Сергей Жадан. Марадона

опинитися
сам на сам
зі своїм
життям.
 

Гриби Донбасу

 
Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.
Тому треба знати місця,
треба знати, з ким домовлятися.
 
 
Це був робітник колишнього насосного цеху,
мужик, потріпаний алкоголізмом.
– Ми, – сказав при знайомстві, – робітники насосного цеху,
завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.
Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто
опустив руки. Лише не працівники
насосного цеху, лише не ми.
Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,
захопили три корпуси колишнього комбінату
і почали вирощувати там гриби.
 
 
– Як гриби? – не повірив я.
– Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси
з мескаліном, але у нас,
на Донбасі, кактуси не ростуть.
 
 
Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?
Головне, щоб тебе перло, точно, друг, – головне, щоб перло.
Нас – перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,
що ми все-таки еліта пролетаріату.
 
 
Ну, і значить що – ми захопили три корпуси
і висіяли наші гриби.
Ну, і там – радість праці, почуття ліктя,
сам знаєш – це п’янке відчуття трудових звершень.
А головне – всіх пре! Всіх пре і без грибів!
 
 
Проблеми почались уже за пару місяців.
У нас тут серйозний район, сам бачив,
нещодавно спалили заправку, причому – міліція
там усіх і накрила, вони навіть
заправитись не встигли, так хотіли її спалити.
І ось одна бригада вирішила на нас наїхати,
вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш?
Я думаю, на нашому місці будь-хто
прогнувся б, такий порядок – прогинаються всі,
кожен у міру свого
соціального
статусу.
Але ми зібрались і подумали – добре, гриби – це добре,
але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,
і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.
Просто ми подумали – ось зараз зійдуть врожаї, виростуть
наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,
і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?
Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких
ти не можеш просто так відмовитись.
Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,
а я відповідаю за свій.
Одним словом, забились просто на грибних плантаціях.
Там ми їх і повалили. І коли вони падали на теплі
серця грибів,
ми думали —
 
 
Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.
Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється
в такт із твоїм серцебиттям.
Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко
було ходити на наші могили.
Це наш острів свободи,
розширена свідомість
сільського господарства.
Пеніцилін і Калашников – два символи боротьби,
Кастро Донбасу веде партизанів
крізь туманні грибні плантації
до Азовського моря.
 
 
– Знаєш, – сказав він мені, – вночі, коли всі засинають
і темні ґрунти всмоктують у себе туман,
я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається навколо сонця,
я слухаю, слухаю, як вони ростуть —
 
 
гриби Донбасу, нечутні химери ночі,
виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,
доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,
гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти
від туги усім зневіреним і пропащим,
тому що, чувак, доки ми разом,
доти є кому переривати цю землю,
знаходячи в її теплих нутрощах
чорний колір смерті,
чорний колір життя.
 

Сезонна робота в Карпатах

 
В Карпатах повітря прогрівається швидше,
ніж усюди, ясна річ – гори, ліс, зелений туризм,
але навіть тут трапляються речі загадкові
й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,
за пару кілометрів звідси, вбили жінку.
Поліція намагалась когось знайти,
але кого ти в горах знайдеш – найближчі
потенційні вбивці живуть за двадцять
кілометрів звідси, себто в Словаччині.
Але щось вони собі там винюхали, натякали,
що знають убивцю, але не скажуть – аби
не заважати слідству. Не знаю, не знаю,
що вони досліджували, але слідству справді
краще не заважати. І тепер всім, хто
проходить цією дорогою, скажімо о пів
на першу ночі, обов’язково стає
моторошно, ця атмосфера смерті, хапає
тебе за волосся і підіймає над деревами,
і ти бачиш всіх потенційних убивць,
і боїшся ступити на землю,
яка вже прогрівається,
вже прогрівається.
Давайте подумаємо, радились поліціянти поміж собою,
як це могло бути.
Ось вона вийшла на дорогу
і побачила цих похмурих
чоловіків, які переганяли глухими дорогами
свої отари. І ось вона стала просто проти них
і кожен із них подумав – ось ця жінка, яка
несе сум’яття у наші душі, яка внесе розбрат
поміж наших овець, яка дістане флейту
і наші вівці, гордість сільського господарства
республіки, підуть за нею
в безчасся і морок.
І що в такому разі було далі? – далі намагались
докопатись до правди поліціянти. А далі один із них
заговорив: браття, я знаю, що ви думаєте, ви думаєте,
чи стане у нас снаги зупинити її, цю жінку,
яка хоче забрати наші душі і наших овець,
то ось що я вам скажу – подих туману стоїть
за цією жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,
трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі.
Ну, а після цього вони, мабуть, і проламали їй
череп сокирою.
Так, погодились усі поліціянти,
мабуть, так воно і було.
 
 
А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли
далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали
виходити духи, чорні духи туману,
почали виходити потопельники
із найближчого озера, за ними вийшли
дзвонарі з найближчих церков
і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними
йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських
потоках мертвих птахів, йшли
монстри з найближчих урочищ,
тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли
трактористи, які вивозили ліс і платили за нього
золотом і дизельним паливом, за ними
виходили лемки – ці растамани Карпат, з усім своїм крамом,
з клунками, грамофонами, файками і молоком,
виходили, мовчки ставали над нею і говорили —
 
 
джа проклав цю дорогу між теплих буків,
джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,
дихаймо, сестро, разом,
співаймо разом —
це небо Карпат,
синє, мов кольори пепсі,
зелене, мов океан,
пливімо, сестро, разом,
в теплі нори Гарлему,
в наш тихий лемківський Гарлем,
з його димами і соусами,
з чорних портів Гамбурга,
з барвистих портів Амстердама.
 
 
Ага, скоріше за все, так воно все і було —
хитали головами поліціянти, мабуть,
саме так, інших варіантів
просто немає. Ох, – додавали, – це таємниче життя,
невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні
черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень
і мучились там
від самотності.
 

Mercedes-Benz

 
Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.
 
 
І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк – німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.
 
 
Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя – як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.
 
 
Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на півроку
з правом продовження.
 
 
І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі: придурок, ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,
таке, як хокейні шайби.
 
 
І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше —
консерви і презервативи.
 
 
Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глухло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.
 
 
Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на хуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.
 
 
За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді – не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська – поховаю по-людськи.
 
 
І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.
 
 
І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили:
тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.
 
 
Що такий смурний, братішка, – запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, – що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?
 
 
Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ – бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,
але приблизно таке:
не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
 
 
з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.
 
 
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
 
 
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.
 

Із зашморгом на шиї

   Жіноча агресія, – сказав він, – жіноча агресія, ось чого потрібно боятись. Чому? – спитався я. – Чому я маю чогось боятись? Тому, – відповів він, – що жіноча агресія – це те, що не залежить від тебе. Більше того – від неї вона теж не залежить. Жіноча агресія – це як місячні, це диво фізіології, яке викликає подив і ненависть, проте ніколи не викликає бажання з ним боротись. Хоча би тому, що боротись із місячними, це те саме, що боротись зі стигмами святого Франциска – він же не винен, що вони в нього відкриваються, вірно? Він просто живе собі, уживаючись зі своїми стигмами. Це речі, які від нього не залежать. Те саме з жіночою агресією: жінка слабка істота з сильними рефлексами, навіть уві сні вона пам’ятає всі образи, котрих ти їй завдав, тому, прощаючись із жінкою, ніколи не розслабляйся. Розслабишся – обов’язково залишишся без яєць. В якому сенсі? – не зрозумів я. – В переносному, звісно, – пояснив він. – І в прямому теж.