Страница:
Перше кохання
Завдяки репетиторським заняттям у юнацькому віці відбулося знайомство Івана з його першим коханням – Ольгою Рошкевич (у заміжжі Озаркевич). За літо треба було «підтягнути» в навчанні священикового сина, якому загрожувало виключення. І. Франко погодився займатися з Ярославом Рошкевичем у нього вдома в Лолині, а там побачив Ольгу – і закохався на багато років свого життя…
Сім’я Рошкевича, в гості до якої прийшов Іван Франко, мало чим відрізнялась від сімей інших священиків. Дочкам змалку втлумачували, що найбільшим і найсвятішим обов’язком жінки є кухня, діти й церква, а тому їх привчали варити смачні страви, давали трохи грамоти, щоб ті могли читати молитовник і готуватись стати «порядною» дружиною та доброю матір’ю. Модним на той час стало виховання дітей під пильним оком гувернантки – німкені чи француженки. Отець Рошкевич не міг собі дозволити такої розкоші, але знайшов вихід у тому, що дочку Ольгу з шести років віддав на виховання в село Усте над Прутом до Йосифа Проскурницького, жінчиного родича, де таку гувернантку тримали.
Сини ж мали успадкувати родинну професію – закінчити гімназію та семінарію, вигідно одружитися й дістати приход. З цією метою сина Михайла Рошкевича Ярослава й було послано на навчання до Дрогобицької гімназії, де вчився Іван Франко. Наука молодому Рошкевичу давалась важко, і вчителі порадили батькові найняти для допомоги репетитора. Самі ж і нарадили І. Франка, хлопця здібного та розумного. Як репетитора свого сина Михайло Рошкевич запросив Івана в гості. Так усюди водилося…
Зовнішній вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не сподобались Рошкевичам, хоча начитаність, розум, людська гідність, простота гімназиста справили належне враження. А Іван полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж року в Лолин попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…
Наступного року Іван Франко знову був у Лолині на запрошення Михайла Рошкевича: успіхи Ярослава в навчанні очевидні. Тепер гість у новому костюмі, вперше пошитому спеціально для нього. Це був дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького. Того року в селі проходила так звана єпископська візитація, тобто перевірка консисторією церковних справ у Михайла Рошкевича. Наїхало багато священиків з навколишніх сіл. Молодий І. Франко вразив їх розумом, розсудливістю, пристрасністю, й вони в один голос вирішили, що бути йому «щонайменше університетським професором». Така думка авторитетних колег піднесла Івана Франка в очах Михайла Рошкевича. Отця Рошкевича вже поздоровляли із вдалою партією. Ольга ж мовчала.
Сім’я Рошкевича, в гості до якої прийшов Іван Франко, мало чим відрізнялась від сімей інших священиків. Дочкам змалку втлумачували, що найбільшим і найсвятішим обов’язком жінки є кухня, діти й церква, а тому їх привчали варити смачні страви, давали трохи грамоти, щоб ті могли читати молитовник і готуватись стати «порядною» дружиною та доброю матір’ю. Модним на той час стало виховання дітей під пильним оком гувернантки – німкені чи француженки. Отець Рошкевич не міг собі дозволити такої розкоші, але знайшов вихід у тому, що дочку Ольгу з шести років віддав на виховання в село Усте над Прутом до Йосифа Проскурницького, жінчиного родича, де таку гувернантку тримали.
Сини ж мали успадкувати родинну професію – закінчити гімназію та семінарію, вигідно одружитися й дістати приход. З цією метою сина Михайла Рошкевича Ярослава й було послано на навчання до Дрогобицької гімназії, де вчився Іван Франко. Наука молодому Рошкевичу давалась важко, і вчителі порадили батькові найняти для допомоги репетитора. Самі ж і нарадили І. Франка, хлопця здібного та розумного. Як репетитора свого сина Михайло Рошкевич запросив Івана в гості. Так усюди водилося…
Зовнішній вигляд гостя, його одяг, манера поводитись за столом не сподобались Рошкевичам, хоча начитаність, розум, людська гідність, простота гімназиста справили належне враження. А Іван полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж року в Лолин попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…
Наступного року Іван Франко знову був у Лолині на запрошення Михайла Рошкевича: успіхи Ярослава в навчанні очевидні. Тепер гість у новому костюмі, вперше пошитому спеціально для нього. Це був дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького. Того року в селі проходила так звана єпископська візитація, тобто перевірка консисторією церковних справ у Михайла Рошкевича. Наїхало багато священиків з навколишніх сіл. Молодий І. Франко вразив їх розумом, розсудливістю, пристрасністю, й вони в один голос вирішили, що бути йому «щонайменше університетським професором». Така думка авторитетних колег піднесла Івана Франка в очах Михайла Рошкевича. Отця Рошкевича вже поздоровляли із вдалою партією. Ольга ж мовчала.
Студентські роки. Ідеї Михайла Драгоманова
Закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив до філософського факультету Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Майбутній поет мав надії здобути добру освіту, але його сподівання не справджувались. В автобіографії він писав: «Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки – це було гасло тодішнього Львівського університету, може, крім єдиного винятку, – історика проф. Ліске, але я не ходив на його лекції. <…> Лекції на університеті мене зовсім не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків». Можливо, це були суб’єктивні враження, можливо, думка І. Франка змінилась під впливом якихось обставин, але щось схоже про університетську освіту розповідав і М. Павлик.
Іван Франко мріяв стати «руським літератором», тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874 pоку), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року. І. Франко почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Він дуже багато писав. Серед усіх авторів «Друга» І. Франко посідав перше місце за кількістю надрукованих творів. Спочатку молодий автор звертався до історичної тематики: «Три князі на один престол» (1874), пробував перекладати «Фауста» Ґете й «Пісню про Нібелунгів». Написав повість про опришківські рухи «Петрії і Довбущуки», за розповідями вітчима скомпонував чудове оповідання «Вугляр», уже зовсім вправно створив повість «Лесишина челядь». Не все було вдало, й не все виходило добре. Наприклад, прем’єра п’єси «Три князі на один престол» у 1876 році скінчилася невдачею, що межувала з провалом. Але молодий письменник не полишав роботи, не падав духом, учився на помилках. Бажання працювати й непереборна воля – ось що завжди допомагало Франку йти далі, не зупинятися, долати інколи дуже тяжкі й болісні перепони.
Великий вплив на Івана Франка зробили три листи Михайла Драгоманова до редакції «Друга» (1875—1876). Саме вони стали причиною переходу письменника на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. Листи Драгоманова призвели до революції в «Академическом кружке». Звичайно Франкове «переродження» сталося не одразу, він повільно переходив на світоглядні позиції, проголошені М. Драгомановим. Однак вірші «Наймит» і «Поступовець», як вважав М. Павлик, засвідчили остаточне прийняття нового. Іван Франко написав їх на народні теми і підписав новим псевдонімом – Мирон. На цьому Франкове переродження не завершилось. Він змінився в усьому: модний одяг був замінений вишиваною сорочкою, з листів до коханої зникла німецька мова, він відмовився від ідеї писати лише для інтелігенції. Франко повернувся до своєї селянської ідентичності.
У 1876 році Іван Франко робить першу спробу скомпонувати збірку поезій. Він готує до друку збірку «Баляди і розкази». У збірочці було 14 віршів, здебільшого переспіви з російських і німецьких поетів. Не ставши ще набутком читача, початківська збірка втратила своє літературне значення. Понад десять років по тому Іван Франко досить активно публікував у періодичній пресі свої поетичні твори, але з окремою книжкою все ще не виступав.
Навесні того ж року Ольга Рошкевич разом з батьком приїхала до Львова на бал, влаштований у Народному домі студентським товариством «Академический кружок». Після цього балу в листуванні юнака і дівчини з’являються слова про кохання. Іван просить у батька Ольги руки його дочки. Батько відповідає згодою, однак радить трохи почекати. «До офіційних заручин не дійшло», – сказав пізніше І. Франко.
Іван Франко перекладав для Ольги Шеллі, Байрона, Ґете, фактично започатковуючи в українській літературі високохудожній адекватний переклад з чужих мов. З допомогою І. Франка Ольга вперше знайомиться з кращими творами української, російської й зарубіжної літератури та за його ж наполяганням робить з них переклади для друку. Письменник вважав, що його кохана має хист і може займатися літературною творчістю. В альманаху «Дністрянка», що вийшов у Львові 1876 року, під псевдонімом Надежда Ольга Рошкевич дебютувала як перекладачка оповідання шведської письменниці Марії Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцять перші уродини»; в 1879 році для «Дрібної бібліотеки», яку видавав Іван Франко, вона переклала й надрукувала вже під власним прізвищем повість Е. Золя «Довбня».
Іван Франко мріяв стати «руським літератором», тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874 pоку), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року. І. Франко почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. Він дуже багато писав. Серед усіх авторів «Друга» І. Франко посідав перше місце за кількістю надрукованих творів. Спочатку молодий автор звертався до історичної тематики: «Три князі на один престол» (1874), пробував перекладати «Фауста» Ґете й «Пісню про Нібелунгів». Написав повість про опришківські рухи «Петрії і Довбущуки», за розповідями вітчима скомпонував чудове оповідання «Вугляр», уже зовсім вправно створив повість «Лесишина челядь». Не все було вдало, й не все виходило добре. Наприклад, прем’єра п’єси «Три князі на один престол» у 1876 році скінчилася невдачею, що межувала з провалом. Але молодий письменник не полишав роботи, не падав духом, учився на помилках. Бажання працювати й непереборна воля – ось що завжди допомагало Франку йти далі, не зупинятися, долати інколи дуже тяжкі й болісні перепони.
Великий вплив на Івана Франка зробили три листи Михайла Драгоманова до редакції «Друга» (1875—1876). Саме вони стали причиною переходу письменника на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. Листи Драгоманова призвели до революції в «Академическом кружке». Звичайно Франкове «переродження» сталося не одразу, він повільно переходив на світоглядні позиції, проголошені М. Драгомановим. Однак вірші «Наймит» і «Поступовець», як вважав М. Павлик, засвідчили остаточне прийняття нового. Іван Франко написав їх на народні теми і підписав новим псевдонімом – Мирон. На цьому Франкове переродження не завершилось. Він змінився в усьому: модний одяг був замінений вишиваною сорочкою, з листів до коханої зникла німецька мова, він відмовився від ідеї писати лише для інтелігенції. Франко повернувся до своєї селянської ідентичності.
У 1876 році Іван Франко робить першу спробу скомпонувати збірку поезій. Він готує до друку збірку «Баляди і розкази». У збірочці було 14 віршів, здебільшого переспіви з російських і німецьких поетів. Не ставши ще набутком читача, початківська збірка втратила своє літературне значення. Понад десять років по тому Іван Франко досить активно публікував у періодичній пресі свої поетичні твори, але з окремою книжкою все ще не виступав.
Навесні того ж року Ольга Рошкевич разом з батьком приїхала до Львова на бал, влаштований у Народному домі студентським товариством «Академический кружок». Після цього балу в листуванні юнака і дівчини з’являються слова про кохання. Іван просить у батька Ольги руки його дочки. Батько відповідає згодою, однак радить трохи почекати. «До офіційних заручин не дійшло», – сказав пізніше І. Франко.
Іван Франко перекладав для Ольги Шеллі, Байрона, Ґете, фактично започатковуючи в українській літературі високохудожній адекватний переклад з чужих мов. З допомогою І. Франка Ольга вперше знайомиться з кращими творами української, російської й зарубіжної літератури та за його ж наполяганням робить з них переклади для друку. Письменник вважав, що його кохана має хист і може займатися літературною творчістю. В альманаху «Дністрянка», що вийшов у Львові 1876 року, під псевдонімом Надежда Ольга Рошкевич дебютувала як перекладачка оповідання шведської письменниці Марії Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцять перші уродини»; в 1879 році для «Дрібної бібліотеки», яку видавав Іван Франко, вона переклала й надрукувала вже під власним прізвищем повість Е. Золя «Довбня».
Перший арешт
12 червня 1877 року Івана Франка заарештували й ув’язнили, звинувативши у причетності до таємного соціалістичного товариства. Суд засудив письменника на шість тижнів та 5 гульденів штрафу. Але взагалі у тюрмі, враховуючи час слідчого ув’язнення, І. Франко пробув дев’ять місяців. Як писав пізніше поет, перебування у в’язниці було для нього тортурою. Його садовили до камери зі злодіями, переводили з камери до камери, робили постійні обшуки, чіпляючись до нотаток, що він робив, слухаючи розповіді в’язнів. Додамо до цього погане харчування, брак свіжого повітря, велику кількість людей у камерах… Одного разу Іван прокинувся з білою головою. Юнакові здалося, що він посивів за ніч, але виявилося, що то його присипало снігом з маленького віконечка, біля якого він спав. Але в тюрмі Іван Франко не полишає своєї літературної діяльності. Лет творчого генія не зупинити. У цих жахливих обставинах, у страшному й інколи моторошному товаристві він знаходить нові теми, нові óбрази й, незважаючи на всі труднощі, нотує життєві історії в’язнів.
Однак більше, ніж відсутність нормальних умов існування у в’яз ниці, І. Франка вразило ставлення до нього суспільства. Це була перша зустріч молодого письменника з осудом і неприйняттям оточуючих. Далі в його житті буде багато таких випробувань, але зараз це було вперше, вражаюче й болісно. Так, за сильний і потужний талант, за геніальність йому постійно доводилося платити розумінням оточуючих, особистим життям… Коли він звільнився (5 березня 1878 року), люди або уникали його, або зустрічалися з ним потай. Його виключили з «Просвіти», заборонили приходити до «Руської бесіди». Іван Франко вже не міг розраховувати на звання студента, до того ж для нього назавжди зачинилися двері будинку Рошкевичів. 25 червня і 7 липня президія намісництва у Львові надсилає долинському старості розпорядження з’ясувати «характер зв’язків» Івана Франка з отцем Рошкевичем, селянами Лолина. Михайла Рошкевича було допитано, а в Лолині проведено обшук. На щастя, Ольга встиг ла заховати на пасіці листи та книжки, одержані від Івана Франка. Отець Рошкевич, розгублений і наляканий, розцінив ці події як кінець своєї кар’єри, втрату надії на те, що колись отримає багатший приход. Він їде у Львів за порадою, а після повернення вимагає, щоб Ольга звільнила Івана Франка від обіцянки стати його дружиною. «Наша любов тяглася 10 літ, – напише згодом Іван Франко А. Кримському, – батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878—1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого…»
Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем, сином відомого галицького громадського діяча Івана Озаркевича й братом Наталії Кобринської, відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. Виходячи заміж, Ольга мала надію, що таким чином вирветься зі звичного середовища, буде працювати з І. Франком. Ольга намагалася й далі бути поруч із поетом, допомагати йому. На свій шлюб вона дивилася як на звільнення, як на умовність. Іван Франко запросив її як перекладачку до співробітництва в «Ділі» та «Зорі», де він у той час публікувався. Ольга перекладає для видавництва «Злочин і кару» Ф. Достоєвського, «Анну Кареніну» Л. Толстого, збирається писати повість із життя свого середовища, надсилає І. Франку для ознайомлення свою розвідку про «Антігону» Софокла, бере участь в організації жіночого товариства у Станіславі, підтримує перші жіночі видання, пише для них. Разом з чоловіком, про якого Іван Франко завжди був високої думки, вона веде просвітянську роботу серед селян. Однак повернути минуле було неможливо. У шлюбі з В. Озаркевичем Ольга народила сина, якого назвала на честь свого першого кохання – Іваном. Ольга з радістю і болем слідкувала за успіхами й невдачами І. Франка і, переживши його майже на два десятиріччя, померла 30 травня 1935 року в селі Миклашів недалеко від Львова. Перед смертю Ольга Рошкевич-Озаркевич просила, щоб листи Івана Франка, які збереглися, були покладені разом з нею в домовину…
До зустрічі з Михайлом Драгомановим І. Франко мріяв стати модним письменником, одружитися з дочкою священика, працювати вчителем у гімназії. Поступово всі ці мрії відійшли в минуле.
Унаслідок першого арешту письменник змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879 роках, прослухавши загалом 7 семестрів.
Однак більше, ніж відсутність нормальних умов існування у в’яз ниці, І. Франка вразило ставлення до нього суспільства. Це була перша зустріч молодого письменника з осудом і неприйняттям оточуючих. Далі в його житті буде багато таких випробувань, але зараз це було вперше, вражаюче й болісно. Так, за сильний і потужний талант, за геніальність йому постійно доводилося платити розумінням оточуючих, особистим життям… Коли він звільнився (5 березня 1878 року), люди або уникали його, або зустрічалися з ним потай. Його виключили з «Просвіти», заборонили приходити до «Руської бесіди». Іван Франко вже не міг розраховувати на звання студента, до того ж для нього назавжди зачинилися двері будинку Рошкевичів. 25 червня і 7 липня президія намісництва у Львові надсилає долинському старості розпорядження з’ясувати «характер зв’язків» Івана Франка з отцем Рошкевичем, селянами Лолина. Михайла Рошкевича було допитано, а в Лолині проведено обшук. На щастя, Ольга встиг ла заховати на пасіці листи та книжки, одержані від Івана Франка. Отець Рошкевич, розгублений і наляканий, розцінив ці події як кінець своєї кар’єри, втрату надії на те, що колись отримає багатший приход. Він їде у Львів за порадою, а після повернення вимагає, щоб Ольга звільнила Івана Франка від обіцянки стати його дружиною. «Наша любов тяглася 10 літ, – напише згодом Іван Франко А. Кримському, – батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878—1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого…»
Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем, сином відомого галицького громадського діяча Івана Озаркевича й братом Наталії Кобринської, відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. Виходячи заміж, Ольга мала надію, що таким чином вирветься зі звичного середовища, буде працювати з І. Франком. Ольга намагалася й далі бути поруч із поетом, допомагати йому. На свій шлюб вона дивилася як на звільнення, як на умовність. Іван Франко запросив її як перекладачку до співробітництва в «Ділі» та «Зорі», де він у той час публікувався. Ольга перекладає для видавництва «Злочин і кару» Ф. Достоєвського, «Анну Кареніну» Л. Толстого, збирається писати повість із життя свого середовища, надсилає І. Франку для ознайомлення свою розвідку про «Антігону» Софокла, бере участь в організації жіночого товариства у Станіславі, підтримує перші жіночі видання, пише для них. Разом з чоловіком, про якого Іван Франко завжди був високої думки, вона веде просвітянську роботу серед селян. Однак повернути минуле було неможливо. У шлюбі з В. Озаркевичем Ольга народила сина, якого назвала на честь свого першого кохання – Іваном. Ольга з радістю і болем слідкувала за успіхами й невдачами І. Франка і, переживши його майже на два десятиріччя, померла 30 травня 1935 року в селі Миклашів недалеко від Львова. Перед смертю Ольга Рошкевич-Озаркевич просила, щоб листи Івана Франка, які збереглися, були покладені разом з нею в домовину…
До зустрічі з Михайлом Драгомановим І. Франко мріяв стати модним письменником, одружитися з дочкою священика, працювати вчителем у гімназії. Поступово всі ці мрії відійшли в минуле.
Унаслідок першого арешту письменник змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879 роках, прослухавши загалом 7 семестрів.
Видавнича діяльність
З 1878 року зусиллями І. Франка та М. Павлика виходить журнал «Громадський друг» (нова назва журналу «Друг»). Перший номер журналу відкривався віршем І. Франка «Товаришам із тюрми»:
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента