І відчув істотне полегшення. Мав принаймні для чого жити й чим заповнити дні та ночі. Потім одмовився від наміру вирушити до Авла, наказав себе нести на Палатин. Дорогою думав, що, коли його не допустять до імператора або захочуть перевірити, чи не має він при собі зброї, це буде доказом, що Лігію захопив імператор. Зброї, одначе, не взяв. Вініцій утратив здоровий глузд узагалі, але як зазвичай люди, заклопотані однією думкою, зберіг його в тому, що стосувалося помсти. Не хотів гарячкувати. Крім того, хотів передовсім побачитися з Актою, вважаючи, що від неї може дізнатися правду. Часом проблискувала йому надія, що може побачити Лігію, й од тої думки його кидало в дрож. А що як імператор викрав її, не знаючи, хто вона, й сьогодні поверне йому її? Але за хвилину відкинув це припущення. Аби хотіли йому її відіслати, відіслали б учора. Тільки Акта могла все пояснити, і з нею насамперед належало побачитись.
Утвердившись у тім, Вініцій наказав рабам прискорити крок, дорогою ж безладно розмірковував то про Лігію, то про помсту. Чув, що єгипетські жерці богині Пахт уміють насилати хвороби, на кого захочуть, і вирішив довідатися в них, яким способом. На Сході казано йому також, що юдеї мають якісь закляття, за допомогою яких укривають виразками тіла ворогів. Серед рабів у його домі було кільканадцять юдеїв, отож пообіцяв собі, що, коли повернеться, накаже їх сікти, доки йому ту таємницю розкриють. З найбільшою, одначе, насолодою думав про короткий римський меч, од якого кров б'є струменем, таким власне, який бризнув із тіла Гая Калігули, залишивши нестерті плями на колоні портика. Вініцій готовий був зараз перебити всіх мешканців Рима, і, якби боги помсти пообіцяли йому, що всі люди вимруть, за винятком його й Лігії, був би на це згоден.
Перед аркою підібрався і, дивлячись на охоронців-преторіанців, подумав, що, коли йому чинитимуть хоча б найменші перешкоди при вході, це буде доказом, що Лігія перебуває в палаці з волі імператора. Але центуріон усміхнувся до нього приязно і, ступивши кілька кроків назустріч, мовив:
– Вітаю, шляхетний трибуне. Якщо бажаєш уклонитись імператорові, погану вибрав хвилину і не знаю, чи матимеш можливість його побачити.
– Що сталося? – запитав Вініцій.
– Божественна мала Августа захворіла несподівано з учорашнього дня. Імператор і Августа Поппея перебувають при ній разом із лікарями, котрих з усього міста скликано.
Був це випадок серйозний. Імператор, коли в нього народилася ця донька, шаленів просто від щастя і зустрів її extra humanuni gaudium[171]. Ще раніше сенат доручив щонайурочистіше богам лоно Поппеї. Вчинено обітниці в Анції, де сталися пологи, влаштовано розкішні ігрища, а крім цього, споруджено храми двом Фортунам. Нерон, який ні в чому не знав міри, без пам'яті полюбив це дитя, Поппеї ж було воно також дорогим, хоч би тому, що зміцнювало її становище і вплив робило нездоланним.
Від здоров'я та життя маленької Августи могли залежати долі цілої імперії, але Вініцій так був заклопотаний собою, власною справою і своїм коханням, що, майже не звернувши уваги на повідомлення центуріона, відказав:
– Я хочу побачитися лише з Актою.
І пройшов.
Але Акта поралася також біля дитини, тож мусив чекати на неї довго. Надійшла тільки близько полудня, зі змученим і блідим обличчям, яке, коли побачила Вініція, поблідло ще дужче.
– Акто, – заволав Вініцій, хапаючи її за руку та тягнучи на середину атрію, – де Лігія?
– Хотілося б тебе про це запитати, – відповіла, дивлячись докірливо йому в вічі.
А він, хоча й обіцяв собі, що розпитуватиме її спокійно, стиснув знову долонями голову й почав повторювати зі спотвореним від болю та гніву обличчям:
– Нема її. Викрадено її по дорозі до мене.
За хвилину, однак, оговтавсь і, наблизивши своє обличчя до обличчя Акти, заговорив крізь зціплені зуби:
– Акто… Якщо тобі життя дороге, якщо не хочеш стати причиною нещасть, котрих не можеш собі навіть уявити, відповідай мені правду: чи не імператор її викрав?
– Імператор не виходив учора з палацу.
– Заприсягнися тінню матері твоєї, всіма богами! Чи нема її в палаці?
– Присягаюся тінню матері моєї, Марку, нема її в палаці й не імператор її викрав. Від учора захворіла мала Августа і Нерон не відходить од її колиски.
Вініцій зітхнув із полегшенням. Те, що видавалося йому найстрашнішим, перестало йому загрожувати.
– Отже, – сказав, сідаючи на лаву і стискаючи кулаки, – викрали її люди Авла, і в такім разі – горе їм!
– Авл Плавтій був тут уранці. Не зміг зі мною побачитися, бо я була при дитяті, але розпитував у Єпафродіта й інших слуг імператора, а потім сказав їм, що прийде ще, аби побачитися зі мною.
– Хотів одвести від себе підозру. Якби не знав, що сталося з Лігією, прийшов би шукати її до мого дому.
– Він залишив мені кілька слів на табличці, з яких довідаєшся: він, знаючи, що Лігію забрано з його дому імператором на твоє й Петронія прохання, сподівався, що її тобі відіслано, й сьогодні вранці був у твоїм домі, де йому повідомлено, що сталося.
Сказавши це, пішла до кубікулу й за хвилину повернулася з табличкою, котру їй залишив Авл.
Вініцій прочитав і замовк. Акта, ніби читаючи думки на його похмурому обличчі, сказала:
– Ні, Марку. Сталося те, чого хотіла сама Лігія.
– Так ти знала, що вона хоче втекти! – вибухнув Вініцій.
А вона поглянула на нього імлистими очима майже суворо.
– Знала, що вона не хоче стати твоєю наложницею.
– А ти чим була все життя?
– Я ж бо до того була рабинею.
Але Вініцій не переставав обурюватись. Імператор подарував йому Лігію, отже, йому не треба запитувати, чим була до того. Відшукає її хоча б і під землею і вчинить із нею все, що йому заманеться. Отак! І буде його наложницею. І він накаже її шмагати щоразу, коли йому захочеться. Коли йому набридне, віддасть її останньому зі своїх рабів або накаже крутити жорна у своїх африканських маєтках. А тепер буде її шукати і знайде тільки для того, щоб розчавити, розтоптати, принизити.
І гарячкуючи все дужче, втратив усяке відчуття міри настільки, що навіть Акта зрозуміла: обіцяв більше, ніж був би здатний виконати, а мовить його вустами гнів і мука. За муки мала б його пожаліти, але перебрана ним міра вичерпала її терплячість, так що врешті запитала його, навіщо до неї прийшов.
Вініцій наразі не знав, що відповісти. Прийшов до неї, бо так хотів, бо гадав, що отримає якісь відомості, але власне прийшов тільки до імператора, а не маючи можливості з ним побачитися, зайшов до неї. Лігія, втікаючи, вчинила опір волі імператора, отож він, Вініцій, ублагає його, щоб наказав її шукати в усьому місті й державі, хоч би й довелося використати для того всі легіони й перетрясти по черзі кожний будинок в імперії. Петроній підтримає його прохання, й пошуки розпочнуться сьогодні ж.
На те Акта мовила:
– Стережися, щоб її не втратив назавше саме тоді, коли її за наказом імператора відшукають.
Вініцій нахмурив брови.
– Що це значить? – запитав.
– Слухай мене, Марку! Вчора були ми з Лігією в тутешнім саду й зустріли Поппею, а з нею маленьку Августу, яку несла муринка Ліліт. Увечері дитя захворіло, а Ліліт твердить, що було зурочене і що зурочила його та чужоземка, яку зустріли в саду. Якщо дитя видужає, про це забудуть, але в противному разі Поппея перша звинуватить Лігію в чарах, і тоді, хоч де б її відшукали, не буде для неї порятунку.
Настала хвилина мовчання, потім Вініцій озвався:
– А може, й зурочила? Мене ж зурочила.
– Ліліт повторює, що дитя заплакало враз, коли вона його пронесла повз нас. І дійсно! Заплакало. Певно, винесено його в сад уже хворим. Марку, шукай Лігію сам, де хочеш, але доки маленька Августа видужає, не говори про неї з імператором, бо накличеш на неї помсту Поппеї. Досить уже очі Лігії плакали через тебе, й нехай усі боги стережуть тепер її бідолашну голову.
– Ти її любиш, Акто? – запитав похмуро Вініцій.
І в очах вільновідпущениці блиснули сльози.
– Так! Полюбила її.
– Бо тобі не віддячила ненавистю, як мені.
Акта подивилася на нього за хвилину, ніби вагаючись або ніби прагнучи з'ясувати, чи говорив щиро, потім відказала:
– Чоловіче запальний і сліпий! Вона ж тебе кохала.
Вініцій підхопився під впливом тих слів як навіжений.
Неправда! Ненавиділа його. Звідки Акта може знати?! Чи після одного дня знайомства Лігія їй зізналася? Що то за кохання, яке віддає перевагу бурлацтву, ганьбі вбогості, невпевненості в завтрашньому дні, а може, й злиденній смерті над уквітчаним домом, у котрім чекає з учтою коханий! Ліпше йому таких слів не чути, бо готовий збожеволіти. Та не віддав би ж цієї дівчини за всі скарби цього палацу, а вона втекла. Що то за кохання, яке боїться насолоди, а породжує біль! Хто це зрозуміє? Хто може зрозуміти? Якби не сподівання, що її відшукає, встромив би в себе меча! Кохання ж віддає себе, а не забирає. Були хвилини, коли жив у Плавтіїв, що сам вірив у близьке щастя, але тепер знає, що вона його ненавиділа, ненавидить і помре з ненавистю в серці.
Але Акта, зазвичай боязка й лагідна, вибухнула в свою чергу обуренням. Як же він старався її прихилити? Замість того, щоб поклонитися за неї Авлу та Помпонії, відібрав дитя у батьків підступом. Хотів її зробити не дружиною, а наложницею, її, вихованку шляхетного дому, її, царську доньку. І привів її до цього дому лиходійства й ганьби, осквернив її цнотливі очі видовищем паскудного бенкету, поводився з нею, як із повією. Невже забув, чим є дім Авла і ким Помпонія Грецина, котра виховала Лігію? Невже немає достатньо розуму, щоби розгадати, що то жінка інша, ніж Нігідія, ніж Кальвія Криспінілла, ніж Поппея і ті всі, котрих він зустрічає в домі імператора? Невже, побачивши Лігію, не зрозумів одразу, що то чисте дівча, котре віддає перевагу смерті над ганьбою? Звідкіля йому знати, яких вона визнає богів, і чи не чистіших, не ліпших за безпутну Венеру або за Іриду[172], котрих ушановують розпусні римлянки? Ні! Лігія не робила їй зізнань, але говорила їй, що порятунку очікує від нього, від Вініція; сподівалася, що він випросить для неї в імператора повернення додому і що він оддасть її Помпонії. А кажучи про те, ніяковіла, як дівча, котре кохає і вірить. І серце її було для нього, та він сам налякав її, образив, обурив, так нехай же шукає тепер її за допомогою солдатів імператора, але нехай знає, що коли дитя Поппеї помре, то на Лігію впаде підозра і загибель її буде неминуча.
Крізь гнів і біль Вініція почало пробиватися розчулення. Повідомлення про те, що Лігія кохала його, зворушило до глибини душі. Пригадав її в саду Авла, де слухала його слова з рум'янцем на обличчі та з очима, повними світла. Здалося йому, що в той час насправді починала його кохати, й раптом огорнуло його при цій думці відчуття якогось щастя, та ще й у сто разів більшого, ніж те, котрого прагнув. Він подумав, що справді міг би мати її, слухняну, а до того ж люблячу. Обвила б вона пряжею двері його й намастила вовчим лоєм, а потім усілася б, як дружина, на овечій шкурі біля його вогнища. Ось і почув би з її вуст традиційне: «Де ти, Кай, там і я, Кая», – й була б назавше його. Чому ж він так не вчинив? Адже був готовий на це. А тепер її нема й може її не відшукати, а коли б і відшукав, може її втратити, а коли б навіть не втратив, не захочуть його ані Плавтії, ані вона. Тут у нього від гніву почало підійматися волосся на голові, але тепер гнівався він не на Плавтіїв чи Лігію, а на Петронія. Той був у всьому винен. Якби не він, Лігії не довелося б бурлакувати, була б його нареченою, й ніяка небезпека не висіла б над її коханою головою. А тепер усе сталось і запізно виправляти зло, котре виправити неможливо.
– Запізно!
І здавалося йому, що прірва розверзлася перед його ногами. Не знав, що зробити, як учинити, куди звернутися. Акта повторила, як луна, слово «запізно», котре в чужих устах прозвучало йому як вирок смерті. Розумів тільки одне, що треба йому знайти Лігію, бо інакше станеться з ним щось жахливе.
І, вгорнувшись машинально тогою, хотів піти, не прощаючись із Актою, та раптом завіса, що відділяла передпокій од атрію, відхилилася й він побачив перед собою жалобну постать Помпонії Грецини.
Очевидно, й вона довідалася вже про зникнення Лігії і, вважаючи, що їй легше буде, ніж Авлу, побачитись із Актою, приходила до неї добути якісь відомості.
Але, побачивши Вініція, повернула до нього своє дрібненьке, бліде личко й за хвилину мовила:
– Марку, нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії.
А він стояв з похиленою головою, з відчуттям нещастя й вини, не розуміючи, який бог мав і міг йому простити й чому Помпонія говорила про прощення, коли мусила б говорити про помсту.
І врешті вийшов безпорадний, з головою, повною тяжких думок, великої стурбованості та здивування.
У дворі й під галереєю стояли стривожені гурти людей. Між палацовими рабами видно було вершників і сенаторів, які прибули довідатися про здоров'я маленької Августи, а заодно показатися в палаці й скласти доказ своєї стурбованості хоч би перед рабами імператора. Вістка про хворобу «богині», видно, поширилася швидко, бо прибували цілі натовпи. Дехто з прибулих, бачачи, що Вініцій виходить із палацу, запитували в нього про новини, але він, не відповідаючи на запитання, йшов уперед, аж поки Петроній, який теж прибув уже за новинами, мало не зачепивши його плечем, зупинив.
Вініцій напевне скипів би, побачивши його, і вдався до якогось беззаконня в палаці імператора, коли б не те, що від Акти вийшов зламаним, таким виснаженим і пригніченим, що в цю мить покинула його навіть властива йому гарячковість. Відсторонив, одначе, Петронія й хотів пройти, але той затримав його майже силоміць.
– Як почувається богиня? – запитав.
Але те насильство роздратувало знову Вініція та розлютило миттєво.
– Нехай пекло проковтне її й увесь цей дім! – відповів, скриплячи зубами.
– Мовчи, нещасний! – сказав Петроній і, роззираючись навколо, додав поспіхом: – Хочеш дізнатися щось про Лігію, то ходімо зі мною. Ні! Тут нічого не скажу! Ходімо зі мною, в ношах поділюся з тобою моїми здогадами.
І, обнявши молодика, випровадив скоріше його з палацу.
Але те він головним чином і мав на меті, бо новин не знав ніяких. Натомість як людина спритна, незважаючи на вчорашнє обурення, співчував Вініцію, і врешті, почуваючи певною мірою відповідальність за все, що сталося, вжив якихось заходів, а коли сіли на ноші, сказав:
– При всіх брамах наказав я пильнувати моїм рабам, давши їм докладний опис дівчини й того велетня, що виніс її з імператорського бенкету, нема позаяк сумніву, що то він її відбив. Слухай мене! Можливо, Плавтії захочуть її сховати в якомусь із своїх сільських маєтків, а в такім разі будемо знати, в який бік її відпровадять. Якщо ж при брамах її не помітять, то буде доказ, що зосталася в місті, і ще сьогодні розпочнемо пошуки тут.
– Плавтії не знають, де вона є, – заперечив Вініцій.
– Чи маєш певність, що саме так?
– Бачив Помпонію. Вони шукають її також.
– Учора не могла з міста вийти, бо вночі брами замкнені. По двоє моїх людей кружляють біля кожної брами. Один має йти слідом за Лігією та за велетнем, другий – повернутися негайно, щоб повідомити. Якщо в місті, знайдемо її, бо цього лігійця, хоча б по зросту та плечах, легко впізнати. Тобі пощастило, що викрав її не імператор, можу тебе запевнити, що ні, бо на Палатині немає для мене таємниць.
Але Вініцій спалахнув більшим іще жалем, ніж гнівом, і голосом, уривчастим од хвилювання, почав Петронію оповідати, що чув од Акти і яка нова небезпека нависла над головою Лігії, така страшна, що, знайшовши втікачів, треба буде ховати її якнайстаранніше від Поппеї. Потому гірко дорікав Петронію за його поради. Якби не він, усе пішло б інакше. Лігія була б у Плавтіїв, а він, Вініцій, міг би її бачити щодня і був би щасливішим од імператора. І, гарячкуючи в ході розповіді, піддавався все більшому зворушенню, аж врешті сльози горя й люті закапали в нього з очей.
Петроній же, що просто не чекав, аби молодик так міг кохати й жадати, бачачи ті сльози розпачу, мовив подумки з певним здивуванням: «О, могутня володарко Кіпру! Ти єдина царюєш над богом і людьми!»
Розділ XII
Утвердившись у тім, Вініцій наказав рабам прискорити крок, дорогою ж безладно розмірковував то про Лігію, то про помсту. Чув, що єгипетські жерці богині Пахт уміють насилати хвороби, на кого захочуть, і вирішив довідатися в них, яким способом. На Сході казано йому також, що юдеї мають якісь закляття, за допомогою яких укривають виразками тіла ворогів. Серед рабів у його домі було кільканадцять юдеїв, отож пообіцяв собі, що, коли повернеться, накаже їх сікти, доки йому ту таємницю розкриють. З найбільшою, одначе, насолодою думав про короткий римський меч, од якого кров б'є струменем, таким власне, який бризнув із тіла Гая Калігули, залишивши нестерті плями на колоні портика. Вініцій готовий був зараз перебити всіх мешканців Рима, і, якби боги помсти пообіцяли йому, що всі люди вимруть, за винятком його й Лігії, був би на це згоден.
Перед аркою підібрався і, дивлячись на охоронців-преторіанців, подумав, що, коли йому чинитимуть хоча б найменші перешкоди при вході, це буде доказом, що Лігія перебуває в палаці з волі імператора. Але центуріон усміхнувся до нього приязно і, ступивши кілька кроків назустріч, мовив:
– Вітаю, шляхетний трибуне. Якщо бажаєш уклонитись імператорові, погану вибрав хвилину і не знаю, чи матимеш можливість його побачити.
– Що сталося? – запитав Вініцій.
– Божественна мала Августа захворіла несподівано з учорашнього дня. Імператор і Августа Поппея перебувають при ній разом із лікарями, котрих з усього міста скликано.
Був це випадок серйозний. Імператор, коли в нього народилася ця донька, шаленів просто від щастя і зустрів її extra humanuni gaudium[171]. Ще раніше сенат доручив щонайурочистіше богам лоно Поппеї. Вчинено обітниці в Анції, де сталися пологи, влаштовано розкішні ігрища, а крім цього, споруджено храми двом Фортунам. Нерон, який ні в чому не знав міри, без пам'яті полюбив це дитя, Поппеї ж було воно також дорогим, хоч би тому, що зміцнювало її становище і вплив робило нездоланним.
Від здоров'я та життя маленької Августи могли залежати долі цілої імперії, але Вініцій так був заклопотаний собою, власною справою і своїм коханням, що, майже не звернувши уваги на повідомлення центуріона, відказав:
– Я хочу побачитися лише з Актою.
І пройшов.
Але Акта поралася також біля дитини, тож мусив чекати на неї довго. Надійшла тільки близько полудня, зі змученим і блідим обличчям, яке, коли побачила Вініція, поблідло ще дужче.
– Акто, – заволав Вініцій, хапаючи її за руку та тягнучи на середину атрію, – де Лігія?
– Хотілося б тебе про це запитати, – відповіла, дивлячись докірливо йому в вічі.
А він, хоча й обіцяв собі, що розпитуватиме її спокійно, стиснув знову долонями голову й почав повторювати зі спотвореним від болю та гніву обличчям:
– Нема її. Викрадено її по дорозі до мене.
За хвилину, однак, оговтавсь і, наблизивши своє обличчя до обличчя Акти, заговорив крізь зціплені зуби:
– Акто… Якщо тобі життя дороге, якщо не хочеш стати причиною нещасть, котрих не можеш собі навіть уявити, відповідай мені правду: чи не імператор її викрав?
– Імператор не виходив учора з палацу.
– Заприсягнися тінню матері твоєї, всіма богами! Чи нема її в палаці?
– Присягаюся тінню матері моєї, Марку, нема її в палаці й не імператор її викрав. Від учора захворіла мала Августа і Нерон не відходить од її колиски.
Вініцій зітхнув із полегшенням. Те, що видавалося йому найстрашнішим, перестало йому загрожувати.
– Отже, – сказав, сідаючи на лаву і стискаючи кулаки, – викрали її люди Авла, і в такім разі – горе їм!
– Авл Плавтій був тут уранці. Не зміг зі мною побачитися, бо я була при дитяті, але розпитував у Єпафродіта й інших слуг імператора, а потім сказав їм, що прийде ще, аби побачитися зі мною.
– Хотів одвести від себе підозру. Якби не знав, що сталося з Лігією, прийшов би шукати її до мого дому.
– Він залишив мені кілька слів на табличці, з яких довідаєшся: він, знаючи, що Лігію забрано з його дому імператором на твоє й Петронія прохання, сподівався, що її тобі відіслано, й сьогодні вранці був у твоїм домі, де йому повідомлено, що сталося.
Сказавши це, пішла до кубікулу й за хвилину повернулася з табличкою, котру їй залишив Авл.
Вініцій прочитав і замовк. Акта, ніби читаючи думки на його похмурому обличчі, сказала:
– Ні, Марку. Сталося те, чого хотіла сама Лігія.
– Так ти знала, що вона хоче втекти! – вибухнув Вініцій.
А вона поглянула на нього імлистими очима майже суворо.
– Знала, що вона не хоче стати твоєю наложницею.
– А ти чим була все життя?
– Я ж бо до того була рабинею.
Але Вініцій не переставав обурюватись. Імператор подарував йому Лігію, отже, йому не треба запитувати, чим була до того. Відшукає її хоча б і під землею і вчинить із нею все, що йому заманеться. Отак! І буде його наложницею. І він накаже її шмагати щоразу, коли йому захочеться. Коли йому набридне, віддасть її останньому зі своїх рабів або накаже крутити жорна у своїх африканських маєтках. А тепер буде її шукати і знайде тільки для того, щоб розчавити, розтоптати, принизити.
І гарячкуючи все дужче, втратив усяке відчуття міри настільки, що навіть Акта зрозуміла: обіцяв більше, ніж був би здатний виконати, а мовить його вустами гнів і мука. За муки мала б його пожаліти, але перебрана ним міра вичерпала її терплячість, так що врешті запитала його, навіщо до неї прийшов.
Вініцій наразі не знав, що відповісти. Прийшов до неї, бо так хотів, бо гадав, що отримає якісь відомості, але власне прийшов тільки до імператора, а не маючи можливості з ним побачитися, зайшов до неї. Лігія, втікаючи, вчинила опір волі імператора, отож він, Вініцій, ублагає його, щоб наказав її шукати в усьому місті й державі, хоч би й довелося використати для того всі легіони й перетрясти по черзі кожний будинок в імперії. Петроній підтримає його прохання, й пошуки розпочнуться сьогодні ж.
На те Акта мовила:
– Стережися, щоб її не втратив назавше саме тоді, коли її за наказом імператора відшукають.
Вініцій нахмурив брови.
– Що це значить? – запитав.
– Слухай мене, Марку! Вчора були ми з Лігією в тутешнім саду й зустріли Поппею, а з нею маленьку Августу, яку несла муринка Ліліт. Увечері дитя захворіло, а Ліліт твердить, що було зурочене і що зурочила його та чужоземка, яку зустріли в саду. Якщо дитя видужає, про це забудуть, але в противному разі Поппея перша звинуватить Лігію в чарах, і тоді, хоч де б її відшукали, не буде для неї порятунку.
Настала хвилина мовчання, потім Вініцій озвався:
– А може, й зурочила? Мене ж зурочила.
– Ліліт повторює, що дитя заплакало враз, коли вона його пронесла повз нас. І дійсно! Заплакало. Певно, винесено його в сад уже хворим. Марку, шукай Лігію сам, де хочеш, але доки маленька Августа видужає, не говори про неї з імператором, бо накличеш на неї помсту Поппеї. Досить уже очі Лігії плакали через тебе, й нехай усі боги стережуть тепер її бідолашну голову.
– Ти її любиш, Акто? – запитав похмуро Вініцій.
І в очах вільновідпущениці блиснули сльози.
– Так! Полюбила її.
– Бо тобі не віддячила ненавистю, як мені.
Акта подивилася на нього за хвилину, ніби вагаючись або ніби прагнучи з'ясувати, чи говорив щиро, потім відказала:
– Чоловіче запальний і сліпий! Вона ж тебе кохала.
Вініцій підхопився під впливом тих слів як навіжений.
Неправда! Ненавиділа його. Звідки Акта може знати?! Чи після одного дня знайомства Лігія їй зізналася? Що то за кохання, яке віддає перевагу бурлацтву, ганьбі вбогості, невпевненості в завтрашньому дні, а може, й злиденній смерті над уквітчаним домом, у котрім чекає з учтою коханий! Ліпше йому таких слів не чути, бо готовий збожеволіти. Та не віддав би ж цієї дівчини за всі скарби цього палацу, а вона втекла. Що то за кохання, яке боїться насолоди, а породжує біль! Хто це зрозуміє? Хто може зрозуміти? Якби не сподівання, що її відшукає, встромив би в себе меча! Кохання ж віддає себе, а не забирає. Були хвилини, коли жив у Плавтіїв, що сам вірив у близьке щастя, але тепер знає, що вона його ненавиділа, ненавидить і помре з ненавистю в серці.
Але Акта, зазвичай боязка й лагідна, вибухнула в свою чергу обуренням. Як же він старався її прихилити? Замість того, щоб поклонитися за неї Авлу та Помпонії, відібрав дитя у батьків підступом. Хотів її зробити не дружиною, а наложницею, її, вихованку шляхетного дому, її, царську доньку. І привів її до цього дому лиходійства й ганьби, осквернив її цнотливі очі видовищем паскудного бенкету, поводився з нею, як із повією. Невже забув, чим є дім Авла і ким Помпонія Грецина, котра виховала Лігію? Невже немає достатньо розуму, щоби розгадати, що то жінка інша, ніж Нігідія, ніж Кальвія Криспінілла, ніж Поппея і ті всі, котрих він зустрічає в домі імператора? Невже, побачивши Лігію, не зрозумів одразу, що то чисте дівча, котре віддає перевагу смерті над ганьбою? Звідкіля йому знати, яких вона визнає богів, і чи не чистіших, не ліпших за безпутну Венеру або за Іриду[172], котрих ушановують розпусні римлянки? Ні! Лігія не робила їй зізнань, але говорила їй, що порятунку очікує від нього, від Вініція; сподівалася, що він випросить для неї в імператора повернення додому і що він оддасть її Помпонії. А кажучи про те, ніяковіла, як дівча, котре кохає і вірить. І серце її було для нього, та він сам налякав її, образив, обурив, так нехай же шукає тепер її за допомогою солдатів імператора, але нехай знає, що коли дитя Поппеї помре, то на Лігію впаде підозра і загибель її буде неминуча.
Крізь гнів і біль Вініція почало пробиватися розчулення. Повідомлення про те, що Лігія кохала його, зворушило до глибини душі. Пригадав її в саду Авла, де слухала його слова з рум'янцем на обличчі та з очима, повними світла. Здалося йому, що в той час насправді починала його кохати, й раптом огорнуло його при цій думці відчуття якогось щастя, та ще й у сто разів більшого, ніж те, котрого прагнув. Він подумав, що справді міг би мати її, слухняну, а до того ж люблячу. Обвила б вона пряжею двері його й намастила вовчим лоєм, а потім усілася б, як дружина, на овечій шкурі біля його вогнища. Ось і почув би з її вуст традиційне: «Де ти, Кай, там і я, Кая», – й була б назавше його. Чому ж він так не вчинив? Адже був готовий на це. А тепер її нема й може її не відшукати, а коли б і відшукав, може її втратити, а коли б навіть не втратив, не захочуть його ані Плавтії, ані вона. Тут у нього від гніву почало підійматися волосся на голові, але тепер гнівався він не на Плавтіїв чи Лігію, а на Петронія. Той був у всьому винен. Якби не він, Лігії не довелося б бурлакувати, була б його нареченою, й ніяка небезпека не висіла б над її коханою головою. А тепер усе сталось і запізно виправляти зло, котре виправити неможливо.
– Запізно!
І здавалося йому, що прірва розверзлася перед його ногами. Не знав, що зробити, як учинити, куди звернутися. Акта повторила, як луна, слово «запізно», котре в чужих устах прозвучало йому як вирок смерті. Розумів тільки одне, що треба йому знайти Лігію, бо інакше станеться з ним щось жахливе.
І, вгорнувшись машинально тогою, хотів піти, не прощаючись із Актою, та раптом завіса, що відділяла передпокій од атрію, відхилилася й він побачив перед собою жалобну постать Помпонії Грецини.
Очевидно, й вона довідалася вже про зникнення Лігії і, вважаючи, що їй легше буде, ніж Авлу, побачитись із Актою, приходила до неї добути якісь відомості.
Але, побачивши Вініція, повернула до нього своє дрібненьке, бліде личко й за хвилину мовила:
– Марку, нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії.
А він стояв з похиленою головою, з відчуттям нещастя й вини, не розуміючи, який бог мав і міг йому простити й чому Помпонія говорила про прощення, коли мусила б говорити про помсту.
І врешті вийшов безпорадний, з головою, повною тяжких думок, великої стурбованості та здивування.
У дворі й під галереєю стояли стривожені гурти людей. Між палацовими рабами видно було вершників і сенаторів, які прибули довідатися про здоров'я маленької Августи, а заодно показатися в палаці й скласти доказ своєї стурбованості хоч би перед рабами імператора. Вістка про хворобу «богині», видно, поширилася швидко, бо прибували цілі натовпи. Дехто з прибулих, бачачи, що Вініцій виходить із палацу, запитували в нього про новини, але він, не відповідаючи на запитання, йшов уперед, аж поки Петроній, який теж прибув уже за новинами, мало не зачепивши його плечем, зупинив.
Вініцій напевне скипів би, побачивши його, і вдався до якогось беззаконня в палаці імператора, коли б не те, що від Акти вийшов зламаним, таким виснаженим і пригніченим, що в цю мить покинула його навіть властива йому гарячковість. Відсторонив, одначе, Петронія й хотів пройти, але той затримав його майже силоміць.
– Як почувається богиня? – запитав.
Але те насильство роздратувало знову Вініція та розлютило миттєво.
– Нехай пекло проковтне її й увесь цей дім! – відповів, скриплячи зубами.
– Мовчи, нещасний! – сказав Петроній і, роззираючись навколо, додав поспіхом: – Хочеш дізнатися щось про Лігію, то ходімо зі мною. Ні! Тут нічого не скажу! Ходімо зі мною, в ношах поділюся з тобою моїми здогадами.
І, обнявши молодика, випровадив скоріше його з палацу.
Але те він головним чином і мав на меті, бо новин не знав ніяких. Натомість як людина спритна, незважаючи на вчорашнє обурення, співчував Вініцію, і врешті, почуваючи певною мірою відповідальність за все, що сталося, вжив якихось заходів, а коли сіли на ноші, сказав:
– При всіх брамах наказав я пильнувати моїм рабам, давши їм докладний опис дівчини й того велетня, що виніс її з імператорського бенкету, нема позаяк сумніву, що то він її відбив. Слухай мене! Можливо, Плавтії захочуть її сховати в якомусь із своїх сільських маєтків, а в такім разі будемо знати, в який бік її відпровадять. Якщо ж при брамах її не помітять, то буде доказ, що зосталася в місті, і ще сьогодні розпочнемо пошуки тут.
– Плавтії не знають, де вона є, – заперечив Вініцій.
– Чи маєш певність, що саме так?
– Бачив Помпонію. Вони шукають її також.
– Учора не могла з міста вийти, бо вночі брами замкнені. По двоє моїх людей кружляють біля кожної брами. Один має йти слідом за Лігією та за велетнем, другий – повернутися негайно, щоб повідомити. Якщо в місті, знайдемо її, бо цього лігійця, хоча б по зросту та плечах, легко впізнати. Тобі пощастило, що викрав її не імператор, можу тебе запевнити, що ні, бо на Палатині немає для мене таємниць.
Але Вініцій спалахнув більшим іще жалем, ніж гнівом, і голосом, уривчастим од хвилювання, почав Петронію оповідати, що чув од Акти і яка нова небезпека нависла над головою Лігії, така страшна, що, знайшовши втікачів, треба буде ховати її якнайстаранніше від Поппеї. Потому гірко дорікав Петронію за його поради. Якби не він, усе пішло б інакше. Лігія була б у Плавтіїв, а він, Вініцій, міг би її бачити щодня і був би щасливішим од імператора. І, гарячкуючи в ході розповіді, піддавався все більшому зворушенню, аж врешті сльози горя й люті закапали в нього з очей.
Петроній же, що просто не чекав, аби молодик так міг кохати й жадати, бачачи ті сльози розпачу, мовив подумки з певним здивуванням: «О, могутня володарко Кіпру! Ти єдина царюєш над богом і людьми!»
Розділ XII
Але, коли вони зійшли з нош біля оселі Петронія, доглядач атрію доповів їм, що жоден із рабів, одісланих до брам, іще не повернувся. За його словами, їм понесли харчі та знову передали наказ, аби під страхом різок пильнували на всіх виходах із міста.
– Бачиш, – говорив Петроній, – без сумніву, вони й досі в місті, а в такім разі знайдемо їх. Накажи, одначе, і своїм людям пильнувати при брамах – тим самим, яких було послано за Лігією, бо вони легко її впізнають.
– Я наказав їх вислати до сільських ергастулів, – сказав Вініцій, – але я скасую свій наказ, нехай ідуть до брам.
І, накресливши кілька слів на вкритій воском табличці, віддав її Петронію, який звелів одіслати її негайно до дому Вініція.
Потім пройшли до внутрішнього портика і там, усівшись на мармуровій лаві, почали розмовляти.
Золотоволоса Евніка й Іраїда підсунули їм під ноги бронзові ослінчики, а потім, приставивши до лави столик, почали їм наливати вино з чудових дзбанків із вузькими шийками, які постачали з Волатерр і Церини.
– Чи маєш між своїми людьми когось, хто знав би того велетня лігійця? – запитав Петроній.
– Знали його Атацин і Гулон. Але Атацин загинув учора при нападі, а Гулона забив я.
– Шкода мені його, – сказав Петроній. – Він носив на руках не тільки тебе, але й мене.
– Хотів його навіть відпустити, – мовив Вініцій, – але тепер це не має значення. Поговорімо про Лігію. Рим – це море…
– Перлини й добуваються саме в морі… Напевне, не знайдемо її сьогодні або завтра, одначе знайдемо неодмінно. Ти мені тепер докоряєш, що я тобі запропонував той спосіб, але спосіб сам по собі був гарний, а став поганим лише тоді, коли справа на зле обернулася. Ти ж чув од самого Авла, що має намір з усією родиною переселитися на Сицилію. Таким чином, дівчина була б однаково далеко від тебе.
– Поїхав би за ними, – заперечив Вініцій, – принаймні, була б у безпеці, тепер же, якщо дитя помре, Поппея й сама повірить, і вмовить імператора, що то з вини Лігії.
– Саме так. Це мене занепокоїло також. Але та мала лялька може ще видужати. Якщо ж їй судилося померти, знайдемо й тоді якийсь засіб.
Тут Петроній замислився на мить, потім сказав:
– Поппея сповідує нібито юдейську релігію і вірить у злих духів. Імператор – забобонний… Якщо розпустимо чутки, що Лігію викрали злі духи, їм повірять, тим паче, що коли не відбив її ані імператор, ані Авл Плавтій, а зникла вона і дійсно таємниче. Лігієць самотужки не здатний був того вчинити. Мусив би мати поміч, а звідки раб протягом одного дня міг зібрати стільки людей?
– Раби допомагають одне одному в усьому Римі.
– Який кров'ю поплатиться за це коли-небудь. Так, допомагають, але не одні проти інших, а тут відомо було, що на твоїх упаде відповідальність і кара. Коли підкажеш своїм думку про злих духів, підтвердять одразу ж, що бачили тих на власні очі, бо то їх перед тобою виправдає одразу… Спитай якогось для проби, чи не бачив, як понесли Лігію в повітрі, і під егідою Зевса, заприсягнеться неодмінно, що так і було.
Вініцій, який був також забобонним, поглянув на Петронія з раптовою великою тривогою.
– Якщо Урс не міг мати людей для помочі і не міг самотужки її викрасти, то хто її викрав?
Але Петроній засміявся.
– Бачиш, – сказав, – повірять, оскільки й ти вже наполовину повірив. Таким є наш світ, який кепкує з богів. Повірять і не будуть її шукати, а ми тим часом розмістимо її десь далеко від міста, на якійсь моїй або твоїй віллі.
– Одначе хто міг їй допомогти?
– Її одновірці, – відповів Петроній.
– Які? Яке вона вшановує божество? Хоча я повинен би був це знати ліпше від тебе.
– Майже кожна жінка в Римі вшановує окремого бога. Є фактом незаперечним, що Помпонія виховала її в пошануванні того божества, в якого сама вірує, а якому вірує, не знаю. Одне можна сказати з певністю – ніхто не бачив, аби вона в якомусь із наших храмів приносила жертву нашим богам. Звинувачено її навіть, що вона християнка, але то річ неймовірна. Домашній суд очистив її від того звинувачення. Про християн говорять, що вони не лише вшановують ослячу голову, але є ворогами роду людського і вчиняють найжахливіші злочини. Хоча б через те Помпонія не може бути християнкою, що доброчесність її всіма знана, а вороги роду людського так не поводяться з рабами, як вона.
– У жодному домі не поводяться з ними так, як у Плавтіїв, – перебив Вініцій.
– От бачиш. Помпонія говорила мені про якогось бога – єдиного, всемогутнього та милосердного. Де поділа всіх інших, то її справа, досить того, що її Логос не був би, мабуть, таким уже всемогутнім, а радше мусив би бути жалюгідним богом, коли б мав тільки двох шанувальниць, тобто Помпонію та Лігію, а на додачу їхнього Урса.
– Та віра велить прощати, – мовив Вініцій. – Зустрів я в Акти Помпонію, вона сказала мені: «Нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії».
– Очевидно, їхній бог – якийсь покровитель дуже добровільний. Гм, нехай же простить тобі, а на знак прощення нехай тобі поверне дівчину.
– Я б уже завтра справив йому гекатомбу. А нині не хочу ні їжі, ні купання, ні сну. Візьму темний ліхтар і піду містом блукати. Може, переодягненим знайду. Хворий я!
Петроній поглянув на нього з деякою жалістю. Справді, очі Вініція обведені були темними колами, зіниці гарячково блищали; не поголена зранку порість укрила темною смугою вилиці, на голові розкуйовджене волосся, він справді мав хворий вигляд. Іраїда та золотоволоса Евніка дивилися на нього також із співчуттям, але він, здавалось, їх не бачив, і обидва вони з Петронієм зовсім не зважали на присутність рабинь – так, якби й не зважали на собак, що крутяться коло них.
– У тебе гарячка, – сказав Петроній.
– Саме так.
– Тож послухай мене… Не знаю, що тобі приписав би лікар, але знаю, як би вчинив на твоєму місці я. А саме – перш ніж та знайдеться, пошукав би в іншій того, чого мені разом із тією забракло. Бачив я на твоїй віллі тіла добірні. Не заперечуй мені… Знаю, що таке любов, і знаю, що, коли одну бажаєш, інша її замінити не може. Але в красивій рабині можна завше знайти хоча б хвилинну розвагу…
– Не хочу! – відповів Вініцій.
Але Петроній, який мав до нього справжню прихильність і щиро прагнув полегшити його страждання, почав розмірковувати, як би те вчинити.
– Можливо, твої не мають для тебе чарівності новизни, – мовив за хвилину, – але (і тут подивився по черзі на Іраїду й на Евніку, а врешті поклав долоню на стегно золотоволосої гречанки) придивись до цієї німфи. Кілька днів тому молодший Фонтей Капітон давав мені за неї трьох чудових хлопчиків із Клазомен[173] – більш прекрасних тіл, мабуть, що й Скопас не створив. Сам не розумію, чому досі залишаюся до неї байдужим, не думка ж про Хрисотеміду стримує мене! Отож дарую її тобі, візьми її!
А золотоволоса Евніка, почувши те, зблідла вмить як полотно і, дивлячись переляканими очима на Вініція, здавалося, не дихаючи, чекала на його відповідь.
Але він раптом підхопився і, стиснувши руками скроні, заговорив швидко, як змучена хворобою людина, не бажаючи слухати нічого:
– Ні!., ні!.. Нічого мені про неї! Нічого мені про інших… Дякую тобі, але не хочу! І йду шукати тієї по місту. Накажи мені дати галльського плаща з відлогою. Піду за Тибр. Якби хоч Урса мені зустріти!..
І вийшов поспіхом. Петроній же, бачачи, що той справді не може всидіти на місці, не намагався його зупинити. Сприймаючи, одначе, відмову Вініція за тимчасову нехіть до кожної жінки, що не була Лігією, і не бажаючи, щоб великодушність його зійшла нанівець, звертаючись до рабині, сказав:
– Евніко, викупаєшся, намастиш тіло та приберешся і підеш у дім Вініція.
Але вона впала перед ним навколішки та зі складеними руками почала його благати, щоб він не гнав її з дому. Вона не піде до Вініція й воліє тут носити дрова до гіпокаустерію, ніж там бути першою зі служанок. Вона не хоче! Не може! І блага його, аби зглянувся над нею. Нехай накаже її сікти щоденно, тільки б не відсилав із дому.
– Бачиш, – говорив Петроній, – без сумніву, вони й досі в місті, а в такім разі знайдемо їх. Накажи, одначе, і своїм людям пильнувати при брамах – тим самим, яких було послано за Лігією, бо вони легко її впізнають.
– Я наказав їх вислати до сільських ергастулів, – сказав Вініцій, – але я скасую свій наказ, нехай ідуть до брам.
І, накресливши кілька слів на вкритій воском табличці, віддав її Петронію, який звелів одіслати її негайно до дому Вініція.
Потім пройшли до внутрішнього портика і там, усівшись на мармуровій лаві, почали розмовляти.
Золотоволоса Евніка й Іраїда підсунули їм під ноги бронзові ослінчики, а потім, приставивши до лави столик, почали їм наливати вино з чудових дзбанків із вузькими шийками, які постачали з Волатерр і Церини.
– Чи маєш між своїми людьми когось, хто знав би того велетня лігійця? – запитав Петроній.
– Знали його Атацин і Гулон. Але Атацин загинув учора при нападі, а Гулона забив я.
– Шкода мені його, – сказав Петроній. – Він носив на руках не тільки тебе, але й мене.
– Хотів його навіть відпустити, – мовив Вініцій, – але тепер це не має значення. Поговорімо про Лігію. Рим – це море…
– Перлини й добуваються саме в морі… Напевне, не знайдемо її сьогодні або завтра, одначе знайдемо неодмінно. Ти мені тепер докоряєш, що я тобі запропонував той спосіб, але спосіб сам по собі був гарний, а став поганим лише тоді, коли справа на зле обернулася. Ти ж чув од самого Авла, що має намір з усією родиною переселитися на Сицилію. Таким чином, дівчина була б однаково далеко від тебе.
– Поїхав би за ними, – заперечив Вініцій, – принаймні, була б у безпеці, тепер же, якщо дитя помре, Поппея й сама повірить, і вмовить імператора, що то з вини Лігії.
– Саме так. Це мене занепокоїло також. Але та мала лялька може ще видужати. Якщо ж їй судилося померти, знайдемо й тоді якийсь засіб.
Тут Петроній замислився на мить, потім сказав:
– Поппея сповідує нібито юдейську релігію і вірить у злих духів. Імператор – забобонний… Якщо розпустимо чутки, що Лігію викрали злі духи, їм повірять, тим паче, що коли не відбив її ані імператор, ані Авл Плавтій, а зникла вона і дійсно таємниче. Лігієць самотужки не здатний був того вчинити. Мусив би мати поміч, а звідки раб протягом одного дня міг зібрати стільки людей?
– Раби допомагають одне одному в усьому Римі.
– Який кров'ю поплатиться за це коли-небудь. Так, допомагають, але не одні проти інших, а тут відомо було, що на твоїх упаде відповідальність і кара. Коли підкажеш своїм думку про злих духів, підтвердять одразу ж, що бачили тих на власні очі, бо то їх перед тобою виправдає одразу… Спитай якогось для проби, чи не бачив, як понесли Лігію в повітрі, і під егідою Зевса, заприсягнеться неодмінно, що так і було.
Вініцій, який був також забобонним, поглянув на Петронія з раптовою великою тривогою.
– Якщо Урс не міг мати людей для помочі і не міг самотужки її викрасти, то хто її викрав?
Але Петроній засміявся.
– Бачиш, – сказав, – повірять, оскільки й ти вже наполовину повірив. Таким є наш світ, який кепкує з богів. Повірять і не будуть її шукати, а ми тим часом розмістимо її десь далеко від міста, на якійсь моїй або твоїй віллі.
– Одначе хто міг їй допомогти?
– Її одновірці, – відповів Петроній.
– Які? Яке вона вшановує божество? Хоча я повинен би був це знати ліпше від тебе.
– Майже кожна жінка в Римі вшановує окремого бога. Є фактом незаперечним, що Помпонія виховала її в пошануванні того божества, в якого сама вірує, а якому вірує, не знаю. Одне можна сказати з певністю – ніхто не бачив, аби вона в якомусь із наших храмів приносила жертву нашим богам. Звинувачено її навіть, що вона християнка, але то річ неймовірна. Домашній суд очистив її від того звинувачення. Про християн говорять, що вони не лише вшановують ослячу голову, але є ворогами роду людського і вчиняють найжахливіші злочини. Хоча б через те Помпонія не може бути християнкою, що доброчесність її всіма знана, а вороги роду людського так не поводяться з рабами, як вона.
– У жодному домі не поводяться з ними так, як у Плавтіїв, – перебив Вініцій.
– От бачиш. Помпонія говорила мені про якогось бога – єдиного, всемогутнього та милосердного. Де поділа всіх інших, то її справа, досить того, що її Логос не був би, мабуть, таким уже всемогутнім, а радше мусив би бути жалюгідним богом, коли б мав тільки двох шанувальниць, тобто Помпонію та Лігію, а на додачу їхнього Урса.
– Та віра велить прощати, – мовив Вініцій. – Зустрів я в Акти Помпонію, вона сказала мені: «Нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії».
– Очевидно, їхній бог – якийсь покровитель дуже добровільний. Гм, нехай же простить тобі, а на знак прощення нехай тобі поверне дівчину.
– Я б уже завтра справив йому гекатомбу. А нині не хочу ні їжі, ні купання, ні сну. Візьму темний ліхтар і піду містом блукати. Може, переодягненим знайду. Хворий я!
Петроній поглянув на нього з деякою жалістю. Справді, очі Вініція обведені були темними колами, зіниці гарячково блищали; не поголена зранку порість укрила темною смугою вилиці, на голові розкуйовджене волосся, він справді мав хворий вигляд. Іраїда та золотоволоса Евніка дивилися на нього також із співчуттям, але він, здавалось, їх не бачив, і обидва вони з Петронієм зовсім не зважали на присутність рабинь – так, якби й не зважали на собак, що крутяться коло них.
– У тебе гарячка, – сказав Петроній.
– Саме так.
– Тож послухай мене… Не знаю, що тобі приписав би лікар, але знаю, як би вчинив на твоєму місці я. А саме – перш ніж та знайдеться, пошукав би в іншій того, чого мені разом із тією забракло. Бачив я на твоїй віллі тіла добірні. Не заперечуй мені… Знаю, що таке любов, і знаю, що, коли одну бажаєш, інша її замінити не може. Але в красивій рабині можна завше знайти хоча б хвилинну розвагу…
– Не хочу! – відповів Вініцій.
Але Петроній, який мав до нього справжню прихильність і щиро прагнув полегшити його страждання, почав розмірковувати, як би те вчинити.
– Можливо, твої не мають для тебе чарівності новизни, – мовив за хвилину, – але (і тут подивився по черзі на Іраїду й на Евніку, а врешті поклав долоню на стегно золотоволосої гречанки) придивись до цієї німфи. Кілька днів тому молодший Фонтей Капітон давав мені за неї трьох чудових хлопчиків із Клазомен[173] – більш прекрасних тіл, мабуть, що й Скопас не створив. Сам не розумію, чому досі залишаюся до неї байдужим, не думка ж про Хрисотеміду стримує мене! Отож дарую її тобі, візьми її!
А золотоволоса Евніка, почувши те, зблідла вмить як полотно і, дивлячись переляканими очима на Вініція, здавалося, не дихаючи, чекала на його відповідь.
Але він раптом підхопився і, стиснувши руками скроні, заговорив швидко, як змучена хворобою людина, не бажаючи слухати нічого:
– Ні!., ні!.. Нічого мені про неї! Нічого мені про інших… Дякую тобі, але не хочу! І йду шукати тієї по місту. Накажи мені дати галльського плаща з відлогою. Піду за Тибр. Якби хоч Урса мені зустріти!..
І вийшов поспіхом. Петроній же, бачачи, що той справді не може всидіти на місці, не намагався його зупинити. Сприймаючи, одначе, відмову Вініція за тимчасову нехіть до кожної жінки, що не була Лігією, і не бажаючи, щоб великодушність його зійшла нанівець, звертаючись до рабині, сказав:
– Евніко, викупаєшся, намастиш тіло та приберешся і підеш у дім Вініція.
Але вона впала перед ним навколішки та зі складеними руками почала його благати, щоб він не гнав її з дому. Вона не піде до Вініція й воліє тут носити дрова до гіпокаустерію, ніж там бути першою зі служанок. Вона не хоче! Не може! І блага його, аби зглянувся над нею. Нехай накаже її сікти щоденно, тільки б не відсилав із дому.