Страница:
Прочитавши «Народні оповідання», Тарас Шевченко почав шукати у друзів адресу письменниці, бо «…треба буде хоч письмом подяковать їй за її сердечные, щирії оповідання». В одному з листів до Каменецького розчулений відгуками про книжку дружини Опанас Васильович попросив Шевченка, якщо це буде можливо, редагувати твори Марка Вовчка: «…нехай він провірить своїми очима, справить своєю рукою». Кажуть, що Шевченко так відгукнувся на це: «Як можна до цього доторкатися! Це для мене самого джерело істини і краси!» Поет був також проти того, щоб її твори редагував Пантелеймон Куліш, бо дуже боявся, що той їх «опрозить». Сам сприймав їх як «поезію в прозі».
Дізнавшись про звернення Марковича до Т. Шевченка, амбіційний П. Куліш у листі до управляючого друкарнею Д. Каменецького фактично відмовився мати надалі будь-які справи з письменницею: «Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться». Ображений видавець, який нещодавно турбувався про добру посаду для О. Марковича в Петербурзі, тепер сухо зауважував, що з’являтися в столиці, не маючи грошей і впевненості, що знайдеться служба, дуже нерозважливо. Було за що ображатися й Марковичам: Марія Олександрівна не шукала слави й не бажала розкривати своє справжнє ім’я, але Пантелеймон Олександрович не виконав її прохання, не зберіг її таємниці. А Марії на той час потрібний був спокій, бо, як писав її чоловік: «…мій Вовчок хорує, єму треба уживати чистого воздуху, зажити спокою, бачити й оділяти других». У цей час Марія Олександрівна працювала над перекладами власних творів для російських видань.
Тарас Шевченко присвятив письменниці вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала») і, зібравши серед членів громади 120 карбованців, купив золотий браслет, який разом з поезією надіслав у Немирів Марії Олександрівні. З нетерпінням чекав її приїзду.
Петербург
За кордоном
Дізнавшись про звернення Марковича до Т. Шевченка, амбіційний П. Куліш у листі до управляючого друкарнею Д. Каменецького фактично відмовився мати надалі будь-які справи з письменницею: «Щодо Вовчка, то рука моя більше його не торкнеться». Ображений видавець, який нещодавно турбувався про добру посаду для О. Марковича в Петербурзі, тепер сухо зауважував, що з’являтися в столиці, не маючи грошей і впевненості, що знайдеться служба, дуже нерозважливо. Було за що ображатися й Марковичам: Марія Олександрівна не шукала слави й не бажала розкривати своє справжнє ім’я, але Пантелеймон Олександрович не виконав її прохання, не зберіг її таємниці. А Марії на той час потрібний був спокій, бо, як писав її чоловік: «…мій Вовчок хорує, єму треба уживати чистого воздуху, зажити спокою, бачити й оділяти других». У цей час Марія Олександрівна працювала над перекладами власних творів для російських видань.
Тарас Шевченко присвятив письменниці вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала») і, зібравши серед членів громади 120 карбованців, купив золотий браслет, який разом з поезією надіслав у Немирів Марії Олександрівні. З нетерпінням чекав її приїзду.
Петербург
У середині грудня Опанас Васильович одержав у Немирівській гімназії відпустку через хворобу на один місяць. І Марковичі негайно виїхали в Петербург. Дорогою сім’я завітала до брата Опанаса Васильовича, – пізніше племінник Марії Олександрівни так описував її: «Тітка Марія Олександрівна <…> одрізнялася від Опанаса Васильовича всім, геть усім: блондинка з сірими гарними очима, рівними, плавними і спокійними рухами: в момент різких поривів дядька Опанаса вона дивилася на нього широко розкритими очима не посміхаючись. Я пам’ятаю її високою, з великою русою косою…» Їдучи в столицю, Марковичі зупинилися в Москві в українського історика й фольклориста Михайла Максимовича. Письменницю Марка Вовчка вже знали, читали її твори і з нетерпінням очікували нових оповідань. У лютому в журналі «Русский вестник» надрукували оповідання «Козачка». Прибувши в Петербург, сім’я оселилася в будинку Кавеліна, навпроти друкарні П. Куліша. У місті Марковичі познайомилися не тільки з українськими, а й з російськими та польськими письменниками і громадськими діячами. Збулася давня мрія Марії Олександрівни побачитися з Тарасом Григоровичем Шевченком. Сталося це в січні 1859 року. Як згадував М. Білозерський, «Шевченко від автора “Народних оповідань” був у невимовному захопленні». Вони зустрілися як давні знайомі, задушевні друзі. Їх єднала спільність переконань, любов до України. Були вони подібні і складом характеру: обом притаманна сильна воля, прямота, непоступливість, душевна щедрість, громадянська мужність.
Через якийсь час після першої зустрічі Тарас Григорович написав елегію «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:
Про Шевченка Марія Вілінська могла чути ще в Харківському пансіоні від студентів університету, які пошепки говорили між собою про мужнього Поета, що не побоявся висміяти самого імператора й за це був тяжко покараний. Коли Марія познайомилася з О. Марковичем, він багато розповідав про Тараса Григоровича, декламував його вірші. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князівна Варвара Рєпніна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаївна листувалася з Поетом і багато розповідала про нього своїй кумі. Незвичайна особистість Шевченка викликала в Марії Олександрівни не тільки зацікавленість, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет і навіть у скруті не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.
Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш ввели письменницю в коло Петербурзької громади. Тарас Григорович познайомив Марію Олександрівну з поетом, одним з перших перекладачів творів Шевченка російською мовою Олексієм Плещеєвим (1825—1893), з польськими діячами Едвардом Желіговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лікарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичі у Петербурзі спілкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Білозерським (1825—1899), Миколою Олексійовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексієм Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та іншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими діячами. Одним з письменників, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергійович Тургенєв. Одного разу, вже після знайомства з Марією Олександрівною і Тарасом Григоровичем, І. Тургенєв запитав у Шевченка, якого автора слід читати, щоб чимшвидше навчитися української мови, і Поет відповів: «Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою». Ставши другом письменниці, Іван Сергійович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» і висловив своє незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб він зробив новий гідний переклад за авторським оригіналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно відредагував збірку – і книжку було надруковано в 1859 році. У передмові до цього видання І. С. Тургенєв писав про своє прагнення зробити ім’я Марка Вовчка таким же «дорогим і домашнім» для російських читачів, яким воно вже стало для українських. «Автор цих рядків, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови й водночас зберегти в міру можливості ту особливу наївну чарівність і поетичну грацію, якою сповнені “Народні оповідання”». Марія Олександрівна дякувала другу за передмову до збірки і дала для перекладу свою повість «Інститутка». І. Тургенєв казав про цей твір: «…я в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було. <…> Я маю намір перекласти “Інститутку”, хоч і приховую від себе складність цього завдання».
У Петербурзькій громаді Марія Олександрівна займала почесне місце не тільки як письменниця, а й як особистість. Великою вродою вона не відзначалася, хоч мала дуже гарні, незвичайної глибини сірі очі. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зі смаком. Замкнена і стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи її були плавні й неквапливі. Належачи до тих людей, які воліють «менше казати, а більше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змістовно, вміла уважно слухати мову інших. Ті, хто добре знав Марію Олександрівну, свідчать, що її характеризувало рідкісне сполучення розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. При першому ж знайомстві вона викликала симпатію до себе. За словами І. Тургенєва, мала дар «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Однак ніколи не зловживала цим даром. Марія Олександрівна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи її, друзі та знайомі казали: «обличчя дуже лагідне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона мені здалася жінкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жінка, котра так виглядає, ніби й не відає, якою рукою береться за перо»…
Живучи в Петербурзі, Марко Вовчок дуже багато працює, її нові твори друкуються в журналах і збірниках, вона робить авторські переклади, в домі Марковичів збираються друзі й знайомі, небайдужі до літератури люди. І таке життя, на жаль, приносить не тільки хвилини щастя й задоволення від захопленої праці й спілкування з однодумцями. Марія Олександрівна час від часу почуває себе так погано, що інколи навіть відмовляється від запланованих прийомів, і то не дарма: на засіданні Цензурного комітету прочитують анонімний донос про величезну шкоду від розповсюдження творів Марка Вовчка. Крім того, стосунки з Пантелеймоном Кулішем стали нестерпними, навіть спільні знайомі помічали, що Куліш «Марку Вовчку так набридає, що вона ладна втекти від нього…».
Після довгих клопотань Опанас Васильович був звільнений з посади молодшого вчителя Немирівської гімназії, і родина почала розмірковувати про поїздку за кордон, бо це конче необхідно було для здоров’я Марії Олександрівни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поїздки пояснено по-іншому: «Головною причиною було прагнення духовного світла. Особливо ж І. Тургенєв переконував Марка Вовчка та її чоловіка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без кріпацтва, й хотілося Марії Олександрівні. Разом з Марковичами за кордон збирається й Іван Сергійович Тургенєв. У цей час виїжджає за кордон і Пантелеймон Куліш, а от Опанас Васильович поїхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що їй сумно й тяжко їхати без чоловіка, але вона сподівається, що він приїде вже через кілька місяців.
Прощаючись із письменницею перед її від’їздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив їй писати якомога більше і звернутись до народних казкових сюжетів: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пізніше напише такі чудові твори цього жанру, як «Невільничка», «Лимерівна», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».
Увечері 29 квітня 1859 року Марко Вовчок із сином Богданом, у супроводі Івана Тургенєва вирушили з Петербурга в Берлін.
Через якийсь час після першої зустрічі Тарас Григорович написав елегію «Марку Вовчку. На пам’ять 24 генваря 1859»:
Коли в 1860 році вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Маркові Вовчкові. Крім того, на титульній сторінці подарованого примірника автор написав: «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Подібний напис зробив Поет і на подарованому рукописі нелегального твору поеми «Неофіти»: «Любій моїй єдиній доні Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859 р. Т. Шевченко». Водночас він подарував їй свій портрет з написом: «Марії Олександрівні». Між тогочасними українськими письменниками з такою великою силою і мужністю кріпацьке зло викривала тільки вона, продовжуючи традиції Шевченка в цій боротьбі. До її творів Шевченко ставився з великою пошаною.
…Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Про Шевченка Марія Вілінська могла чути ще в Харківському пансіоні від студентів університету, які пошепки говорили між собою про мужнього Поета, що не побоявся висміяти самого імператора й за це був тяжко покараний. Коли Марія познайомилася з О. Марковичем, він багато розповідав про Тараса Григоровича, декламував його вірші. З сердечним теплом згадувала про нього хрещена мати Богдася – князівна Варвара Рєпніна, яка замолоду особисто знала Тараса Шевченка й закохалася на все життя. Варвара Миколаївна листувалася з Поетом і багато розповідала про нього своїй кумі. Незвичайна особистість Шевченка викликала в Марії Олександрівни не тільки зацікавленість, а й шанобу. Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» та казку «Чортова пригода». Ус е життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет і навіть у скруті не допускала й думки продати або закласти коштовну прикрасу.
Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш ввели письменницю в коло Петербурзької громади. Тарас Григорович познайомив Марію Олександрівну з поетом, одним з перших перекладачів творів Шевченка російською мовою Олексієм Плещеєвим (1825—1893), з польськими діячами Едвардом Желіговським (1815—1864), Зигмунтом Сераковським (1826—1863), лікарем Павлом Круневичем (1835—1871). Марковичі у Петербурзі спілкувалися з Миколою Івановичем Костомаровим (1817—1885), Василем Михайловичем Білозерським (1825—1899), Миколою Олексійовичем Некрасовим (1821—1877), Федором Івановичем Тютчевим (1803—1873), Павлом Васильовичем Анненковим (1812—1887), Олексієм Михайловичем Жемчужниковим (1821—1908) та іншими прогресивними митцями, науковцями й громадськими діячами. Одним з письменників, з якими познайомилася в той час Марко Вовчок, був Іван Сергійович Тургенєв. Одного разу, вже після знайомства з Марією Олександрівною і Тарасом Григоровичем, І. Тургенєв запитав у Шевченка, якого автора слід читати, щоб чимшвидше навчитися української мови, і Поет відповів: «Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою». Ставши другом письменниці, Іван Сергійович познайомився з рукописом «Украинских народных рассказов» і висловив своє незадоволення перекладом. Марко Вовчок згодилася, щоб він зробив новий гідний переклад за авторським оригіналом. Великий письменник зробив це за короткий час, старанно відредагував збірку – і книжку було надруковано в 1859 році. У передмові до цього видання І. С. Тургенєв писав про своє прагнення зробити ім’я Марка Вовчка таким же «дорогим і домашнім» для російських читачів, яким воно вже стало для українських. «Автор цих рядків, – продовжував письменник, – бажав дотримуватись у своєму перекладі чистоти і правильності рідної мови й водночас зберегти в міру можливості ту особливу наївну чарівність і поетичну грацію, якою сповнені “Народні оповідання”». Марія Олександрівна дякувала другу за передмову до збірки і дала для перекладу свою повість «Інститутка». І. Тургенєв казав про цей твір: «…я в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було. <…> Я маю намір перекласти “Інститутку”, хоч і приховую від себе складність цього завдання».
У Петербурзькій громаді Марія Олександрівна займала почесне місце не тільки як письменниця, а й як особистість. Великою вродою вона не відзначалася, хоч мала дуже гарні, незвичайної глибини сірі очі. Була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною навколо голови. Одягалася просто, але зі смаком. Замкнена і стримана, поводилася скромно, трохи холодно, але рухи її були плавні й неквапливі. Належачи до тих людей, які воліють «менше казати, а більше знати», – вона говорила не багато, зате завжди розумно, змістовно, вміла уважно слухати мову інших. Ті, хто добре знав Марію Олександрівну, свідчать, що її характеризувало рідкісне сполучення розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. При першому ж знайомстві вона викликала симпатію до себе. За словами І. Тургенєва, мала дар «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Однак ніколи не зловживала цим даром. Марія Олександрівна викликала захоплення, де б вона не з’являлася. Описуючи її, друзі та знайомі казали: «обличчя дуже лагідне, але просте», «вона, мабуть, вельми розумна, та дуже соромиться», «вона мені здалася жінкою скромною, без авторського самовдоволення», «дуже мила жінка, котра так виглядає, ніби й не відає, якою рукою береться за перо»…
Живучи в Петербурзі, Марко Вовчок дуже багато працює, її нові твори друкуються в журналах і збірниках, вона робить авторські переклади, в домі Марковичів збираються друзі й знайомі, небайдужі до літератури люди. І таке життя, на жаль, приносить не тільки хвилини щастя й задоволення від захопленої праці й спілкування з однодумцями. Марія Олександрівна час від часу почуває себе так погано, що інколи навіть відмовляється від запланованих прийомів, і то не дарма: на засіданні Цензурного комітету прочитують анонімний донос про величезну шкоду від розповсюдження творів Марка Вовчка. Крім того, стосунки з Пантелеймоном Кулішем стали нестерпними, навіть спільні знайомі помічали, що Куліш «Марку Вовчку так набридає, що вона ладна втекти від нього…».
Після довгих клопотань Опанас Васильович був звільнений з посади молодшого вчителя Немирівської гімназії, і родина почала розмірковувати про поїздку за кордон, бо це конче необхідно було для здоров’я Марії Олександрівни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поїздки пояснено по-іншому: «Головною причиною було прагнення духовного світла. Особливо ж І. Тургенєв переконував Марка Вовчка та її чоловіка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без кріпацтва, й хотілося Марії Олександрівні. Разом з Марковичами за кордон збирається й Іван Сергійович Тургенєв. У цей час виїжджає за кордон і Пантелеймон Куліш, а от Опанас Васильович поїхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що їй сумно й тяжко їхати без чоловіка, але вона сподівається, що він приїде вже через кілька місяців.
Прощаючись із письменницею перед її від’їздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив їй писати якомога більше і звернутись до народних казкових сюжетів: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пізніше напише такі чудові твори цього жанру, як «Невільничка», «Лимерівна», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».
Увечері 29 квітня 1859 року Марко Вовчок із сином Богданом, у супроводі Івана Тургенєва вирушили з Петербурга в Берлін.
За кордоном
На початку травня письменниця прибуває в Берлін. Як розповідав І. Тургенєв, який тоді був у дружніх стосунках із Марком Вовчком, її син Богдан «…сидів у нього протягом усього шляху на руках, на ногах і спав на шиї». У цей же час до Берліна прибуває П. Куліш. Припускають, що саме там і відбулася остання зустріч і серйозна розмова Марка Вовчка і її першого видавця, після якої Куліш повернувся додому. Іван Тургенєв потурбувався про влаштування письменниці з сином у Дрездені й поїхав у Париж. У листах письменник цікавився турботами й проблемами Марії Олександрівни, радив, до яких лікарів звертатися. На щастя, у травні Опанас Васильович одержав відпустку на вісім місяців і вирушив у Німеччину, щоб приєднатися до сім’ї. Марія Олександрівна пройшла курс лікування, разом із сином брала уроки німецької мови, причому обоє мали добрі успіхи. Там, на чужині, письменниця листується з Шевченком, який довіряє їй найпотаємніші думки й переживання: «…не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю». Іван Сергійович на кілька днів виїжджає до Лондона, де зустрічається з Олександром Івановичем Герценом (1812—1870) і передає йому збірку Марка Вовчка. Марія Олександрівна читала кілька робіт Герцена і дуже цікавилася цією неординарною особистістю, вона просила І. Тургенєва: «Скажіть мені щось про нього, адже Ви, мабуть, побачите його в Лондоні». Сам же Герцен, прочитавши оповідання Марка Вовчка, дуже хотів познайомитися з авторкою. Марія Олександрівна у Дрездені познайомилася з критиком і журналістом Володимиром Михайловичем Майковим (1823—1885), письменником Іваном Олександровичем Гончаровим (1812—1891), професором Петербурзького університету Костянтином Дмитровичем Кавеліним (1818—1885).
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента