Страница:
— Рівновага духу — це відсутність відчаю, — повільно проказав странній і зарипів м'язами шиї, повертаючись до малого ворона побіч з собою, — Ви знаєте, пане бурмистре, що таке порожнеча?
— Ось вона перед вами! — хитнув бурмистер на вулицю, що безлюдна лежала перед ними.
Странній похитав головою. Може, взяти й розповісти цьому чоловікові про себе? — подумав він. Може, оповісти йому про бойовисько і про те, що дивні речі, буває, кояться з людьми. Про грозу, яка пробуджує їх посеред дороги, але радості не приносить. Про безсонні ночі і біль у грудях. Про те, що людина така, як є, тільки раз назавжди дана?
— Справжня порожнеча — це відчай, — сказав Алембек, ніби підслухавши його думки.
Вони йшли і йшли. Проминули навіть те місце, де жив Алембек, бо чомусь не могли розлучитися. Знали, що промовлені слова — тільки принагідне розумування — знаки того, що їм хотілося висловити. Суть заховано глибше: можливо, вона в їхніх взаєминах, у початку їхньої трохи несподіваної спільноти, в тому невідомому, що раптом їх сполучило. Можливо, завдяки тому невідомому оживлювали для себе мертве повітря вулиць, яке зворушували ходою, і мертві стіни, об які пласко розбиваються звуки їхніх кроків. Можливо, так легше дихалося під цим мертвим небом із малим та сердитим сонцем, яке сипле таким варом, що годі його витримати. Не могли так просто покинути те, що тільки почало народжуватись у них, бо, може, в душах в обох проклюнувся ніжний паросток, про який думав зараз странній. Він став необхідний їм обом: здається, й Алембек мав свій притамований біль. Майже такий самий, як у страннього, хоч страннього привело в це місто інше.
Йшли та йшли. І силою випадку в час цієї проходки не зустрілося їм ні душі. Тільки хмари мух літали, випереджаючи їх чи налітаючи, провисали над головою і збивали крильми нерушне, розпечене повітря — обоє мусили те повітря вбирати в себе.
— Пане! — раптом спинився бурмистер і завернув до страннього химерного свого дзьоба. — Мор… чи не знамення?
— Ні! — сказав странній.
— А мені здається, так, — зовсім тихо мовив чорний печальний птах. — Все щось мені ввижається… Здається, ось-ось щось має відбутися. Не підкажете що?
— Ні! — гостро сказав странній і аж зубами зарипів. Повернувся до бурмистра, до того малого печального птаха,
який стояв, розставивши ноги на розпеченій бруківці, і звів ледь-ледь руки-крила, ніби збирався летіти, і раптом зрозумів, до чого йдеться. Зрозумів, чому його притягле до цієї людини і що вона зараз відчуває. На мить йому зробилося лячно від цієї не зовсім збагненної залежності, бо й справді, чи можуть вони поєднатися, такі неоднакові? Здається, бурмистер мав рацію: чогось вони чекають. Щось чекає їх обох, можливо, навіть тоді, коли дійдуть до кінця цієї вулиці, а може, до кінця цього дня. Можливо, щось станеться тоді із містом, а може, з небом і сонцем? Не могло так тривати без кінця, десь зовсім близько мав розв'язатися вузол, котрий заплітала їхня доля.
Дивилися один на одного із пожадністю, з інтересом та смутком. Дещо уже в собі знали, дещо здогадувалися, а про більше думати не хотіли. Зовсім короткі, підбиті їм під ноги, тіні стояли біля кожного, але обоє знали — це до часу. Бо й справді, те небо не постійно буде сердите. Ще трохи, й воно утомиться, відтак почнуть рости і їхні тіні. Вони довшатимуть і через те наблизяться одна до одної. Простягнуть руки, і, можливо, з'єднаються, і тільки так добудуть те, чого просять.
Розділ VIII. СІРОНОСИЙ
Розділ IX. СТРАННІЙ
«Вони обоє закінчили існування в цьому морі, — думав странній, лежачи в порожньому помешканні. — Обоє злилися водно в моїй істоті, і я їх пережив». Вже були десь там, у сірому тумані, в попелі, що його осипає на дахи сонних будівель час. Похитувались перед його розширеним зором, ніби далекий, вже підзабутий міраж, і він знав: це стільки їхнього життя у світі. Відходили у небуття, пішовши по сірих площинах майже непомітними тінями. Дивився на той відхід, і від того млоїло йому у грудях, а відтак і пекло: він сам хитався, наче плив у човні.
В розбите вікно зазирав круглий місяць, був неспокійний і тремтів серед неба. Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску.
Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня.
Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі.
Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благо-віщати. Той третій обіцяє шукачеві дому — дім, а шукачеві меча — меч. Уводить першого в дім, а другого веде на приступ. Тоді й починається вічний поєдинок, тінь од якого відбито на місяці…
Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.
У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: ' колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє «я» і не відчуватиме несумісності. Те «я» ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.
Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.
Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. «Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов'язково, щоб росли в тебе за плечами крила».
Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.
Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.
І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого «я»; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам'яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає.
Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам'яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.
Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.
Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські «я». Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.
«Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!»
«Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень».
«Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті «я», наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!
Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.
«Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її».
Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон. Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій…
Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.
— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого…
Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.
— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.
Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.
Полум'я було нерівне й хиталося.
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.
Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.
Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.
— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?
Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.
— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч…
— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі…
— Ось вона перед вами! — хитнув бурмистер на вулицю, що безлюдна лежала перед ними.
Странній похитав головою. Може, взяти й розповісти цьому чоловікові про себе? — подумав він. Може, оповісти йому про бойовисько і про те, що дивні речі, буває, кояться з людьми. Про грозу, яка пробуджує їх посеред дороги, але радості не приносить. Про безсонні ночі і біль у грудях. Про те, що людина така, як є, тільки раз назавжди дана?
— Справжня порожнеча — це відчай, — сказав Алембек, ніби підслухавши його думки.
Вони йшли і йшли. Проминули навіть те місце, де жив Алембек, бо чомусь не могли розлучитися. Знали, що промовлені слова — тільки принагідне розумування — знаки того, що їм хотілося висловити. Суть заховано глибше: можливо, вона в їхніх взаєминах, у початку їхньої трохи несподіваної спільноти, в тому невідомому, що раптом їх сполучило. Можливо, завдяки тому невідомому оживлювали для себе мертве повітря вулиць, яке зворушували ходою, і мертві стіни, об які пласко розбиваються звуки їхніх кроків. Можливо, так легше дихалося під цим мертвим небом із малим та сердитим сонцем, яке сипле таким варом, що годі його витримати. Не могли так просто покинути те, що тільки почало народжуватись у них, бо, може, в душах в обох проклюнувся ніжний паросток, про який думав зараз странній. Він став необхідний їм обом: здається, й Алембек мав свій притамований біль. Майже такий самий, як у страннього, хоч страннього привело в це місто інше.
Йшли та йшли. І силою випадку в час цієї проходки не зустрілося їм ні душі. Тільки хмари мух літали, випереджаючи їх чи налітаючи, провисали над головою і збивали крильми нерушне, розпечене повітря — обоє мусили те повітря вбирати в себе.
— Пане! — раптом спинився бурмистер і завернув до страннього химерного свого дзьоба. — Мор… чи не знамення?
— Ні! — сказав странній.
— А мені здається, так, — зовсім тихо мовив чорний печальний птах. — Все щось мені ввижається… Здається, ось-ось щось має відбутися. Не підкажете що?
— Ні! — гостро сказав странній і аж зубами зарипів. Повернувся до бурмистра, до того малого печального птаха,
який стояв, розставивши ноги на розпеченій бруківці, і звів ледь-ледь руки-крила, ніби збирався летіти, і раптом зрозумів, до чого йдеться. Зрозумів, чому його притягле до цієї людини і що вона зараз відчуває. На мить йому зробилося лячно від цієї не зовсім збагненної залежності, бо й справді, чи можуть вони поєднатися, такі неоднакові? Здається, бурмистер мав рацію: чогось вони чекають. Щось чекає їх обох, можливо, навіть тоді, коли дійдуть до кінця цієї вулиці, а може, до кінця цього дня. Можливо, щось станеться тоді із містом, а може, з небом і сонцем? Не могло так тривати без кінця, десь зовсім близько мав розв'язатися вузол, котрий заплітала їхня доля.
Дивилися один на одного із пожадністю, з інтересом та смутком. Дещо уже в собі знали, дещо здогадувалися, а про більше думати не хотіли. Зовсім короткі, підбиті їм під ноги, тіні стояли біля кожного, але обоє знали — це до часу. Бо й справді, те небо не постійно буде сердите. Ще трохи, й воно утомиться, відтак почнуть рости і їхні тіні. Вони довшатимуть і через те наблизяться одна до одної. Простягнуть руки, і, можливо, з'єднаються, і тільки так добудуть те, чого просять.
Розділ VIII. СІРОНОСИЙ
Я наказав вивести його з підземелля. Все тут, у шинку, ураджено було до врочистого судового дійства. Я всівся зі своїми поплічниками за вкритий червоною китайкою стіл. Ми були вбрані в білий стрій, що визначало чистоту думок і дій наших. Я сподівався, що псевдочернець виступить із темряви, як побитий пес, і нарешті викаже смирення, яке мусить мати кожна богобоязлива людина.
Але я помилився: той бузувір ішов, випроставши плечі, очі палахкотіли ясно і сміливо, і все в мені завмерло, а потім обкипіло гнівом. Виглядав, правда, мій противенець невесело: порвана й подекуди закривавлена одежа, покусані ноги (адже пацюків ми тримали певний час зовсім без їжі), дивовижна худорба, однак ані тіні покори й упослідження.
Псевдочернець обдивився всіх нас, а відтак ковзнув поглядом по мешканню: я навіть подумав, чи не сестру сподівався тут він уздріти? Але сестру я заздалегідь відправив із дому: покладатися на жіночу витримку у таких справах не завжди можна.
Підсудного посадили супроти мене, і я мав можливість зустрітися з ним поглядом. Зорив на мене сміливо й пильно, наче бажав перемогти мене хоч так. Мені й справді несила було витримувати того бузувірського зирку, але так я виказав би послаб, отож не тільки витримав, але й переміг. Зрештою, не приховував відрази, бо що можна відчувати до таких покидьків?
— Помолися богові, — наказав я, — бо над тобою буде вчинено святий суд.
Він послухався. Може, й сам хотів молитви, а може, вдавав. Чи не в цьому виявиться початок його упокорення, подумав я. Ні, здається, він був певний у своїй кривій правоті.
Отож підсудний уклякнув перед іконою і простояв так довгенько. Мене вже почала брати нетерплячка. А може, й справді він розкаюється, бо навіщо бузувірові так довго молитися? Коли так, хай викаже спільників, розповість щиросердно про зловорожі замисли супроти бога і яку хотів установити супроти нього спілку з нечистим. Кари він все одно не уникне, зате матимемо від того задоволення, адже недаремно працювали ми біля нього і стільки витратили сили.
— Годі! — велично сказав я, бо вже приготувався до звинувачувальної промови, її написав був мій спідручний Йосип Кальковський, і я вчора цілий вечір її затверджував.
Ходив по цьому-от покоєві, уявляючи свого ворога розтоптаним і знищеним, і вже наперед відчував од того високу втіху. Додав до написаних кілька своїх думок, і тепер мені не соромно було виступати й перед вченим зібранням.
— Живемо в часі, — сказав я, — найбільших випробувань і найгострішої боротьби супроти злопідступного диявола. Бо той, щоб пойняти наші душі, йде на всілякі хитрування та скуси. Одурманює простодушний люд звабами життя і отак поступово руйнує нашу святу відданість вірі й богу. Нас поставлено, — в цьому місці я звисив голос, — боротися за непорушну чистоту доброславної віри, і в цьому воля божа: рятуємо відтак грішників од остатньої загибелі. Коли б не чинили ми того, напевне, понесли б велику кару за свої гріхи, а ми того якнайпильніше стережемося. Царство диявола, — сказав я, розпалюючись, — не шкодує сили! Його вихватки дивоглядні, і тільки завдяки нашій твердості боже царство ніщо не може порушити. Диявол безсилий перед тими, хто єдиний своїми помислами й бажанням служити богові. З'являються, однак, мудрагелі, — я кинув злісним поглядом на підсудного, але той чомусь не дивився на мене, забувся в маренні, чи що? Тоді я звищив голос майже до крику. — З'являються мудрагелі, які, нахапавшись геєнських думок, закрутили собі мізки чортовинням. Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтирю, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів — і вони засиплють вас латинськими словами. Отож я питаю: чи не ліпше бути простим боговгодником, здобувши собі цим вічне життя, ніж збагнути Арістотеля і Платона і, мудрим філософом у цьому світі називаючись, у геєну відійти? Сатана нашіптує ці зваби, і ми маємо бути нещадні до вилупків сатани, чортячого коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я та розпусту. Вони худобі уподібнюються і неважать божий помисел про високе призначення людини у світі. Розпуста, вільнодумство і лихоємство ходять у парі і побивають душі занепалих. Де впаде диявольське сім'я, там виростає такий плід, і розтоптати його, щоб не множився, — наш святий обов'язок.
Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. Підсудний сидів, приплющившись, і чи подрімував, чи думав щось своє, бо на обличчі його лежало умиротворення, якого мої слова поселити аж ніяк не могли.
— Один з найбільших гріхів цього світу, — закричав я, щоб мова моя таки дійшла до цього виродка, — блуд! Він ховається скрізь і в усьому — в прагненні виборне їсти, в усіх тих мисах, полумисках, червоних та білих юхах, скляницях та келишках вина. Люди дурманять собі голови трунками, щоб почути підшепти сатани, адже до п'яних він у першу руч промовляє. А ті, що ховають блуд у сміхах, лайці, велемовстві, як і цей нечестивець, — хіба не блудний мають розум? Той, хто наїдається мирського щастя, хіба не повинен боятися, що розірветься од того і нагло помре?…
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність.
— Перед нами чоловік, котрий порушив християнські закони, а подивіться на нього, який він спокійний і незворушний! Тільки за короткий час, коли ми мали змогу стежити за його діями, він виказав стільки кривомисля, що волосся вгору дереться, а скільки з'явив він його за життя? Всі це бачили: виявив себе богохульником. Образив святих угодників, і це чули виразно ви всі, панове, — тим назвав подвійно себе ворогом нашої церкви. — Я провів рукою вздовж столу, за яким нерушно сиділа моя братія. — А що вже зовсім страшно — це те, що він носив беззаконно рясу і був зловлений на перелюбстві, чим виказав себе непримиренним ворогом нашої церкви. Навіть мирський суд за ці злочини видав би супроти нього нещадимий декрет, і не зносив би він своєї плевелами повитої голови.
Я ввійшов у натхнення.
Хвиля піднесення зводила мої груди.
— Великі й непростимі це злочини. Великі й непростимі гріхи, великі й непростимі переступи! На вашу долю, панове, кладеться — покарати його чи помилувати. Пустити знову у світ, щоб сіяв він плевелу й кривомисля, чи навіки відсікти їх, як голову отрутного змія.
Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха.
— Що виречете на мої слова, панове судді? — спитав я голосно і гордо звів підборіддя, щоб виказати до судженого цілковиту зневагу.
— Смерть! — однодушне видихнули мої спільники.
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. «Дійняло!» — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати.
— Такий злочинець вартий смерті! — урочисто підтвердив я.
Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда.
Вони обоє відчули, що в цьому покої, де зійшлись у непримиренному змаганні, є іще хтось третій. Хтось без «я», але хто з'єднує їх у безчассі — їхня позачасова квінтесенція. Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем.
Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом. Він знову став несамовитий, схопив лаву і закружляв з нею, як вихор. Ударив одного й другого, відтак відкинув її і всадив кулака під дихало Йосипу Кальковському, який і вимахував супроти нього шаблюкою. Той квакнув і зігнувся, в бійці ми поперекидали свічки, і я злякався, що коли погасне остання, з ворогом нам буде управитися важче. Через це проліз у нішу, де було у нас вікно, і відкинув причинену віконницю. Густе світло потекло в мешкання, і наш ворог од того наче осліп: зважмо, що пробув він немалий час у суцільній темені. Мої люди кинулися до нього, але він, наче оглашенний, рвонувся просто на вікно, а відтак і на мене, бо я біля того вікна стояв. Коли псевдочернець ударився об грати, що захищали вікно, я схопив його ззаду.
— Слухай, ти, — зарипів я з таким завзяттям та ненавистю, що мені губи затерпли. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу! Чуєш, нема!
Мені здалося, що це сказав не тільки я, але й він. А може, лише він, хто його зна!
Я відтяг його від вікна, бо він раптом обм'як і перестав пручатися. Відтак урізав йому чудового ляпаса, а коли він здивовано розпрямився, гукнув просто в його огидну пику:
— Те, що ти шукаєш — мана! — Я горлав, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти — мана!
І здалося мені, що бачу розверстий рот, і ці мої слова горлає до мене знову-таки він.
Я вдарив його ще раз, і він знову оскаженів. Втретє схопився за лаву, збив і мене, і ще одного з моїх людей, але мій вірний охоронець, наш велетень і кат, котрий наспів був сюди тільки зараз, відразу зробив усьому лад, садонувши нечестивця довбнею. Псевдочернець зупинився, поблід і ніби закам'янів. Відтак гримнувся усім тілом на долівку і знепритомнів.
Я відчув знесилу. Поразка, якої так несподівано зазнав, пригнітила мене. Мої поплічники зводилися з підлоги, стогнали й терли побиті місця: дехто виліз з-під столу і зніяковіло роззирався — ми таки не виявили себе в цій ситуації найкращим чином. Але не було навіть сили лютувати — здається, я припустився якоїсь помилки.
В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную.
Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора.
І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало.
Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами.
На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп'ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. Але вона ніяк не могла віддихатися, і я гукнув до неї гостро й сердито, щоб не мучила нас більше.
— Брате! — сказала тоді сестра, ледве видобуваючи з себе через дихавицю слова. — І ви, люди… нещастя… Прийшов у наше місто мор!
Але я помилився: той бузувір ішов, випроставши плечі, очі палахкотіли ясно і сміливо, і все в мені завмерло, а потім обкипіло гнівом. Виглядав, правда, мій противенець невесело: порвана й подекуди закривавлена одежа, покусані ноги (адже пацюків ми тримали певний час зовсім без їжі), дивовижна худорба, однак ані тіні покори й упослідження.
Псевдочернець обдивився всіх нас, а відтак ковзнув поглядом по мешканню: я навіть подумав, чи не сестру сподівався тут він уздріти? Але сестру я заздалегідь відправив із дому: покладатися на жіночу витримку у таких справах не завжди можна.
Підсудного посадили супроти мене, і я мав можливість зустрітися з ним поглядом. Зорив на мене сміливо й пильно, наче бажав перемогти мене хоч так. Мені й справді несила було витримувати того бузувірського зирку, але так я виказав би послаб, отож не тільки витримав, але й переміг. Зрештою, не приховував відрази, бо що можна відчувати до таких покидьків?
— Помолися богові, — наказав я, — бо над тобою буде вчинено святий суд.
Він послухався. Може, й сам хотів молитви, а може, вдавав. Чи не в цьому виявиться початок його упокорення, подумав я. Ні, здається, він був певний у своїй кривій правоті.
Отож підсудний уклякнув перед іконою і простояв так довгенько. Мене вже почала брати нетерплячка. А може, й справді він розкаюється, бо навіщо бузувірові так довго молитися? Коли так, хай викаже спільників, розповість щиросердно про зловорожі замисли супроти бога і яку хотів установити супроти нього спілку з нечистим. Кари він все одно не уникне, зате матимемо від того задоволення, адже недаремно працювали ми біля нього і стільки витратили сили.
— Годі! — велично сказав я, бо вже приготувався до звинувачувальної промови, її написав був мій спідручний Йосип Кальковський, і я вчора цілий вечір її затверджував.
Ходив по цьому-от покоєві, уявляючи свого ворога розтоптаним і знищеним, і вже наперед відчував од того високу втіху. Додав до написаних кілька своїх думок, і тепер мені не соромно було виступати й перед вченим зібранням.
— Живемо в часі, — сказав я, — найбільших випробувань і найгострішої боротьби супроти злопідступного диявола. Бо той, щоб пойняти наші душі, йде на всілякі хитрування та скуси. Одурманює простодушний люд звабами життя і отак поступово руйнує нашу святу відданість вірі й богу. Нас поставлено, — в цьому місці я звисив голос, — боротися за непорушну чистоту доброславної віри, і в цьому воля божа: рятуємо відтак грішників од остатньої загибелі. Коли б не чинили ми того, напевне, понесли б велику кару за свої гріхи, а ми того якнайпильніше стережемося. Царство диявола, — сказав я, розпалюючись, — не шкодує сили! Його вихватки дивоглядні, і тільки завдяки нашій твердості боже царство ніщо не може порушити. Диявол безсилий перед тими, хто єдиний своїми помислами й бажанням служити богові. З'являються, однак, мудрагелі, — я кинув злісним поглядом на підсудного, але той чомусь не дивився на мене, забувся в маренні, чи що? Тоді я звищив голос майже до крику. — З'являються мудрагелі, які, нахапавшись геєнських думок, закрутили собі мізки чортовинням. Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтирю, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів — і вони засиплють вас латинськими словами. Отож я питаю: чи не ліпше бути простим боговгодником, здобувши собі цим вічне життя, ніж збагнути Арістотеля і Платона і, мудрим філософом у цьому світі називаючись, у геєну відійти? Сатана нашіптує ці зваби, і ми маємо бути нещадні до вилупків сатани, чортячого коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я та розпусту. Вони худобі уподібнюються і неважать божий помисел про високе призначення людини у світі. Розпуста, вільнодумство і лихоємство ходять у парі і побивають душі занепалих. Де впаде диявольське сім'я, там виростає такий плід, і розтоптати його, щоб не множився, — наш святий обов'язок.
Я говорив натхненно: здається, словом моїм щиро заслухалися мої поплічники, хоч їм те, що я звістив, навряд чи було новиною. Але коли позирнув на псевдоченця, легку остуду відчув. Підсудний сидів, приплющившись, і чи подрімував, чи думав щось своє, бо на обличчі його лежало умиротворення, якого мої слова поселити аж ніяк не могли.
— Один з найбільших гріхів цього світу, — закричав я, щоб мова моя таки дійшла до цього виродка, — блуд! Він ховається скрізь і в усьому — в прагненні виборне їсти, в усіх тих мисах, полумисках, червоних та білих юхах, скляницях та келишках вина. Люди дурманять собі голови трунками, щоб почути підшепти сатани, адже до п'яних він у першу руч промовляє. А ті, що ховають блуд у сміхах, лайці, велемовстві, як і цей нечестивець, — хіба не блудний мають розум? Той, хто наїдається мирського щастя, хіба не повинен боятися, що розірветься од того і нагло помре?…
Підсудний сидів, так само заплющивши очі, оглух він, чи що? Тоді я вже загорлав на повний голос, щоб мої слова таки пробили його тупу незворушність.
— Перед нами чоловік, котрий порушив християнські закони, а подивіться на нього, який він спокійний і незворушний! Тільки за короткий час, коли ми мали змогу стежити за його діями, він виказав стільки кривомисля, що волосся вгору дереться, а скільки з'явив він його за життя? Всі це бачили: виявив себе богохульником. Образив святих угодників, і це чули виразно ви всі, панове, — тим назвав подвійно себе ворогом нашої церкви. — Я провів рукою вздовж столу, за яким нерушно сиділа моя братія. — А що вже зовсім страшно — це те, що він носив беззаконно рясу і був зловлений на перелюбстві, чим виказав себе непримиренним ворогом нашої церкви. Навіть мирський суд за ці злочини видав би супроти нього нещадимий декрет, і не зносив би він своєї плевелами повитої голови.
Я ввійшов у натхнення.
Хвиля піднесення зводила мої груди.
— Великі й непростимі це злочини. Великі й непростимі гріхи, великі й непростимі переступи! На вашу долю, панове, кладеться — покарати його чи помилувати. Пустити знову у світ, щоб сіяв він плевелу й кривомисля, чи навіки відсікти їх, як голову отрутного змія.
Я замовк і побачив, що псевдочернець дивиться на мене розширеним і через те здивованим поглядом. Дивиться так, ніби в мене виросли ослячі вуха.
— Що виречете на мої слова, панове судді? — спитав я голосно і гордо звів підборіддя, щоб виказати до судженого цілковиту зневагу.
— Смерть! — однодушне видихнули мої спільники.
Тоді в очах підсудного мигнуло щось таке, як страх. «Дійняло!» — зловтішне подумав я і вже мав надію, що таки дістану до рук нитки його душі, смикаючи за які, зможу, як захочу, ним керувати.
— Такий злочинець вартий смерті! — урочисто підтвердив я.
Чернець дивився на мене тим-таки поглядом, вилупивши бань-кадла, і я відчув, що мене пробирає зимна остуда.
Вони обоє відчули, що в цьому покої, де зійшлись у непримиренному змаганні, є іще хтось третій. Хтось без «я», але хто з'єднує їх у безчассі — їхня позачасова квінтесенція. Можливо, це було хвилинне запаморочення, бо що може єднати їх, таких неоднакових? Але він чи воно, 'оте третє, отой високий і кощуватий, мов тінь, все-таки був присутній тут, дивився на них однаково з жалем і однаково зі співчуттям. В обох раптом тонко заболіло серце, а може, то відгукнувся так вічний біль, що з'їдав морового страннього. Ні, вони не могли витримати такої напруги, такого неспівмірного й дивоглядного поєднання — вони мусили розкотитися або ж кинутися один супроти одного, сплівшись у жахливій бійці. Про це подумав сіроносий, а чернець Григорій спалахнув раптом спопеляючим вогнем.
Під цю хвилю я найменше чекав того, що сталося потім. Злочинець раптом зірвався, стрибнув на стола і кинувся притьма на мене. Його залізні лапи зімкнулися біля мого горла, і я закричав так, що мої люди відразу поскакували й кинулися мені на допомогу. Тоді він відпустив моє горло, а коли я відскочив од нього, вдарив мене щосили в пах. Я захлинувся, й на мент мені померк в очах світ, а крізь криваву пелену побачив, що наш підсудний схопив важку дубову лаву й махає нею, ніби соломиною. Він збив одного й другого з моїх людей, інші кинулися врозтіч, не маючи змоги до нього приступити. Здавалось, у мого ворога вселився нечистий, а може, воно так і було, адже мав під ту хвилю таку силу й таке скажене завзяття, що справді міг усіх нас перебити. Я відновив дихання і вирішив утрутитися в бійку сам, щоб подати своїм людям приклад. Зайшов до навісного ззаду і, ніби рись, стрибнув йому на спину. Ми з гуркотом повалилися долі. Я вчепився йому в горло, зовсім так само, як нещодавно він у моє. Він зумів вирватися, несамовито смикнувшись, ударив мене головою, а за мить його рука з відрослими в підземеллі пазурами роздерла мені обличчя. Кров полилася мені по лиці струмками, але чи до того мені було? Мої люди тим часом отямилися, один із них вихопив шаблю, інші озброїлися, хто чим міг, і пішли на нечестивця приступом. Він знову став несамовитий, схопив лаву і закружляв з нею, як вихор. Ударив одного й другого, відтак відкинув її і всадив кулака під дихало Йосипу Кальковському, який і вимахував супроти нього шаблюкою. Той квакнув і зігнувся, в бійці ми поперекидали свічки, і я злякався, що коли погасне остання, з ворогом нам буде управитися важче. Через це проліз у нішу, де було у нас вікно, і відкинув причинену віконницю. Густе світло потекло в мешкання, і наш ворог од того наче осліп: зважмо, що пробув він немалий час у суцільній темені. Мої люди кинулися до нього, але він, наче оглашенний, рвонувся просто на вікно, а відтак і на мене, бо я біля того вікна стояв. Коли псевдочернець ударився об грати, що захищали вікно, я схопив його ззаду.
— Слухай, ти, — зарипів я з таким завзяттям та ненавистю, що мені губи затерпли. — Даремно скаженієш! Нема тобі звідси виходу! Чуєш, нема!
Мені здалося, що це сказав не тільки я, але й він. А може, лише він, хто його зна!
Я відтяг його від вікна, бо він раптом обм'як і перестав пручатися. Відтак урізав йому чудового ляпаса, а коли він здивовано розпрямився, гукнув просто в його огидну пику:
— Те, що ти шукаєш — мана! — Я горлав, широко розводячи щелепи. — Чуєш ти — мана!
І здалося мені, що бачу розверстий рот, і ці мої слова горлає до мене знову-таки він.
Я вдарив його ще раз, і він знову оскаженів. Втретє схопився за лаву, збив і мене, і ще одного з моїх людей, але мій вірний охоронець, наш велетень і кат, котрий наспів був сюди тільки зараз, відразу зробив усьому лад, садонувши нечестивця довбнею. Псевдочернець зупинився, поблід і ніби закам'янів. Відтак гримнувся усім тілом на долівку і знепритомнів.
Я відчув знесилу. Поразка, якої так несподівано зазнав, пригнітила мене. Мої поплічники зводилися з підлоги, стогнали й терли побиті місця: дехто виліз з-під столу і зніяковіло роззирався — ми таки не виявили себе в цій ситуації найкращим чином. Але не було навіть сили лютувати — здається, я припустився якоїсь помилки.
В ногах у мене бездиханне лежав чоловік, котрий не побоявся вступити у змагання з гуртом людей, і я роздивлявся його здивовано, а може, й шанобливо — мужніх людей, попри все, я шаную.
Я сів за стіл і зирнув на ясний прямокутник вікна. Видно було шмат неба, велику купчасту хмару і гострі бані єзуїтського кляштора.
І раптом звідти, з вікна, долинув до нас дзвін. Це був якийсь, незвичайний подзвін, ніби заговорили водночас усі церкви міста. Начебто все повітря наповнилося мідним дрижанням — місто про щось відчайно заволало.
Я здивовано озирнувся на своїх людей. Всі вони позавмирали в тій позі, в якій застав їх дзвін: побиті, покриті синяками і в подертих білих кереях, вони виглядали привидами.
На вулиці хтось закричав, відтак той крик підхопило десятки голосів: щось на вулицях таки творилося. Ми все ще завмерло стовбичили тут, все ще прислухалися, коли ж раптом відкинулися, бацнувшись об стіну, двері, і в них виросла схвильована постать моєї сестри. Певне, вона бігла весь час, бо волосся її вибилося з-під очіпка; стояла, розіп'ята в одвірку, і, важко віддихуючись, безтямно поводила вибалушеними очима. Ми, як один, повернулися до неї і чекали, поки скаже слово. Але вона ніяк не могла віддихатися, і я гукнув до неї гостро й сердито, щоб не мучила нас більше.
— Брате! — сказала тоді сестра, ледве видобуваючи з себе через дихавицю слова. — І ви, люди… нещастя… Прийшов у наше місто мор!
Розділ IX. СТРАННІЙ
1
«Вони обоє закінчили існування в цьому морі, — думав странній, лежачи в порожньому помешканні. — Обоє злилися водно в моїй істоті, і я їх пережив». Вже були десь там, у сірому тумані, в попелі, що його осипає на дахи сонних будівель час. Похитувались перед його розширеним зором, ніби далекий, вже підзабутий міраж, і він знав: це стільки їхнього життя у світі. Відходили у небуття, пішовши по сірих площинах майже непомітними тінями. Дивився на той відхід, і від того млоїло йому у грудях, а відтак і пекло: він сам хитався, наче плив у човні.
В розбите вікно зазирав круглий місяць, був неспокійний і тремтів серед неба. Здалося странньому, що на ньому змагається та ж таки вічна пара: чернець Григорій і сіроносий, але боротьба їхня вже як відбиток на мокрому піску.
Було парко: ніч не вихолоджувала землі. Каміння та стіни пашіли теплом, і повітря наситилося густим сопухом. Спали мухи — почіплялися, де застала їх тьма, в рідкому місячному світлі він бачив, що обсіли вони і його підвіконня.
Липка плівка поту вкривала йому обличчя, дихав хрипко і важко, а коли в глибині ночі лунав чийсь далекий крик, здригався: крики серед ночі по-особливому вражали його. Однотонні, протяжні, відчайні — це були поклики волаючих у пустелі.
Через не й марилася йому земля як пустеля, і тільки й було на ній що зруйновані й порожні міста. Жили ще й окремі люди, котрі волають у ніч, сподіваючись, що хтось їх почує і прийде розділити самоту. Вони розкидані по просторому тілу землі, ці самотні, і вперто шукають зустрічі одне з одним. Може бути два наслідки такого шукання, подумав він: одні знаходять отній дім, а інші натрапляють на ворогів. Крик виникає тоді, коли помиляються. Коли замість блискоту шибок отнього дому вилискує супроти них меч. Отак воно й буває, шепотів він до себе, важко провертаючись на твердому ложі: і шукання у світі двоякі — миру й війни. Тоді приходить хтось третій, і той третій береться благо-віщати. Той третій обіцяє шукачеві дому — дім, а шукачеві меча — меч. Уводить першого в дім, а другого веде на приступ. Тоді й починається вічний поєдинок, тінь од якого відбито на місяці…
Сну не було у страннього в жодному оці — вже давно забув він, як спати. Вмирали в ньому слова, які сказав ченцеві Григорію сіроносий і які сказав сіроносому вільнолюбний чернець. Умирали обличчя, які нещодавно так щільно накладалися на лице його. Скинув їх, як машкару, — справді були один на одного подібні.
У цьому мороці, в гарячій і задушній тиші, він застогнав тяжко, бо не зміг витримати болю. Застогнав чи крикнув, пустивши в ніч і свій поклик, — чи прийде хто на нього? Чи прийде до нього отой третій, якому дано благовіщати, а чи блукатиме він по цій землі, як Марко Проклятий? Здається, йому випадає шукати знову. Може, на це піде рік, а може, й століття. В одному був переконаний: ' колись-таки поповнить страту. Колись у цьому чи в іншому часі замістить своє «я» і не відчуватиме несумісності. Те «я» ляже йому в груди щільно і зручно: тільки тоді заживе по-справжньому.
Лежав і дививсь у темінь. Поки що не знав спокою, бо терзав його біль, а очам було не до сну. Поки що міг тільки молитися силі, що улагоджує цей світ, а відтак сподіватися.
Знову хтось закричав серед ночі, і знову странній здригнувся. Надто парка й неспокійна випала ніч. Не міг лежати, щось гостро його тривожило. Знав: на вулицях не знайде полегші, але мусив іти. Мусив прийти хоч на один покрик і хоч одній людині простягти помічну руку. «Щоб бути третім у цьому світі, — подумав він, — не обов'язково, щоб росли в тебе за плечами крила».
2
Він вийшов на вулицю. Стояла довкола тиша, а весь простір навколо залився мертвим місячним сяйвом. Синє світло блищало на відшліфованих лобах бруківки, і через це здалося йому, що вулиця, по якій має йти, — ріка. Ішов по загуслій на камінь воді, й перед ним похитувався світ. Часом місяць заломлював проміння на якійсь шибі, тоді вікно криваво блискало назустріч — здавалося, хтось палить за шибою світло. Але під цю пору вже ніхто не палив світла, тож вікно гасло, як тільки рушав далі.
Сторожко наслухав: хотів вибрати собі напрям. Мав піти на перший покрик, який пролунає, — ось що стане його дороговказом. Але, крім відлуння власних кроків, поки що не чув нічого, хіба десь далеко гризлися пси. За якийсь мент змовкли і вони, і вже жоден звук не порушував порожнечі.
І йому здалося, що це місто зараз так само, як він, без свого «я»; це місто — з порожніми грудьми і мовчки корчиться в кам'яному ложі: все йому болить. Зморено лежить у темені і важко дихає.
Задуха на вулицях була так само густа, як і в помешканні, — плив тунелями і солодкувато-кислий сопух. Странньому подумалося, що в цьому кам'яному царстві живий тільки він сам, і аж голову завернув озираючись. На бруці лежала коротка й рідка тінь — волочилася за ним, хоч спрямувалася іти у зворотний бік.
Хтось закричав. Странній спинився і прислухався. Не зміг визначити напряму — крик ніби з кількох боків прозвучав. Сам був, здається, посередині, і від того йому стало ще смутніше й самотніше.
Знав у цьому місті лише одного чоловіка, тож мимоволі скерував ходу туди, де стояла Алембекова аптека. Йому захотілося прийти до морового бурмистра і все про себе розповісти. Про свою ніякість і про не менш дивну здатність переймати людські «я». Про те, що він уже не може ходити порожній — не стає йому більше сили.
«Такі чудні маєте гризоти, — скаже бурмистер. — Навколо конає тисячі людей. Ідіть і вибирайте!»
«Я став перебірливий, — відповість він бурмистру, — бо вже втомився од приблизних заміщень».
«Ви ж самі сказали, що можете приміряти ті «я», наче одежу, — мовить йому бурмистер. — Якесь би та й підійшло!
Тоді йому стане зовсім сумно, бо не зможе сказати бурмистру правди.
«Дозвольте пересидіти з вами ніч, — попросить він, — боюся, що не переживу її».
Відтак сяде біля бурмистрового ліжка і стерегтиме його сон. Слухатиме тишу й поодинокі крики, але його вже нікуди не манитиме. Сидітиме, як тінь, і не відчуватиме у грудях болю, адже завжди, коли бував з моровим бурмистром, біль щезав. Можливо, там, біля ліжка, він молитиметься, а можливо, тільки дивитиметься у вікно. Бачитиме залите місячним сяйвом місто і здобуватиме спокій…
Ішов і бурмотів під ніс. Відбував подумки розмову з моровим бурмистром.
— Мене вабить до вас, пане Алембеку, — шепотів він, — можливо тому, що ми обидва морові: ви — бурмистер, а я — странній. Ми обидва діти цього міста й цього мору, але кому з нас напише доля вижити? Може, я даремно хвалюся, що мене не чіпає мор, може, я сам — образ його, і може, щоб позбавити місто від мору, треба вбити саме мене? Хапайте, люди, дрюки й каміння й женіть мене! Закаменуйте і прокляніть. Поки що я не хочу нікому лиха, я ніби дім із відчиненими дверима, але я не із світу вашого…
Тіло його було мокре, піт стікав по волоссі на шию і поза вухами, набрякав на бровах і зрошував великими краплями лоб та щоки. Странній зирнув у небо, але не було там ні хмарини.
— Пошли, боже, на цю землю дощ, — знову зашепотів він, — хай омиє її й омолодить! Хай забере лихо, а принесе вільгу й чисте повітря!
Небо безмовно блимотіло зорями, і він знову поволікся вулицею. В цей час зовсім виразно почув крик. Стрепенувся й наслухав. Міг уже визначити й напрям, і ноги його мимохіть пішли швидше. Поспішав, хоч піт від швидкого руху аж заструмів по тілі.
Спинився неподалік Алембекової аптеки і раптом увірував, що той крик долинув саме звідти.
Було тихо. Місяць вигравав на одній із шиб, а може, вона світилася. Зрушив із місця, щоб змістити погляд: світло у вікні не гасло.
Полум'я було нерівне й хиталося.
Странній відчув, що хвилюється, що йому хочеться кинутися до зачинених дверей і застукати в них руками й ногами. Хочеться втекти від цієї жахкої порожнечі міста і від власної самотності. Зрозумів, що переживає один із найважливіших моментів у житті. Гостру й величезну незахищеність пізнав під цим голим небом і під ще більше оголеним місяцем. Хотів і сам закричати зовсім так, як кричать усі ті нещасні між ночі, й попросити рятунку.
Треба було зусилля, щоб погасити в собі такий порив. Треба було до хрускоту зчавити кулаки, а ще міцніше стиснути зуби. Потай знав, що не може вчинити те, до чого його пориває: міг увійти в цей дім тільки як приятель.
Світло у вікні знову схитнулося: невидимий мешканець узяв у руки канделябр і пішов у другу кімнату. Вікно тут було відчинене, і странній упізнав у ньому темну бурмистрову постать. Алембек поставив свічника на стіл і зняв із полиці величезну книгу. Розгорнув і заглибивсь у читання.
— Агов, пане бурмистре! — неголосно сказав странній. — Не бере вас сон?
Бурмистер здригнувся. Визирнув із вікна й побачив облиту місяцем постать, що стояла на лискучому від світла бруці.
— А, це ви! — мирно сказав він. — Бачу, що не бере і вас. Дивна сьогодні ніч…
— Все це через місяць, — відповів странній. — Не можу спати у місячні ночі…