Стефені Маєр. Друге життя Брі Таннер

   Щось у моїх словах здивувало Дієго. На якусь секунду він застиг із роззявленим ротом, а тоді стулив вуста.
   – Що таке?
   – Це всім відомо, – повторив він. – А що вампіри роблять цілі дні у домовинах?
   – Ну… начебто сплять. Але гадаю, вони просто лежать собі там, адже ми не… Ну гаразд, тут перекази помиляються.
   – Ні, за легендами вони не сплять – вони лежать цілком без тями. Не здатні прокинутися. І людина просто може підійти й проштрикнути кілком. І ось тобі ще: кілок. Як гадаєш, яка людина змогла би проштрикнути шкіру вампіра шматком дерева?
   Я знизала плечима.
   – Якось над цим я не замислювалася. Ну, гадаю, це не просто шматок дерева. Може, загострена паля з… Не знаю. Може, вона якась чарівна абощо.
   Дієго фиркнув.
   – Я тебе прошу!
   – Ну, не знаю. Я б, звісно, не лежала собі спокійненько, якби до мене бігла людина з загостреною мітлою…
   Дієго, з обличчя якого й досі не сходив глузливий вираз, ніби чари для вурдалака – ніщо, звівся навколішки й почав колупати вапнякову стіну печери в себе над головою. У волосся йому падали крихітні камінчики, але він не звертав уваги.
   – Що це ти робиш?
   – Ставлю експеримент.
   Він шкрябав вапняк обома руками, доки не зміг випростатися, але й тут не зупинився.
   – Дієго, докопаєшся до поверхні – згориш. Припини!
   – Я не збираюся… О, знайшов.
   Зачувся гучний тріск, але світло в печеру так і не просочилося. Дієго спустився назад (його обличчя знову опинилося на рівні мого), тримаючи в руці шматок кореня – білого й засохлого, вкритого багнюкою. Місце залому було нерівним і гострим. Дієго кинув корінь мені.
   – Давай, проштрикни мене.
   Я перекинула корінь йому.
   – Відчепися.
   – Я серйозно. Ти ж знаєш, що не завдаси мені ушкоджень, – він жбурнув мені корінь, проте я, замість зловити, відбила його.
   Дієго на льоту впіймав шматок деревини і простогнав:
   – Яка ти… забобонна!
   – Я – вампір. Якщо вже це не доводить, що марновірні люди мають рацію, не знаю, як іще тебе переконати…
   – Гаразд, сам зроблю.
   Він драматичним жестом відставив руку, наче в ній був не корінь, а меч, і ним Дієго збирався прохромити собі нутро.
   – Припини, – збентежено мовила я. – Це безглуздо.
   – От і я про те. Нічого не буде.
   Він тицьнув себе гострим коренем у груди – туди, де мало би битися серце, – з такою силою, що міг би простромити гранітну плиту. Я застигла, не в змозі придушити паніку, аж поки Дієго не розсміявся.
   – Побачила б ти своє обличчя, Брі!
   Він розтиснув пальці, крізь які посипалися тріски, – на землю падали скіпочки, які колись були коренем. Дієго обтрусив сорочку – це не надто допомогло, адже вона була мокра від плавання й брудна після копання вапняку. Наступного разу, щойно випаде шанс, треба накрасти побільше одягу.
   – Може, це спрацьовує, тільки коли проштрикує людина.
   – Адже людиною ти відчувала, що володієш чарами…
   – Не знаю, Дієго, – виснажено буркнула я. – Не я вигадала усі ті легенди.
   Він кивнув, зненацька посерйознішавши.
   – А що як так воно і є? Як легенди – то чиста вигадка?
   – Яка різниця? – зітхнула я.
   – Не певен. Але якщо ми збираємося докопатися до причини, чому ми тут, чому Райлі приводить нас до неї, чому вона створює більше й більше таких як ми, то маємо спробувати зрозуміти якнайбільше, – нахмурився Дієго – тепер на його обличчі не лишилося й сліду веселощів.
   А я просто витріщалася на нього. Відповідей на його питання у мене не було.
   – Знаєш, а це допомагає, – вираз його обличчя пом’якшав, – коли ми все отак обговорюємо. Допомагає мені зосередитися.
   – Мені теж, – згодилась я. – Не уявляю, як це мені самій таке ніколи не спадало на думку. Все ж так очевидно! А коли з кимось поспілкуватися… Не знаю. Так легше сфокусуватись і не з’їжджати на інші роздуми.
   – Отож-бо й воно, – усміхнувся до мене Дієго. – Класно, що сьогодні нас відправили полювати разом.
   – Не перехвали мене.
   – Що таке? Невже ти не хочеш бути моїм НДН? – голос його підвищився на октаву, а очі широко розплющилися. – Найкращим другом назавжди?
   Побачивши мій розгублений вираз обличчя, він розреготався.
   Я закотила очі, не певна, глузує він із підліткової манії першого-ліпшого приятеля записувати в НДН – чи з мене.
   – Та ну, Брі! Будеш моїм другом? Я не шуткую! – він досі дражнився, але усмішка на його обличчі була широка і… багатообіцяльна. Він простягнув мені руку.
   Цього разу я дала Дієго п’ять по-справжньому, не усвідомлюючи, – поки він не схопив мене за руку й не стиснув її, – що насправді він мав на увазі дещо інше.
   Як дивно торкатися іншої людини після того, як ти прожив ціле життя, – а останні три місяці й були цілим моїм життям, – намагаючись уникати будь-яких контактів! Це наче діткнутися обірваного дроту, на якому танцюють іскри, й раптом усвідомити, що це приємно.
   Усмішка на моєму обличчі вийшла трішки кривуватою.
   – Я не проти.
   – Чудово! Тепер у нас своя маленька компанія.
   – Компанія для обраних, – погодилась я.
   Дієго і досі тримав мене за долоню. Начебто не потискав, але й не відпускав.
   – Нам треба вигадати свій секретний потиск рук.^[4]
   – Цього разу відповідальним призначаєшся ти.
   – Перше засідання цілком таємного клубу НДН оголошую відкритим, присутні всі, про секретний потиск рук буде повідомлено пізніше, – мовив Дієго. – На порядку денному перше питання: Райлі. Непоінформований? Обманутий? Чи сам обманщик?