Савченко Виктор. Павло Скоропадський

   Солдати-українці не бажали воювати, і знову загнати їх до окопів було вже неможливо. Повний розвал армії був справою не надто далекого часу, тому Петлюра намагався формувати надійні частини на основі 1-го українського корпусу Скоропадського. Соціалістів із Центральної Ради особливо непокоїв «бонапартизм» генерала, що міг становити реальну загрозу для республіки.
   Наприкінці листопада поповзли чутки про те, що на Київ насуваються ешелони із солдатами, вірними ленінській Раді Народних Комісарів (РНК), з метою розгромити Раду. Скоропадський – командувач Першого українського корпусу – дізнався, що окремі частини сусіднього 2-го гвардійського корпусу повністю розклалися й почали грабувати місцеве населення. Збільшовичені солдати палили садиби місцевих панів та багатих селян, грабували державні склади та установи. Петлюра наказав українським частинам розібрати залізничну колію, блокувати вузлові станції, ввести суворі правила в'їзду до Києва, негайно роззброювати підозрілі військові частини. Генерал Скоропадський, призначений командувачем усіх військ УНР на Правобережжі, прикрив Київ від наступу збільшовиченого корпусу. Його війська роззброїли і розігнали деморалізовані солдатські маси, що пробивалися до міста.
   Скоропадський розігнав Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту, більшовицький комітет 11-ї армії. 2-й гвардійський корпус 7-ї армії (16 тис. багнетів) вийшов з підпорядкування своїм офіцерам і мав намір виступити на Київ. На позиції Скоропадського повели наступ збільшовичені частини Волинського полку. Поблизу Вінниці їх зустрів дивізіон Скоропадського. Частини волинців майже без боротьби були роззброєні, завантажені до ешелонів і відіслані до Росії. Скоропадський провів роззброєння збільшовичених частин і в тилу Українського фронту. Скоропадському було доручено оборону Правобережної України, і під його команду перейшли всі військові частини (22 тис. бійців, з яких до 1-го корпусу належало 16 тис. бійців).
   4 грудня Центральна Рада одержала від ленінського уряду ультиматум, в якому під загрозою війни РНК вимагав: припинити дезорганізацію фронту, пропуск ешелонів з козаками на Дон та роззброювання більшовицьких частин, зобов'язатися «сприяти революційним військам». 5 грудня ленінський РНК ухвалив рішення – «вважати Раду у стані війни з нами». До Харкова почали просочуватися червоні загони з Росії. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України – Народного Секретаріату, що виник 13 грудня 1917 p., підштовхнуло Радянську Росію до війни з київським урядом. 7 грудня більшовикам вдалося загітувати вояків 2-го гвардійського корпусу на похід проти Центральної Ради. Однак повсталі солдати змогли дійти тільки до околиць Вінниці, де розташовувалися війська Скоропадського. 14 грудня між більшовицькими, українськими та козацькими підрозділами почалися мирні переговори, під час яких українські частини оточили в Браїлові два батальйони та дві батареї 2-го корпусу й роззброїли їх. Це викликало шок у стані солдатів-більшовиків, і незабаром повсталі фронтові частини були знову відтиснуті до Жмеринки силами двох полків УНР. У тил 2-му червоному гвардійському корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані війська більшовиків змушені були відступити і тимчасово відмовитися від рішучих дій.
   З середини листопода 1917-го П. Скоропадський та його група (І. Полтавець-Остряниця, О. Сахно-Устимович, В. Кочубей) стали більш активно займатися справами Вільного козацтва. На ст. Козятин Скоропадський відвідав з'їзд вільних козаків Бердичівського повіту. Свій штаб Скоропадський перевів до Білої Церкви, де перебувала Генеральна рада Вільного козацтва. На гроші Скоропадського почав видаватися тижневик Козацької ради «Вільний козак».
   Рада Вільного козацтва перебувала в перманентному конфлікті з Центральною Радою. Скоропадський відкрито висловлював своє невдоволення соціалістичним керівництвом Української республіки та його «революційними реформами». Він уже готував переворот – на 10 грудня планувався похід вільних козаків і 1-го українського корпусу на Київ для скинення «лівого» уряду. Але в останню мить Скоропадський відмовився від проведення перевороту. Звістка про вторгнення більшовиків в Україну відвернула змовників від реалізації походу Скоропадського на Київ. Зіграла свою роль і нечисленність вільних козаків, що виявили бажання перейти під булаву Скоропадського. Міфом виявилися твердження козацьких ватажків про багатотисячні козачі підрозділи (100 тис. вільних козаків), якими по всій Україні керувала Генеральна рада. Скоропадський зізнався: «Деякі мої помічники, особливо Полтавець, страшенно блефували, намагаючись показати, ніби вони керують величезною і сильною організацією».
   18 грудня Скоропадський виїхав на внутрішній фронт для керівництва роззброєнням збільшовичених частин.
   Скоропадський довідався, що Петлюру було відправлено у відставку з поста військового секретаря та виведено зі складу Генерального Секретаріату, що місце його посів Микола Порш, якого багато хто вважав «майже більшовиком». Головною турботою Порша на посаді військового міністра стала несвоєчасна організація нової армії УНР на добровільній платній основі. Прем'єр Винниченко виступав за перехід армії на міліційну систему, за створення нової армії за зразком швейцарської міліції.
   Відставка Петлюри та призначення Порша викликали роздратування Скоропадського. Обурило його й призначення головнокомандувачем військових сил в Україні полковника Ю. Капкана. «Ліваки» із Центральної Ради ініціювали гоніння на «підозрілих» офіцерів і генералів, що вже більше місяця служили вірою і правдою в армії УНР. Острах «повторення корніловщини в Україні» викликав до життя новий наказ про зменшення офіцерських резервів при штабах округів, про прийом до армії УНР лише тих офіцерів, які мали рекомендації від солдатських полкових рад, де вони служили. Командувач Київського військового округу штабс-капітан соціаліст М. Шинкар казав, що соціалістичний уряд не хоче використовувати корпус Скоропадського для оборони від наступу більшовиків: «Боїмося, що він схоче стати гетьманом!»
   24 грудня Скоропадський вирішив залишити командування корпусом. Генерал подає суб'єктивну інтерпретацію причин свого кроку: «…чи не хоче Секретаріат, побачивши, що справи в мене налагоджуються, псувати мені справи і добитися того, щоби і мій корпус за таких умов почав розкладатися та бешкетувати… Я зрозумів, що тут на перешкоді моя особа та побоювання зростаючої ролі, яку я починав відігравати… Наслідком такого ставлення був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж призведе до розвалу корпусу і до катастрофи…» Однією з причин відставки генерала була обструкція офіцерів-українців корпусу та лідерів вільних козаків після того, як вони дізналися, що Скоропадський балотувався до Установчих зборів від блоку реакційних російських земельних власників. Самовідставка Скоропадського поглибила самодемобілізацію, анархію та хаос у військах Правобережжя. Хворобливе честолюбство та амбіції призвели Скоропадського до самоусунення від боротьби у страшні для України часи, коли зі сходу та заходу на Київ насувалися більшовицькі частини.
   4 січня 1918 р. Порш, підтримуваний прем'єром Винниченком, віддав наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії, розпустивши частини «старої армії», і наказ про ліквідацію офіцерських чинів у армії УНР. Наказ про демобілізацію армії став авансом країнам німецького блоку і призвів до розриву відносин із країнами Антанти. В умовах війни цей наказ був рівнозначний повній капітуляції. У ніч на 12 січня Центральна Рада під тиском фракції українських есерів прийняла IV Універсал, за яким «Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу… повинна бути очищена від насланих з Петрограда найманих загарбників…»

* * *

   Пізніше Скоропадський напише: «…у Києві я оселився як приватна людина». Однак, зрікшись генеральських погонів, Павло Петрович залишався отаманом Вільного козацтва. Скоропадський шукав контактів з французькою військовою делегацією у Києві та її начальником генералом Табуї – «…у французькій місії я мав непогану репутацію». Французьких військових тоді цікавила можливість протидіяти планам Центральної Ради з підписання сепаратного миру з німцями. Французьке командування мало дані про те, що з українською делегацією велися таємні переговори про сепаратний мир. Французькі військові перші побачили у Скоропадському кандидатуру на можливого військового диктатора, що має шанси підтримувати війну України проти німецького блоку. Скоропадський мав кілька зустрічей з генералом Табуї та комендантом Суаньє. Керівники французької місії запросили відставного генерала на таємну нараду французької місії з представниками польського корпусу. Скоропадський згадував, що французи «…обмежувалися загальними фразами, а я хотів перейти одразу до діла… нічого конкретного це побачення не дало… Унаслідок такої поведінки французів я почав думати, що з цього нічого не вийде». Про яку справу Скоропадський як «приватна людина» розмовляв із французами? Скоріше це була «справа державного заколоту» з метою зриву переговорів української делегації з німцями та повалення есерівського уряду. Скоропадський наполегливо пропонував французам підтримати його план перевороту. Можливо, генерал умовляв французів погодитися на використання підконтрольних Антанті чехословацького та польського корпусів для розгрому київських соціалістів. Ці іноземні корпуси розташувалися поблизу Києва і могли блокувати столицю.
   У Центральній Раді підозрювали Скоропадського у змові проти республіки. Скоропадський констатував, що агенти українських спецслужб стали «…стежити за мною та французами». До французької орієнтації відставного генерала підштовхували масони та близький до французької військової місії Сергій Моркотун, що, за свідченням Скоропадського, «…заявляв себе українцем поміркованих поглядів» та «…був утаємничений і в наші плани притягнути до спільної акції проти більшовиків польський корпус і чехословаків». Скоропадський вказує на Моркотуна як на творця організації «Молода Україна», але не уточнює «профілю» цієї організації… Ту ж саму назву – «Молода Україна» – мала і київська масонська ложа, у якій перебували Моркотун і Скоропадський. Взагалі С. Моркотун відіграв значну роль у житті Скоропадського. Скоропадський вважав Моркотуна власним секретарем, але роль останнього була інша. Моркотун, як «достойний майстер» ложі Святого Володимира – масон 18-го ступеня, засудив Брестський мир, IV Універсал та запрошення австро-німецьких військ до України. Скоропадський твердив, що Моркотун «…прекрасно знав французьку місію, постійно в них бував і, очевидно, мав їхню довіру». Моркотун передавав Скоропадському запрошення – «…французи просили мене зайти до них на конспіративну квартиру». У 1918-му Моркотун став «великим майстром» Великої ложі України «Об'єднаних слов'ян».
   Поки Скоропадський готував змову, в Україні відбувалися доленосні події. На Лівобережжі війська більшовиків швидко рухалися на Київ. До 17 січня 1918-го війська УНР на Лівобережжі були розгромлені, на Правобережжі республіканці зазнали невдач… Частинам 2-го більшовицького корпусу вдалося захопити Вінницю та Вапнярку. 16 січня робітники підняли повстання у Києві, червоногвардійці з Подолу ввірвалися у центральну частину міста і підійшли до будинку Центральної Ради. Наступного дня повстанці прорвалися на Хрещатик і знову наблизились до будинку Центральної Ради. 18 січня прем'єр Винниченко розпустив свій кабінет, надавши право лідеру есерів В. Голубовичу формувати нову Раду міністрів. Тоді ж був прийнятий есерівський «Земельний закон», за яким ліквідовувалося право власності на землю, а земельним комітетам надавалося право зрівняльного розподілу всієї землі. Есери затвердили закони «про скликання Українських Установчих зборів 2 лютого 1918 р.» і «про підписання сепаратного миру з германцями у Бресті».
   У відповідь на ці кроки французький генерал Табуї у своїй ноті різко висловився проти Четвертого Універсалу як «акту, ворожого Франції», заодно і проти уряду Голубовича. Але розраховувати на Скоропадського французи вже не могли, він зник із поля зору… Скоропадський і його оточення, що складалося з бойових офіцерів, не брали участі у доленосних боях проти повсталих, відмовилися від участі в обороні Києва… Скоропадський утік із Києва, де п'яту добу тривали вуличні сутички. 23 січня Скоропадський, де пішки, де на селянських возах, добрався до Білої Церкви, де побачив лише залишки штабу свого корпусу й жодної боєздатної частини… Розчарування чекало на Скоропадського й у справі Вільного козацтва. У Білій Церкві ніяких козаків та Козацької ради він не знайшов. Очікуючи приходу до Білої Церкви загону більшовиків, старшина Козацької ради втекла до Звенигородки. Скоропадський вирішив і сам їхати туди на пошуки загубленої козацької структури. Йому треба було пройти пішки по льодових степах Київщини кілометрів з 20. Старшин козацтва Павло Петрович розшукав у містечковому готелі, там же він знайшов і втікача з Києва генерала Шинкаря. Скоропадський свідчить: «Шинкар присвоїв собі владу, заарештував голову місцевої організації Вільного козацтва отамана Гризла». Скоропадський зрозумів, що два «загальноукраїнські» лідери не вживуться в одному містечку, й вирішив їхати до Бердичева, де розраховував знайти залишки штабу фронту. Але коли він дістався Бердичева, до цього міста входили більшовицькі частини.
   22 січня червоні захопили околиці Києва, а після чотирьох діб боїв повністю заволоділи містом. По єдиному, що ще залишився в руках республіканців, шляху – по Брест-Литовському шосе у ніч на 26 січня відійшли з Києва пошматовані українські військові частини, чиновники та діячі Центральної Ради… В той же час більшовицький 2-й гвардійський корпус вже контролював Вінницю, Вапнярку, Шепетівку, Жмеринку, Фастів і з південного заходу підійшов до Києва. Окремі дрібні частини УНР перебували в анклавах, одрізані від Києва: у Житомирі, Кам'янці-Подільському, Сарнах, Старокостянтинові. Ці частини виявилися паралізованими відсутністю зв'язку, розвідки, єдиного командування. Загони вільних козаків були ізольовані один від одного та розкидані по Київщині, Херсонщині, Поділлю. 28 січня республіканське військо та Центральна Рада вступили до Житомира, проте вже через день були змушені залишити місто і просуватися на Коростень і далі – на Олевськ і Сарни.
   28 січня прем'єр Голубович оголосив українським військам про підписання миру між Україною та країнами німецького блоку, а 31 січня делегація УНР звернулась із меморандумом до Німеччини та Австро-Угорщини, в якому війська німецького блоку закликалися на допомогу УНР для бойових дій проти більшовиків. Дипломати блоку дали згоду на вступ своїх країн у війну за Україну, і його війська почали готуватися до походу на Схід. Німеччина та Австро-Угорщина поставили владу УНР перед фактом справжнього військового вторгнення своїх військ на територію України без усяких додаткових консультацій із Центральною Радою. З 19 лютого німецькі й австро-угорські частини чисельністю понад 300 тис. почали переходити лінії фронту та просуватись у глиб України. У хід громадянської війни втрутився новий «німецько-австрійський фактор», що відразу став визначальним.

* * *

   Скоропадський вирішив податися до «червоного» Києва і заховатись у підпіллі. Це був самовбивчий намір… Під час перебування червоних у Києві у січні-лютому 1918-го було розстріляно близько 2500 офіцерів і громадян міста. Перевдягненому робітником колишньому генералові вдалося дістатися до Києва, але під час переїзду у нього зникли три тисячі рублів, револьвер, годинник, паспорт… Скоропадський зв'язався із Моркотуном, і той знайшов для відставного генерала конспіративну квартиру в залізничного комісара, що співчував колишній владі. За тиждень Скоропадський полишить цей будинок і сховається в оселі підстаркуватої киянки.
   27-й німецький корпус, рухаючись залізницею від Ковеля, вже 25 лютого наблизився до Києва. В той же час гайдамаки Петлюри прорвали оборону червоних на річці Ірпінь. Шлях на Київ був відкритий. Штаб оборони радянського Києва у ніч на 30 лютого втік із міста, передавши владу міській Думі. 1 березня 1918 р. передові загони Петлюри увійшли у спустілу столицю, а до 29 квітня вся територія України була звільнена від більшовицьких військ.
   Скоропадський вийшов із підпілля, приїхав у центр Києва до готелю «Кане», одягнувся в генеральську форму. У перших числах березня 1918-го Скоропадський знову зголосився служити в українській армії, але вже через тиждень подав у відставку. «У цей час я жив у тісному гурті офіцерів, що були найближчими моїми помічниками при організації 1-го корпусу і Вільного козацтва… – писав Скоропадський. – Унаслідок заходів Богдановича ми одержали чудове маленьке помешкання на Хрещатику. З переїздом туди ми могли працювати більш вільно». Скоропадський згадує, що з перших чисел березня він почав діяльність щодо згуртування заколотників. Незабаром Скоропадський уже презентував свою організацію «Українська громада». Але на першому зібранні «Української громади» після оприлюднення її програми частина її потенційних учасників – «членів правих російських партій» – відмовилася від участі в організації. З політичної організації «Громада» перетворилася на кубло заколотників, без чіткої політичної програми. Майбутній гетьман запевняв себе та інших у тому, що в своїй політичній діяльності буде дотримуватися принципу «золотої середини», шукати компромісів.
   У березні 1918-го до Києва повернулася Центральна Рада вже в ролі демократичної ширми для режиму окупації. Австрійці та німці поділили землі України на зони окупації. Австро-Угорщина контролювала Подільську, Херсонську, Катеринославську губернії, Німеччина – всі інші губернії, Крим, Миколаїв, Таганрог і Ростов, район Донбасу опинивсь у «спільному користуванні». Із Центральною Радою в німецького та австрійського командування так і не склалося ділових відносин. Німці вимагали негайного скасування земельного закону і повернення до принципу непорушності приватної власності. Німці вимагали від уряду України прискореного постачання продовольчих товарів як компенсації за військову допомогу. Але Україна могла надати тільки 25% від необхідного. Німці та австрійці, вважаючи, що постачання буде зірвано, перейшли до реквізиції продовольства, видаючи селянам замість грошей квитанції за відібрані продукти. На початку квітня 1918 р. німці провели декілька таємних консультацій з Голубовичем і Грушевським, переконуючи їх у тому, що вони мусили б бути більш поступливими. Але українські лідери не мали бажання перетворюватися в повних маріонеток іноземних генералів. Агітація проти німецького командування з трибуни Центральної Ради дратувала союзників-окупантів. У Центральній Раді лунали вимоги «рішучого бою планам німецьких генералів» і «негайної відставки Ейхгорна».
   6 квітня командувач німецької армії фельдмаршал Ейхгорн видав наказ про прискорений засів ланів в Україні, про контроль за збиранням врожаю, про встановлення твердих цін на продовольство. 25 квітня Ейхгорн видав новий наказ, в якому були такі слова: «Де перебувають німецькі війська, там я не допущу ніяких незаконних дій. Тому я наказую вжити особливих заходів для охорони міста Києва та негайно віддавати під суд усіх тих, хто робить протизаконні дії. Я наказую: всі провини проти громадського порядку, всі карні злочини проти німецьких і союзних військ, як і проти всіх осіб, які до них належать, підлягають винятково надзвичайному німецькому військовому суду. Усяке порушення громадського спокою, особливо вуличні збіговиська – забороняються. Забороняється також усяка спроба порушити спокій або громадську безпеку усною агітацією, у пресі чи будь-яким іншим способом. Газети, винні у таких вчинках, будуть негайно закриті». Центральна Рада, під тиском німців, погодилася на демобілізацію військових підрозділів Вільного козацтва. На Київщину вирушили комісари Центральної Ради, щоб роззброїти й розпустити козацькі загони та сотні.
   Серед командування німецької армії поширювалася думка про необхідність німецького військового генерал-губернаторства українських губерній, про встановлення окупаційного режиму. Німецьке командування вирішило відсторонити від влади в Україні кабінет Голубовича. Залишалося дочекатися дозволу на переворот із Берліна, розробити план перевороту та знайти гідного претендента на владу. Спочатку німці звернулися до цивільної людини – мільйонера й масона Євгена Чикаленка, що був поміркованим федералістом і мав авторитет в українських колах, як буржуазно-ліберальних, так і соціалістичних. Але Чикаленко відмовився виступати проти Центральної Ради та ставати маріонеткою в руках німців. Згодом він відмовився і від пропонованої посади міністра земельних справ в уряді Скоропадського. Є свідчення про те, що німецькі агенти звертались до Миколи Міхновського з пропозицією очолити заколот проти Центральної Ради. Але і Міхновський відмовився від співпраці з німцями. Німецьким командуванням на майбутнього диктатора розглядалася й особа генерала Олександра Рогози, що у 1917 р. був командувачем 4-ї армії на Румунському фронті. Але йому було майже 70 років. Частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували українського монарха Вільгельма фон Габсбурга – архікнязя австрійського, родича імператорів Австро-Угорщини. 1917 року він перейшов до частин Українських січових стрільців (УСС) і взяв українське псевдо – Василь Вишиваний, почав мріяти про корону або гетьманську булаву України. У лютому 1918-го разом з частинами УСС полковник Вільгельм Габсбург розпочав похід в Україну, а з 1 квітня він прийняв команду над УСС (2 тис. багнетів). Згодом Скоропадський напише, що австрійська «публіка» «…виставляла у гетьмани кандидатуру ерцгерцога Вільгельма, парубка, ґрунтовно підготовленого до своєї ролі, оскільки він вивчив українську мову, ходив в українській сорочці та своїм поводженням заохочував на свій бік українців шовіністичного забарвлення».
   Німці зробили ставку на Скоропадського, і однією з причин такого вибору, як уже зазначалося, були його гетьманські предки, що могли бути використані для легітимації режиму. Німці вважали, що Скоропадський як людина військова, генерал та землевласник, а не політик, беззастережно буде виконувати німецькі накази і зможе навести лад в «українському королівстві». 13 квітня 1918 р. в телеграмі німецького імператора Вільгельма II до Ейхгорна з'являється згадка про відставного генерала: «Передайте генералу Скоропадському, що я згодний на обрання гетьмана, якщо гетьман дасть зобов'язання неухильно виконувати наші поради». Скоропадський свідчив, що у квітні «…до мене приїхав офіцер у російській уніформі, виявився службовцем у якомусь відділі «Оберкоманди» і повідомив, що начальник розвідувального відділу «Оберкоманди» майор Гассе прохає дозволу приїхати до мене з дуже важливої справи. Того ж дня увечері я бачився з Гассе. Він виявив до мене надзвичайну прихильність. Розмова йшла головним чином про нашу організацію. Я висловив свій погляд на політичні відносини і на політичні угруповання в Україні… Після побачення з Гассе… я цілу ніч не спав, обдумуючи все це, а на ранок я вже був готовий приступити до діла рішуче і негайно». Можливо, під час переговорів із Гассе Скоропадський одержав згоду на підготовку перевороту від німецького командування. Гассе запевнив Скоропадського у тому, що німецькі частини у разі виступу заколотників будуть поводитися «нейтрально».
   Скоропадський утаємничує у технологію заколоту: «…13-гота 15-го я знову бачився з німцями. Ці рази розмовляв з майорами: Гассе (начальником розвідувального відділу німецького командування в Україні) і Ярошем. Я їм одверто накреслив свій план, причому зазначив, що не зажадаю від них ніякої допомоги, тільки нейтралітету; коли ж вони настільки співчувають моєму планові, що хочуть допомагати і своїми силами, то я був би дуже вдячний, коли б ця допомога обмежилась тільки тим, щоби зробити непотрібним даремне пролиття крові, на випадок коли б галицькі Січові стрільці, що охороняли тоді Центральну Раду і були єдиною певною військовою силою, яку мав у розпорядженні уряд, захотіли цей уряд обороняти». Скоропадський мав координувати свої дії з військовим аташе, якого німецьке командування відрядило до штабу змовників.
   Переворот підштовхувала ненадійна для окупантів ситуація у Києві. У місті ще перебувало багато колишніх офіцерів російських військ, 2 тис. чеських військових, антинімецькі масонські ложі, «антигермански» налаштована міська Дума, агенти Франції й Англії, терористи-есери, анархісти, більшовики… У Києві міг статися антинімецький переворот на гроші Антанти. На 12 травня Центральна Рада запланувала відкриття Українських Установчих зборів, що мали розглянути питання про термін перебування іноземних військ в Україні. Не виключалося, що депутати зборів почали б вимагати виведення іноземних військ або під час зборів міг статись антантівський переворот… Результати виборів до Установчих зборів здивували німецьке командування: українські есери домоглися 115 місць, більшовики – 34, єврейські партії – 10, польські – 5, по одному місцю – кадети, російські ліві есери, хлібороби, українські соціал-демократи. «Лівий» склад Установчих зборів обіцяв нові радикальні соціалістичні рішення.