Страница:
хмари чорнi, розпарює землю сирую, земля випиває рiчки бистрi, i з-пiд
теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвiтають на нiй
квiточки пишнi.
Розсердилася, розгнiвалася Кривда злая. Рве на собi коси шовковi, кусає
руки бiлi, аж до кровi кусає, та все пригадує, що б тiй Правдi заподiяти,
щоб виполонити їй травицю зелену.
I от пригадала... Як запливло Сонечко в iншi краї свiт оглядати,
зiбрала докупи вiтри гострi, холоднi, студить ними повiтря вiльне, гнiтить
його хмарами зеленими... Дубiє повiтря, застигає; з ранньої роси iнiй кує,
дощовi води в снiг обертає, снiгом бiлим, наче пухом, усю землю устилає,
морозом лютим огортає... Пожовтiли вiд того зеленi листочки, опали,
почорнiли пишнi квiточки, мов на огнi погорiли... Там, по тих долинах
зелених, де колись Ясне Сонечко грало, тепер дiдусь Морозенко гуляє, сивою
бородою слiд мете, льодом дише, снiгом подихає, снiговi баби з мiсця на
мiсце перевертає, а поверх них вiтер, мов серед кладовища дикий звiр,
завиває.
Вилетiла тодi Правда на скелю високу, зложила вiд жалю руки бiлi,
замолилася до Сонця Красного.
- Мати,каже,- рiдна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила
неправду. Подiлилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я -
землю; вона - вiтри буйнi, я - повiтря прозоре. Що б, здається, в миру
жити, кожна кожнiй шкоди не робити, свого добра глядiти-доглядати... Нiт
же! Злая Кривда все менi наперекiр iде: чи задумаю я що зробити - вона
осмiє, а чи зроблю що - попсує, просвiтку не дає. Збудувала я собi хаточку
тиху - вона розвалила, кам'янi стiни потрощила-поломила, по всiй землi
пилом пустила. Посiяла я на тому пиловi сльози гiркiї - вродилася травиця
зелена, квiточки пишнi її уквiтчали, неначе килимом, тихi долини заслали.
Ви, мамо, не раз по тих долинах самi гуляли, по травицi зеленiй
качались-спочивали... Тепер вона тiї квiточки морозом лютим попалила,
зеленi листочки травицi побила, снiгами глибокими всi долини покрила!
Гляне Сонце, спогляне - аж справдi: по долинах снiги лежать, а по горах
вiтри ходять, по землi Мороз гуляє, льодом землю кує, снiгом огортає... От
воно як припече!
- Душно, душно,- закричали вiтри холоднi та чимдуж давай навтьоки!
- Еге! - мовив Морозенко та й розсiвся. Схилився на скелю та й заснув.
А Сонце по ньому стрибає, з нього бiлу одежу здирає, водою по долинах
розпускає... Аж гляне Правда - по таких мiсцях уже й травиця з-пiд води
зеленiє-проростає.
IX
Як не шкодила Кривда Правдi, що не робила, а бачить -нiчого не вдiє.
Правда розвела по землi таку буйну рослину: всi долини покрила травою
зеленою, заквiтчала квiточками запашними, всi гори заслала лiсами темними,
борами непрохiдними; по деяких тiлько мiсцях покидала лисинки гострi, щоб
на них рано й пiзно вилiтати землю оглядати.
Заздрiсть люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає.
Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силомiць нiчого не
вдiє. От i почала вона до неї хитрощами пiдходити.
- Сестро! - каже,- як у тебе все гарно на землi - тихо та любо: є де
спочити, є на чому очi звеселити,- не то, що в мене. Одно - бовтається та
бiсова калюжа: i вдень не гуляє, i вночi не спочиває.
- То виходь,- каже Правда,- сестро, до мене. Я не бороню тобi гуляти,
тiлько не роби шкоди.
От Кривда i вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку,
водить її по всiх усюдах, показує мiсця краснi. У Кривди й очi
розбiгаються.
Обдивилася Кривда все i назад вертає.
- Гарно,каже Правдi,- гарно в тебе, як у раю тому! От тiлько чого тобi
не стає: нема в тебе нiчого живого. Я б на твоєму мiсцi польотушок рiзних
розвела, побiгунцiв всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою
працю!
- Я б,- каже Правда,- й зробила те. Як же його зробити?
- Еге! А хочеш - навчу?
- Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда.
А Кривда й каже:
- Знаєш,каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька
Огневика?
- Пам'ятаю.
- За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе вiн,
сердешний, в тяжкiй неволi конає. Сам огняний - огнем i живе: огонь їсть,
огонь п'є, огнем i дише... Колись я гуляла по глибинах безоднiх,
опускалася аж на саме дно. I чую - пiд дном тим щось гуркоче-стукоче, аж
дно вгинається - двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А
там шкварчить, шипить та гамселить! Я вiзьми постукай та й гукни: -
Легшенько,- кажу,- легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,покою нiкому
немає! - "А ти хто такий?" - звiдтiля глухо доходить до мене.- Хто б я,-
кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер пiдняли? Глядiть,- кажу,- як
доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,- каже,- доберись, доберись. Як
то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,-
бо я Чорториєвi як накажу,- зразу вiн до вас докрутиться. А як добереться,
то глядiть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи.
Ми ще йому звiдсiля й помочi дамо..." Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я
Чортория: "Крути дно!" А вiн зразу беркиць догори ногами! Угородив свої
роги в землю та як поверне, так i забулькотiло навкруги. "А що,- питає
звiдти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як
загуде, як бухне! - кругом усе так i затремтiло... Раз! Удруге! Утретє!
Дно так ходором i ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно
крутить, одно крутить, аж вода пiниться-булькоче. А це - як скрикне
Чорторий, як ухопить мене щось, як пiднiме вгору, так я i опинилась поверх
води. Дивлюся: мiй Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А
так гiн з троє вiд мене, серед пiнявого моря, десь узялася гора
висока-страшенна; на самому шпилi дiрка, i звiдти щось дише. Дише-дише, аж
вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає пiском, камiнням, слинить
шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це - вилазить з дiрки
страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче...
"А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобi всячина...
Ачхи-и!" - i як чихоне, так димом та попелом i покрилася. "Оце,- каже,-
видно, трохи води в нiс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою
знався, давно i свiта бачив. Iч, який став! Ану, вище пiдсунуся та
погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так i паше, а вiн лiзе: "Оце,-
каже,- яка мала дiрка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори лiктями!.. Так
гора ходором i заходила: лущить, роздається, а вiн лiзе-лiзе... Вилiз,
сiв, ноги звiшав, з нiг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,саме добре.
Що-то давно свiта не бачив,- як радiсно серце забилося! А тут тепер
перемiн-перемiн... Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж
вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так i так,- розказую йому все,- як
жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, менi й родичка,- далi
каже.- Я,каже,- Огневик, рiдний брат твоєї матерi; ти, значить, менi
племiнницею доводишся".- Може,- одказую,- й так,- "Еге,- каже,- так,
так... Спасибi тобi, що ти хоч нехотя допомогла менi, старому, свiта
побачити; я вже думав - сконаю в тiй глухiй неволi. Я тобi,- каже,- поки й
мого вiку, дякувати за це буду. Я б тобi й тепер оддячив, та не знаю
чим".- Он,- кажу йому,- сестра моя на землi яких собi iграшок наробила, а
менi,- кажу,- нi з чого.- "Нi з чого? - питає.- А вiзьми лиш грудку глею".
Я взяла.- "Лiпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та
й кажу: - Вже! - Думаю: "Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!..
Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як
затрiпається та плюсь iз рук у воду... Дивлюся - невеличка рибонька у водi
грає, срiбна луска, золотi пiрця... Так i бiга бiля мене, так i ходить; я
за нею, а вона вiд мене; я вiд неї, вона за мною... Плещемося у водi,
граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобi й iграшка. Схочеш,- каже,-
ще чого, скажи менi: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не
бувши на свiжому повiтрi, чогось менi моторошно стало". Та й посунувся
вниз i дiрку шевською смолою зверху залiпив, щоб то до нього те свiже
повiтря не доходило...
- То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи менi, яка вона?
- Добре,каже,- сестро, ходiмо до берега.
Пiшли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще
в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срiбная лусочко,
Золотiї перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очицi червоненькi; срiбна
луска на нiй так i грає, золотими пiрцями водицю перебиває.
Угледiла Правда та й не стямилася... Все їй своє - зеленi долини, пишнi
квiти, лiси буйнi - все те зразу померкло, спротивiло; все це рибонька
собою заслонила, вiд любого й дорогого очi одвернула. Скрикнула тодi
Правда, до Кривди повертаючись:
- Сестро! - каже,- що хоч бери, тiльки намнож менi життя на землi!
А Кривда їй i одказує:
- Нiчого менi, сестро, не треба. Дозволь тiлько менi купно з тобою тим,
що намножимо, володiти, над усiм живим i свою волю мати.
- Добре,каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землi всяку всячину лiпити. Правда
лiпить метеликiв цвiтних, бджiлок та комашок всяких, а Кривда -
пташок-польотушок, звiрiв-гризунiв, зайчикiв-лапанчикiв, бобрiв-стрибунiв,
кротiв-вертунiв. Налiпили їх цiлий ворох. Правда, не довго думавши,
понесла їх до дядька Огневика, i той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всiй землi... Правдинi ж сотворiння
нiкому нiчого: метелики тiлько лiтають по квiточках та набираються краси з
них, рiзнi комашки лазять по травицi та п'ють свiжу росу, а Кривдине
сотворiння накинулося на луги зеленi, квiти пишнi, лiси буйнi: лист
гризуть, корiнь сiчуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на
землi, що страх! Усе знiвечили, усе попсували. Дiйшлося до того, що й їсти
вже стало нiчого. Нараяла Кривда одно одного їсти. I от кинулися пташки
ловити метеликiв та дзьобати козявок всяких, а звiрi пташок. Розпочалася
мiж усiм живим вiйна страшенна; одно одного пiдсiдає, стереже, де б його
краще згарбати. Наплодилися всякi бойовики: котики-братики,
лисицi-сестрицi, вовки-сiроманцi, ведмедi-небредi... Почалося таке, що вже
й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав,
а той винуватий - що подався.
Тодi Правда побачила, як її Кривда обiйшла, та так гiрко засмутилася, а
Кривда рада-рада!
Х
Отодi саме знайшовся й Чоловiк. Правда, як угледiла, так i кинулася до
його.
- Тепер,каже,- лукава сестро, все тобi вiддаю, припоручаю все. Одного
тiльки його не вiддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце
чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу
правду святую i настановлю царем на землi. Хай усiм заправляє, над усiм
володiє.
От i почав Чоловiк порядкувати на землi. Зараз зробив такий наказ: щоб
нiхто нiкого не зобиджав, щоб всi в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловiковi, що нiхто його наказу не хоче
слухати.
- Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловiк.
- Так i так,- кажуть йому.- Ведмiдь коня розiрвав, вовк вiвцю задрав,
собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали...- Всяке
чим-небудь переступило його наказ.
- Ведiть менi злочинцiв на суд! - скрикнув Чоловiк.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь
провинилось, закон переступило.
- Як ви смiли, сякi-такi, не послухатися мого наказу? - пита грiзно
Чоловiк.
- Царю наш, розпоряднику наш! - повинилися перед ним злочинцi,-
винуватi ми, нiде правди дiти. Тiльки ж i ти нас розсуди по правдi, по
закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усi з голоду помремо, а як нам з
голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От i почав Чоловiк думати та гадати, як тих вину-ватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
- Суди! Карай! Як вони смiли таке вчинити, других зобиджати, другим
життя коротити? Хiба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашiптує:
- Ану,суди! ану! - карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усiх
повинно судить - всi винуватi... Всiх виполони до ноги, до колiна!.. Яке ж
ти маєш право їх виполонювати? Хiба ти їм життя давав?.. А жити їм як?
Годуватися чим? Хiба вони виннi, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх,
перероби!
Подумав-погадав Чоловiк, розкинув думками i сяк i так: i покарати б,
щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуватi, що такими
вродилися?.. Махнув рукою та й звелiв всiх випустити, i не сказав нiкому
нiчого...
XI
На одно тiльки здався перший Чоловiк. Бiльше винуватив тих хижакiв, що
одно другого їли, нiж тих, що травою годувалися. Тi життя другим коротили,
а цi їли, що сира земля ростила. I взяв вiн всiх гризунiв та шипунiв пiд
свiй призор, до свого догляду, боронив од хижакiв. Намножив черед всяких,
сам став пастухом.
Зажив перший Чоловiк, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на
долину, з одного випасу на другий, скотину множить i сам множиться. Дiждав
вiн багато синiв i дочок, онукiв i правнукiв, дожив до старостi - старий
та древнiй!
I от, чим бiльше вiн жив та старiвся, тим бiльше почали клопотати його
думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого колiна впорядкувати,
щоб не було мiж ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Подiлити? -
думав вiн.- Розiйдуться вони по всiй землi широкiй, розтечуться по країнах
далеких, позабувають, якого роду й плоду, i, стрiнувшись, почнуть
ворогувати... Не дiлити, зоставити вкупi? На кого ж їх зоставити, на кого
припоручити? Припоручити на якого сина - другi будуть ремствувати, а на
всiх разом - не помиряться".
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить:
подiли!.. Правда рає: не дiли... Не знає Чоловiк, що йому робити, так i
вмер, не зробивши нiчого.
Як умер та поховали його, то зараз усi сини й зiйшлися на раду:
- Що робити, як їм бути?
От самий старший i каже їм:
- Брати мої милi! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку
нiякого... Як тепер будемо жити?
- Як жити? - питають другi.- Ну, кажи!
- По-моєму,каже старший,- як жили, так i жити вкупi.
Мовчать меншi, тiльки голови посхиляли.
- Укупi? - замовив пiдстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок
давати?
- Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат.
- То себто ти?- спитався пiдстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами
будеш верховодити? - скрикнув вiн.
- А ось яка я цяця: ранiше родився вiд тебе.
- То що, що ти ранiше родився? А в нас хiба не один батько був? Не одна
мати родила?.. Чого ж ми будемо тобi коритися?
Другi собi гудуть:
- Справдi, справдi! Одного батька однаковi дiти. Чого ж одному все, а
другому нiчого?
Почали змагатись.
- Ну, як хочете, так i робiть,- каже старший брат.
- А як,кажуть,- робить? Ось як зробить: дiлиться - всiх порiвну дiлить,
щоб нiкому не було завидно.
Почали дiлитись. Лiчать, дiлять, дивись,- одно зостається лишнє або
кому одного не дiстає. Як ти подiлиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" -
або: "Менi не стало!"
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далi дiйшло дiло
й до бiйки. Устав рiд на рiд, колiно на колiно, розпочали сiчу душогубну,
згубу самосiчну; вибили народу чимало, вигубили цiлi роди, виполонили цiлi
колiна. Зосталося небагато нащадкiв, що розтаскали начисто добро
батькiвське й порозтiкались мерщiй одно вiд одного в рiзнi краї, несучи в
своєму серцi ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, вiд кого
одрiзнялися...
Так та Кривда знайшла ярмiс приступити й до чоловiка i через його вже
опанувала всiм свiтом.
XII
З того часу пройшло багато лiт, минуло чимало вiкiв; розкорiнилися
люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств i царiв,
панств i панiв, та Правди не залучили до себе. Чим далi, то все та Кривда
розкорiняється та шириться, старшинує та панує на землi, а Правда голодна
та холодна сновигає по свiту, горем сита, сльозами полита... Нiхто її
знати не хоче. Часом тiлько старi слiпцi, божi люди, згадують її в своїх
важких пiснях:
Та вже ж тiї Правди, Правди не зiськати,
Бо стала та Кривда тепер панувати...
- Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одолiє Кривду й почне на
землi панувати? - спитався бабусi бiлолиций Iвась.
Усi дiти уп'яли очi в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся
нiчого не одказала, тiльки низько-низько склонила голову, i та стара
голова її на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
[1889]
теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвiтають на нiй
квiточки пишнi.
Розсердилася, розгнiвалася Кривда злая. Рве на собi коси шовковi, кусає
руки бiлi, аж до кровi кусає, та все пригадує, що б тiй Правдi заподiяти,
щоб виполонити їй травицю зелену.
I от пригадала... Як запливло Сонечко в iншi краї свiт оглядати,
зiбрала докупи вiтри гострi, холоднi, студить ними повiтря вiльне, гнiтить
його хмарами зеленими... Дубiє повiтря, застигає; з ранньої роси iнiй кує,
дощовi води в снiг обертає, снiгом бiлим, наче пухом, усю землю устилає,
морозом лютим огортає... Пожовтiли вiд того зеленi листочки, опали,
почорнiли пишнi квiточки, мов на огнi погорiли... Там, по тих долинах
зелених, де колись Ясне Сонечко грало, тепер дiдусь Морозенко гуляє, сивою
бородою слiд мете, льодом дише, снiгом подихає, снiговi баби з мiсця на
мiсце перевертає, а поверх них вiтер, мов серед кладовища дикий звiр,
завиває.
Вилетiла тодi Правда на скелю високу, зложила вiд жалю руки бiлi,
замолилася до Сонця Красного.
- Мати,каже,- рiдна наша мати! Вернись, подивися, яку Кривда вчинила
неправду. Подiлилися ми з нею землею пустельною: вона взяла воду, я -
землю; вона - вiтри буйнi, я - повiтря прозоре. Що б, здається, в миру
жити, кожна кожнiй шкоди не робити, свого добра глядiти-доглядати... Нiт
же! Злая Кривда все менi наперекiр iде: чи задумаю я що зробити - вона
осмiє, а чи зроблю що - попсує, просвiтку не дає. Збудувала я собi хаточку
тиху - вона розвалила, кам'янi стiни потрощила-поломила, по всiй землi
пилом пустила. Посiяла я на тому пиловi сльози гiркiї - вродилася травиця
зелена, квiточки пишнi її уквiтчали, неначе килимом, тихi долини заслали.
Ви, мамо, не раз по тих долинах самi гуляли, по травицi зеленiй
качались-спочивали... Тепер вона тiї квiточки морозом лютим попалила,
зеленi листочки травицi побила, снiгами глибокими всi долини покрила!
Гляне Сонце, спогляне - аж справдi: по долинах снiги лежать, а по горах
вiтри ходять, по землi Мороз гуляє, льодом землю кує, снiгом огортає... От
воно як припече!
- Душно, душно,- закричали вiтри холоднi та чимдуж давай навтьоки!
- Еге! - мовив Морозенко та й розсiвся. Схилився на скелю та й заснув.
А Сонце по ньому стрибає, з нього бiлу одежу здирає, водою по долинах
розпускає... Аж гляне Правда - по таких мiсцях уже й травиця з-пiд води
зеленiє-проростає.
IX
Як не шкодила Кривда Правдi, що не робила, а бачить -нiчого не вдiє.
Правда розвела по землi таку буйну рослину: всi долини покрила травою
зеленою, заквiтчала квiточками запашними, всi гори заслала лiсами темними,
борами непрохiдними; по деяких тiлько мiсцях покидала лисинки гострi, щоб
на них рано й пiзно вилiтати землю оглядати.
Заздрiсть люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає.
Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силомiць нiчого не
вдiє. От i почала вона до неї хитрощами пiдходити.
- Сестро! - каже,- як у тебе все гарно на землi - тихо та любо: є де
спочити, є на чому очi звеселити,- не то, що в мене. Одно - бовтається та
бiсова калюжа: i вдень не гуляє, i вночi не спочиває.
- То виходь,- каже Правда,- сестро, до мене. Я не бороню тобi гуляти,
тiлько не роби шкоди.
От Кривда i вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку,
водить її по всiх усюдах, показує мiсця краснi. У Кривди й очi
розбiгаються.
Обдивилася Кривда все i назад вертає.
- Гарно,каже Правдi,- гарно в тебе, як у раю тому! От тiлько чого тобi
не стає: нема в тебе нiчого живого. Я б на твоєму мiсцi польотушок рiзних
розвела, побiгунцiв всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою
працю!
- Я б,- каже Правда,- й зробила те. Як же його зробити?
- Еге! А хочеш - навчу?
- Навчи, сестрице! Навчи, голубко! - аж пада коло неї Правда.
А Кривда й каже:
- Знаєш,каже,- сестро, що колись нам розказував Сум про дядька
Огневика?
- Пам'ятаю.
- За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе вiн,
сердешний, в тяжкiй неволi конає. Сам огняний - огнем i живе: огонь їсть,
огонь п'є, огнем i дише... Колись я гуляла по глибинах безоднiх,
опускалася аж на саме дно. I чую - пiд дном тим щось гуркоче-стукоче, аж
дно вгинається - двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю - що воно. А
там шкварчить, шипить та гамселить! Я вiзьми постукай та й гукни: -
Легшенько,- кажу,- легшенько! Чи бач,- кажу,- як розходилися,покою нiкому
немає! - "А ти хто такий?" - звiдтiля глухо доходить до мене.- Хто б я,-
кажу,- не була, а ви чого там такий гармидер пiдняли? Глядiть,- кажу,- як
доберусь до вас - знатимете, хто я! - "Ану,- каже,- доберись, доберись. Як
то ти доберешся?.." Знаєш: дратує мене.- Не дратуйте мене,- одказую їм,-
бо я Чорториєвi як накажу,- зразу вiн до вас докрутиться. А як добереться,
то глядiть, щоб, бува, й душами не наложили! - "Накажи,- регоче,- накажи.
Ми ще йому звiдсiля й помочi дамо..." Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я
Чортория: "Крути дно!" А вiн зразу беркиць догори ногами! Угородив свої
роги в землю та як поверне, так i забулькотiло навкруги. "А що,- питає
звiдти,- вже почали?" - Почали,- одказую,- починайте й ви! - Коли це - як
загуде, як бухне! - кругом усе так i затремтiло... Раз! Удруге! Утретє!
Дно так ходором i ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно
крутить, одно крутить, аж вода пiниться-булькоче. А це - як скрикне
Чорторий, як ухопить мене щось, як пiднiме вгору, так я i опинилась поверх
води. Дивлюся: мiй Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А
так гiн з троє вiд мене, серед пiнявого моря, десь узялася гора
висока-страшенна; на самому шпилi дiрка, i звiдти щось дише. Дише-дише, аж
вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає пiском, камiнням, слинить
шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це - вилазить з дiрки
страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче...
"А що,- каже,- злякалась? та й мене налякала, нехай тобi всячина...
Ачхи-и!" - i як чихоне, так димом та попелом i покрилася. "Оце,- каже,-
видно, трохи води в нiс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою
знався, давно i свiта бачив. Iч, який став! Ану, вище пiдсунуся та
погляну". Та й почав вилазити. Кругом огонь так i паше, а вiн лiзе: "Оце,-
каже,- яка мала дiрка. Ану - роздайся!" Та стук у боки гори лiктями!.. Так
гора ходором i заходила: лущить, роздається, а вiн лiзе-лiзе... Вилiз,
сiв, ноги звiшав, з нiг гаряча смола ллється. "Отак,- каже,саме добре.
Що-то давно свiта не бачив,- як радiсно серце забилося! А тут тепер
перемiн-перемiн... Що то таке?" - показує на Землю.- Земля,- кажу. "Чого ж
вона,- питає,- така зелена та пишна?" - Так i так,- розказую йому все,- як
жили колись, як тепер живемо.- "То ти, значить, менi й родичка,- далi
каже.- Я,каже,- Огневик, рiдний брат твоєї матерi; ти, значить, менi
племiнницею доводишся".- Може,- одказую,- й так,- "Еге,- каже,- так,
так... Спасибi тобi, що ти хоч нехотя допомогла менi, старому, свiта
побачити; я вже думав - сконаю в тiй глухiй неволi. Я тобi,- каже,- поки й
мого вiку, дякувати за це буду. Я б тобi й тепер оддячив, та не знаю
чим".- Он,- кажу йому,- сестра моя на землi яких собi iграшок наробила, а
менi,- кажу,- нi з чого.- "Нi з чого? - питає.- А вiзьми лиш грудку глею".
Я взяла.- "Лiпи з неї, що хочеш". А я розплескала-розплескала ту грудку та
й кажу: - Вже! - Думаю: "Що то воно буде?" - "Уже? - пита.- А ке сюди!..
Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як
затрiпається та плюсь iз рук у воду... Дивлюся - невеличка рибонька у водi
грає, срiбна луска, золотi пiрця... Так i бiга бiля мене, так i ходить; я
за нею, а вона вiд мене; я вiд неї, вона за мною... Плещемося у водi,
граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобi й iграшка. Схочеш,- каже,-
ще чого, скажи менi: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не
бувши на свiжому повiтрi, чогось менi моторошно стало". Та й посунувся
вниз i дiрку шевською смолою зверху залiпив, щоб то до нього те свiже
повiтря не доходило...
- То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи менi, яка вона?
- Добре,каже,- сестро, ходiмо до берега.
Пiшли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще
в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срiбная лусочко,
Золотiї перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очицi червоненькi; срiбна
луска на нiй так i грає, золотими пiрцями водицю перебиває.
Угледiла Правда та й не стямилася... Все їй своє - зеленi долини, пишнi
квiти, лiси буйнi - все те зразу померкло, спротивiло; все це рибонька
собою заслонила, вiд любого й дорогого очi одвернула. Скрикнула тодi
Правда, до Кривди повертаючись:
- Сестро! - каже,- що хоч бери, тiльки намнож менi життя на землi!
А Кривда їй i одказує:
- Нiчого менi, сестро, не треба. Дозволь тiлько менi купно з тобою тим,
що намножимо, володiти, над усiм живим i свою волю мати.
- Добре,каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землi всяку всячину лiпити. Правда
лiпить метеликiв цвiтних, бджiлок та комашок всяких, а Кривда -
пташок-польотушок, звiрiв-гризунiв, зайчикiв-лапанчикiв, бобрiв-стрибунiв,
кротiв-вертунiв. Налiпили їх цiлий ворох. Правда, не довго думавши,
понесла їх до дядька Огневика, i той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всiй землi... Правдинi ж сотворiння
нiкому нiчого: метелики тiлько лiтають по квiточках та набираються краси з
них, рiзнi комашки лазять по травицi та п'ють свiжу росу, а Кривдине
сотворiння накинулося на луги зеленi, квiти пишнi, лiси буйнi: лист
гризуть, корiнь сiчуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на
землi, що страх! Усе знiвечили, усе попсували. Дiйшлося до того, що й їсти
вже стало нiчого. Нараяла Кривда одно одного їсти. I от кинулися пташки
ловити метеликiв та дзьобати козявок всяких, а звiрi пташок. Розпочалася
мiж усiм живим вiйна страшенна; одно одного пiдсiдає, стереже, де б його
краще згарбати. Наплодилися всякi бойовики: котики-братики,
лисицi-сестрицi, вовки-сiроманцi, ведмедi-небредi... Почалося таке, що вже
й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав,
а той винуватий - що подався.
Тодi Правда побачила, як її Кривда обiйшла, та так гiрко засмутилася, а
Кривда рада-рада!
Х
Отодi саме знайшовся й Чоловiк. Правда, як угледiла, так i кинулася до
його.
- Тепер,каже,- лукава сестро, все тобi вiддаю, припоручаю все. Одного
тiльки його не вiддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце
чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу
правду святую i настановлю царем на землi. Хай усiм заправляє, над усiм
володiє.
От i почав Чоловiк порядкувати на землi. Зараз зробив такий наказ: щоб
нiхто нiкого не зобиджав, щоб всi в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловiковi, що нiхто його наказу не хоче
слухати.
- Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловiк.
- Так i так,- кажуть йому.- Ведмiдь коня розiрвав, вовк вiвцю задрав,
собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали...- Всяке
чим-небудь переступило його наказ.
- Ведiть менi злочинцiв на суд! - скрикнув Чоловiк.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь
провинилось, закон переступило.
- Як ви смiли, сякi-такi, не послухатися мого наказу? - пита грiзно
Чоловiк.
- Царю наш, розпоряднику наш! - повинилися перед ним злочинцi,-
винуватi ми, нiде правди дiти. Тiльки ж i ти нас розсуди по правдi, по
закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усi з голоду помремо, а як нам з
голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От i почав Чоловiк думати та гадати, як тих вину-ватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
- Суди! Карай! Як вони смiли таке вчинити, других зобиджати, другим
життя коротити? Хiба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашiптує:
- Ану,суди! ану! - карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усiх
повинно судить - всi винуватi... Всiх виполони до ноги, до колiна!.. Яке ж
ти маєш право їх виполонювати? Хiба ти їм життя давав?.. А жити їм як?
Годуватися чим? Хiба вони виннi, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх,
перероби!
Подумав-погадав Чоловiк, розкинув думками i сяк i так: i покарати б,
щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуватi, що такими
вродилися?.. Махнув рукою та й звелiв всiх випустити, i не сказав нiкому
нiчого...
XI
На одно тiльки здався перший Чоловiк. Бiльше винуватив тих хижакiв, що
одно другого їли, нiж тих, що травою годувалися. Тi життя другим коротили,
а цi їли, що сира земля ростила. I взяв вiн всiх гризунiв та шипунiв пiд
свiй призор, до свого догляду, боронив од хижакiв. Намножив черед всяких,
сам став пастухом.
Зажив перший Чоловiк, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на
долину, з одного випасу на другий, скотину множить i сам множиться. Дiждав
вiн багато синiв i дочок, онукiв i правнукiв, дожив до старостi - старий
та древнiй!
I от, чим бiльше вiн жив та старiвся, тим бiльше почали клопотати його
думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого колiна впорядкувати,
щоб не було мiж ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Подiлити? -
думав вiн.- Розiйдуться вони по всiй землi широкiй, розтечуться по країнах
далеких, позабувають, якого роду й плоду, i, стрiнувшись, почнуть
ворогувати... Не дiлити, зоставити вкупi? На кого ж їх зоставити, на кого
припоручити? Припоручити на якого сина - другi будуть ремствувати, а на
всiх разом - не помиряться".
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить:
подiли!.. Правда рає: не дiли... Не знає Чоловiк, що йому робити, так i
вмер, не зробивши нiчого.
Як умер та поховали його, то зараз усi сини й зiйшлися на раду:
- Що робити, як їм бути?
От самий старший i каже їм:
- Брати мої милi! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку
нiякого... Як тепер будемо жити?
- Як жити? - питають другi.- Ну, кажи!
- По-моєму,каже старший,- як жили, так i жити вкупi.
Мовчать меншi, тiльки голови посхиляли.
- Укупi? - замовив пiдстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок
давати?
- Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат.
- То себто ти?- спитався пiдстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами
будеш верховодити? - скрикнув вiн.
- А ось яка я цяця: ранiше родився вiд тебе.
- То що, що ти ранiше родився? А в нас хiба не один батько був? Не одна
мати родила?.. Чого ж ми будемо тобi коритися?
Другi собi гудуть:
- Справдi, справдi! Одного батька однаковi дiти. Чого ж одному все, а
другому нiчого?
Почали змагатись.
- Ну, як хочете, так i робiть,- каже старший брат.
- А як,кажуть,- робить? Ось як зробить: дiлиться - всiх порiвну дiлить,
щоб нiкому не було завидно.
Почали дiлитись. Лiчать, дiлять, дивись,- одно зостається лишнє або
кому одного не дiстає. Як ти подiлиш, як помириш? Усяк кричить: "Моє!" -
або: "Менi не стало!"
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далi дiйшло дiло
й до бiйки. Устав рiд на рiд, колiно на колiно, розпочали сiчу душогубну,
згубу самосiчну; вибили народу чимало, вигубили цiлi роди, виполонили цiлi
колiна. Зосталося небагато нащадкiв, що розтаскали начисто добро
батькiвське й порозтiкались мерщiй одно вiд одного в рiзнi краї, несучи в
своєму серцi ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, вiд кого
одрiзнялися...
Так та Кривда знайшла ярмiс приступити й до чоловiка i через його вже
опанувала всiм свiтом.
XII
З того часу пройшло багато лiт, минуло чимало вiкiв; розкорiнилися
люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств i царiв,
панств i панiв, та Правди не залучили до себе. Чим далi, то все та Кривда
розкорiняється та шириться, старшинує та панує на землi, а Правда голодна
та холодна сновигає по свiту, горем сита, сльозами полита... Нiхто її
знати не хоче. Часом тiлько старi слiпцi, божi люди, згадують її в своїх
важких пiснях:
Та вже ж тiї Правди, Правди не зiськати,
Бо стала та Кривда тепер панувати...
- Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одолiє Кривду й почне на
землi панувати? - спитався бабусi бiлолиций Iвась.
Усi дiти уп'яли очi в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся
нiчого не одказала, тiльки низько-низько склонила голову, i та стара
голова її на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
[1889]