світ значною мірою завдяки писемним джерелам. Ними оперують найчастіше автори, що пишуть на історичну тематику. Інші джерела теж мають дуже велике значення, і останнім часом їх стало набагато більше. Серед них – різноманітні актові матеріали. До цих матеріалів нам і доведеться звернутися.
   Кожний дослідник, який вивчає проблему, що торкається дипломатичних стосунків між будь-якими суб'єктами зовнішньої політики, а тим паче, коли йдеться про створення військово-політичного союзу, шукає передусім текст договору, що його укладають між собою сторони. А ще – документів, які виникли під час його створення або ж передували йому. Шукати такі матеріали почали в XIX столітті. Досить часто це робили приватні особи.
   Збір актових матеріалів відбувався й раніше, але він не мав системного характеру. У XVIII столітті цей процес більше нагадував колекціонування старожитностей. Свого часу М. С Грушевський назвав цей період дослідження української історії антикварним. Тоді частіше можна було зустріти твори описового характеру, що, у свою чергу, спирались здебільшого на наративні джерела. Приклади використання в них актових матеріалів були скоріше винятком, як, приміром, у літописах Г. Грабянки та С. Величка. Про видання збірок актових матеріалів у той час не могло бути й мови.
   Найчастіше збирачами давніх актів виступали археографічні комісії, створювані при адміністративних органах, або ж товариства історії та старожитностей. Завдяки роботі цих структур суттєво розширилася джерельна база для дослідження історії як Росії, так і України.
   Ентузіасти розшуку старожитностей, що зібрались навколо О. Максимовича, неодноразово пропонували київському генерал-губернаторові створити структури по розбору величезного масиву актів, що дедалі більше накопичувалися, залучивши до роботи людей з належною освітою. Але чиновництво до пори було глухе щодо цих пропозицій. І тільки після того, як вирішити проблему впорядкування давніх актів самотужки в державі не змогли, в 1843 році було нарешті-таки вирішено заснувати в Києві комісію з їх розбору.
   Так з'являються спеціальні історичні навчальні заклади, що готують відповідних спеціалістів.
   Справу цілеспрямованого збирання та публікації актових матеріалів з історії як Росії, так і України почав М. М. Бантиш-Каменський (1737–1814). З 1762 р. до самої смерті працював він у Московському архіві Колегії іноземних справ. За цей час учений опрацював і систематизував величезну кількість матеріалів – у тому числі і з історії України часів Визвольної війни середини й другої половини XVII століття. Ці матеріали він використав у своїх досить численних історичних працях. Серед них найвідоміші: «Обзор внешних сношений России (по 1800 г.)» в чотирьох частинах і «Переписка между Россией и Польшей (по 1700 г.)».
   У 1813 році за сприяння тодішнього голови Міністерства закордонних справ М. П. Румянцева, почалася перша в Росії серійна публікація документальних джерел. Видання називалося: «Собрание государственных грамот и документов, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел» (далі – СГГ). Воно мало чотири томи. Матеріали, що стосувалися Визвольної війни, були надруковані у 3-му томі (вийшов 1822 p.). Документи, які до нього увійшли, збирались і опрацьовувалися в тому числі М. Бантиш-Каменським. В «Собрании…» вперше було опубліковано резолюцію Земського собору 1653 року про оголошення війни Речі Посполитій і прийняття Б. Хмельницького і всього Війська Запорозького «під високу руку» московського царя. Тут були опубліковані, хоч і фрагментарно, актові матеріали про хід Переяславської ради: Короткий звіт російського посольства про хід Переяславської ради і промови В. Бутурліна, що були виголошені ним до Богдана Хмельницького під час Ради. У цьому виданні міститься текст договору, що складається з одинадцяти статей (датовано документ 12 березня 1654 р., за старим стилем), а також жалувана грамота Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому. Тут уперше надруковано унікальний акт, що потім увійде мало не до всіх збірок документів, які стосуються подій Визвольної війни в Україні середини – другої половини XVII століття, а саме – універсал польського короля Яна Казимира до Війська Запорозького від 6 липня 1654 року (за старим стилем). Цей документ цікавий передусім тим, що він є першим прикладом використання українсько-московського союзу 1654 року як засобу ідеологічної боротьби проти України. У ньому Богдана Хмельницького оголошено зрадником за те, що він створив з Московією антипольський союз і цим (на думку короля) відірвав Україну від Речі Посполитої. Ян Казимир закликав Військо Запорозьке відступитися від Богдана Хмельницького і повернутися до свого «законного» володаря польського короля. Тож, як бачимо, українсько-московський союз 1654 року став засобом антиукраїнської ідеологічної війни з перших місяців свого існування.
   Майже одночасно з «Собранием государственных грамот…», за ініціативою М. Сперанського (1772–1839), почалося видання законодавчих актів Російської держави за весь час її існування. Це видання дістало назву: «Полное собрание законов Российской империи». Актовий матеріал про події Визвольної війни в Україні містився в першому томі цієї праці. Саме тут були вперше надруковані так звані «Березневі статті» (комплекс документів назвали так через те, що були вони оформлені внаслідок переговорів українських послів з московським урядом у березні – квітні 1654 p.), a також царська грамота з оголошенням війни Речі Посполитій.
   Крім вищеназваних документів там були листи Богдана Хмельницького з проханням про протекцію та військову допомогу проти Польщі, а також три царські грамоти, адресовані Богдану Хмельницькому.
   Дуже багато джерел з української історії розглядуваного періоду було зібрано, розроблено та опубліковано завдяки діяльності «Общества истории и древностей российских при Московском университете», що діяло з 1804-го по 1929 рік, а точніше – завдяки діяльності О. Бодянського (1808–1877), який певний час (1846–1848 pp. і 1858–1877 pp.) обіймав посаду секретаря цього товариства. Завдяки йому «Общество» видало значну кількість джерел з історії України на сторінках «Чтений общества истории и древностей». Деякі з цих джерел потім, за сприяння того ж таки О. Бодянського, вийшли окремими виданнями. Саме ним були видані «Літопис Самовидця», «История русов», а також перші праці з історії України, що були написані в Російській імперії починаючи з 60-х років XVIII століття. З-поміж них – «Краткое описание о козацком малороссийском народе» (1765) П. Симоновського, «Летописное повествование о Малой России» (1785–1786) О. Рігельмана, ціла низка праць Г.-Ф. Міллера, що стосуються історії України, та ін. Що ж до нашої теми, то найціннішою є праця Д. Бантиш-Каменського «Источники Малороссийской истории», яка була видана 1858 року за сприяння О. Бодянського. Тут уперше були надруковані тексти договорів українських гетьманів з московськими царями від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи. Договір, датований 1654 роком, має чотирнадцять статей.
   Найбільша публікація джерел з історії Визвольної війни за XIX століття – це «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией» (далі – АЮЗР). Усього вийшло п'ятнадцять томів «Актов…». АЮЗР є також найбільшою за всю історію розгляду публікацією джерел з українсько-російських відносин 40 – 50-х років XVII століття. В основному вони ґрунтувалися на архівах міністерств закордонних справ та юстиції.
   Документи, що стосувалися українсько-московського союзу 1654 року, були надруковані у томах 3-му, 3-му додатковому, 8-му, 10-му.
   Редагували «Акты…» відомі українські та російські історики: М. Костомаров (3-й т.), Г. Карпов (10-й т.), П. Куліш (8-й т.).
   Найчастіше ми звертатимемося до 10-го тому, редактором якого був Г. Карпов. Том майже цілком присвячений укладенню українсько-московського союзу 1654 року. Г. Карпов зібрав усі доступні йому документи, що стосувалися цієї події, починаючи від перших кроків російського уряду, зроблених назустріч Україні, аж до матеріалів українсько-московських переговорів березня – квітня 1654 року. Там міститься найповніший варіант «Березневих статей», а також досить докладно подане листування з Москвою Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших визначних українських військових та політичних діячів. Було зібрано і видано багато актів, що опублікувалися раніше. Зокрема деякі листи Богдана Хмельницького до царя, описання Переяславської ради січня 1654 року, жалувані грамоти царя до гетьмана, до Війська Запорозького, до окремих осіб та ін.
   Після 10-го тому «Актов…»аж до початку 40-хроків XX століття жодного значного видання джерел, що стосуються Визвольної війни, зроблено не було.
   Публікувати джерела з історії України періоду Визвольної війни середини – другої половини XVII століття знову почали наприкінці 30-х років XX століття. Поштовхом до цього стає початок Другої світової війни, а точніше – необхідність ідеологічного обґрунтування приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії 1939 року, а також те, що Україна досить тривалий час не підлягала прямому радянському ідеологічному контролю під час цієї війни. Діяльність національно-визвольного руху, представленого ОУН – УПА, ще більше загострювала необхідність блокувати антирадянські ідеологічні впливи в Україні. Ще до війни ГАУ НКВС СРСР запланувало на початок 40-х років публікацію археографічних збірників з історії різних народів СРСР, серед них – і з історії України часів Визвольної війни. Проте війна завадила їх виданню.
   Найбільші в історії археографічні публікації стосовно Визвольної війни були здійснені з нагоди грандіозного ідеологічного заходу – святкування трьохсотої річниці возз'єднання України з Росією. У 1953–1954 роках було опубліковано тритомне видання документів та матеріалів з історії Визвольної війни: «Воссоединение Украины с Россией». Матеріали про створення українсько-московського союзу 1654 року містяться у 3-му томі збірника. Тут було поновлено і розширено весь наявний досі актовий матеріал. Кожен варіант будь-якого акту, що увійшов до збірника, узгоджено з усіма існуючими редакціями і попередніми виданнями кожного конкретного документа. З деяким запізненням вийшли «Документы Б.Хмельницкого» (1961) та «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг.» (1965), що були логічним продовженням «Воссоединения Украины с Россией» (1953–1954). В «Документах Б. Хмельницкого» було опубліковано 475 документів, що належать гетьманові, з них 106 опубліковано вперше. Цінність видання полягає передусім в тому, що це найбільший збірник документів, створених українською стороною. Натомість «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг.» в основному містять пам'ятки, що походять з польського табору. Цей збірник включає 300 документів, і більшість з них видано вперше.
   Разом ці три праці є найбільшою публікацією актових матеріалів з історії Визвольної війни за все XX століття.
   Мала репрезентативність самих договірних документів, що є нині в науковому обігу, свідчить про необхідність вивчення обставин укладення договору 1654 року. Але тут ситуація ще складніша. Висвітлення в джерелах українсько-російських контактів 1648–1654 pp. ґрунтується на абсолютній більшості документів російського походження. У науковому обігу досі немає жодного більш-менш повного неросійського описання Переяславської ради 1654 року. З міжнародних контактів України найкраще відображені у джерелах українсько-польські відносини. Ми маємо дуже багато як епістолярних пам'яток, так і актового матеріалу, щоправда, переважно польського походження. Так, збірник «Документы об Освободительной войне 1648–1654 гг.» майже повністю складається з польських джерел. Дуже мало інформації маємо і відносно контактів України з іншими державами.
   Ми мало знаємо про роль України в зовнішньополітичному житті Європи, навіть коли йдеться про її найближче оточення, не кажучи вже про інші європейські (і не тільки європейські) країни. Винятком є хіба що Річ Посполита. Лише її позицію стосовно України можна більш-менш чітко визначити упродовж українських визвольних змагань починаючи з 1648 року. Та роль України в зовнішньополітичному житті Московії, Криму, Османської імперії саме в перші десять – п'ятнадцять років її існування як козацької держави висвітлено недостатньо. Годі говорити про контакти України з більш далекими, але не менш зацікавленими в ній країнами. Такими, скажімо, як Швеція, Бранденбург чи Венеція. Збірник актових матеріалів із шведського державного архіву, опублікований в «Актах Юго-Западной России», є саме тим винятком, що лише підтверджує правило. Усі ці обставини заважають з'ясуванню всього комплексу зовнішньополітичних причин, що призвели до українсько-московського зближення. Особливу увагу слід би було звернути на дослідження тих мотивів, що ними керувалася Москва під час створення союзу з Україною.
   Якщо українська мотивація (хоч невідомо, реальна чи вигадана) на зближення з Росією в українських джерелах була неодноразово викладена, то причин, що спонукали Росію на союз з Україною (чи на «возз'єднання» або приєднання) названо не було. Ми нині не маємо в науковому обігу наративних джерел російського походження, що були б присвячені або торкалися українсько-московського договору 1654 року. Фактично досі точно не з'ясовано, як у Москві ставилися до українсько-російського зближення. А «неправильне» вживання царських титулів та утиски, від яких потерпає православне населення Речі Посполитої, явно є не причиною, а лише приводом для розв'язання війни проти неї. Та й навряд чи можна чекати докладнішої й відвертішої мотивації від офіційних урядових заяв.
   Зупинімося докладніше на історичній літературі XVII–XVIII століть, аби краще усвідомити, як сприймали її сучасники.
   Для прикладу наведемо двох українських авторів, котрі ще в ті часи залучили для створення своїх праць актові матеріали.
   Скоріш за все, основною причиною появи великої кількості актового матеріалу у творах Самійла Величка та Григорія Грабянки було те, що обидва автори мали широкий доступ до архівів. Так, С. Величко тривалий час служив у канцелярії генерального писаря В. Кочубея. Григорій Грабянка з 1687 року був полковим суддею Гадяцького полку, а потім – довіреною особою П. Полуботка, з яким 1723 року їздив до Петербурга і разом з ним був ув'язнений. У 1729 році, на прохання Д. Апостола, Г. Грабянку було звільнено і призначено полковником Гадяцького полку. Самійло Величко актові матеріали використовував набагато ширше, ніж Г. Грабянка. Це більш ніж закономірно, адже С. Величко мінімум два десятки років працював в архівах Генеральної канцелярії. Звичайно, що Г. Грабянка або не мав доступу до цих матеріалів, або не мав змоги працювати з ними постійно.
   Першою з'явилася на світ праця Г. Грабянки (1710). Починається літопис авторською теорією про походження козаків (він гадав, що пішли вони від хазар) і закінчується призначенням на гетьманство Івана Скоропадського. Основна частина твору – українські визвольні змагання з 1648-го по 1655 рік. Ці події описані найдокладніше. Що далі від 1655 року, то описи стають коротшими, а ближче до 1709 року обмежуються одним-двома реченнями на річний перебіг подій. Особливо це впадає в око в описах подій після 1700 року. У праці Г. Грабянки, в описі подій 1654 року, ми бачимо текст українсько-московського договору, що його автор подає як договір Богдана Хмельницького з московським царем. Статті, наведені Г. Грабянкою як українсько-московський договір 1654 року, навряд чи є текстом цього акта. Так, давно вже відомо, що в договорі 1654 року вказувалася кількість реєстру Війська Запорозького. У тексті, наведеному в літописові Г. Грабянки, про це немає жодної згадки. Цей договір має дуже великі розбіжності з варіантом з двадцяти трьох статей, проте він дуже схожий на Переяславський договір 1659 року, наведений у літописі С Величка. У самого ж С. Величка тексту договору 1654 року немає. Більш того, у літописові взагалі відсутні будь-які згадки про те, що цей договір було зафіксовано на папері. З актів, що стосуються створення українсько-московського союзу, у літописові С. Величка є дві жалувані грамоти від московського царя: грамота Богдану Хмельницькому і Війську Запорозькому, а також грамота суддям, городничим і всій малоросійській шляхті. У грамотах було зафіксовано підтвердження вимог, висунутих українською стороною до царя з приводу укладення договору, а також затвердження царем усіх прав і вольностей, що їх мало Військо Запорозьке і малоросійська шляхта. Григорій Грабянка вважав, що причиною зближення Богдана Хмельницького з Москвою була загроза утворення татарсько-польсько-російського військового союзу проти України. Автор літопису звертає увагу на наміри татар залучити Військо Запорозьке до походу на Москву, за що московський цар, за умови, що гетьман погодиться на пропозицію татар, піде війною на Україну. Богдан Хмельницький викриває цей план і робить кроки на зближення з Москвою, відвернувши таким чином загрозу знищення України. Основною причиною, що змусила Богдана Хмельницького піти на союз з Московією, на думку С. Величка, було бажання повністю відокремитися від Речі Посполитої: «…обтяжившись цією шестирічною війною з поляками і позбувшись надії дійти з ними коли-небудь бажаної злагоди й дружби, Б. Хмельницький вирішив, що польську владу треба навічно відкинути й лишитися з усім народом малоросійським під міцною в Бозі протекцією присвітлого монарха й самодержця всеросійського…». Чому для того, щоб відсепаратуватися від Речі Посполитої, Богдану Хмельницькому потрібна була допомога, автор нічого не каже. Не пояснює також і того, чому саме в московського царя він просив цієї допомоги.
   Існує дуже багато різних джерел XVII–XVIII століть іноземного походження, де так чи інакше висвітлюються події Визвольної війни в Україні, але більшість із них не дає нам ніяких, або майже ніяких, відомостей про українсько-московський союз 1654 року. Особливо це стосується наративних джерел польського походження, які найбільшу увагу приділяють подіям початку Визвольної війни. Найпопулярнішою темою тогочасних польських мемуарів та хронік є всенародне повстання в Україні 1648–1649 років. Не менш популярною з-поміж таких творів є битва під Берестечком, але подальші події Визвольної війни в Україні, а особливо укладення українсько-московського договору 1654 року, явно обійдені увагою літописців. Актових матеріалів польського походження стосовно договору 1654 року дуже мало. На тлі досить численних джерел польського походження про інші події Визвольної війни в Україні це особливо помітно.
   Взагалі наративні джерела, що хоч якось торкалися подій Визвольної війни, дають дуже мало інформації щодо українсько-московського союзу 1654 року. Винятком є літописи Самійла Величка та Григорія Грабянки, які докладно описують тогочасні події і дають досить багато інформації про договір 1654 року. Особливо цінним є в літописові широко поданий актовий матеріал. Це перші літописи, що містили тексти українсько-російських договорів.
   Для тогочасних авторів основним об'єктом уваги є сама подія (зближення, союз), а не спосіб її оформлення (присяга, договір). До того ж усі автори сприймають українсько-російське зближення як рядову зовнішньополітичну подію. У жодного з них немає навіть натяку про приєднання України до Московського царства.
   Ще одне важливе зауваження. Усі названі українські автори визнають факт січневої ради 1654 року, факт присяги, але жоден із них жодним словом не прохопився з приводу договору, який начебто ухвалили сторони під час українсько-московського зближення 1653–1655 pp. Уперше про договір із Богданом Хмельницьким, начебто укладений ним із Москвою, згадує Самійло Величко. За даними його «Літопису…», до Переяслава, на інавгурацію Юрія Хмельницького в грудні 1659 року вже відомий нам В. В. Бутурлін привіз документ, якого сам таки й назвав статтями Богдана Хмельницького. До речі, із цього приводу там знову зібралася рада і таки виробила новий (чи взагалі перший) договір з Московським царством. Його таки дійсно, без жодних застережень, можна назвати Переяславським.
   Однак повернімося до власне актових матеріалів. Більшість збірників документів, що містять пам'ятки часів Богдана Хмельницького, не є виданнями, де спеціально зібрано документи, що відображають події українських визвольних змагань середини – кінця XVII століття. Не всі документи з цих збірників стосуються тогочасних подій в Україні, зокрема воєнних чи зовнішньополітичних. Тобто такого ґатунку збірники є звичайною колекцією всіх документів того часу, що містилися в конкретному архівосховищі або ж до яких мали доступ упорядники цих збірників. Матеріал класифіковано дуже невдало. Для прикладу візьмімо «Акты Юго-Западной России» (тобто України). Усі акти, які хоч якось стосуються України й Білорусії (через нехтування етнічної окремішності та кордонів історичних областей), просто розміщують у хронологічному порядку і в такому вигляді публікують. Тобто класифікація актових матеріалів здійснювалася переважно за географічною та хронологічною ознаками. Тематичних збірників, присвячених українським визвольним змаганням часів Богдана Хмельницького, дуже мало і більшість із них опубліковано вже в середині XX століття.
   Збірник, що був присвячений українсько-російському зближенню 1654 року і укладенню договору, взагалі був лише одним за всю історію публікації актів, які стосуються історії України. Йдеться про 10-й том «Актов ЮЗР». Це – найбільший збірник документів часів Переяславської ради і єдиний, спеціально їй присвячений. Найповніший із нових збірників, який містить актові матеріали про українсько-російські відносини 1653–1654 років, – це «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы» у трьох томах. Але «воссоединению» присвячено лише 3-й том, до того ж не повністю.
   Через тісну інтегрованість українсько-російського зближення 1653–1654 pp., a також, зокрема, і договору 1654 року, в історико-ідеологічну схему розвитку російської державності як царський, так і радянський уряд негативно ставилися до розробки цих подій у російській і в українській історіографії. Розробка проблеми договору 1654 року в ширшому обсягові посилила б критику офіційної історико-ідеологічної схеми, а також опозицію щодо неї. У другій половині XX століття радянський уряд сам виявив певну зацікавленість у дослідженні проблеми. Готувалася грандіозна ідеологічна акція, що базувалася на сюжеті договору 1654 року та подій, які йому передували. Така акція потребувала серйозних наукових досліджень. Радянські історики (як українські, так і неукраїнські) скористалися з цієї нагоди і розпочали широкомасштабну діяльність із пошуку, публікації, аналізу, критики, класифікації та розробки методів дослідження джерел. Та джерельна база у її нинішньому стані є дуже деформованою й малорепрезентативною, містить мало інформації про українсько-російське зближення 1653–1655 pp., y науковому обігові відсутні оригінали матеріалів українсько-московських переговорів березня – квітня 1654 року. Разом з тим, договір 1654 року неодноразово використовувався російською стороною як засіб зовнішньополітичного тиску на Україну, у зв'язку з чим ми не можемо (в основному через брак джерел) повністю виключити можливість того, що відомі нам копії договорів є насправді не копіями, а пізнішими фальсифікатами, також не можемо повністю відкинути версію і про те, що цього договору в 1654 році не існувало взагалі.