Страница:
І всі взялись до роботи. Гога скинув гіпсокартон, Санич звів його із потрібними людьми, і вони почали ремонт. Славік, у свою чергу, викликався зареєструвати гей-клуб як клуб молодіжних ініціатив, щоб не башляти за комерційну діяльність. Як виявилось, Славіка справді знали всі, через що намагались уникнути з ним спілкування. Зранку Славік ішов у виконком, заходив до буфету, пив там чай, розмовляв із буфетницями про погоду, після чого йшов до управління культури. До управління його не пускали, Славік ображався, прибігав до клубу, сварився з робітниками, які робили ремонт, кричав, що він у шоу-бізнесі вже двадцять років, і погрожував запросити на відкриття грєбєнщікова. І ось, до речі, про відкриття – минула весна, ремонт було зроблено, клуб можна було відкривати. Гога знову зібрав усіх, цього разу в своєму, щойно відремонтованому, кабінеті. – Ну що, – спитався він, – у кого які ідеї щодо відкриття? – Значить так, Георгій Давидович, – діловито почав Славік, – є ряд ідей. По-перше, феєрверк… – Давай наступну ідею, – перебив його Гога. – Добре, – не розгубився Славік, – пропоную японську кухню. – Де ти її візьмеш? – спитався Санич. – У мене є знайомі, – відповів йому Славік не без гідності. – Японці? – Ні, в'єтнамці. Але працюють під японців – у них контейнери на Південному, в одному вони шуби шиють, в інших у них кухня. – Ще, – знову перебив його Гога. – Цирковий стриптиз, – переможно видав Славік. – Який? – перепитав Гога. – Цирковий, – повторив Славік. – У мене є зачепки, чотири тьолки в бікіні, працюють добу через дві, частіше не можуть – підпрацьовують у палаці піонерів. – Так, – зупинив його Гога, відпадає, я ж говорив – блядей у мене в клубі не буде. Мало мені геїв, – заклопотано добавив він і знову звернувся до Славіка. – У тебе все? – Славік дістав папіросу, повільно припалив її, випустив дим, важко зітхнув і почав: – Ну що ж, добре, добре, – він зробив значущу паузу, – гаразд, Георгій Давидович, я розумію, до чого ви ведете, гаразд, що ж, я поговорю з борею, якщо ви наполягаєте, тільки, думаю, він не захоче безкоштовно, навіть для мене… – Коротше, – відмахнувся Гога, – Санич, будь другом, пробий яких-небудь музикантів, добре? А ти, – це вже він до Славіка, – подумай, кого запрошувати будемо. – Як кого? – пожвавився Славік. – Пожежників потрібно, податкову, з управління культури кого-небудь. Помоніторимо, одним словом. – Ну добре, – погодився Гога, – тільки ти вже постарайся, щоби крім цих підарів і пару нормальних геїв було.
Відкриття відбулось на початку червня. Сан Санич пробив вокально-інструментальний ансамбль, який грав у ресторані готелю «Харків», програма у них була накатана, брали вони недорого, на роботі не пили. Славік склав список запрошених, усього сто з чимось чоловік, Гога довго вивчав запропонований йому список, потім довго його редагував, викреслив прізвища буфетниць із виконкому і чотирьох працівниць палацу піонерів, решту списку було узгоджено, Славік намагався відстояти хоча б буфетниць, проте після тривалої суперечки відступив. Гога запросив партнерів по бізнесу, оптовиків, з якими він торгував гіпсокартоном, друзів дитинства і братів Лихуїв. Сан Санич запросив маму, хотів запросити знайому, колишню проститутку, але подумав про маму і відмовився від цієї ідеї.
Відкриття вийшло пафосним. Славік упився за півгодини, Сан Санич попросив охорону слідкувати за ним, Гога сказав усім розслабитись – відкриття все-таки. Мама Сан Санича незабаром пішла, сказавши, що музика грає надто голосно, Санич викликав для неї таксівку і повернувся святкувати. Оптовики поскидали краватки і пили за здоров'я власників, Славік голосно співав і цілувався з представниками податкової, в принципі, з усієї публіки він єдиний поводив себе як гей, у всякому разі як він це розумів, причому робив це цілеспрямовано, аби завести публіку. Публіка, врешті, завелась, в результаті брати Лихуї побились у чоловічому туалеті з оптовиками, в принципі нормальний мордобій, за щось же вони бабки платили, з туалету лунали ображені крики Гриші Лихуя «сам ти підар!», брат, Сава Лихуй, підтримував його. Бійку було швидко локалізовано, Санич усіх розвів, і п'яні оптовики поїхали допивати в клуб зі стриптизом, оскільки в «Бутербродах» стриптизу не було. Представники податкової теж поїхали в клуб зі стриптизом, Славіка вони з собою не взяли, аби не псувати репутації. Публіка майже розійшлась, лише біля бару на стільці сиділа якась дівчинка, а в кутку шепотілось двоє чоловіків середнього віку, зовні схожі на тих таки представників податкової, себто щось означене про їхню зовнішність сказати було важко. – Хто це? – запитав Санич у Славіка, котрий почав потрошку тверезіти і тепер згадував, із ким він тут цілувався. – А, це, – сказав він, сфокусувавши погляд. – Не хочу образити нікого із присутніх, але, по-моєму, саме це і є геї. – Ти їх знаєш? – на всяк випадок перепитав Санич. – Так, знаю, – закивав головою Славік, – це Доктор і Буся. Який доктор? – не зрозумів Санич. – Нормальний доктор, – відповів Славік, – пішли, я вас познайомлю. Привіт, Буся, – звернувся він до чувака, котрий виглядав молодше і був більше схожий на представника податкової, – драстуйте, Доктор, – потис він руку чуваку, котрий виглядав більш солідно, відповідно, на представника податкової був схожий менше. – Знайомтесь, це – Саньок. – Сан Санич, – боязко поправив його Сан Санич. – Наш менеджер, – не дав йому закінчити Славік. – Дуже приємно, – сказали Доктор і Буся і запросили їх до столу. Санич зі Славіком сіли. Запала мовчанка. Санич занервував, Славік потягнувся за своїми папіросами. – Що, Славік, – вирішив розрядити ситуацію Доктор, – ти тепер тут? – Да, – сказав Славік, підкурюючи і загасивши сірник в їхньому салаті, – друзі попросили допомогти, думаю, чому б і ні, в мене якраз вікно в графіку. Звісно, у них ще не все виходить, – продовжував Славік, взявши у Доктора виделку і зачепивши нею салату, – ось хоча б і це відкриття: в принципі, можна було по-людськи зробити, щоб культурна програма, я вже домовився з грєбєнщіковим… Ну, але нічого, – він поклав руку Саничу на плече, – нічого, я їм підказую то тут, то там, все буде нормально, да… Санич обережно прибрав його руку, встав, кивнув Доктору і Бусі, мовляв, гарного вам відпочинку, ще поговоримо, і відійшов до бару. – Ти хто? – запитав він дівчинку, яка замовила чергову водку. На обличчі в неї був пірсинг, і коли вона пила, металеві кульки дзенькали об скло. – Я Віка, – сказала вона, – а ти? – Сан Санич, – відповів Сан Санич. – Гей? – діловито запитала Віка. – Власник, – виправдовуючись, сказав Санич. – Ясно, – сказала Віка, – відвезеш мене додому? А то я щось зовсім тут у вас назюзялась. – Санич знову викликав таксі і, попрощавшись із Гогою, вивів дівчинку надвір. Таксист виявився якимось горбанем, Санич його і раніше тут зустрічав, тепер ось довелось разом їхати, горбань весело подивився на них, а, сказав, це ви з підарського клубу? – Да-да, – стурбовано відповів йому Сан Санич. – Куди нам? – запитався він у Віки. Віку в машині накрило, що, – запитав горбань, – блювати будете? – Все нормально, – сказав Санич, – не будемо. – Як хочете, – дещо розчаровано сказав горбань. – Так куди їдемо? – Санич узяв Віку за плече, повернув до себе, заліз до внутрішньої кишені її косухи і витяг паспорт. Подивився на прописку. – Давай спробуємо, – сказав горбаневі, і вони рушили. Віка жила зовсім поруч, простіше було віднести її додому, але хто знав. Санич витяг її на вулицю, попросив горбаня зачекати і поніс Віку в під'їзд. Під дверима поставив на ноги. – Ти в порядку? – запитав. – У порядку, – сказала Віка, – у порядку, паспорт віддай. – Санич згадав про паспорт, дістав його і подивився на фото. – Тобі без пірсингу краще, – сказав він, Віка забрала паспорт і заховала до кишені. – Якщо хочеш, – сказав Санич, – я залишусь у тебе. – Чувак, – відповіла йому Віка, задоволено посміхаючись, – я ж лесбіянка, ти що – не розумієш? А ти навіть не гей, ти власник. Січеш? – Віка поцілувала його і зникла за дверима. Санич відчув на устах холодний присмак її пірсингу. Враження було таке, ніби він торкнувся губами срібної ложки.
Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славік намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про укрконцерт і в'єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в'єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з'являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.
З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. – Довго мовчати будеш? – запитав Гога, радісно посміхаючись. – Георгій Давидович, – почав Славік, ретельно добираючи слова, – я розумію, да – ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. – Я? – далі посміхався Гога. – Зрештою, ми професіонали, – сказав Славік і поправив окуляри. – Я розумію – бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якісь претензії – говоріть, я не ображусь. Але, – продовжив Славік, – я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію – ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. – Славік, – сказав йому Гога, – це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. – Так, – сказав Славік, – так. Я розумію – ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… – Славік, – знову звернувся до нього бос, – я тебе прошу – давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? – Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. Назавтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! – Що? – перепитав його Гога. – «Рушнички», – терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. – «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! – крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: – Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде – вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. – А ти впевнений, що нам це підходить? – про всяк випадок перепитав його Гога. – Ясно, що підходить, – закричав Славік, – це саме те, що нам треба – малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь – розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все – цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шов маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! – закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали. Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда.
По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. – Ви хто? – запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. – Ми «Суперксерокси», – відповів перший, у синьому спортивному костюмі. – Хто? – перепитав Сан Санич. – Ти що, глухий? – сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі. – «Суперксерокси». Весь будинок напроти – наш. Паркінг за рогом – теж. І ще офіс на Південному, – знову вступив у розмову перший, у синьому. – Загалом – ми лідери на ринку, зрозуміло? – це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з-під поли його спортивної куртки випав обріз, зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. – Ми тримаємо мережу оптових центрів, – продовжував перший, – у нас прямі поставки із Швеції. – Ви що, – спробував підтримати розмову Гога, – хочете продати нам ксерокс? – Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. – Ми хочемо, – нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, – аби все було по-чесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. – Ми платимо, – спробував пожартувати Гога, – податковій. – Третій знову невдало повернувся, і обріз загуркотів по підлозі. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. – Брат, ти не зрозумів, – знову почав другий, вкладаючи в слово брат всю свою ненависть. – Ми «Суперксерокси», ми покриваємо весь регіон. – Що ви маєте на увазі? – спитався Сан Санич. – Ти не перебивай, да? – різко сказав перший і повернувся до другого, – говори, Льоня. – Да, – сказав на це Льоня, – у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. – Ну, ми тут теж не чужі, – спробував щось сказати Гога. – Нас тут, у принципі, знають. – Хто тебе знає, браті – вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. – Ну хто тебе знає? – Ну, як хто? – спробував потягнути час Гога. – Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… – Що? – заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. – Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Да вони у нас, в «Суперксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті спихнули їх в мінтовську академію, оптом, із нашою гарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! – Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище. – Не тільки, – додав Сан Санич, аби щось додати, – ми ще у виконкомі… – Що?! – не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. – В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж кришує виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?!!!! – Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський омон, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних пошкоджень, чекати не доводилось.
І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. – Привіт, привіт, – загукав Славік, не помічаючи загального напруження, – всім привіт! – Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. – Партнери? – радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. – Ось! – переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. – Що це? – видушив із себе Гога. – Дозвіл! – переможно вигукнув Славік. – «Вишивані рушнички»! – «Вишивані рушнички»? – недовірливо перепитав Гога. – «Вишивані рушнички»? – підійшов Санич і зазирнув у документи. – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. – «Вишивані рушнички»! – переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив: – Значить так, Георгій Дави-дович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг, – він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: – Ви щось хотіли, товариші? – Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. – Брат, – заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, – так вас що, в натурі губернатор кришує? – Да-да, – нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: – Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. – Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. – Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. – Що, вже йдете? – повернувся Славік до четвірки. – Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув, – дай папіросу, – звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. – А що сталося? – не зрозумів Славік. – Славік, – звернувся до нього Гога, – ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… – грєбєнщікова, – підказав Славік. – Ти організовував харківський концерт ю-ту, ти працював із піонерами. Скажи мені – бог є? – Є, – сказав Славік. – Безперечно, є. Але це не має жодного значення.
До «Бутербродів» забігла Віка, – привіт, підари! – крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, – окей, – сказав напарнику, – я додому. – Я все зачиню, – пообіцяв Санич. – Ну, ясно, – засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. – Де пропадала? – запитав Санич. – Тобі яке діло, – відповіла Віка. – Де пірсинг? – поцікавився Санич. – Продала, – відповіла Віка. Далі вони пили водку, Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. – А ти чому лишилась? – запитав Санич. – А ти? – запитала його в свою чергу Віка. – Ну, в мене бізнес, – сказав він. – До того ж я мов не знаю. – Вона теж не знає, – сказала Віка, – вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? Не зовсім, – чесно відповів Санич. – Слухай, – запитала його Віка, – ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? – Не знаю, – сказав Санич, – я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. – Знайди собі якого-небудь гея, – порадила Віка. – Думаєш, допоможе? – засумнівався Санич. – Навряд чи, – сказала Віка. – Хочеш, поїхали до тебе, – запропонував він. – Це що, трахатись? – Ну, можна не трахатись, – сказав Санич, – можна просто. – Просто – не можна, – авторитетно заявила Віка. І додала: – Все-таки шкода, що ти не гей.
Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, – рахувала вона, – друга, третя. Це все? – запитала дещо розчаровано. – Все, – виправдовуючись, сказав Санич. – Це майже як пірсинг, – сказала вона, – тільки не загоюється. – Все загоюється, – відповів він. – Ну да, – не погодилась Віка, – моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. – Це теж досвід, – розважливо сказав Санич. – Ага, – зі злістю відповіла Віка, – знаєш, кожен подібний досвід, це як ці штуки в тебе на тілі – завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.
З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».
Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. – Будемо робити шоу-програму, – сказав він. – Стриптизу ви не хочете, – звернувся він до Гоги. – Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. – Гога напружився. – Я, – сказав Славік недбало, – домовився-таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, – і Славік кинув стурбований погляд на Санича. – Із ким ти домовився? – перепитав його Гога. – Санич засміявся. – 3 Раісою Соломоновною, – дещо виклично повторив Славік. – Це хто така? – обережно перепитав Гога. – Хто це така? – посміхнувся зверхньо Славік. – Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? – Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, – перебив його Гога. – Що ж, – сказав Славік, – навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм… Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна – це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, – впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами. – Ну, а тут вона що забула? – незадоволено запитав Гога. – Я ж кажу, – затягнувся Славік, – будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може – у неї графік. Я домовився. її знають усі, заповнимо нішу. – Ти впевнений? – без ентузіазму перепитав Гога. Ясно, – сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. – А що вона робить, ця твоя артистка? – про всяк випадок запитав Гога. – У неї репертуар, – діловито повідомив Славік. – Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. – А як вона співає? – поцікавився Санич. – По-білоруськи? – Чому по-білоруськи? – образився Славік. – Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. – Вона сама буде, – перепитав Гога, – чи з ведмедями?
Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту, виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано: «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». – Ну що, – бадьоро сказала Раіса Соломоновна, – показуйте клуб! – Усі пішли в зал. – Що у нас тут, – запитала артистка, – фастфуд чи паб? – У нас тут клуб для геїв, – невпевнено відповів Гога. – Заібісь, – сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.
Почала Раіса Соломоновна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славік напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п'ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок, підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повів до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. – Здорово, – сказав Гога Раісі Соломоновні, – просто здорово. Раіса, як вас… – Соломоновна, – підказала вона. – Так, – погодився Гога. – А давайте з вами вип'ємо. – А що – співати більше не будемо? – перепитала співачка. – Не сьогодні, – сказав Гога. – Сьогодні давайте вип'ємо за знайомство. – Ну добре, – погодилась Раіса Соломоновна, – тільки я, з вашого дозволу, переодягнусь, а то у вас тут така спека. – Все що завгодно, – весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки. Раіса Соломоновна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам.