Страница:
- Чому ти мовчиш, Олiвейро? Тобi страшно?
- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.
Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.
- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.
- Не треба про гори, Мiко, - прошепотiла вона. - Тiльки не про гори.
- Пробач.
Про гори вiн згадав з необачностi. Не треба було проти ночi...
У вiкно було видно окраєць мiсяця. Сяйво, блiде й холодне, освiтлювало невеличку кiмнату, наповнюючи її якимись химерними тiнями.
- Олi... - покликав вiн, торкнувшись рукою дружини. Вона не вiдповiла, її дихання було рiвне i спокiйне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоцi.
За фахом Мiкейрос був археолог, доктор iсторiї i археологiї. Але ще з першого курсу унiверситету захопився альпiнiзмом. I це захоплення згодом багато в чому визначило i рiд його занять, i спосiб життя. Та й усiх друзiв, справжнiх друзiв, а не тих, кого з чемностi запрошують на чашку кави, вiн набув або ж навiки втратив там, на схилах i вершинах гiр, на перевалах, на берегах рiчок i по гiрських безоднях. Анди, Кордiльєри, Кiлiманджаро, Гiмалаї, Тiбет... Скiльки їх, вiдомих i невiдомих гiр, пiкiв i вершин, на яких побував чи мрiяв побувати? I майже скрiзь його супроводжувала вiрна Олiвейра.
А познайомився вiн з Олiвейрою у Кордiльєрах, в альпiнiстському таборi, до якого з'їжджалися на час канiкул студенти. Була вона тодi студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закiнчив вiн сам.
До столицi вони поверталися разом, Олiвейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирi i вiдтодi була йому i вiдданим другом, i помiчницею, й особистим секретарем. Невдовзi народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб,. стати законною дружиною так i не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Вiн благав її, погрожував покинути, намагався з'ясувати причини, якi спонукають утримуватися вiд шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.
А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: i ранiше, пiд час сходжень на вершини (якби ж тiльки не загибель доньки!), i в науковiй дiяльностi, i в родинному життi.
З цiєю втiшною думкою вiн i заснув.
4
Уранцi Кодар вийшов зi своєї кiмнатки до снiданку. Вiн був неголений i, як здалося Мiкейросу, мав стомлений, навiть трохи змарнiлий вигляд.
- Як вам спалося, докторе Мiкейрос? - привiтав вiн господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.
- Чудово, пане Кодар. Сподiваюсь, i вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, вiн у нас тут примiтивний. Ми самi грiємо воду.
- Я вже скупався в гiрськiй рiчцi. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, панi Олiвейро, запрошували мене на чашку кави. А потiм, стурбованi моїм мовчанням, стукали в дверi. Але я не мiг вийти, поки ви тут спiлкувалися з доктором Крiшною. А менi конче треба було знати, хто чекає на доктора Крiшну за скелею. I скiльки їх. От я i скористався прочиненим вiкном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.
- I скiльки ж їх? - не втримався вiд цiкавостi Мiкейрос.
- Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. I це вiдповiдає вiдомостям, якi ми мали, починаючи нашу операцiю.
- Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної полiцiї?
- Нi. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повiдомити, що ми налагодили контакти з вашою полiцiєю, бо сама вона з цiєю справою не впоралася б. Люди Крiшни мають величезний досвiд замахiв i пограбувань. Вiн найняв їх у Гонконзi. Прийомами дзю-до, джiу-джiтсу й карате вони володiють з такою вправнiстю, що нiж чи пiстолет їм практично не потрiбнi.
Пiсля снiданку доктор Мiкейрос запросив Кодара прогулятися.
- Напевне, вас цiкавить, про що ми говорили з Крiшною? - спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.
- Я мiг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнiтну плiвку.
- Навiть так? - вражено зиркнув на нього Мiкейрос. - Ви хочете сказати?..
- Не хвилюйтесь, досi вас нiхто не пiдслуховував. Магнiтофон я встановив тiльки вчора. Вашi особистi таємницi нас не цiкавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крiшною у нас свої рахунки.
- Тодi дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крiшною вийшли на подвiр'я, я помiтив якусь постать, що метнулася попiд скелею. Це були ви?
- Нi, докторе. Можливо, це була людина, яка за iнших обставин повинна була вбити вас.
- Убити?! - нервово сiпнув плечима доктор Мiкейрос. - За що?
- Ви неуважнi. Доктор Крiшна уже все пояснив вам. Вiдмовившись спiвробiтничати з ним, ви пiдписали собi вирок.
- Ага, так, розумiю... - пробурмотiв доктор Мiкейрос. - Знаєте, я альпiнiст i звик до ризику. Але той ризик був завжди пов'язаний з горами, снiговими лавинами, одне слово, з природою, стихiєю. I кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надiя, порятунок. До речi, що ви мали на увазi, кажучи: "За iнших обставин?"
- От цього я не знаю. Напевне, за якихось iнших, анiж склалися тодi. Можливо, той чоловiк чекав сигналу Крiшни. Або вашої появи на подвiр'ї самого. Хтозна...
- Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, якi живуть десь у Тiбетi, в Гiмалаях... Що їм до того, що тут лежать "забутi письмена". Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже вiдверто. Доктор Крiшна, цей гангстер чи хто вiн там, уже висповiдався передi мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповiдуватися перед жертвою, а потiм спроваджувати її на той свiт?
- Говорiть тихше, пане Мiкейрос. Он iде панi Олiвейра. Навiщо їй чути про такi страхи? - Мiкейрос озирнувся i побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалiк од вiлли. - Так от, ви вже знаєте про таємне товариство "стражiв Землi", яке представляє доктор Крiшна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, якi прийшли вам на допомогу, займаємо у вже вiдомих вам питаннях протилежну позицiю i тому є найзапеклiшими ворогами "стражiв". Кiлька рокiв тому було засноване товариство "братiв по космосу". Дослiдивши чимало старовинних книг, лiтописiв та легенд, засновники його дiйшли висновку, що практично всi цi джерела в той чи iнший спосiб засвiдчують: Землю вже не раз вiдвiдували посланцi iнших планет, вони мали контакти з землянами i зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивiлiзацiї. Але не втручаються у нашi справи, чекаючи такого рiвня технiчного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслiдкiв. На жаль, поки що бiльшiсть людства скептично ставиться до цього. Навiть тi факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цiннiсть через прагнення газетярiв до сенсацiй, через усiлякi правдивi й неправдивi свiдчення вчених. А от вашi плити - неспростовний доказ того, що на Землi вже iснувала високорозвинена цивiлiзацiя.
I, врештi, не так уже й важливо: є цi, як ви кажете, "забутi письмена" кам'яними вiзитками iнопланетян чи їх слiд вважати заповiтом високорозвиненої цивiлiзацiї землян. Так чи iнакше, ми, члени органiзацiї "космiчних братiв", кровно зацiкавленi в iснуваннi вашої колекцiї, у науково-технiчному прогресi i в пропагандi iдей космiчного братства. Проте ми нiколи не вдавалися нi до яких брудних акцiй, як це роблять члени органiзацiї "стражiв". I прийшли сюди лише тому, що дiзналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб "стражi" постали перед суспiльством у виглядi принципово нової соцiальної сили. Такої собi полiтичної партiї поза полiтикою.
- Але ж i ви до цього прагнете, - в'їдливо докинув доктор Мiкейрос. йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.
- Не заперечую, прагнемо, - стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мiкейроса. - Проте, хоч би як ви ставилися до "стражiв Землi" i до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших iнтересах. Та й усiєї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.
5
Мiкейрос почув цей страшний зойк у напiвснi, впiзнав голос Олiвейри i, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав iз заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзi крик повторився, але то вже кричала не Олiвейра. З подвiр'я, звiдкись вiд ущелини, долинув до нього через вiдчинене вiкно короткий i хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звiра. Пiдхопившись, Мiкейрос кинувся до вiкна, проте нiчого не побачив.
- Ей, хто там?! - крикнув вiн i, не чекаючи вiдповiдi (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак бiля вiкна?), зiрвав зi стiни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх. У будинку було тихо. Рiзким ударом ноги вiн вiдчинив дверi й уже з ганку роззирнувся. Неподалiк вiд водоспаду, над кручею, двоє чоловiкiв люто кидались один на одного. Схоже було, що двобiй iшов не на життя, а на смерть.
Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прiрвою, вiн зiйшов з ганку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що пiдкрадається до небезпечного звiра, почав наближатися до них. А вони чи не помiчали його, чи просто не бажали помiчати, навiть якщо вiн з рушницею. I зброя їх не лякала, - обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що нiяка iнша зброя уже не справляла на них жодного враження.
- Гей, що ви робите? - знову гукнув Мiкейрос i тiєї ж митi помiтив Олiвейру. Вона лежала долiлиць, наче спiткнулася, поспiшаючи, впала й от-от мала пiдвестись.
Забувши про тих, що билися, Мiкейрос кинувся до дружини, перевернув горiлиць, припав до грудей i, вже все зрозумiвши, тремтячою долонею провiв по її обличчi, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печатi..
- Олiвейро!.. Що з тобою, Олiвейро? - шепотiв вiн, торсаючи її за плечi, хоча розумiв, що вона пiшла вiд нього назавжди.
- Стрiляй, Мiкейрос! Стрiляй! - почувся голос вiд кручi. - Це вiн убив твою дружину!
Пiдвiвши голову, Мiкейрос упiзнав в одному з чоловiкiв, що билися, Кодара. Вiн стояв край безоднi i, певно, не мiг отямитися пiсля удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилiв пiд час бiйки, проте, схоже, готувався до вирiшального стрибка.
Схопивши рушницю, Мiкейрос вистрiлив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землi його тiло ще кiлька разiв здригнулось i завмерло. Важко пiдвiвшись, Мiкейрос рушив до Кодара.
- Ви вчасно вистрiлили, докторе, - неголосно проказав Кодар, коли Мiкейрос пiдiйшов до нього. - Я ваш боржник.
Мiкейрос мовчки кивнув. Вiн усе ще не мiг вимовити нi слова.
- Я пропустив його удар, - Кодар досi стояв, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт. - Якби не ви...
- Хто цей чоловiк? - перебив його Мiкейрос. - Що тут сталося?
- Вiн iз зграї Крiшни. Один iз "стражiв Землi". Сам Крiшна - за скелею по той бiк водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде полiцiя. Ви боїтеся неприємностей?
- Я вже нiчого не боюся, - видихнув Мiкейрос. - Вiдтодi, як через мою необережнiсть загинула моя донька. Якби зараз загинув я - це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олiвейра повинна була жити. Три днi тому вона сказала менi, що завагiтнiла.
- Доля, докторе. Ми не суддi над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами - завжди знайдемо виправдання. Ми її вiчнi адвокати.
- Лише три днi тому... - прошепотiв Мiкейрос, затуляючи руками обличчя. - Не може однiй людинi так не щастити. Не може!
- Нам усiм занадто багато щастило. Усiм з нашого поколiння, яке не знало свiтової вiйни... А вбив її ваш любий гiсть - Крiшна.
- Крiшна?! А той чоловiк, якого я...
- Убивав не вiн - Крiшна. Вiн там, по той бiк скелi. Я чатував на нього за камiнням. На жаль, трохи спiзнився. Менi й на думку не спадало, що вiн може напасти на жiнку. Потiм вiн кинувся тiкати. Догнав його мiй нiж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?
Доктор Мiкейрос пiдвiв очi на Кодара. I той прочитав у них одне-єдине, благальне: "Дайте менi спокiй! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною".
- Я розумiю, - проказав Кодар i вiдiйшов до водоспаду. Скинувши спiтнiлу сорочку, пiдставив голову то, крижаний струмiнь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена i до будинку пiдкотили двi полiцейськi машини.
- Що тут у вас сталося? - пiдбiг до Кодара капiтан полiцiї. Кiлька полiцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мiкейроса.
- Вони вбили дружину доктора, капiтане. I його теж убили б. Вас повiдомили, про кого йдеться?
- Так. - Офiцер повернувся до Мiкейроса. - Ви можете вiдповiсти на два-три моїх запитання?
- Спробую, - тяжко зiтхнув Мiкейрос. - Запитуйте, капiтане. Та краще поговорiть iз сеньйором Кодаром. Вiн знає все. Я ж не знаю майже нiчого. Не можу збагнути, що тут дiється. - Вiн глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.
- Знайдiть пана Кодара, - наказав капiтан полiцейському. - Схоже, що це його робота, - кивнув вiн на "стража Землi", якого вже фотографував судовий експерт.
- Нi, цього застрелив я. Вiн хотiв убити Кодара. До того ж я думав, що саме вiн винуватець смертi моєї дружини.
- Зрозумiло, - кивнув капiтан. - Хоча краще було б, якби ви не мали до цього нiякого вiдношення. А де ж справжнiй убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола i нiяких слiдiв не виявили.
- Вбивця лежить по той бiк скелi, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Вiн запевняє, що вбитий - Крiшна.
- У будинку нiкого немає, - крикнув полiцейський, що з'явився на ганку.
- Кодар утiк, - прокоментував це повiдомлення капiтан. - I добре зробив. Так краще i для нього, й для нас. Як-не-як, вiн теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Нi сьогоднi, нi взагалi. Продайте будiвлю, роздаруйте колекцiю i їдьте звiдси. З мiстечка - теж.
- Дякую за пораду, капiтане, але я зостанусь тут.
- Ви повиннi зрозумiти, що, крiм усього iншого, вам небезпечно тут жити. Хто мiг би подумати, що якимсь iдiотам спаде на думку утворювати таємнi товариства i старатися будь-що знищити кам'янi плити. Адже ви самi запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок вiд давно загиблої цивiлiзацiї? А коли цим людям не шкода таких безцiнних шедеврiв, то що для них людське життя?
- Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олiвейри, у мене й справдi немає нiчого святiшого вiд оцих "кам'яних послань". Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам i цим плитам. I нiхто їх у мене не забере.
* * *
Уже геть споночiло, коли доктор Мiкейрос закiнчив свою розповiдь. Ми так i сидiли у його кабiнетi, не вмикаючи свiтла, мовчали i думали кожен про своє. Нарештi я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Хiчканова надворi вже не було. Пiд час розмови вiн зазирнув до кабiнету, але, мабуть, не захотiв перебивати розповiдь доктора. Тепер вiн, певно, сидить у вiдведенiй йому кiмнатцi й мудрує над своїм операторським записником, фiксуючи, де, коли, що i за яких обставин було знято на плiвку. Потiм, коли нам доведеться монтувати фiльми i писати до них тексти, кожен запис у цiй замацьоренiй книжечцi не матиме цiни. Хiчканов знає це, i тому вечiрнє занотовування для нього - щось на зразок щоденного ритуалу.
Просторовисько перед будинком потонуло у блакитнiй мiсячнiй повенi, у якiй зникло все, навiть обриси каньйону, i тепер плато здавалося поєднаним iз горами, що тьмяно сiрiли по той бiк провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволi дрейфував у вкритому тонкою кригою заснiженому морi. I здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.
Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.
- Розумiєте, - мовив раптом доктор Мiкейрос, - майже половину свого життя я справдi присвятив розгадуванню того, яку науково-технiчну iнформацiю передали нам люди, що вимальовували пiктограми на цих плитах. А тепер усе частiше замислююся: що ж залишимо по собi ми, тi, хто живе на цiй грiшнiй землi у двадцятому столiттi? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й технiки прийдешнiм цивiлiзацiям. А от як заповiсти дану нам природою звичайнiсiньку людську доброту, оту доброту i людянiсть, без якої не може iснувати нi родина, нi держава, нi вся наша цивiлiзацiя? Як по-людському, без упередженостi й братовбивчих воєн спiвiснувати на нашiй планетi? Чому в цих плитах, якими нам заповiдано все, що тiльки могло заповiсти високорозвинене технократичне суспiльство, нi слова не мовиться про щирiсть людську? I чи зумiємо зберегти, передати найсвятiшi, найшляхетнiшi достоїнства людськi ми самi - ось що останнiм часом хвилює мене дужче й дужче...
- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.
Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.
- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.
- Не треба про гори, Мiко, - прошепотiла вона. - Тiльки не про гори.
- Пробач.
Про гори вiн згадав з необачностi. Не треба було проти ночi...
У вiкно було видно окраєць мiсяця. Сяйво, блiде й холодне, освiтлювало невеличку кiмнату, наповнюючи її якимись химерними тiнями.
- Олi... - покликав вiн, торкнувшись рукою дружини. Вона не вiдповiла, її дихання було рiвне i спокiйне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоцi.
За фахом Мiкейрос був археолог, доктор iсторiї i археологiї. Але ще з першого курсу унiверситету захопився альпiнiзмом. I це захоплення згодом багато в чому визначило i рiд його занять, i спосiб життя. Та й усiх друзiв, справжнiх друзiв, а не тих, кого з чемностi запрошують на чашку кави, вiн набув або ж навiки втратив там, на схилах i вершинах гiр, на перевалах, на берегах рiчок i по гiрських безоднях. Анди, Кордiльєри, Кiлiманджаро, Гiмалаї, Тiбет... Скiльки їх, вiдомих i невiдомих гiр, пiкiв i вершин, на яких побував чи мрiяв побувати? I майже скрiзь його супроводжувала вiрна Олiвейра.
А познайомився вiн з Олiвейрою у Кордiльєрах, в альпiнiстському таборi, до якого з'їжджалися на час канiкул студенти. Була вона тодi студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закiнчив вiн сам.
До столицi вони поверталися разом, Олiвейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирi i вiдтодi була йому i вiдданим другом, i помiчницею, й особистим секретарем. Невдовзi народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб,. стати законною дружиною так i не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Вiн благав її, погрожував покинути, намагався з'ясувати причини, якi спонукають утримуватися вiд шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.
А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: i ранiше, пiд час сходжень на вершини (якби ж тiльки не загибель доньки!), i в науковiй дiяльностi, i в родинному життi.
З цiєю втiшною думкою вiн i заснув.
4
Уранцi Кодар вийшов зi своєї кiмнатки до снiданку. Вiн був неголений i, як здалося Мiкейросу, мав стомлений, навiть трохи змарнiлий вигляд.
- Як вам спалося, докторе Мiкейрос? - привiтав вiн господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.
- Чудово, пане Кодар. Сподiваюсь, i вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, вiн у нас тут примiтивний. Ми самi грiємо воду.
- Я вже скупався в гiрськiй рiчцi. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, панi Олiвейро, запрошували мене на чашку кави. А потiм, стурбованi моїм мовчанням, стукали в дверi. Але я не мiг вийти, поки ви тут спiлкувалися з доктором Крiшною. А менi конче треба було знати, хто чекає на доктора Крiшну за скелею. I скiльки їх. От я i скористався прочиненим вiкном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.
- I скiльки ж їх? - не втримався вiд цiкавостi Мiкейрос.
- Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. I це вiдповiдає вiдомостям, якi ми мали, починаючи нашу операцiю.
- Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної полiцiї?
- Нi. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повiдомити, що ми налагодили контакти з вашою полiцiєю, бо сама вона з цiєю справою не впоралася б. Люди Крiшни мають величезний досвiд замахiв i пограбувань. Вiн найняв їх у Гонконзi. Прийомами дзю-до, джiу-джiтсу й карате вони володiють з такою вправнiстю, що нiж чи пiстолет їм практично не потрiбнi.
Пiсля снiданку доктор Мiкейрос запросив Кодара прогулятися.
- Напевне, вас цiкавить, про що ми говорили з Крiшною? - спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.
- Я мiг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнiтну плiвку.
- Навiть так? - вражено зиркнув на нього Мiкейрос. - Ви хочете сказати?..
- Не хвилюйтесь, досi вас нiхто не пiдслуховував. Магнiтофон я встановив тiльки вчора. Вашi особистi таємницi нас не цiкавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крiшною у нас свої рахунки.
- Тодi дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крiшною вийшли на подвiр'я, я помiтив якусь постать, що метнулася попiд скелею. Це були ви?
- Нi, докторе. Можливо, це була людина, яка за iнших обставин повинна була вбити вас.
- Убити?! - нервово сiпнув плечима доктор Мiкейрос. - За що?
- Ви неуважнi. Доктор Крiшна уже все пояснив вам. Вiдмовившись спiвробiтничати з ним, ви пiдписали собi вирок.
- Ага, так, розумiю... - пробурмотiв доктор Мiкейрос. - Знаєте, я альпiнiст i звик до ризику. Але той ризик був завжди пов'язаний з горами, снiговими лавинами, одне слово, з природою, стихiєю. I кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надiя, порятунок. До речi, що ви мали на увазi, кажучи: "За iнших обставин?"
- От цього я не знаю. Напевне, за якихось iнших, анiж склалися тодi. Можливо, той чоловiк чекав сигналу Крiшни. Або вашої появи на подвiр'ї самого. Хтозна...
- Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, якi живуть десь у Тiбетi, в Гiмалаях... Що їм до того, що тут лежать "забутi письмена". Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже вiдверто. Доктор Крiшна, цей гангстер чи хто вiн там, уже висповiдався передi мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповiдуватися перед жертвою, а потiм спроваджувати її на той свiт?
- Говорiть тихше, пане Мiкейрос. Он iде панi Олiвейра. Навiщо їй чути про такi страхи? - Мiкейрос озирнувся i побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалiк од вiлли. - Так от, ви вже знаєте про таємне товариство "стражiв Землi", яке представляє доктор Крiшна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, якi прийшли вам на допомогу, займаємо у вже вiдомих вам питаннях протилежну позицiю i тому є найзапеклiшими ворогами "стражiв". Кiлька рокiв тому було засноване товариство "братiв по космосу". Дослiдивши чимало старовинних книг, лiтописiв та легенд, засновники його дiйшли висновку, що практично всi цi джерела в той чи iнший спосiб засвiдчують: Землю вже не раз вiдвiдували посланцi iнших планет, вони мали контакти з землянами i зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивiлiзацiї. Але не втручаються у нашi справи, чекаючи такого рiвня технiчного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслiдкiв. На жаль, поки що бiльшiсть людства скептично ставиться до цього. Навiть тi факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цiннiсть через прагнення газетярiв до сенсацiй, через усiлякi правдивi й неправдивi свiдчення вчених. А от вашi плити - неспростовний доказ того, що на Землi вже iснувала високорозвинена цивiлiзацiя.
I, врештi, не так уже й важливо: є цi, як ви кажете, "забутi письмена" кам'яними вiзитками iнопланетян чи їх слiд вважати заповiтом високорозвиненої цивiлiзацiї землян. Так чи iнакше, ми, члени органiзацiї "космiчних братiв", кровно зацiкавленi в iснуваннi вашої колекцiї, у науково-технiчному прогресi i в пропагандi iдей космiчного братства. Проте ми нiколи не вдавалися нi до яких брудних акцiй, як це роблять члени органiзацiї "стражiв". I прийшли сюди лише тому, що дiзналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб "стражi" постали перед суспiльством у виглядi принципово нової соцiальної сили. Такої собi полiтичної партiї поза полiтикою.
- Але ж i ви до цього прагнете, - в'їдливо докинув доктор Мiкейрос. йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.
- Не заперечую, прагнемо, - стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мiкейроса. - Проте, хоч би як ви ставилися до "стражiв Землi" i до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших iнтересах. Та й усiєї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.
5
Мiкейрос почув цей страшний зойк у напiвснi, впiзнав голос Олiвейри i, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав iз заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзi крик повторився, але то вже кричала не Олiвейра. З подвiр'я, звiдкись вiд ущелини, долинув до нього через вiдчинене вiкно короткий i хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звiра. Пiдхопившись, Мiкейрос кинувся до вiкна, проте нiчого не побачив.
- Ей, хто там?! - крикнув вiн i, не чекаючи вiдповiдi (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак бiля вiкна?), зiрвав зi стiни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх. У будинку було тихо. Рiзким ударом ноги вiн вiдчинив дверi й уже з ганку роззирнувся. Неподалiк вiд водоспаду, над кручею, двоє чоловiкiв люто кидались один на одного. Схоже було, що двобiй iшов не на життя, а на смерть.
Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прiрвою, вiн зiйшов з ганку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що пiдкрадається до небезпечного звiра, почав наближатися до них. А вони чи не помiчали його, чи просто не бажали помiчати, навiть якщо вiн з рушницею. I зброя їх не лякала, - обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що нiяка iнша зброя уже не справляла на них жодного враження.
- Гей, що ви робите? - знову гукнув Мiкейрос i тiєї ж митi помiтив Олiвейру. Вона лежала долiлиць, наче спiткнулася, поспiшаючи, впала й от-от мала пiдвестись.
Забувши про тих, що билися, Мiкейрос кинувся до дружини, перевернув горiлиць, припав до грудей i, вже все зрозумiвши, тремтячою долонею провiв по її обличчi, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печатi..
- Олiвейро!.. Що з тобою, Олiвейро? - шепотiв вiн, торсаючи її за плечi, хоча розумiв, що вона пiшла вiд нього назавжди.
- Стрiляй, Мiкейрос! Стрiляй! - почувся голос вiд кручi. - Це вiн убив твою дружину!
Пiдвiвши голову, Мiкейрос упiзнав в одному з чоловiкiв, що билися, Кодара. Вiн стояв край безоднi i, певно, не мiг отямитися пiсля удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилiв пiд час бiйки, проте, схоже, готувався до вирiшального стрибка.
Схопивши рушницю, Мiкейрос вистрiлив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землi його тiло ще кiлька разiв здригнулось i завмерло. Важко пiдвiвшись, Мiкейрос рушив до Кодара.
- Ви вчасно вистрiлили, докторе, - неголосно проказав Кодар, коли Мiкейрос пiдiйшов до нього. - Я ваш боржник.
Мiкейрос мовчки кивнув. Вiн усе ще не мiг вимовити нi слова.
- Я пропустив його удар, - Кодар досi стояв, зiгнувшись i тримаючись руками за живiт. - Якби не ви...
- Хто цей чоловiк? - перебив його Мiкейрос. - Що тут сталося?
- Вiн iз зграї Крiшни. Один iз "стражiв Землi". Сам Крiшна - за скелею по той бiк водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде полiцiя. Ви боїтеся неприємностей?
- Я вже нiчого не боюся, - видихнув Мiкейрос. - Вiдтодi, як через мою необережнiсть загинула моя донька. Якби зараз загинув я - це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олiвейра повинна була жити. Три днi тому вона сказала менi, що завагiтнiла.
- Доля, докторе. Ми не суддi над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами - завжди знайдемо виправдання. Ми її вiчнi адвокати.
- Лише три днi тому... - прошепотiв Мiкейрос, затуляючи руками обличчя. - Не може однiй людинi так не щастити. Не може!
- Нам усiм занадто багато щастило. Усiм з нашого поколiння, яке не знало свiтової вiйни... А вбив її ваш любий гiсть - Крiшна.
- Крiшна?! А той чоловiк, якого я...
- Убивав не вiн - Крiшна. Вiн там, по той бiк скелi. Я чатував на нього за камiнням. На жаль, трохи спiзнився. Менi й на думку не спадало, що вiн може напасти на жiнку. Потiм вiн кинувся тiкати. Догнав його мiй нiж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?
Доктор Мiкейрос пiдвiв очi на Кодара. I той прочитав у них одне-єдине, благальне: "Дайте менi спокiй! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною".
- Я розумiю, - проказав Кодар i вiдiйшов до водоспаду. Скинувши спiтнiлу сорочку, пiдставив голову то, крижаний струмiнь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена i до будинку пiдкотили двi полiцейськi машини.
- Що тут у вас сталося? - пiдбiг до Кодара капiтан полiцiї. Кiлька полiцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мiкейроса.
- Вони вбили дружину доктора, капiтане. I його теж убили б. Вас повiдомили, про кого йдеться?
- Так. - Офiцер повернувся до Мiкейроса. - Ви можете вiдповiсти на два-три моїх запитання?
- Спробую, - тяжко зiтхнув Мiкейрос. - Запитуйте, капiтане. Та краще поговорiть iз сеньйором Кодаром. Вiн знає все. Я ж не знаю майже нiчого. Не можу збагнути, що тут дiється. - Вiн глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.
- Знайдiть пана Кодара, - наказав капiтан полiцейському. - Схоже, що це його робота, - кивнув вiн на "стража Землi", якого вже фотографував судовий експерт.
- Нi, цього застрелив я. Вiн хотiв убити Кодара. До того ж я думав, що саме вiн винуватець смертi моєї дружини.
- Зрозумiло, - кивнув капiтан. - Хоча краще було б, якби ви не мали до цього нiякого вiдношення. А де ж справжнiй убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола i нiяких слiдiв не виявили.
- Вбивця лежить по той бiк скелi, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Вiн запевняє, що вбитий - Крiшна.
- У будинку нiкого немає, - крикнув полiцейський, що з'явився на ганку.
- Кодар утiк, - прокоментував це повiдомлення капiтан. - I добре зробив. Так краще i для нього, й для нас. Як-не-як, вiн теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Нi сьогоднi, нi взагалi. Продайте будiвлю, роздаруйте колекцiю i їдьте звiдси. З мiстечка - теж.
- Дякую за пораду, капiтане, але я зостанусь тут.
- Ви повиннi зрозумiти, що, крiм усього iншого, вам небезпечно тут жити. Хто мiг би подумати, що якимсь iдiотам спаде на думку утворювати таємнi товариства i старатися будь-що знищити кам'янi плити. Адже ви самi запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок вiд давно загиблої цивiлiзацiї? А коли цим людям не шкода таких безцiнних шедеврiв, то що для них людське життя?
- Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олiвейри, у мене й справдi немає нiчого святiшого вiд оцих "кам'яних послань". Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам i цим плитам. I нiхто їх у мене не забере.
* * *
Уже геть споночiло, коли доктор Мiкейрос закiнчив свою розповiдь. Ми так i сидiли у його кабiнетi, не вмикаючи свiтла, мовчали i думали кожен про своє. Нарештi я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Хiчканова надворi вже не було. Пiд час розмови вiн зазирнув до кабiнету, але, мабуть, не захотiв перебивати розповiдь доктора. Тепер вiн, певно, сидить у вiдведенiй йому кiмнатцi й мудрує над своїм операторським записником, фiксуючи, де, коли, що i за яких обставин було знято на плiвку. Потiм, коли нам доведеться монтувати фiльми i писати до них тексти, кожен запис у цiй замацьоренiй книжечцi не матиме цiни. Хiчканов знає це, i тому вечiрнє занотовування для нього - щось на зразок щоденного ритуалу.
Просторовисько перед будинком потонуло у блакитнiй мiсячнiй повенi, у якiй зникло все, навiть обриси каньйону, i тепер плато здавалося поєднаним iз горами, що тьмяно сiрiли по той бiк провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволi дрейфував у вкритому тонкою кригою заснiженому морi. I здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.
Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.
- Розумiєте, - мовив раптом доктор Мiкейрос, - майже половину свого життя я справдi присвятив розгадуванню того, яку науково-технiчну iнформацiю передали нам люди, що вимальовували пiктограми на цих плитах. А тепер усе частiше замислююся: що ж залишимо по собi ми, тi, хто живе на цiй грiшнiй землi у двадцятому столiттi? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й технiки прийдешнiм цивiлiзацiям. А от як заповiсти дану нам природою звичайнiсiньку людську доброту, оту доброту i людянiсть, без якої не може iснувати нi родина, нi держава, нi вся наша цивiлiзацiя? Як по-людському, без упередженостi й братовбивчих воєн спiвiснувати на нашiй планетi? Чому в цих плитах, якими нам заповiдано все, що тiльки могло заповiсти високорозвинене технократичне суспiльство, нi слова не мовиться про щирiсть людську? I чи зумiємо зберегти, передати найсвятiшi, найшляхетнiшi достоїнства людськi ми самi - ось що останнiм часом хвилює мене дужче й дужче...