Страница:
Олізар лежав, занурений лицем у землю, і міг прозирнути її наскрізь. Був у цю мить жуком, який повзе в земляну нору, а над ним голооно гавкає пес, що сторожує її.
Олізаровий погляд набрав сили бачити: мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава — це волосся їхнє, а дерева — витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя — це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. 1 небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені — скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку — сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б'ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…
Руки йому зв'язали назад, крізь зав'язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні [4]. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею — князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох — лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду — четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б'ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в'язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове — наче кора старого й давнього дерева, Павучишине — неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум'я грало на їхніх завеликих білих зубах.
Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум'я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше — мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.
— Дайте слово сказати! — прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.
— Дайте йому сказати! — згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б'ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
— Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, — сказав Олізар.— Чому ж мене мучите?
— Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? — спитав, холодно зводячи брови, князь.
— Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! — скрикнув Олізар.
— Ми врятували вас від видимої смерті, — сказав князь.— Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
— Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, — сказав Олізар.— І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?
Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев'яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири — від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть— чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть — смола! Крутиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з'єднує, веде й зносить — то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.
Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені; коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на євангелії та хресті. що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
— Відпустіть мене! — зойкнув він.— Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
11
12
Олізаровий погляд набрав сили бачити: мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава — це волосся їхнє, а дерева — витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя — це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. 1 небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені — скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку — сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б'ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…
Руки йому зв'язали назад, крізь зав'язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні [4]. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею — князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох — лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду — четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б'ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в'язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове — наче кора старого й давнього дерева, Павучишине — неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум'я грало на їхніх завеликих білих зубах.
Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум'я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше — мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.
— Дайте слово сказати! — прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.
— Дайте йому сказати! — згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б'ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
— Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, — сказав Олізар.— Чому ж мене мучите?
— Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? — спитав, холодно зводячи брови, князь.
— Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! — скрикнув Олізар.
— Ми врятували вас від видимої смерті, — сказав князь.— Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
— Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, — сказав Олізар.— І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Ніхто не поцікавився, чи хочу я розважати вас і чи збираюся тут затримуватися?
Його слова прозвучали надто голосно, відбились од дерев'яних, помазаних глиною стін і вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тоді він і відчув їхню ненависть. Чорна річка попливла з князевих очей, чорна річка попливла з очей Розенроха й пані Павучихи. Чотири чорних річки виплюскувались із дівочих очей, а ще чотири — від вартівників. Вартівники всміхалися зовсім так, як яничари чи Апти-паша; ненависть— чорна барва, хвилі ночі, розрізані гострим крилом кажана. її зварено, як смолу, в глибині землі, адже ненависть — смола! Крутиться звідтіль, знизу, і дим отой повиває людські очі, закопчуючи душі й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить і з'єднує, веде й зносить — то таки справді чорна і чорна смола! Пристає, й не відмивається, і не відліплюється, адже хто сліпий уродиться, не прозріває, а кривий кульгатиме цілий вік.
Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені; коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на євангелії та хресті. що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
— Відпустіть мене! — зойкнув він.— Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
10
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата з золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками н роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки з залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти з криці [5] — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — пін повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив'язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив.— Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос— Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.
— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.
— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.
— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат.
Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.
— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.
— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.
— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.
— Мені жаль себе, — відказав Олізар.
— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
— То тільки казка, авжеж? — спитав м'яко.— Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.
— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.
— А після того? — спитав з надією Олізар.
— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.— Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох.— Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він.— Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох.— Повинні запам'ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос— Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.
— Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, — сказав Розенрох.
— Велика кара! — крикнули, як ворони, вартівники.
— Кара! — відгукнулися тонкі голоси дівчат.
Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.
— Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? — спитав князь.
— Я зроблю все, що накажете! — пробурмотів Олізар.
— Може, вам нас жаль? — вкрадливо спитав князь.
— Мені жаль себе, — відказав Олізар.
— Те життя, що було за мурами, ви вигадали? — спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
— Я його вигадав, — відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
— То тільки казка, авжеж? — спитав м'яко.— Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
— Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, — сказав Олізар.
— Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
— Хочемо дослухати вашу оповідь, — докинула пані Павучиха.
— А після того? — спитав з надією Олізар.
— Після того? — перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.— Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? — спитав, князь.
— Тоді ми вас відпустимо, — сказала стара добродушно.
— Ви забуваєте про море вічної згуби, — мовив Розенрох.— Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!
Олізар звів голову.
— Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, — сказав він.— Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.
— Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! — вигукнув Розенрох.— Повинні запам'ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…
Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…
11
«Ну от, — думав він, -я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, бук сон," а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»
Поцілунками він стоплював пір'я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна — наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло — наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі — наче два степові озера синющі; уста — мов тюльпани у тому степу; щоки — мов шепіт коханої в смерканні; руки — мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт — мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся — мов вітри тихі, а лоно — мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо — наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з'являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю — вона була для землі як срібний пасок. Початок її — в саду, в якому він тільки-но блукав, а кінець біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.
«Сину, — шепоче дід, — сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».
«Коли сідаєш за весло, — шепотіла жінка-птах, — думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев'яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок — думки твої безвідрадні, буде палати сонце — надія твоя невичерпна, буде сходити місяць — погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку — думках твоїх, в тому місяці — погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, в яких солоних та гірких морях!»
М'які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих — що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей — воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…
Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі, котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий — риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:
— Я їду туди, де кінець цієї стежки. Йому уявлялося батькове обличчя.
«Мені зараз потрібен батько, — думав він, — бо тільки він відповість на всі мої запитання!»
Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.
«Тільки спокій врятує мене», — думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, — це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…
Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п'яними, очима і всміхнувсь у вус.
— Ви не тримаєте до нас зла, пане? — спитав він.
— Не тримаю зла! — відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.
— Це я наказав, і щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, — мовив князь.— Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.
— Це велике завдання, пане Білинський! — відгукнувся Олізар.
— Тепер ви стали нашим до решти, — сказав князь, крешучи вогонь до люльки. — І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?
Олізар слухняно спинив весло.
— Пан Розенрох — наш учений. Він обгрунтував для нас най-мудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…
— Треба для цього моєї згоди? — спитав Олізар.
— Ні! — відрізав князь. — Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.
Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.
— Пані Павучиха — це наша ткаля, — сказав князь, — Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.
— Чи вона вам не жінка, ваша милосте?
Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів. Вартівники вартують, і то їхня робота! — сказав князь.
— Кого і від кого? — спитав Олізар.
— Нас усіх, — коротко відрік князь. — І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…
Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:
— Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь — вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…
— Але кожен знає, — сказав Олізар, — що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.
— Це так, — мовив князь, — але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як данність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком — порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?
— А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? — спитав Олізар, трохи хвилюючись.
— Не на всі запитання я можу вам відповісти, — сказав князь.— Ваш брат — як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не губимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.
— Але ж ви володар цього замку! — вигукнув Олізар.
— Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…
— То замок тоді не ваш? — спитав здивовано Олізар.
— Мій, поки дотримуюся правил, — спокійно провадив князь далі.— У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки — це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!
— І вас?
— І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.
— А хто ви: люди, духи?
— Дівчата, — провадив, мов не чув Олізарового запитання, князь, — це великі наші майстрині. Вони точать дерево, а які чудові речі виробляють! Ви їх побачите згодом, пане. Може, котра з них вам сподобається, то не стережіться, дівчата на те й дівчата, щоб подобатися, і я не заперечуватиму, коли ви збиратиметеся своїм молодим товариством чи зустрічатиметеся з однією з них… Це вам дозволено, і можете не стерегтися.
Він пихнув димом і зирнув на Олізара сумними очима. І від цього трохи чудного погляду Олізар раптом просвітлів: адже де печаль проступає, там б'ється живе серце; де туга з'являється, там розум працює невідмовно, а де розум існує живий, там достеменне є життя.
Поцілунками він стоплював пір'я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна — наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло — наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі — наче два степові озера синющі; уста — мов тюльпани у тому степу; щоки — мов шепіт коханої в смерканні; руки — мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт — мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся — мов вітри тихі, а лоно — мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо — наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з'являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю — вона була для землі як срібний пасок. Початок її — в саду, в якому він тільки-но блукав, а кінець біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.
«Сину, — шепоче дід, — сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».
«Коли сідаєш за весло, — шепотіла жінка-птах, — думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев'яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок — думки твої безвідрадні, буде палати сонце — надія твоя невичерпна, буде сходити місяць — погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку — думках твоїх, в тому місяці — погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, в яких солоних та гірких морях!»
М'які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих — що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей — воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…
Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі, котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий — риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:
— Я їду туди, де кінець цієї стежки. Йому уявлялося батькове обличчя.
«Мені зараз потрібен батько, — думав він, — бо тільки він відповість на всі мої запитання!»
Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.
«Тільки спокій врятує мене», — думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, — це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…
Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п'яними, очима і всміхнувсь у вус.
— Ви не тримаєте до нас зла, пане? — спитав він.
— Не тримаю зла! — відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.
— Це я наказав, і щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, — мовив князь.— Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.
— Це велике завдання, пане Білинський! — відгукнувся Олізар.
— Тепер ви стали нашим до решти, — сказав князь, крешучи вогонь до люльки. — І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?
Олізар слухняно спинив весло.
— Пан Розенрох — наш учений. Він обгрунтував для нас най-мудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…
— Треба для цього моєї згоди? — спитав Олізар.
— Ні! — відрізав князь. — Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.
Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.
— Пані Павучиха — це наша ткаля, — сказав князь, — Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.
— Чи вона вам не жінка, ваша милосте?
Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів. Вартівники вартують, і то їхня робота! — сказав князь.
— Кого і від кого? — спитав Олізар.
— Нас усіх, — коротко відрік князь. — І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…
Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:
— Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь — вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…
— Але кожен знає, — сказав Олізар, — що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.
— Це так, — мовив князь, — але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як данність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком — порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?
— А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? — спитав Олізар, трохи хвилюючись.
— Не на всі запитання я можу вам відповісти, — сказав князь.— Ваш брат — як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не губимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.
— Але ж ви володар цього замку! — вигукнув Олізар.
— Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…
— То замок тоді не ваш? — спитав здивовано Олізар.
— Мій, поки дотримуюся правил, — спокійно провадив князь далі.— У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки — це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!
— І вас?
— І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.
— А хто ви: люди, духи?
— Дівчата, — провадив, мов не чув Олізарового запитання, князь, — це великі наші майстрині. Вони точать дерево, а які чудові речі виробляють! Ви їх побачите згодом, пане. Може, котра з них вам сподобається, то не стережіться, дівчата на те й дівчата, щоб подобатися, і я не заперечуватиму, коли ви збиратиметеся своїм молодим товариством чи зустрічатиметеся з однією з них… Це вам дозволено, і можете не стерегтися.
Він пихнув димом і зирнув на Олізара сумними очима. І від цього трохи чудного погляду Олізар раптом просвітлів: адже де печаль проступає, там б'ється живе серце; де туга з'являється, там розум працює невідмовно, а де розум існує живий, там достеменне є життя.
12
Зайшли Розенрох і пані Павучиха, сіли на лаві біля стіни. Впурхнуло четверо дівчат і зі сміхом порозсідалися й собі. Вступили в мешкання й двоє вартівників, стали по обидва боки дверей як сторожа і позавмирали.
— Один з тих турків був заклятий, — розповів Олізар.— Він кинувся на Івана і ледве його не вбив. Я пішов проти нього зі списом, але він розрубав ощепа шаблюкою. Тоді метнувся на нього старий запорожець Неїжмак. Вони вдарилися шаблями, аж заіскрила криця, і почали шалену січу. Я схопив другого списа, але Неїжмакова шабля вже зчесала голову завзятцеві — був він хоробрий і заклятий, наче чорт!…
Князь скинув головою й уважно подивився до Олізара… Пані Павучиха всміхнулася значуще, а дівчата зашепотіли поміж себе, як листя на дереві. Розенрох сидів похмуро й понуро, наче старий потрісканий пеньок, а вартівники й вусом не моргнули.
— Деякі турки заховалися між вітрила, — розповідав Олізар, — а коли їх звідти витягли, вони впали на коліна і стали невільниками своїх невільників. Тільки вісім невірних з сином Апти-паші втекли в наполовину затопленому човні: дорога їхня навряд чи простелилася далеко…
Помешкання, в якому вони сиділи, було кліттю при замковій стіні. Стіни — з потемнілих дощок, світилися золотими плямами сучки; Олізар сидів на невеличкому услоні, і весло його входило в бійницю, мов у загалерну прорізь. Це було так само, як на каторзі, тільки там не було кліті й оцих дев'яти слухачів — там він бачив тільки карк свого товариша, а спиною чув подих товариша другого. Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.
Вітер справді народжувався в глибині степу — в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка з золотими оченятами. Розенрох все ще сидів нерушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, — очі; очі ці не зовсім спокійні — горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри. — Ми полагодили два вітрила, — розповідав Олізар.— і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…
На тій палубі, тільки-но облитій кров'ю, їх — як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім'я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки — грецького, венеційці — венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака — він співав пісню про їхнє торжество…
Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п'яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить а собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п'янким та веселим. Несе в собі запахи: зела й нагрітого сонцем неба, теплої землі й швидких чи й повільних пташок у високості. Олізар вбирав його в груди з тремтливим, пожадливим поспіхом, напивався й напитися не міг, і, певне, під цю хвилю щось з ним приключилося, бо князь зупинив на ньому важкі очі та й решта дивилися трохи ошелешено.
— Гей! — загримів раптом ланцюгами Олізар. Звівся й таки вдарив ногою об поміст.
Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п'янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем. Очі Олізарові палали, він перестав помічати, що тут, біля нього, — ці дивні істоти; він не бачив жаху на вустах у пані Павучихи, неспокою в князевому погляді й захоплення в очах дівочих. Розенрох дивився на нього золотими ґудзиками очей і тремтів, як у лихоманці. Буравив його тими золотими живчиками, наче хотів пролізти в нього, але Олізарові підійшла під груди солона хвиля. Бив підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля, і не помітив він, що у кутку, де сидить отой гриб зчерватілий, отой пень спорохнявілий, де потріскана століттями кора — ящуряча шкіра, гей там, де такий безнадійний прах та мертвота, заплакали раптом два молоді запалені ока, і сльози почали змивати з них накип століть, як змиває пісок весняна вода.
— Один з тих турків був заклятий, — розповів Олізар.— Він кинувся на Івана і ледве його не вбив. Я пішов проти нього зі списом, але він розрубав ощепа шаблюкою. Тоді метнувся на нього старий запорожець Неїжмак. Вони вдарилися шаблями, аж заіскрила криця, і почали шалену січу. Я схопив другого списа, але Неїжмакова шабля вже зчесала голову завзятцеві — був він хоробрий і заклятий, наче чорт!…
Князь скинув головою й уважно подивився до Олізара… Пані Павучиха всміхнулася значуще, а дівчата зашепотіли поміж себе, як листя на дереві. Розенрох сидів похмуро й понуро, наче старий потрісканий пеньок, а вартівники й вусом не моргнули.
— Деякі турки заховалися між вітрила, — розповідав Олізар, — а коли їх звідти витягли, вони впали на коліна і стали невільниками своїх невільників. Тільки вісім невірних з сином Апти-паші втекли в наполовину затопленому човні: дорога їхня навряд чи простелилася далеко…
Помешкання, в якому вони сиділи, було кліттю при замковій стіні. Стіни — з потемнілих дощок, світилися золотими плямами сучки; Олізар сидів на невеличкому услоні, і весло його входило в бійницю, мов у загалерну прорізь. Це було так само, як на каторзі, тільки там не було кліті й оцих дев'яти слухачів — там він бачив тільки карк свого товариша, а спиною чув подих товариша другого. Тут у нього товаришів не було, може, тому, й біль спалахував, наче вітер.
Вітер справді народжувався в глибині степу — в бійницю продувало міцним, сухим продувом. Від цього ворушилася одежа, тріпотіли фалди дівочих суконь, хиталася князева борода й тонка шата пані Павучихи. Вбрання її було настільки тонке, що здавалося, під ним нема тіла, тільки тінь якась ледве означна, з якої виростала голівка з золотими оченятами. Розенрох все ще сидів нерушний, чоловік-пень чи, може, гриб; у нього на порепаній корі, наче два слимаки, — очі; очі ці не зовсім спокійні — горять, світяться, міняться; в них не одна думка, а через це вони незбагненно оживлені. Так, попри все, це були молоді очі, і тим дивніше вони виглядали на тлі кори, серед важких складок ящурячої шкіри. — Ми полагодили два вітрила, — розповідав Олізар.— і мали вітер по собі. Весело пливли сім днів, було нам що їсти й пити, ми співали й танцювали…
На тій палубі, тільки-но облитій кров'ю, їх — як мурашви. Дув сприятливий вітер, вони знайшли дудки, бандору і кілька свирілей. Сурмили в ті дудки й свирілі; Неїжмак торгав струни бандори, і вона звучала зовсім так, як лютня. Тоді вони, сини землі української, заспівали, як співали ще невільниками. Спів гримів, і подивлялися йому невольники інших народів; і тоді ж таки Неїжмак почав складати ляментну пісню; і називав він Івана в тій думі Самійлом, бо таке було в Івана друге його ім'я; голосно дзвонили струни бандори, голосно й вільно звучав голос Неїжмака; вибите було денце ще в однієї бочки, й вони пили, мочачи вуса, доки не почав хитатися під ногами чардак; били й били підборами, вигецували під завивання дудок та пищалей і під срібний дзвін струн. Кожен танцював свого танця: греки — грецького, венеційці — венецького, а русини гатили гопака. Літала одежа й шапки, стогнав чардак, а над усім плакав і сміявся голос Неїжмака — він співав пісню про їхнє торжество…
Розенрохові очі розгорялися все більше, вітер настирливіше натискав на стіни, завивав десь далеко вгорі, а може, співав; дівчата тулилися одна до одної, дивилися незмигно на Олізара, а йому захотілося раптом скочити, струснути з себе тягар ланцюгів і затанцювати перед цими здивованими очима. Відчув, що п'яніє, що вітер не тільки остуджує йому лице, а наливається в нього, як старе вино; приносить а собою свіжий і сильний дух степу, бо він і є вітром степу, молодим, п'янким та веселим. Несе в собі запахи: зела й нагрітого сонцем неба, теплої землі й швидких чи й повільних пташок у високості. Олізар вбирав його в груди з тремтливим, пожадливим поспіхом, напивався й напитися не міг, і, певне, під цю хвилю щось з ним приключилося, бо князь зупинив на ньому важкі очі та й решта дивилися трохи ошелешено.
— Гей! — загримів раптом ланцюгами Олізар. Звівся й таки вдарив ногою об поміст.
Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п'янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем. Очі Олізарові палали, він перестав помічати, що тут, біля нього, — ці дивні істоти; він не бачив жаху на вустах у пані Павучихи, неспокою в князевому погляді й захоплення в очах дівочих. Розенрох дивився на нього золотими ґудзиками очей і тремтів, як у лихоманці. Буравив його тими золотими живчиками, наче хотів пролізти в нього, але Олізарові підійшла під груди солона хвиля. Бив підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля, і не помітив він, що у кутку, де сидить отой гриб зчерватілий, отой пень спорохнявілий, де потріскана століттями кора — ящуряча шкіра, гей там, де такий безнадійний прах та мертвота, заплакали раптом два молоді запалені ока, і сльози почали змивати з них накип століть, як змиває пісок весняна вода.