Сергей Жадан. Депеш Мод

 
   Ах, як я їх зробив, – говорить преподобний Джонсон-і-Джонсон чуваку з адміністрації. Чувак дивиться на нього закоханими очима. Да, – повторює преподобний, – як я їх зробив. Тільки для чого я знову про восьминогів тріпався, що зі мною останнім часом робиться? – питається він у чувака, – тільки-но прийму вітаміни, як одразу починаю говорити про восьминогів. Нічого не можу з собою зробити, – виправдовується він, – мене просто пре від цих чарівних істот. Ой, як мене пре, – радісно говорить він і зникає у гримувальній.

11.00

   Доки всі ці ортодокси сьомого дня ще не розійшлись і преподобний, розмахуючи руками, залишає сцену, Какао сидить на лаві і намагається зрозуміти, про що вони там говорили, але до нього не надто доходить зміст промови преподобного, щось там про електрику і про диспансер, про восьминогів, Какао нудьгує, краще б удома телевізор подивився, – думає він, – але тут, на додачу до откровень преподобного, витримуючи драматургію агітаційної роботи серед аборигенів, в гру вступає «Божественний оркестр преподобного Джонсона-і-Джонсона», друзі Какао, гарматне м'ясо на вирішальному етапі нерівної боротьби добра зі злом і преподобного Джонсона-і-Джонсона із власним маразмом. Вони грають блюзи, класичні речі, котрі патрон вибирав для них особисто, інваліди в залі починають підтанцьовувати, бізнесмени розстібують ґудзики своїх салатових піджаків, публіка пожвавлюється, преподобний у гримувальній радісно витирає піт з обличчя, зблискуючи ролексом, оркестр заводиться, вони грають стару тему, поступово відходячи від неї, вкінець розпалюються і заводять щось таке, чого їх у консерваторії точно не вчили – «Atomic Bomb Blues», написаний у далекі післявоєнні роки Гомером Гаррісом, нікому тут не відомим, навіть преподобному Джонсону-і-Джонсону не відомим, його божественне откровення не залазить на такі прикордонні території, звідки йому знати про Гомера Гарріса, восьминогу йобаному. Ось це Какао подобається значно більше, ніж проповідь преподобного, йому тут усе зрозуміло, він теж починає підтанцьовувати за сценою і раптом чує, як хтось просто вигрібає з оркестру, валить поперек партитури, Какао відразу ж упізнає гітару Малого Чака Бері, який, очевидно, теж впіймав своє откровення, і ніби говорив, звертаючись до натовпу інвалідів -
 
   Боже, якщо ти мене чуєш за криками цієї скотини Джонсона-і-Джонсона, якщо ти взагалі ще не обламався брати у всьому цьому участь, дай мені хоча б шанс, всього кілька речень, і все, я швидко все тобі поясню, головне зверни на мене увагу, я все ж таки в божественному оркестрі граю, хай я навіть цілковите гівно в твоїх очах і тобі соромно за мене, за все що я, так би мовити, роблю, але не відвертайся ще хоча б кілька секунд, мені хріново, боже, як мені хріново, хто б знав, і граю я хріново, але все одно – пошли мені хоча б якогось просвітку, якщо я зрозуміло висловлююсь, розбовтай цей смуток в моїх легенях, в моєму серці й шлунку, все гівно, умовно кажучи, чуєш, я прошу всього-на-всього просвітку, мені лише 19, можливо я мало чекав, але ж я говорю лише про смужку світла, невеличку таку, як вночі, коли відчиняєш холодильник, ну ти знаєш про що я, щоби можна було видихнути все те, що я вдихнув у себе за всі ці 19 років, хоча б якоїсь втіхи, боже, якоїсь мінімальної, так щоб спеціально тобі не заморочуватись, просто як-небудь при нагоді, послухай мене, хоча б щось, хоча б небагато, ну хоча б щось, хоча б якогось просвітлення, чуєш, боже, добре? добре? ну, і кросівки, боже, кросівки, пару кросівок, ти чуєш?! ти чуєш мене?!! ти, чуєш ти, ти чуєш взагалі про що я тут говорю?!!! а??!!!!! а?!!! ааааааа!!!!!!!!!!!! ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
 
   Оркестр підхоплює цю химерну тему, всі раптом прохавують, який кльовий чувак цей Малий Чак Бері, як він все зав'язав прикольно, тож кожен намагається нічого не зіпсувати, Какао давно так не вставляло, він просто впав на лаву, сидів убитий і слухав, слухав, а вони все валили і валили, і навіть коли інваліди почали розповзатись, і бізнесмени розбрелись по тачках, і прибиральниці рушили збирати поміж рядами порожні пляшки з-під водяри і жмакані календарики з американським їблом преподобного – вони й далі ніяк не могли зупинитись. І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали.

Вступ № 3

00.00

   Мої друзі хочуть, аби з ними рахувались. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться, намагаються зрозуміти, що про них думають коли говорять, постійно скандалять, з ними важко спілкуватись, вони нервують в компаніях, якщо це не їхня компанія, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей раніше нормально ставився, але останнім часом теж починаю заморочуватись – не люблю, скажімо, коли хтось забуває моє ім'я, ось, скажімо, ми говоримо-говоримо, і раптом виявляється, що ніхто не знає, як мене звати, навколо стільки придурків крутиться; або терпіти не можу, коли в когось на обличчі різна хуйня, ну, я маю на увазі не якихось там циклопів однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порізане після гоління, або кров на губах або інші речі – не люблю, по-моєму, це неповага – ходити з такою гадістю на обличчі, не вмієш голитись – сиди вдома, втикай у телевізор, або займись чим-небудь корисним, ні – обов'язково розхуячить собі писок яким-небудь станком, перестріне тебе на вулиці і давай вантажити нікому не потрібними речами, не пам'ятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива річ – косметика, агресивна і погано пахне, парфуми терпіти не можу, ще пити ладно, але так – не розумію, різні обручки, кульчики, значки – у всьому цьому є неповага, у всякому разі мені так здається. Раніше я спокійно ставився до подібних речей, загалом – раніше я багато речей просто не помічав, життя така прикольна штука – чим далі запливаєш в її акваторію тим більше гівна плаває навколо тебе, плаває і не тоне, але, з іншого боку, так і цікавіше.
   Друзів у мене досить багато, це навіть не компанія, скоріше такий дружній колектив симулянтів, які намахують усіх вербувальників і роботодавців, ми живемо в кількох сусідніх кімнатах на одному поверсі, спимо де попало, я навіть не всіх знаю, справжній друг тут один – Вася Комуніст, інші – публіка більш-менш випадкова, хоча теж наші друзі, вони то з'являються, то зникають, інколи їх набивається на нашому поверсі більше десятка, інколи – я сам по кілька діб блукаю коридорами, вилізаю на дах і дивлюсь навколо. Нам усім по 18–19, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами, наприклад Собака Павлов – ніколи не міг зрозуміти чим він насправді займається. Батьки в Собаки Павлова євреї, але на себе він це не переносить, говорить, що батьки – це батьки, а він – це він, більше того – Собака Павлов говорить, що він правий. Відповідно, з батьками він не живе, говорить, що не може жити з євреями, тусується по знайомих, інколи зависає в нас на тиждень-другий, ще в нього є бабуся, очевидно не єврейка, бо в неї він теж іноді зупиняється. Час від часу він тягне в бабусі з сервантів різну антикварну порцеляну і продає її на барахолці, на отримані гроші накуповує в аптечних кіосках навколо ринку таблеток і іде до нас. Тоді ми взагалі не виходимо з кімнати по кілька днів, хіба що відлити чи поригати, але поригати можна і в кімнаті. Відлити, в принципі, теж. Я люблю Собаку Павлова, навіть не зважаючи на його антисемітизм, мені-то чого.
   Собака ідейно не працює, вважає западло, говорить «мені западло працювати на них», він загалом вважає, що в нашій республіці відбувся переворот і до влади прийшли євреї, жиди – каже він, – всюди жиди; я в принципі вважаю, що він даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, наші друзі – рекламники Вова і Володя – влаштували Собаку до себе в газету, у відділ реклами, кур'єром, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову і Володю жидами і вагався. Врешті, зважився і пішов працювати. Пропрацював днів десять. Кілька днів тому зник, разом із якоюсь кореспонденцією, Вова з Володею приїздили до нас, але ми нічого не знали, телефонували батькам, ті теж не чули про свого сина-Собаку вже півтора роки, здається, їх це влаштовувало, навіть до бабусі поїхали, бабуся їх не впустила, дивилась через напіввідчинені двері і не розуміла, що від неї хочуть, схоже, Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок вживає спочатку водяру, а потім уже все інше. Одне слово, Собака пропав, і наші друзі-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне в разі, якщо той знайдеться – «так і передайте Собаці, – говорили вони нам, – яйця відірвемо». Я сумнівався, що в такий спосіб Собаку можна було заманити назад до редакції, але обіцявся передати. Мені не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпіли, вони вчились на історичному і, як більшість відмінників з історичного, співпрацювали з кгб; кгб, я думаю, сильно потерпало від присутності в своїх лавах двох даунів – Вови й Володі, але порядок є порядок, я так думаю, інакше для чого б їх тримали у штаті. Вова й Володя, очевидно, що за протекцією кгб, вже на першому курсі влаштувалися в рекламний відділ однієї з перших харківських незалежних газет, газета їхня працювала від якогось фонду демократичного розвитку, редактор – підар-пронира – вибив із америкосів солідний грант і вони запустили в світ свою незалежну газету, одними з перших в місті почали друкувати на обкладинці голих тьоток, а в середині – розлогі програми телепередач. Крім того, постійно гнали на совок, можна сказати, що за гроші америкосів поливали гівном нашу радянську батьківщину, нашу молодість, можна сказати, я не любив цієї газети, хоча тьотки на обкладинці мені подобались. Вова і Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному відділі, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традиційно раз чи двічі на тиждень вони заїздили до нас, напивались водяри і бились між собою. Взагалі вони товаришували і ладили один з одним, Вова був трішки вищий, Володя – трішки повніший, а от напивались, виходили непомітно на коридор і починали мочити один одного, причому по-справжньому, без дураків, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти – не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо – ну, хулі, б'ються пацани і хай собі б'ються. Може, в них, в істориків, так прийнято, може їм кгб за це доплачує, чого лізти.
   Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха – грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес – біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, взимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажились, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати – в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси. Мінтурі він платить, вахтерам теж, нас не чіпає, тож Ваха – позитивний герой, точно позитивний, інакше не скажеш. Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боїться, і коли той приходить до нас, зачиняється в одній із кімнат, я собі уявляю, як він у цей час перераховує терті банкноти і заковтує золоті монети, щоб єврей-антисеміт Собака Павлов не відібрав бува чого.
   Далі по коридору, десь у його нетрях, живе Какао – донбаський інтелігент. Себто, його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті. Какао товстий, і ми його не любимо, він до нас натомість тягнеться, ну, в нього й виходу, за великим рахунком, іншого немає, хто стане водитись із донбаським інтелігентом. Хоча в нього є ще якісь знайомі в місті, окрім нас, якісь музиканти, очевидно, такі самі піжони, як і Какао, коли він із ними зустрічається, то приповзає додому на рогах, накачаний портвейнами, і завалюється спати. В Какао є пісочний костюм, у якому він схожий на повного мудака, він його майже ніколи не знімає, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачується портвейнами і приповзає додому, завалюється в ліжко просто в цьому костюмі, багатофункціональна штука виходить – костюм донбаського інтелігента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню і спостерігає, хто там що собі готує, нюхає напівфабрикати і говорить на всілякі відв'язні теми – неопохмілений, товстий, у м'ятому піжонському костюмі.
   Ще весь час десь поруч живе Моряк – відбитий чувак із порваним правим вухом, каже, що вухо йому собака прокусив, Павлов? – перепитує обов'язково хто-небудь, такий ніби жарт, Моряк якийсь богобоязливий чи просто гальмонутий, навіть не знаю, як пояснити, він, скажімо, миється лише вночі, говорить, що не хоче, аби йому заважали, заважали що? питаюсь я весь час, Моряк червоніє, але й далі миється лише вночі, такий ось чувак.
   З інших друзів можна згадати хіба що Карбюратора, так, Сашу Карбюратора, теж мого гарного приятеля, Саша приїхав звідкись із кордону, хоча він тут всюди, цей кордон, Саша власне приїхав всупереч батьківській волі, виявляється й таке буває, у нього вдома залишились мама і вітчим, Саша закінчив курси водіїв, має справжнє водійське посвідчення і хоче з часом відкрити яку-небудь контору з перевезення вантажів, ну там купити собі катафалк і возити, скажімо, меблі, він взагалі пристрасно ставиться до техніки, якщо ви розумієте, про що я. Одного разу він навіть купив собі підручники зі схемами й описами автомобілів і спробував у всьому цьому розібратись. Почав він, як неважко здогадатись, із карбюратора. Після цього підручники зникли, я собі так розумію, що їх просто хтось пропив, чого добру пропадати. Загалом, Карбюратор має таку здатність – вступати в гівно, не для нього приготоване.
   Ну, всіх решту я вже й сам не надто добре знаю, з'являються різні герої коміксів час від часу, але прослідкувати, хто вони і для чого з'являються в нашому житті, дуже важко, так – приходить який-небудь, умовно кажучи, Іваненко – химерний тип, якщо не сказати йобнутий, і власне це все, що про нього можна сказати. Фактично все.
   Гарна, вічно голодна компанія, котру незрозуміло що тримає разом, бо в принципі всі одне одного недолюблюють, ну, але це ще не причина, аби ігнорувати здорове спілкування. Робити нам, за великим рахунком, немає чого, хоча у кожного свої стосунки з дійсністю, в нашому віці вони зводяться до якихось простих примх і побажань – там потрахатись, я навіть не знаю, що іще. Жінки нас ігнорують, навіть проститутки з кільцевої, ми час від часу ходимо подивитись на проституток, такі ніби як екскурсії, безкоштовні атракціони, грошей у нас, звичайно, немає, тому ми просто з ними тусуємось, клянчимо папіроси, розповідаємо різні історії з життя, заважаючи їм, одне слово, заробляти важкий хліб проститутки. Але вони до нас ставляться непогано, там на кільцевій вони не особливо комусь потрібні, так само, як і ми, і їм, і нам не вистачає бабок і суспільної любові, і вони, і ми переживаємо це мокре дощове літо на порожньому харківському передмісті, зарослому травою і заліпленому рекламою, фантастичне місце, фантастичні проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалізмом ми не займаємось, хоча до того все йде.

7.00

   Головне, що вони все правильно порахували, в таких випадках щось десь не додумаєш – обов'язково попадеш, тут все не так просто, коли починаєш робити свій бізнес, щось там продавати, спершу подумай, хай ти навіть безпрограшними на перший погляд фішками займаєшся, все одно краще перестрахуйся. Одна річ якщо маєш справу, скажімо, з акціями або з перерахуваннями, ну, коротше, якщо бабки тобі до рук не трапляються, тут ще за тебе хтось може все порахувати, тільки й маєш виконувати, що там від тебе вимагається, і не займатись розпіздяйством на робочому місці. Інша річ, якщо працюєш із живими бабками, з чорним, блядь, налом, і за тобою не стоїть контора, якщо опиняєшся сам на сам, без жодних посередників, з живою грошовою масою, ось тоді краще подумати, інакше де-небудь обов'язково влетиш, це вже без варіантів. Скільки разів доводилось бачити, коли нормальні загалом люди хапались за відверто лажові речі, відповідно горіли разом із рештками фінансового благополуччя і суспільної поваги, бізнес середньої руки така стрьомна штука, що лише один невірний крок – і вже маєш паяльник в задниці, таке ось первинне нарощування капіталу в умовах посттоталітарного суспільства.
   Вони й мені спочатку пропонували вступити в долю, але я чомусь відмовився, не знаю, щось мене насторожило, навіть не знаю що – зовні все виглядало серйозно, мій друг Вася Комуніст, хороший хлопець, рідкісної душі похуїст, у якийсь момент заламався жити на водці з чаєм з постійними перебоями і все порахував, виходило ніби складно: вони скидаються на чотирьох, їдуть у Росію, купують там на всі бабки два ящики водяри, якщо купити в нас долари і поміняти їх в Росії, вони якраз вигравали на курсі, тим більше якщо береш оптом, ну, два ящики – це не опт, але кого це хвилює. В Росію і назад вони добираються електричками, на квитках економлять, в дорозі харчуються все тією ж водярою, привозять її назад і сплавляють на вокзалі за подвійну ціну, потім знову їдуть в Росію і купують чотири ящики водяри, так само привозять її назад і так само сплавляють, це займе трохи часу, але за пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть душу, якщо вона в тебе є, після цього починалось найцікавіше – вони їдуть ще раз, востаннє, і на всі бабки купують вісім ящиків водяри, перевозити її дещо ризиковано, але спробувати можна, в разі чого відкупитись від митників можна буде тією ж таки водярою, хоч і шкода.
   І ось, – говорили вони мені, – у нас виходить по два ящики водяри на рило, уявляєш? Ну, – кажу, – і що? І ми – говорили вони з придихом – їх пробухуємо!!! Що, всі вісім ящиків? Так! Не подужаємо, – кажу. Хуй, – говорить Вася Комуніст, – дні за три подужаємо, точно подужаємо. Я уявив собі ці три дні й відмовився.
   Вася справді вміє такі речі серйозно провернути, я його розумію в принципі, що йому втрачати, це його шанс бодай кілька днів не мати перебоїв з продовольчим кошиком, який у його випадку майже виключно складається з різної лікеро-горілчаної продукції, власне горілчаної, причому тут лікери. Він набирає скаутів, підмовляє Моряка, Моряк погоджується досить швидко – чому б і не поїхати, говорить, у місті йому робити немає чого, ним навіть міліція не цікавиться, тому що живе Моряк без прописки, як і належиться справжньому морському вовку, вночі переховується в душі, вдень відсипається, про його існування взагалі мало хто знає, дембель в маю, одним словом, ще до них пристають два якихось чувака, невідомого соціального походження й адміністративного підпорядкування, Вася цілу ніч з середи на четвер проводить серед них агітаційну роботу, говорить, що в Росії зараз можна майже за безцінь скупити будь-що, хоч танки через кордон переганяй, але танків вони не хочуть, вони хочуть водяри, тож план усім подобається, я б теж погодився, я вже казав, ну, та не склалось. І ось на ранок вони таки зриваються їхати за своїми примарними синіми птахами демпінгового алкоголю, скидаються в кого скільки є, але у них не вистачає навіть на морозиво.
   Потрібно щось продавати. Хтось із компанії притягує фотоапарат, ось, каже, фотоапарат, а не шкода? питають його, не, все гаразд, каже він, все одно фотографувати немає чого, справді, погоджуються всі, що тут фотографу-ти, сам Вася дістає звідкись заниканий бінокль, я, наприклад, не знав, що в нього є бінокль, хоча ми друзі, така штука. Ну, і лишається тепер комусь весь цей непотріб продати. В принципі, – думає Вася, – продати можна було б Моряку, він лох, він би купив. Але Моряк в долі. Можна продати Какао, Какао теж лох, і він не в долі. Але Какао не тільки не в долі – він взагалі зник, його вже кілька днів ніхто не бачив. І тут хтось згадує про Ваху, правильно, – каже Вася, – Ваха – грузин, грузини люблять оптику, правда? – недовірливо перепитує хтось із компанії, ну, звичайно, – каже Вася, – звичайно: всі грузини люблять оптику, і вони йдуть до Вахи і знаходять його в одному з його кіосків, говорять, типу, Ваха, оптику візьмеш?
   Але Ваха цього прохолодного червневого ранку з головою дружить не зовсім, він по вуха зав'яз у власному канабісі, що його він курить звечора у власному знову ж таки кіоску разом із наложниками, тож у Вахи починаються страхи, яку оптику, камандір? – питається він, – чому оптику? Вася дістає з пакета старий бінокль без шворок і майже невживаний апарат «ФЕД 5» у рипучому шкіряному футлярі, ось, каже до Вахи, бери, не пожалкуєш, товар хороший. Ваха далі стрьомається і з кіоску не виходить, сидить там разом із наложниками і дивиться на Васю крізь тісну амбразуру, але Вася йому дружньо посміхається і решта скаутів теж посміхаються, хоч і дещо напружено, і Ваха раптом думає – бля, думає він, бля, що я роблю, чому я тут сиджу, котра зараз година, що це за мудаки стоять перед і мною і головне – чому вони з біноклем?!! Але якісь голоси щось йому там нашіптують, і він таки вилазить назовні й бере у свої неслухняні руки оптичний прилад, його відводять трішки вбік, щоби він мав на що подивитись, на вулиці порожньо, повітря навколо кіосків пахне канабісом та дощем, Ваха дивиться в бінокль і зі священним трепетом розглядає заповнені тихі автостоянки, кінцеву тридцять восьмого, кількох проституток на перехресті, і далі по колу – недороблену дев'ятиповерхівку, яку мурують зеки, розйобаний соціалізмом універсам, трамвай двадцятку, що виповзає звідкись із мочарів, і так повернувшись навколо власної осі, він раптом впирається озброєним оком у власний, знову ж таки, кіоск і перед його затуманеним поглядом раптом чітко постає напис «ЧП ВАХА», ні хуя собі, думає він, це ж я, і тут його кінцево впирає…
   Продавши оптику і отримавши на руки непогану, як на їхні скромні скаутські потреби, суму, друзі тут-таки, над тілом напівпритомного Вахи, купують у його наложників два літрових кайзери і прямо так ідуть на вокзал, аби сісти на першу ранкову електричку до города Бєлгорода, вони дещо збуджені й галасливі, серед запашного літнього ранку, під свіжими небесами, відчайдушні шукачі радості і пригод, збоку вони справді схожі на туристів, чи навіть краще на прочан, які ось ідуть собі на прощу до города руської слави Бєлгорода і не беруть з собою нічого зайвого, крім двох літрових кайзерів та студентських квитків, а враховуючи, що до Бєлгорода кайзери вони вип'ють, то й взагалі нічого зайвого, справжні тобі прочани.

11.00

   В Бєлгороді вони вирішують спочатку подивитися місто, все-таки цікаво, як тут люди живуть, потім взяти те, що їм належиться і вечірньою електричкою повернутись назад, часу в них вдосталь, поспішати їм немає куди, тож вони виходять через зариганий вокзал города руської слави і відразу натрапляють на магазин із великою кількістю алкоголю всередині. Не хуй в цьому Бєлгороді дивитись, – говорить Вася і заходить всередину. Йому ніхто не заперечує.
   «Шо вам, синочкі?» – питається продавщиця. «Мамаша, мамаша, – говорить Вася Комуніст, – нам водочки».
   «Скільки?», – питається продавщиця. «Два», – говорить Вася. «Пузиря?» – діловито питається вона. «Ящика», – каже Вася. «А вам, синочкі, по шістнадцять годков уже єсть?» Компанія дружно дістає студентські квитки з державною символікою своєї республіки. Після чого брами падають і водяру їм продають.
   «Добре було б її трахнуть», – говорить Моряк вже на вокзалі. «Чувак, – нервово відповідає Вася, – ти тут бізнесом займаєшся чи блядством?» Риторичне питання в принципі.

14.00

   На зворотньому шляху їх побив наряд. Загалом вони самі винні, попустились, маючи на руках таке добро, розслабились і закурили просто у вагоні, а оскільки вагон був майже порожній, то наряд навіть не мав вибору, мовчки підійшов і надавав дубинками по спині. Скаути мовчали і, щоби не виказати болю й розпачу, думали про щось хороше, а оскільки воно – це хороше – знаходилось зовсім поруч, під лавою, то думалося їм легко й екзекуцію вони перенесли з гідністю. Хоча наряд, очевидно, розраховував на якийсь збройний спротив, вони вже кілька годин тут катаються туди-сюди, їх по-своєму можна зрозуміти, катаєшся ти занюханою електричкою вздовж державного кордону і навіть помахатись немає з ким – навколо одні спекулянтки, з ким тут махатись, вони й скаутів били радше за інерцією, так – аби форму не втратити, хоча легше від цього нікому не було.
   «Підараси, – говорить Вася, коли наряд зникає, – краще йшли б на завод, в цех». «Правильно, – говорить Моряк, – в ливарний цех». Всі погоджуються – правильно, в ливарний цех, в ливарний цех, ливарний цех це круто.

18.00

   На вокзалі, вже в Харкові, вони знаходять гуцулів, які другий місяць пробиваються звідкись з-під Костроми, із заробітків, і сидять кілька діб на харківському вокзалі, бабки просадили, тож тепер не знають куди їм краще поїхати – назад під Кострому, ще бабок заробити, чи все-таки додому, оскільки не сезон, вони вирішують їхати все-таки додому, дістають з общака рештки бабок і купують у скаутів один із ящиків водяри, водяра у скаутів дешевша, ніж всюди на вокзалі, тож гуцули й беруть відразу ящик, хто його знає, як воно далі складеться, краще не ризикувати з цим.
   У Васі з компанією раптом з'являється купа грошей. Двоє безіменних чуваків відразу вимагають все розділити, але Вася каже їм – хуй, робимо як домовились, чуваки наполягають, Моряк в цій ситуації відверто не знає як себе поводити, в його житті при ньому ще ніхто й ніколи бабок не ділив, тож чуваки вирішуть що він теж за Васю і просто набити їм пики не наважуються, добре, говорять вони, тоді женіть нам водяру, хуй вам, – Вася дотримується якихось своїх комуністичних принципів і ділитись не хоче, тоді чуваки внахалку лізуть до торби, беруть звідти по флакону в руку, себто скільки це виходить – чотири флакона, і валять звідти, фотоапарат повернете, – говорять вони на прощання і зникають в підземному переході. «Чого це вони?» – питається Моряк, йому ситуація не подобається, така прикольна компанія була, водяру пили, про життя говорили, ніхто його – Моряка – не ображав, і раптом на тобі. «Бачиш, – каже Вася Комуніст, – як гроші людей псують». «Мене не псують», – говорить Моряк. «У тебе їх і немає», – відповідає Вася Комуніст і йде далі продавати водяру.
   Але продаж якось гальмується, платформи порожні, всі хто хотів поїхати, очевидно вже поїхав, Вася не вигадує нічого кращого, як знову піти до гуцулів, а гуцули вже п'яні настільки, що погоджуються знову взяти водяру, добре, кажуть вони, й беруть у Васі ще кілька флаконів, після цього Вася ще спритно впихає пляшку якійсь бабусі, котра на щось безнадійно очікує, біля неї товчеться онук, років семи, власне внук і радить бабусі взяти флакон, беріть, каже, в дорозі пригодиться, бабуся його сварить, але до поради прислухається і флакон бере, тож у Васі лишається зовсім небагато.