Страница:
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Саме так, ви, неотесана головешко, втілення глуму з англійської мови! Не ганьбіть шляхетну архітектуру цих колон! У мене вас прийматимуть за царицю Савську. (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Ви мені вірите?
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Звичайно. Я й сам вивчаю індійські діалекти, і…
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (пожвавлено). Справді? А чи не знаєте ви полковника Пікеринґа, автора «Розмовного санскриту»?
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Я і є полковник Пікеринґ. А з ким маю честь?
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Генрі Гіґінс, укладач «Універсального алфавіту Гіґінса».
ПІКЕРИНҐ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!
ГІҐІНС. А я збирався до вас в Індію!
ПІКЕРИНҐ. Де ви мешкаєте?
ГІҐІНС. Вімпол-стріт, 27А. Чекатиму на вас завтра ж!
ПІКЕРИНҐ. Я зупинився в готелі «Карлтон». Ходімо зі мною, перекиньмося слівцем за вечерею.
ГІҐІНС. Залюбки!
КВІТКАРКА (до ПІКЕРИНҐА, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане, а то мені нічим за хату платить…
ПІКЕРИНҐ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить).
ГІҐІНС (обурений нещирістю дівчини). Безсовісна! Ви ж казали, що дасте решту з півкрони.
КВІТКАРКА (сердито підхопившись на ноги). Серця в вас нема! (Жбурляє кошика йому до ніг). Осьо вам! Беріть усю корзину за шись пенсів!
Годинник на церкві видзвонює пів на дванадцяту.
ГІҐІНС (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом за ПІКЕРИНҐОМ).
КВІТКАРКА (дістає півкрони). О! (Дістає кілька флоринів). Ого! (Дістає ще кілька монет). Ог-го! (Дістає півсоверена). О-го-го!
ФРЕДІ (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини). Тут дві пані стояли. Не знаєте, де вони?
КВІТКАРКА. Як дош перестав, так на автобус потьопали.
ФРЕДІ. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?
КВІТКАРКА (велично). А нічо’. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз ФРЕДІ до машини. Побачивши її, ВОДІЙ мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його сумнів, дівчина показує жменю монет). Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі заплатить! (ВОДІЙ із посміхом відчиняє дверцята). Ну, от… А корзину куди?
ВОДІЙ ТАКСІ. Сюди давай. Два пенси зверху.
КВІТКАРКА. Так… Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і влазить сама, гукаючи крізь шибку). Ну, бувай, Хреді!
ФРЕДІ (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре…
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди їдем?
КВІТКАРКА. А в цей… В Беконхамський палац!
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди?
КВІТКАРКА. От тобі й на! Не знає, де король живе! Ну все, Хреді, а то нам їхать пора. Іди здоров!
ФРЕДІ. До побачення. (Іде).
ВОДІЙ ТАКСІ. Який король?! Які це в тебе справи до короля?
КВІТКАРКА. Ясно, шо ніяких, тіки ж не всім тра’ про це знать. Так, а т’ер дуй на Друрі-Лейн, там одразу за гуталіновою лавкою.
ВОДІЙ ТАКСІ. Оце вже інша річ. Ну даєш, дівко! (Таксі рушає).
Рушаймо і ми за ними! На в’їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі зупиняється. З машини виходить КВІТКАРКА, тягнучи за собою кошик.
КВІТКАРКА. Ну, скіки там з мене?
ВОДІЙ ТАКСІ (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!
КВІТКАРКА. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?
ВОДІЙ ТАКСІ. Дві чи десять, яка різниця?
КВІТКАРКА. Не знаю, хто це таке видумав!
ВОДІЙ ТАКСІ. Ти шо, на таксі не їздила?
КВІТКАРКА (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!
ВОДІЙ ТАКСІ (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з тобою! Бувай здорова! (Від’їжджає).
КВІТКАРКА (принижена). Хам!
Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це – невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка – на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно затулене картоном.
Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта – це злиденний прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою лахміття, під яким можна якось зігрітися; збоку – накрита рядниною скриня, на скрині – миска та глечик; над скринею – люстерко. Стіл, стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще – будильничок на полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень.
Дівчина, як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ – і вона вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в газометр ще один пенні.
Однак ця незвична щедрість настрою не дає їй забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при світлі у холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягшись до сну, лягає в ліжко.
Дія друга
Одинадцята ранку наступного дня. Лабораторія ГІҐІНСА на Вімпол-стріт. Початково ця кімната на другому поверсі планувалася як вітальня. Посередині задньої стіни – двостулкові двері. Навпроти дверей – вікна, що виходять на вулицю. У кутку праворуч від дверей – дві високі картотечні шафки, що стоять під прямим кутом одна до одної. Поряд, на письмовому столі, – фонограф, ларингоскоп, батарея тонких органних трубочок із повітряними міхами, набір аспірометрів – газових пальничків з високими скляними абажурами (вони під’єднані гумовим шлангом до газового ріжка на стіні), кілька камертонів різного розміру, макет людської голови в натуральну величину, на якому показано голосові органи в розрізі, та коробка із запасними восковими валиками для фонографа. Ще далі праворуч – камін; біля нього, ближче до дверей, – зручне шкіряне крісло та ящик для вугілля. На камінній полиці – годинник.
Поміж письмовим столом і каміном стоїть журнальний столик. Ліворуч від дверей – шафка з неглибокими шухлядками, на шафці – телефон і телефонний довідник. Далі, в лівому кутку – концертний рояль, хвостом до дверей. Перед роялем бачимо не стільчик, як звичайно, а лавку на всю довжину клавіатури. На роялі – ваза з фруктами й цукерками, здебільшого шоколадками.
Середина кабінету порожня. Крім двох стільців коло письмового столу, лавки й крісла, біля каміна стоїть іще один стілець, який, мабуть, принесли з іншої кімнати. На стінах висять гравюри, переважно Піранезі,[15] та портрети мецо-тинто. Картин немає.
За столом сидить ПІКЕРИНҐ і кладе на своє місце камертон та картки, якими він щойно користувався. ГІҐІНС стоїть поруч, біля картотеки, й засуває назад вийняті шухлядки. У денному світлі видно, що це – міцний, життєрадісний, чудового здоров’я чоловік років сорока. На ньому чорний сюртук з білим крохмальним комірцем і чорна шовкова краватка – атрибути одягу представників його професії. Він належить до тих енергійних науковців, які щиро – подеколи навіть палко – переймаються всім, що може стати предметом наукового дослідження, але в той же час байдужі до себе, до тих, хто їх оточує, а заодно й до їхніх почуттів. Попри свій вік і статуру, він нагадує непосидющу дитину, яка напрочуд жваво й бурхливо реагує на все цікаве і з якої не можна спускати ока, аби часом не сталася шкода. Його настрій так само по-дитячому мінливий: у хвилини доброго гумору він добродушно бурчить, але тільки-но йому щось не до вподоби, він ураз може вибухнути гнівним буревієм. Та навіть у його найменш привабливому настрої на нього важко розсердитися всерйоз – настільки він безпосередній і прямодушний.
ГІҐІНС (засуваючи останню шухляду). Ну, ось, нібито й усе.
ПІКЕРИНҐ. Справді вражає. Хоча, признаюся, я й половини не розчув.
ГІҐІНС. Хочете прослухати ще раз?
ПІКЕРИНҐ (підводиться, підходить до каміна і стає спиною до вогню). Ні, дякую. Як на перший раз, досить.
ГІҐІНС (йде за ПІКЕРИНҐОМ і стає біля нього ліворуч). Втомилися слухати звуки?
ПІКЕРИНҐ. Так. Це надто велика напруга. Я тішився, що вмію чітко вимовити двадцять чотири голосні. Але ваші сто тридцять цілковито мене приголомшили. Здебільшого навіть не відчуваю між ними різниці.
ГІҐІНС (усміхаючись, підходить до рояля й пригощається цукерками). Справа звички. Спочатку ви справді не відчуваєте різниці; але згодом, прислухавшись, розумієте, що вони відрізняються одна від одної, як А від Б.
До кімнати входить ПАНІ ПІРС, економка Гіґінса.
ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?
ПАНІ ПІРС (розгублена; видно, що вагається). До вас якась молода особа, пане Гіґінс.
ГІҐІНС. Яка молода особа?! Чого їй треба?
ПАНІ ПІРС. Каже, ви дуже зрадієте, коли дізнаєтеся, чому вона прийшла. Це якась проста дівчина. Зовсім проста. Я хотіла відразу показати їй на двері, але подумала, що вона вам може знадобитися, щоб наговорити у ваші апарати. Не знаю, чи я правильно вчинила, але до вас іноді приходять такі дивні відвідувачі… Сподіваюся, ви мені вибачите, пане Гіґінс. Гадаю, що…
ГІҐІНС. Усе гаразд, пані Пірс. А чи цікава у неї вимова?
ПАНІ ПІРС. Просто жахлива, пане Гіґінс. Не збагну, як вас може таке цікавити.
ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Послухаймо. Тягніть її сюди, пані Пірс. (Кидається до письмового столу і дістає новий валик для фонографа).
ПАНІ ПІРС (без особливого бажання). Як скажете, пане Гіґінс. (Спускається сходами).
ГІҐІНС. Якраз добра нагода. Покажу вам, як робиться запис. Розговорімо її! Спочатку я запишу її в системі Белла, а потім латинським алфавітом. Насамкінець зробимо запис на фонографі – і ви зможете прослуховувати його, скільки захочете, порівнюючи звуки з транскрипцією.
ПАНІ ПІРС (вертається). Ось ця особа. Прошу, пане Гіґінс.
Входить КВІТКАРКА при повному параді. На ній капелюх із трьома страусовими перами: жовтогарячого, блакитного та червоного кольору; фартух тепер майже чистий, і пальто з грубої вовни теж почищене. Пафос цієї жалюгідної постаті, з її наївною поважністю й удаваною статечністю, зворушує ПІКЕРИНҐА, який уже до цього підвівся в кріслі з появою ПАНІ ПІРС. Що ж до ГІҐІНСА, то йому байдуже, чоловік перед ним, а чи жінка. Він може лаятись чи здіймати руки до неба, обурений тупістю якоїсь крихітки, та коли йому треба щось випросити, він ладен підлещуватись до неї, мов дитя до своєї няньки.
ГІҐІНС (відразу впізнавши дівчину і не приховуючи розчарування, яке у нього, мов у дитини, перетворюється на болючу образу). Та це ж дівчина, яку я записав учора ввечері. Вона мені більше не потрібна. В мене достатньо записів із вимовою Лісон Ґроув; не збираюся марнувати на неї валик. (До КВІТКАРКИ). Ідіть, ви нам не потрібні.
КВІТКАРКА. А ви не задирайте носа! Ви ж не знаєте, чо’ я приїхала. (До ПАНІ ПІРС, яка біля дверей очікує подальших вказівок). Ви ска’али йому, шо я на таксі?
ПАНІ ПІРС. Що за дурниці, дівчино. Невже ви гадаєте, що такому чоловікові, як пан Гіґінс, цікаво, чим ви приїхали?
КВІТКАРКА. Ой, мона подумать… Він же ж і уроки давать не цураєця, сама чула. А я, шоб ви знали, не кланяця вам приїхала. Не хоч’те моїх грошей – то й не тра’! Друго’о собі найду.
ГІҐІНС. До чого тут ваші гроші?
КВІТКАРКА. А до то’о, шо я уроки в вас брать приїхала. Ясно? І причом не задарма!
ГІҐІНС (приголомшений). Ну, знаєте… (Ледве перевівши подих). І чого ж ви хочете від мене?
КВІТКАРКА. Ну, були б ви жинтільменом, так для початку попросили б мене сісти. Я ж із вигідним ділом до вас.
ГІҐІНС. Пікеринґ, запропонувати, щоб це опудало сіло, чи жбурнути її у вікно?
КВІТКАРКА (налякана, відбігає за рояль і готується до захисту). Ну-ну-у-у! (Ображена, крізь сльози). Чо’ це я опудало? Кажу ж вам: я платить буду! Як всяка леді!
Остовпівши, чоловіки розгублено дивляться на неї.
ПІКЕРИНҐ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?
КВІТКАРКА. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу продавать у магазіні. А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра’ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не тра’ вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!
ПАНІ ПІРС. Як ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Гіґінса?
КВІТКАРКА. А шо ж таке? Я не гірш вашо’о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж буду.
ГІҐІНС. Цікаво, скільки ж?
КВІТКАРКА (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч’те вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо). Мабуть, під мухою були, еге ж?
ГІҐІНС (тоном наказу). Сядьте!
КВІТКАРКА. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню…
ГІҐІНС (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!
ПАНІ ПІРС (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.
КВІТКАРКА. Ну-у-у-у! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).
ПІКЕРИНҐ (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з ГІҐІНСОМ).
КВІТКАРКА (непевно). Ну, шо ж… Це мона. (Сідає, ПІКЕРИНҐ вертається до каміна).
ГІҐІНС. Як вас звати?
КВІТКАРКА. Еліза Дулітл.
ГІҐІНС (урочисто декламує).
ЕЛІЗА. Тю! Як подуріли!
ПАНІ ПІРС (стаючи за кріслом ЕЛІЗИ). У шляхетному товаристві так не висловлюються.
ЕЛІЗА. А чо’ він зо мною так балакає?
ГІҐІНС. Ближче до справи! Скільки ви збираєтеся платити?
ЕЛІЗА. Я вже знаю, шо по чому. В мене подружка бере хранцузькі уроки по вісімнадцять пенсів за годину. Так то в живого хранцуза! А ви ж майте совість: я ж плачу за мову, шо вже знаю! Так шо, даю вам шилінга – й не торгуйтесь.
ГІҐІНС (походжає по кімнаті та, засунувши руки в кишені, побрязкує ключима й монетами). Знаєте, Пікеринґ, якщо подивитися на цей шилінг не як на шилінг, а як на певний процент її заробітку, то це дорівнюватиме шістдесяти-сімдесяти фунтам мільйонера.
ПІКЕРИНҐ. Цебто як?
ГІҐІНС. Ось підрахуйте: мільйонер має приблизно сто п’ятдесят фунтів на день. Вона заробляє півкрони.
ЕЛІЗА (пихато). Хто вам ск’ав, шо тіки півкрони?
ГІҐІНС (продовжуючи). Вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. В мільйонера це було б десь шістдесят фунтів. Непогано! Чорт забирай, колосально! Стільки мені ще ніхто не платив.
ЕЛІЗА (підхопившись із переляку). Які шіісят?! Шо ви мелете! Хто вам шо казав за шіісят?! Звідкіля вони в мене?!
ГІҐІНС. Прикусіть язика!
ЕЛІЗА (схлипуючи). Нема в мене стіки…
ПАНІ ПІРС. Не плачте, дурненька. Сядьте. Ніхто не візьме ваших грошей.
ГІҐІНС. Зате зараз дехто візьме мітлу і дасть вам гарту, якщо будете рюмсати. Сядьте!
ЕЛІЗА (знехотя, проте скоряється). Ну-у-у… Ви мені тут не батько, шоб руки розпускать.
ГІҐІНС. Якщо візьмуся за ваше навчання, то буду, як два батька! Ось. (Подає їй носовичка).
ЕЛІЗА. А нашо воно мені?
ГІҐІНС. Витирати очі. Витирати ніс і все, що змокріє. Запам’ятайте: це носовичок, а це ваш рукав; і не плутайте одне з іншим, коли хочете стати леді й працювати в магазині.
ЕЛІЗА, вкрай спантеличена, безпорадно дивиться на нього.
ПАНІ ПІРС. Марно їй пояснювати, пане Гіґінс. Вона все одно не зрозуміє. Крім того, ви помиляєтеся: вона навіть рукавом не втирається. (Хоче забрати в неї носовичка).
ЕЛІЗА (вихоплює його). Куди?! Це шо, вам давали?!
ПІКЕРИНҐ (сміючись). Слушно! Боюся, пані Пірс, це тепер слід розцінювати як її власність.
ПАНІ ПІРС (підкоряючись силі обставин). Так вам і треба, пане Гіґінс.
ПІКЕРИНҐ. Ось про що я подумав, Гіґінсе… Пам’ятаєте, ви казали про посольський прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам покрию витрати на її навчання.
ЕЛІЗА. От добряча душа! Пасибі, Копитане!
ГІҐІНС (спокушений пропозицією, дивиться на ЕЛІЗУ). Приваблива авантюра! Погляньте: вона така вульгарна й так чарівливо замурзана!
ЕЛІЗА (дуже обурена). Тьу-у-у! Чо’ це я замурзана?! Я перед виходом і лице мила, й руки. Отак!
ПІКЕРИНҐ. Від ваших компліментів, Гіґінсе, вона явно не втратить голову.
ПАНІ ПІРС (занепокоєно). Це ще як сказати, пане Пікеринґ. Є не один спосіб задурити дівчині голову. Пан Гіґінс знається на цьому краще за будь-кого, хай навіть іноді робить це ненавмисно. Сподіваюся, пане Гіґінс, ви не штовхнете її на якесь безумство.
ГІҐІНС (захопившись ідеєю ПІКЕРИНҐА). Усе життя складається з безумств. Але непросто знайти для них нагоду. Тож ніколи не гай можливості: вона підвертається так рідко! Гаразд! Зроблю з цієї обшарпанки герцогиню!
ЕЛІЗА (категорично не згодна з такою оцінкою). Ну-ну-у-у!
ГІҐІНС (захоплено). За півроку – а коли в неї добрий слух та гнучкий язик, то й за три місяці – я виведу її на люди й видам за кого завгодно! Почнімо сьогодні, зараз же, негайно! Пані Пірс, заберіть її та відмийте – хоч би й наждаком. Плиту вже розпалено?
ПАНІ ПІРС (протестуючи). Так, але ж…
ГІҐІНС (шаленіючи). Позривайте з неї це лахміття і зараз же спаліть! Зателефонуйте до магазину й замовте новий одяг, а доки привезуть – загорніть хоч би й у газети!
ЕЛІЗА. Жинтільмен називаєця! Бачила я таких! І ото не сором вам таке казать! Я ж порядна!
ГІҐІНС. Ну, ось що, дівчино… Свої провінційні цноти залиште при собі. Вчіться поводитись як герцогиня. Заберіть її, пані Пірс. А не буде слухатись, дайте їй прочухана!
ЕЛІЗА (кидається до ПІКЕРИНҐА й ПАНІ ПІРС, шукаючи захисту). Я зара’ поліцію позву! Їй-бо позву!
ПАНІ ПІРС. Але мені ніде її поселити.
ГІҐІНС. Запхайте у відро для сміття.
ЕЛІЗА. Ну-ну-у-у!
ПІКЕРИНҐ. Годі вам, Гіґінсе! Будьте розважливим.
ПАНІ ПІРС (рішуче). Справді, пане Гіґінс. Не можна так зневажати людей.
ГІГІНС, присоромлений, принишк. Буревій переходить у легіт наївного подиву.
ГІҐІНС (із професійною вишуканістю модуляцій). Це я зневажаю людей? Дорога пані Пірс, дорогий Пікеринґ, у мене й гадки такої не було. Я лише вважаю, що всі ми маємо якнайкраще подбати про бідну дівчину, підготувати її до нового життя, допомогти освоїтись. Якщо я висловлювався не досить ясно, то лише з побоювання зранити її або ваші почуття.
ЕЛІЗА, заспокоївшись, обережно вертається на попереднє місце.
ПАНІ ПІРС (до ПІКЕРИНҐА). Пане Пікеринґ, ви чули щось подібне?
ПІКЕРИНҐ (сміючись від душі). Ніколи, пані Пірс, ніколи.
ГІҐІНС (терпляче). Про що, власне, йдеться?
ПАНІ ПІРС. Про те, що не можна так просто підібрати дівчину, як камінець на пляжі.
ГІҐІНС. А чому б ні?
ПАНІ ПІРС. Як це чому? Адже ви нічого про неї не знаєте! Хто її батьки? А якщо вона заміжня?!
ЕЛІЗА. Драстя вам!
ГІҐІНС. Ось бачите, дівчина сама цілком слушно відповіла: «Драстя вам!» І справді, яке там заміжня! Хіба ви не знаєте, що жінка її походження через рік по шлюбі виглядає як п’ятдесятирічна поденниця.
ЕЛІЗА. Та хто ж би мене взяв?
ГІҐІНС (раптом удається до найзворушливішого, низького тембру голосу й задіює найпереконливіші прийоми своєї пишномовності). Повірте, Елізо, коли я вас вивчу, юрми чоловіків стрілятимуться, аби здобути вашу прихильність.
ПАНІ ПІРС. Облиште це, пане Гіґінс. Вам не слід так розмовляти з нею.
ЕЛІЗА (рішуче зводиться на ноги). Так! Я пішла. Їй-бо, в ньо’о ж не всі дома. Не тра’ мені схибнутих прохвесорів.
ГІҐІНС (уражений до глибини душі, адже його красномовство лишилося непочутим). Он як! Значить, я схибнутий?! Чудово! Пані Пірс, не замовляйте їй ніякого одягу і випхайте геть!
ЕЛІЗА (скімлить). Ой нє, ой нє! А чо’ ж ви дражнитесь?
ПАНІ ПІРС. Ось бачите, до чого призводить нестриманість. (Показуючи на двері). Сюди, будь ласка.
ЕЛІЗА (мало не плаче). Не тра’ мені вашої одежі! Я б і так її не взяла б! (Жбурляє носовичка). Сама собі можу купить! (Іде до дверей, щоправда, неохоче).
ГІҐІНС (спритно спіймавши носовичка, перетинає їй шлях). Невдячне убоїсько! Така ваша дяка за те, що я хотів витягти вас із багна, гарно вдягти і зробити з вас леді?!
ПАНІ ПІРС. Вгамуйтеся, пане Гіґінс, візьміть себе в руки! Це ви поводитеся негарно! Вертайтеся до своїх батьків, дитя моє, і скажіть їм, аби краще вас доглядали.
ЕЛІЗА. Та нема в мене ніяких батьків. Вони ска’али, шо я вже сама на себе зароблю, й виставили геть.
ПАНІ ПІРС. А де ваша мати?
ЕЛІЗА. Та нема в мене матері. А вигнала мене мачуха, шоста вже. І нехай собі! Сама обійдусь. Тіки ж ви не думайте: я порядна.
ГІҐІНС. От і чудово! До чого тоді весь цей ґвалт? Дівчина належить сама собі й, окрім мене, нікому не потрібна. (Підходить до ПАНІ ПІРС, улесливо). Вона була б вам за доньку, пані Пірс. Яке то щастя – мати доньку! А тепер годі базікати. Тягніть її вниз і…
ПАНІ ПІРС. Але що ж із нею буде? Ви маєте намір щось їй платити абощо? Отямтеся, пане Гіґінс!
ГІҐІНС (роздратовано). От Господи! Видавайте їй, скільки треба! Можете це занести до витрат на господарство. А на ’кий біс їй гроші?! Їжу та одяг вона матиме. А даси їй гроші – зіп’ється.
ЕЛІЗА (обурено). Шо ви брешете! Та усяк вам ска’е, шо я питва в рот не брала! (До ПІКЕРИНҐА). Пане, ви ж жинтільмен; ска’іть йому, шоб так зо мною не балакав!
ПІКЕРИНҐ (з доброзичливим докором). Гіґінсе, а вам не спадало на думку, що в дівчини можуть бути якісь почуття?
ГІҐІНС (критично оглядаючи ЕЛІЗУ). Ні… Навряд. У кожному разі, не ті, на які варто зважати. (Весело). Ану, Елізо, що у вас там за почуття?
ЕЛІЗА. В мене такі ж почутя, шо й у всіх.
ГІҐІНС (замислено, до ПІКЕРИНҐА). Розумієте, в чому складність…
ПІКЕРИНҐ. Яка складність?
ГІҐІНС. Навчити правильної вимови – не так важко. Куди важливіше, щоб це було граматично правильно.
ЕЛІЗА. Та не хочу я балакать гриматично! Хочу балакать, як леді!
ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, не відходьте, будь ласка, від суті. Я мушу знати, на яких умовах ця дівчина тут залишається. Ви маєте намір щось їй платити? А що з нею буде по закінченні навчання? Адже треба хоч трохи дивитися вперед!
ГІҐІНС (роздратований). А скажіть-но мені, пані Пірс, що з нею буде, коли я залишу її на вулиці, в багні?
ПАНІ ПІРС. То вже її справа, а не ваша, пане Гіґінс.
ГІҐІНС. В такому разі, по завершенні навчання я кину її назад у багно. Це знову стане її справою; отже, все в порядку.
ЕЛІЗА. Совісті в вас нема, от шо! Вам же на всіх начхать, крім себе. (Встає й рішуче оголошує). Годі з мене, я пішла! (Прямуючи до дверей). Серця в вас нема! От шо я вам скажу!
ГІҐІНС (із вази на роялі бере шоколадну цукерку, очі його лукаво блищать). Елізо, пригостіться шоколадкою.
ЕЛІЗА (піддавшись спокусі, зупиняється). А як я знаю, шо там в ній? Такі, як ви, й потруїти можуть. Не одна вже отак-о попалась. Сама чула.
ГІГІНС виймає складаного ножика й ділить цукерку навпіл: половинку зі смаком куштує сам, а другу подає ЕЛІЗІ.
ГІҐІНС. Як запорука довіри, Елізо: одну половинку мені, другу – вам. (ЕЛІЗА хоче щось заперечити, але ГІҐІНС запихає цукерку їй у рота). Тут ви їстимете шоколад коробками, ящиками. Щодня, з ранку й до вечора. Ну, то як?
ЕЛІЗА (нарешті проковтнула цукерку, мало не вдавившись). Я б виплюнула, так не мона ж: виховання не дозволя.
ГІҐІНС. Стривайте, ви, здається, казали, що приїхали на таксі?
ЕЛІЗА. Ну то й шо? В мене таке саме право їздить на таксі, шо й у всіх.
ГІҐІНС. Авжеж. Невдовзі ви зможете їздити на таксі, скільки вам заманеться. Будете роз’їжджати по місту хоч цілими днями уздовж і впоперек. Подумайте, Елізо…
ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, ви зваблюєте дівчину. Це негарно. Їй слід подумати про майбутнє.
ГІҐІНС. У такому віці? Облиште, пані Пірс. Про майбутнє вона подумає, коли попереду вже нічого не залишиться. Ось так, Елізо: беріть приклад з цієї пані. Дбайте лише про майбутнє інших. Про своє – ніколи! Думайте краще про шоколад, таксі, золото й діаманти.
ЕЛІЗА. Не тра’ мені вашо’о золота й дивомантів. Я, шоб ви знали, порядна! (Сідає, сповнена гідності).
ГІҐІНС. Під опікою пані Пірс ви такою й залишитесь. А потім одружимо вас із сином якого-небудь маркіза, гвардійським офіцером із пишними вусами. Спершу за те, що він одружився з вами, батько позбавить його спадку. Але, побачивши вашу красу й доброчесність, згодом розчулиться і…
ПІКЕРИНҐ. Даруйте, Гіґінсе, але я мушу втрутитися. Пані Пірс має цілковиту рацію. Дівчина має довіритись вам на півроку, цебто поки триватиме експеримент – і вона має ясно розуміти, що робить.
ГІҐІНС. Яким чином? Адже вона взагалі не в змозі щось розуміти. Та й, зрештою, хто з нас розуміє, що він робить? Бо якби розуміли, то й не робили б нічого.
ПІКЕРИНҐ. Дуже дотепно, Гіґінсе, проте зараз це не до речі. (До ЕЛІЗИ). Панно Дулітл…
ЕЛІЗА (в захваті від такого звертання). Тьу-у-у!
ГІҐІНС. Ось, прошу. Це все, що з неї витягнеш. «Тьу-у-у»! І що їй після цього поясниш? Ви – людина військова і, певно, розумієте: таким треба тільки наказувати. Елізо, півроку ви житимете у цьому домі й учитиметесь говорити красиво, як леді з квіткового магазину. Якщо будете слухняною – матимете добру спальню, досхочу їжі та гроші на шоколад і таксі. Коли ж ви будете неслухняною й лінивою, то спатимете в комірчині разом із тарганами, а пані Пірс духопелитиме вас мітлою. За півроку в розкішній сукні ви поїдете в екіпажі до королівського палацу. І якщо король здогадається, що ви таки не справжня леді, поліція ув’язнить вас у Тауері й відрубає голову, щоб іншим зарозумілим квіткаркам не було внадно. Якщо ж ні хто ні про що не здогадається, то ви отримаєте в подарунок сім шилінгів шість пенсів, і з ними розпочнете нове життя як леді – продавщиця в шикарному магазині. Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, то будете тупим невдячним убоїськом, і янголи ридатимуть, дивлячись на вас. (До ПІКЕРИНҐА). Сподіваюся, тепер ви вдоволені, Пікеринґ? (До ПАНІ ПІРС). Здається, пані Пірс, я виклав усе гранично просто і ясно.
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Звичайно. Я й сам вивчаю індійські діалекти, і…
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (пожвавлено). Справді? А чи не знаєте ви полковника Пікеринґа, автора «Розмовного санскриту»?
ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Я і є полковник Пікеринґ. А з ким маю честь?
ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Генрі Гіґінс, укладач «Універсального алфавіту Гіґінса».
ПІКЕРИНҐ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!
ГІҐІНС. А я збирався до вас в Індію!
ПІКЕРИНҐ. Де ви мешкаєте?
ГІҐІНС. Вімпол-стріт, 27А. Чекатиму на вас завтра ж!
ПІКЕРИНҐ. Я зупинився в готелі «Карлтон». Ходімо зі мною, перекиньмося слівцем за вечерею.
ГІҐІНС. Залюбки!
КВІТКАРКА (до ПІКЕРИНҐА, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане, а то мені нічим за хату платить…
ПІКЕРИНҐ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить).
ГІҐІНС (обурений нещирістю дівчини). Безсовісна! Ви ж казали, що дасте решту з півкрони.
КВІТКАРКА (сердито підхопившись на ноги). Серця в вас нема! (Жбурляє кошика йому до ніг). Осьо вам! Беріть усю корзину за шись пенсів!
Годинник на церкві видзвонює пів на дванадцяту.
ГІҐІНС (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом за ПІКЕРИНҐОМ).
КВІТКАРКА (дістає півкрони). О! (Дістає кілька флоринів). Ого! (Дістає ще кілька монет). Ог-го! (Дістає півсоверена). О-го-го!
ФРЕДІ (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини). Тут дві пані стояли. Не знаєте, де вони?
КВІТКАРКА. Як дош перестав, так на автобус потьопали.
ФРЕДІ. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?
КВІТКАРКА (велично). А нічо’. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз ФРЕДІ до машини. Побачивши її, ВОДІЙ мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його сумнів, дівчина показує жменю монет). Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі заплатить! (ВОДІЙ із посміхом відчиняє дверцята). Ну, от… А корзину куди?
ВОДІЙ ТАКСІ. Сюди давай. Два пенси зверху.
КВІТКАРКА. Так… Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і влазить сама, гукаючи крізь шибку). Ну, бувай, Хреді!
ФРЕДІ (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре…
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди їдем?
КВІТКАРКА. А в цей… В Беконхамський палац!
ВОДІЙ ТАКСІ. Куди?
КВІТКАРКА. От тобі й на! Не знає, де король живе! Ну все, Хреді, а то нам їхать пора. Іди здоров!
ФРЕДІ. До побачення. (Іде).
ВОДІЙ ТАКСІ. Який король?! Які це в тебе справи до короля?
КВІТКАРКА. Ясно, шо ніяких, тіки ж не всім тра’ про це знать. Так, а т’ер дуй на Друрі-Лейн, там одразу за гуталіновою лавкою.
ВОДІЙ ТАКСІ. Оце вже інша річ. Ну даєш, дівко! (Таксі рушає).
Рушаймо і ми за ними! На в’їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі зупиняється. З машини виходить КВІТКАРКА, тягнучи за собою кошик.
КВІТКАРКА. Ну, скіки там з мене?
ВОДІЙ ТАКСІ (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!
КВІТКАРКА. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?
ВОДІЙ ТАКСІ. Дві чи десять, яка різниця?
КВІТКАРКА. Не знаю, хто це таке видумав!
ВОДІЙ ТАКСІ. Ти шо, на таксі не їздила?
КВІТКАРКА (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!
ВОДІЙ ТАКСІ (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з тобою! Бувай здорова! (Від’їжджає).
КВІТКАРКА (принижена). Хам!
Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це – невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка – на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно затулене картоном.
Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта – це злиденний прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою лахміття, під яким можна якось зігрітися; збоку – накрита рядниною скриня, на скрині – миска та глечик; над скринею – люстерко. Стіл, стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще – будильничок на полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень.
Дівчина, як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ – і вона вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в газометр ще один пенні.
Однак ця незвична щедрість настрою не дає їй забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при світлі у холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягшись до сну, лягає в ліжко.
Дія друга
Поміж письмовим столом і каміном стоїть журнальний столик. Ліворуч від дверей – шафка з неглибокими шухлядками, на шафці – телефон і телефонний довідник. Далі, в лівому кутку – концертний рояль, хвостом до дверей. Перед роялем бачимо не стільчик, як звичайно, а лавку на всю довжину клавіатури. На роялі – ваза з фруктами й цукерками, здебільшого шоколадками.
Середина кабінету порожня. Крім двох стільців коло письмового столу, лавки й крісла, біля каміна стоїть іще один стілець, який, мабуть, принесли з іншої кімнати. На стінах висять гравюри, переважно Піранезі,[15] та портрети мецо-тинто. Картин немає.
За столом сидить ПІКЕРИНҐ і кладе на своє місце камертон та картки, якими він щойно користувався. ГІҐІНС стоїть поруч, біля картотеки, й засуває назад вийняті шухлядки. У денному світлі видно, що це – міцний, життєрадісний, чудового здоров’я чоловік років сорока. На ньому чорний сюртук з білим крохмальним комірцем і чорна шовкова краватка – атрибути одягу представників його професії. Він належить до тих енергійних науковців, які щиро – подеколи навіть палко – переймаються всім, що може стати предметом наукового дослідження, але в той же час байдужі до себе, до тих, хто їх оточує, а заодно й до їхніх почуттів. Попри свій вік і статуру, він нагадує непосидющу дитину, яка напрочуд жваво й бурхливо реагує на все цікаве і з якої не можна спускати ока, аби часом не сталася шкода. Його настрій так само по-дитячому мінливий: у хвилини доброго гумору він добродушно бурчить, але тільки-но йому щось не до вподоби, він ураз може вибухнути гнівним буревієм. Та навіть у його найменш привабливому настрої на нього важко розсердитися всерйоз – настільки він безпосередній і прямодушний.
ГІҐІНС (засуваючи останню шухляду). Ну, ось, нібито й усе.
ПІКЕРИНҐ. Справді вражає. Хоча, признаюся, я й половини не розчув.
ГІҐІНС. Хочете прослухати ще раз?
ПІКЕРИНҐ (підводиться, підходить до каміна і стає спиною до вогню). Ні, дякую. Як на перший раз, досить.
ГІҐІНС (йде за ПІКЕРИНҐОМ і стає біля нього ліворуч). Втомилися слухати звуки?
ПІКЕРИНҐ. Так. Це надто велика напруга. Я тішився, що вмію чітко вимовити двадцять чотири голосні. Але ваші сто тридцять цілковито мене приголомшили. Здебільшого навіть не відчуваю між ними різниці.
ГІҐІНС (усміхаючись, підходить до рояля й пригощається цукерками). Справа звички. Спочатку ви справді не відчуваєте різниці; але згодом, прислухавшись, розумієте, що вони відрізняються одна від одної, як А від Б.
До кімнати входить ПАНІ ПІРС, економка Гіґінса.
ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?
ПАНІ ПІРС (розгублена; видно, що вагається). До вас якась молода особа, пане Гіґінс.
ГІҐІНС. Яка молода особа?! Чого їй треба?
ПАНІ ПІРС. Каже, ви дуже зрадієте, коли дізнаєтеся, чому вона прийшла. Це якась проста дівчина. Зовсім проста. Я хотіла відразу показати їй на двері, але подумала, що вона вам може знадобитися, щоб наговорити у ваші апарати. Не знаю, чи я правильно вчинила, але до вас іноді приходять такі дивні відвідувачі… Сподіваюся, ви мені вибачите, пане Гіґінс. Гадаю, що…
ГІҐІНС. Усе гаразд, пані Пірс. А чи цікава у неї вимова?
ПАНІ ПІРС. Просто жахлива, пане Гіґінс. Не збагну, як вас може таке цікавити.
ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Послухаймо. Тягніть її сюди, пані Пірс. (Кидається до письмового столу і дістає новий валик для фонографа).
ПАНІ ПІРС (без особливого бажання). Як скажете, пане Гіґінс. (Спускається сходами).
ГІҐІНС. Якраз добра нагода. Покажу вам, як робиться запис. Розговорімо її! Спочатку я запишу її в системі Белла, а потім латинським алфавітом. Насамкінець зробимо запис на фонографі – і ви зможете прослуховувати його, скільки захочете, порівнюючи звуки з транскрипцією.
ПАНІ ПІРС (вертається). Ось ця особа. Прошу, пане Гіґінс.
Входить КВІТКАРКА при повному параді. На ній капелюх із трьома страусовими перами: жовтогарячого, блакитного та червоного кольору; фартух тепер майже чистий, і пальто з грубої вовни теж почищене. Пафос цієї жалюгідної постаті, з її наївною поважністю й удаваною статечністю, зворушує ПІКЕРИНҐА, який уже до цього підвівся в кріслі з появою ПАНІ ПІРС. Що ж до ГІҐІНСА, то йому байдуже, чоловік перед ним, а чи жінка. Він може лаятись чи здіймати руки до неба, обурений тупістю якоїсь крихітки, та коли йому треба щось випросити, він ладен підлещуватись до неї, мов дитя до своєї няньки.
ГІҐІНС (відразу впізнавши дівчину і не приховуючи розчарування, яке у нього, мов у дитини, перетворюється на болючу образу). Та це ж дівчина, яку я записав учора ввечері. Вона мені більше не потрібна. В мене достатньо записів із вимовою Лісон Ґроув; не збираюся марнувати на неї валик. (До КВІТКАРКИ). Ідіть, ви нам не потрібні.
КВІТКАРКА. А ви не задирайте носа! Ви ж не знаєте, чо’ я приїхала. (До ПАНІ ПІРС, яка біля дверей очікує подальших вказівок). Ви ска’али йому, шо я на таксі?
ПАНІ ПІРС. Що за дурниці, дівчино. Невже ви гадаєте, що такому чоловікові, як пан Гіґінс, цікаво, чим ви приїхали?
КВІТКАРКА. Ой, мона подумать… Він же ж і уроки давать не цураєця, сама чула. А я, шоб ви знали, не кланяця вам приїхала. Не хоч’те моїх грошей – то й не тра’! Друго’о собі найду.
ГІҐІНС. До чого тут ваші гроші?
КВІТКАРКА. А до то’о, шо я уроки в вас брать приїхала. Ясно? І причом не задарма!
ГІҐІНС (приголомшений). Ну, знаєте… (Ледве перевівши подих). І чого ж ви хочете від мене?
КВІТКАРКА. Ну, були б ви жинтільменом, так для початку попросили б мене сісти. Я ж із вигідним ділом до вас.
ГІҐІНС. Пікеринґ, запропонувати, щоб це опудало сіло, чи жбурнути її у вікно?
КВІТКАРКА (налякана, відбігає за рояль і готується до захисту). Ну-ну-у-у! (Ображена, крізь сльози). Чо’ це я опудало? Кажу ж вам: я платить буду! Як всяка леді!
Остовпівши, чоловіки розгублено дивляться на неї.
ПІКЕРИНҐ (лагідно). Чого ви хочете, дитя моє?
КВІТКАРКА. Не хочу торгувать на вулиці. Хочу продавать у магазіні. А хто ж мене возьме, як я не вмію балакать по-пра’ільному. А він говоре, шо науче. Мені ж не тра’ вашої ласки. Я платить готова, а він мене обзива, як ту дівку!
ПАНІ ПІРС. Як ви собі, дурненька, уявляєте, що зможете брати уроки в пана Гіґінса?
КВІТКАРКА. А шо ж таке? Я не гірш вашо’о знаю, скіки дають за уроки. От і я стіки ж буду.
ГІҐІНС. Цікаво, скільки ж?
КВІТКАРКА (зрадівши, підходить до нього). Ото зразу б так. Я ж знала, шо ви захоч’те вернуть оте, шо вчора мені кинули. (Довірчо). Мабуть, під мухою були, еге ж?
ГІҐІНС (тоном наказу). Сядьте!
КВІТКАРКА. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню…
ГІҐІНС (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!
ПАНІ ПІРС (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.
КВІТКАРКА. Ну-у-у-у! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).
ПІКЕРИНҐ (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з ГІҐІНСОМ).
КВІТКАРКА (непевно). Ну, шо ж… Це мона. (Сідає, ПІКЕРИНҐ вертається до каміна).
ГІҐІНС. Як вас звати?
КВІТКАРКА. Еліза Дулітл.
ГІҐІНС (урочисто декламує).
ПІКЕРИНҐ.
Ліза, Еліза та Єлизавета
Квіти збирали в саду для букета.
Обидва заходяться сміхом.
Три гарні фіалочки там відшукали.
Взяли по одненькій, а двох не зірвали.
ЕЛІЗА. Тю! Як подуріли!
ПАНІ ПІРС (стаючи за кріслом ЕЛІЗИ). У шляхетному товаристві так не висловлюються.
ЕЛІЗА. А чо’ він зо мною так балакає?
ГІҐІНС. Ближче до справи! Скільки ви збираєтеся платити?
ЕЛІЗА. Я вже знаю, шо по чому. В мене подружка бере хранцузькі уроки по вісімнадцять пенсів за годину. Так то в живого хранцуза! А ви ж майте совість: я ж плачу за мову, шо вже знаю! Так шо, даю вам шилінга – й не торгуйтесь.
ГІҐІНС (походжає по кімнаті та, засунувши руки в кишені, побрязкує ключима й монетами). Знаєте, Пікеринґ, якщо подивитися на цей шилінг не як на шилінг, а як на певний процент її заробітку, то це дорівнюватиме шістдесяти-сімдесяти фунтам мільйонера.
ПІКЕРИНҐ. Цебто як?
ГІҐІНС. Ось підрахуйте: мільйонер має приблизно сто п’ятдесят фунтів на день. Вона заробляє півкрони.
ЕЛІЗА (пихато). Хто вам ск’ав, шо тіки півкрони?
ГІҐІНС (продовжуючи). Вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. В мільйонера це було б десь шістдесят фунтів. Непогано! Чорт забирай, колосально! Стільки мені ще ніхто не платив.
ЕЛІЗА (підхопившись із переляку). Які шіісят?! Шо ви мелете! Хто вам шо казав за шіісят?! Звідкіля вони в мене?!
ГІҐІНС. Прикусіть язика!
ЕЛІЗА (схлипуючи). Нема в мене стіки…
ПАНІ ПІРС. Не плачте, дурненька. Сядьте. Ніхто не візьме ваших грошей.
ГІҐІНС. Зате зараз дехто візьме мітлу і дасть вам гарту, якщо будете рюмсати. Сядьте!
ЕЛІЗА (знехотя, проте скоряється). Ну-у-у… Ви мені тут не батько, шоб руки розпускать.
ГІҐІНС. Якщо візьмуся за ваше навчання, то буду, як два батька! Ось. (Подає їй носовичка).
ЕЛІЗА. А нашо воно мені?
ГІҐІНС. Витирати очі. Витирати ніс і все, що змокріє. Запам’ятайте: це носовичок, а це ваш рукав; і не плутайте одне з іншим, коли хочете стати леді й працювати в магазині.
ЕЛІЗА, вкрай спантеличена, безпорадно дивиться на нього.
ПАНІ ПІРС. Марно їй пояснювати, пане Гіґінс. Вона все одно не зрозуміє. Крім того, ви помиляєтеся: вона навіть рукавом не втирається. (Хоче забрати в неї носовичка).
ЕЛІЗА (вихоплює його). Куди?! Це шо, вам давали?!
ПІКЕРИНҐ (сміючись). Слушно! Боюся, пані Пірс, це тепер слід розцінювати як її власність.
ПАНІ ПІРС (підкоряючись силі обставин). Так вам і треба, пане Гіґінс.
ПІКЕРИНҐ. Ось про що я подумав, Гіґінсе… Пам’ятаєте, ви казали про посольський прийом? Закладаюся, що у вас цей експеримент не вийде. Проте, якщо вам таки вдасться видати її за герцогиню, я визнаю, що ви найкращий педагог у світі і сам покрию витрати на її навчання.
ЕЛІЗА. От добряча душа! Пасибі, Копитане!
ГІҐІНС (спокушений пропозицією, дивиться на ЕЛІЗУ). Приваблива авантюра! Погляньте: вона така вульгарна й так чарівливо замурзана!
ЕЛІЗА (дуже обурена). Тьу-у-у! Чо’ це я замурзана?! Я перед виходом і лице мила, й руки. Отак!
ПІКЕРИНҐ. Від ваших компліментів, Гіґінсе, вона явно не втратить голову.
ПАНІ ПІРС (занепокоєно). Це ще як сказати, пане Пікеринґ. Є не один спосіб задурити дівчині голову. Пан Гіґінс знається на цьому краще за будь-кого, хай навіть іноді робить це ненавмисно. Сподіваюся, пане Гіґінс, ви не штовхнете її на якесь безумство.
ГІҐІНС (захопившись ідеєю ПІКЕРИНҐА). Усе життя складається з безумств. Але непросто знайти для них нагоду. Тож ніколи не гай можливості: вона підвертається так рідко! Гаразд! Зроблю з цієї обшарпанки герцогиню!
ЕЛІЗА (категорично не згодна з такою оцінкою). Ну-ну-у-у!
ГІҐІНС (захоплено). За півроку – а коли в неї добрий слух та гнучкий язик, то й за три місяці – я виведу її на люди й видам за кого завгодно! Почнімо сьогодні, зараз же, негайно! Пані Пірс, заберіть її та відмийте – хоч би й наждаком. Плиту вже розпалено?
ПАНІ ПІРС (протестуючи). Так, але ж…
ГІҐІНС (шаленіючи). Позривайте з неї це лахміття і зараз же спаліть! Зателефонуйте до магазину й замовте новий одяг, а доки привезуть – загорніть хоч би й у газети!
ЕЛІЗА. Жинтільмен називаєця! Бачила я таких! І ото не сором вам таке казать! Я ж порядна!
ГІҐІНС. Ну, ось що, дівчино… Свої провінційні цноти залиште при собі. Вчіться поводитись як герцогиня. Заберіть її, пані Пірс. А не буде слухатись, дайте їй прочухана!
ЕЛІЗА (кидається до ПІКЕРИНҐА й ПАНІ ПІРС, шукаючи захисту). Я зара’ поліцію позву! Їй-бо позву!
ПАНІ ПІРС. Але мені ніде її поселити.
ГІҐІНС. Запхайте у відро для сміття.
ЕЛІЗА. Ну-ну-у-у!
ПІКЕРИНҐ. Годі вам, Гіґінсе! Будьте розважливим.
ПАНІ ПІРС (рішуче). Справді, пане Гіґінс. Не можна так зневажати людей.
ГІГІНС, присоромлений, принишк. Буревій переходить у легіт наївного подиву.
ГІҐІНС (із професійною вишуканістю модуляцій). Це я зневажаю людей? Дорога пані Пірс, дорогий Пікеринґ, у мене й гадки такої не було. Я лише вважаю, що всі ми маємо якнайкраще подбати про бідну дівчину, підготувати її до нового життя, допомогти освоїтись. Якщо я висловлювався не досить ясно, то лише з побоювання зранити її або ваші почуття.
ЕЛІЗА, заспокоївшись, обережно вертається на попереднє місце.
ПАНІ ПІРС (до ПІКЕРИНҐА). Пане Пікеринґ, ви чули щось подібне?
ПІКЕРИНҐ (сміючись від душі). Ніколи, пані Пірс, ніколи.
ГІҐІНС (терпляче). Про що, власне, йдеться?
ПАНІ ПІРС. Про те, що не можна так просто підібрати дівчину, як камінець на пляжі.
ГІҐІНС. А чому б ні?
ПАНІ ПІРС. Як це чому? Адже ви нічого про неї не знаєте! Хто її батьки? А якщо вона заміжня?!
ЕЛІЗА. Драстя вам!
ГІҐІНС. Ось бачите, дівчина сама цілком слушно відповіла: «Драстя вам!» І справді, яке там заміжня! Хіба ви не знаєте, що жінка її походження через рік по шлюбі виглядає як п’ятдесятирічна поденниця.
ЕЛІЗА. Та хто ж би мене взяв?
ГІҐІНС (раптом удається до найзворушливішого, низького тембру голосу й задіює найпереконливіші прийоми своєї пишномовності). Повірте, Елізо, коли я вас вивчу, юрми чоловіків стрілятимуться, аби здобути вашу прихильність.
ПАНІ ПІРС. Облиште це, пане Гіґінс. Вам не слід так розмовляти з нею.
ЕЛІЗА (рішуче зводиться на ноги). Так! Я пішла. Їй-бо, в ньо’о ж не всі дома. Не тра’ мені схибнутих прохвесорів.
ГІҐІНС (уражений до глибини душі, адже його красномовство лишилося непочутим). Он як! Значить, я схибнутий?! Чудово! Пані Пірс, не замовляйте їй ніякого одягу і випхайте геть!
ЕЛІЗА (скімлить). Ой нє, ой нє! А чо’ ж ви дражнитесь?
ПАНІ ПІРС. Ось бачите, до чого призводить нестриманість. (Показуючи на двері). Сюди, будь ласка.
ЕЛІЗА (мало не плаче). Не тра’ мені вашої одежі! Я б і так її не взяла б! (Жбурляє носовичка). Сама собі можу купить! (Іде до дверей, щоправда, неохоче).
ГІҐІНС (спритно спіймавши носовичка, перетинає їй шлях). Невдячне убоїсько! Така ваша дяка за те, що я хотів витягти вас із багна, гарно вдягти і зробити з вас леді?!
ПАНІ ПІРС. Вгамуйтеся, пане Гіґінс, візьміть себе в руки! Це ви поводитеся негарно! Вертайтеся до своїх батьків, дитя моє, і скажіть їм, аби краще вас доглядали.
ЕЛІЗА. Та нема в мене ніяких батьків. Вони ска’али, шо я вже сама на себе зароблю, й виставили геть.
ПАНІ ПІРС. А де ваша мати?
ЕЛІЗА. Та нема в мене матері. А вигнала мене мачуха, шоста вже. І нехай собі! Сама обійдусь. Тіки ж ви не думайте: я порядна.
ГІҐІНС. От і чудово! До чого тоді весь цей ґвалт? Дівчина належить сама собі й, окрім мене, нікому не потрібна. (Підходить до ПАНІ ПІРС, улесливо). Вона була б вам за доньку, пані Пірс. Яке то щастя – мати доньку! А тепер годі базікати. Тягніть її вниз і…
ПАНІ ПІРС. Але що ж із нею буде? Ви маєте намір щось їй платити абощо? Отямтеся, пане Гіґінс!
ГІҐІНС (роздратовано). От Господи! Видавайте їй, скільки треба! Можете це занести до витрат на господарство. А на ’кий біс їй гроші?! Їжу та одяг вона матиме. А даси їй гроші – зіп’ється.
ЕЛІЗА (обурено). Шо ви брешете! Та усяк вам ска’е, шо я питва в рот не брала! (До ПІКЕРИНҐА). Пане, ви ж жинтільмен; ска’іть йому, шоб так зо мною не балакав!
ПІКЕРИНҐ (з доброзичливим докором). Гіґінсе, а вам не спадало на думку, що в дівчини можуть бути якісь почуття?
ГІҐІНС (критично оглядаючи ЕЛІЗУ). Ні… Навряд. У кожному разі, не ті, на які варто зважати. (Весело). Ану, Елізо, що у вас там за почуття?
ЕЛІЗА. В мене такі ж почутя, шо й у всіх.
ГІҐІНС (замислено, до ПІКЕРИНҐА). Розумієте, в чому складність…
ПІКЕРИНҐ. Яка складність?
ГІҐІНС. Навчити правильної вимови – не так важко. Куди важливіше, щоб це було граматично правильно.
ЕЛІЗА. Та не хочу я балакать гриматично! Хочу балакать, як леді!
ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, не відходьте, будь ласка, від суті. Я мушу знати, на яких умовах ця дівчина тут залишається. Ви маєте намір щось їй платити? А що з нею буде по закінченні навчання? Адже треба хоч трохи дивитися вперед!
ГІҐІНС (роздратований). А скажіть-но мені, пані Пірс, що з нею буде, коли я залишу її на вулиці, в багні?
ПАНІ ПІРС. То вже її справа, а не ваша, пане Гіґінс.
ГІҐІНС. В такому разі, по завершенні навчання я кину її назад у багно. Це знову стане її справою; отже, все в порядку.
ЕЛІЗА. Совісті в вас нема, от шо! Вам же на всіх начхать, крім себе. (Встає й рішуче оголошує). Годі з мене, я пішла! (Прямуючи до дверей). Серця в вас нема! От шо я вам скажу!
ГІҐІНС (із вази на роялі бере шоколадну цукерку, очі його лукаво блищать). Елізо, пригостіться шоколадкою.
ЕЛІЗА (піддавшись спокусі, зупиняється). А як я знаю, шо там в ній? Такі, як ви, й потруїти можуть. Не одна вже отак-о попалась. Сама чула.
ГІГІНС виймає складаного ножика й ділить цукерку навпіл: половинку зі смаком куштує сам, а другу подає ЕЛІЗІ.
ГІҐІНС. Як запорука довіри, Елізо: одну половинку мені, другу – вам. (ЕЛІЗА хоче щось заперечити, але ГІҐІНС запихає цукерку їй у рота). Тут ви їстимете шоколад коробками, ящиками. Щодня, з ранку й до вечора. Ну, то як?
ЕЛІЗА (нарешті проковтнула цукерку, мало не вдавившись). Я б виплюнула, так не мона ж: виховання не дозволя.
ГІҐІНС. Стривайте, ви, здається, казали, що приїхали на таксі?
ЕЛІЗА. Ну то й шо? В мене таке саме право їздить на таксі, шо й у всіх.
ГІҐІНС. Авжеж. Невдовзі ви зможете їздити на таксі, скільки вам заманеться. Будете роз’їжджати по місту хоч цілими днями уздовж і впоперек. Подумайте, Елізо…
ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, ви зваблюєте дівчину. Це негарно. Їй слід подумати про майбутнє.
ГІҐІНС. У такому віці? Облиште, пані Пірс. Про майбутнє вона подумає, коли попереду вже нічого не залишиться. Ось так, Елізо: беріть приклад з цієї пані. Дбайте лише про майбутнє інших. Про своє – ніколи! Думайте краще про шоколад, таксі, золото й діаманти.
ЕЛІЗА. Не тра’ мені вашо’о золота й дивомантів. Я, шоб ви знали, порядна! (Сідає, сповнена гідності).
ГІҐІНС. Під опікою пані Пірс ви такою й залишитесь. А потім одружимо вас із сином якого-небудь маркіза, гвардійським офіцером із пишними вусами. Спершу за те, що він одружився з вами, батько позбавить його спадку. Але, побачивши вашу красу й доброчесність, згодом розчулиться і…
ПІКЕРИНҐ. Даруйте, Гіґінсе, але я мушу втрутитися. Пані Пірс має цілковиту рацію. Дівчина має довіритись вам на півроку, цебто поки триватиме експеримент – і вона має ясно розуміти, що робить.
ГІҐІНС. Яким чином? Адже вона взагалі не в змозі щось розуміти. Та й, зрештою, хто з нас розуміє, що він робить? Бо якби розуміли, то й не робили б нічого.
ПІКЕРИНҐ. Дуже дотепно, Гіґінсе, проте зараз це не до речі. (До ЕЛІЗИ). Панно Дулітл…
ЕЛІЗА (в захваті від такого звертання). Тьу-у-у!
ГІҐІНС. Ось, прошу. Це все, що з неї витягнеш. «Тьу-у-у»! І що їй після цього поясниш? Ви – людина військова і, певно, розумієте: таким треба тільки наказувати. Елізо, півроку ви житимете у цьому домі й учитиметесь говорити красиво, як леді з квіткового магазину. Якщо будете слухняною – матимете добру спальню, досхочу їжі та гроші на шоколад і таксі. Коли ж ви будете неслухняною й лінивою, то спатимете в комірчині разом із тарганами, а пані Пірс духопелитиме вас мітлою. За півроку в розкішній сукні ви поїдете в екіпажі до королівського палацу. І якщо король здогадається, що ви таки не справжня леді, поліція ув’язнить вас у Тауері й відрубає голову, щоб іншим зарозумілим квіткаркам не було внадно. Якщо ж ні хто ні про що не здогадається, то ви отримаєте в подарунок сім шилінгів шість пенсів, і з ними розпочнете нове життя як леді – продавщиця в шикарному магазині. Якщо ви відмовитеся від моєї пропозиції, то будете тупим невдячним убоїськом, і янголи ридатимуть, дивлячись на вас. (До ПІКЕРИНҐА). Сподіваюся, тепер ви вдоволені, Пікеринґ? (До ПАНІ ПІРС). Здається, пані Пірс, я виклав усе гранично просто і ясно.