Страница:
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- Следующая »
- Последняя >>
Тарас Шевченко
…Моє дружнєє посланіє
Вибрані твори
Шановні читачі!
Ми з радістю представляємо вам нову серію «Бібліотека школяра». Цілком природно, що першою книжкою в ній є вибрані твори Тараса Шевченка «…Моє дружнєє посланіє».Серія обійматиме передовсім твори, що виносяться на обов'язкове та самостійне вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи.
Видання української літературної класики є вкрай важливою суспільною потребою. По-перше, наші книжки, сподіваємося, стануть настільними для школярів, адже нині до вивчення предмету «Українська література» в школі висуваються високі вимоги: він визначений як обов'язковий на зовнішньому незалежному оцінюванні. По-друге, йдеться про представлення перлин вітчизняної словесності – в цьому сенсі наш проект може зацікавити широкі читацькі кола.
Ми, видавці «Бібліотеки школяра», хочемо скласти яскраву картину українського художнього Слова. І кожне видання – самоцінний фрагмент у цій своєрідній літературній мозаїці…
Оборонець правди животворящої…
Українська земля щедра на знаменитих людей: державних діячів, митців, учених. Та батьком нації називають лише Тараса Шевченка. П. Куліш з цього приводу слушно сказав: «Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої…»
А сам Т Шевченко, звертаючись до своєї долі, відзначав:
Слово «просто» в цих рядках означає прямо, некриводушно. Саме так пройшов свій життєвий шлях геніальний син українського народу.
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаської обл.) у багатодітній родині кріпаків поміщика В. Енгельгардта. Згодом Шевченки переїхали до Кирилівки.
Допитливий і меткий, восьмирічний Тарасик розпочав учитися. Його першим учителем став дяк П. Рубан, а першими книжками – граматка, Псалтир, Часослов. У посланні «А. О. Козачковському» (адресоване переяславському лікарю, Шевченковому приятелю) поет згадував своє дитинство: як за п'ятак він купив аркуш паперу, зробив з нього книжечку, обвів її хрестиками та візерунками з квітками, та й «списував Сковороду».
Освіченість, знання, культура відтоді й до останніх днів складали для нього велику цінність. У січні 1861 p., незадовго до смерті Т. Шевченка, вийшов у світ підготовлений ним «Буквар» для недільних шкіл. А в планах були ще підручники з арифметики, етнографії, географії, історії України…
І це в часи, коли навчання для кріпацьких душ аж ніяк не вважалося першочерговою життєвою потребою! Про це у поемі «Варнак» Т. Шевченко вже на засланні писатиме:
Що ж судилося сироті без роду? Звісно, праця. Пас вівці, був панським козачком, тобто слугою, супроводжував пана Енгельгардта-молодшого до Вільно і Петербурга.
Петербурзький період його життя розпочинається у 1831 р. Наступного року П. Енгельгардт уклав чотирирічний контракт із майстром петербурзького малярного цеху В. Ширяєвим людиною, за словами Т. Шевченка, неотесаною і жорстокою. У цього «так званого кімнатного живописця» здібний самоучка брав перші уроки з образотворчого мистецтва, під його керівництвом розписував театри столиці. А в місячні ночі крадькома поспішав до Літнього саду – малювати. За таких обставин Т. Шевченко познайомився із художником (до речі, земляком) І. Сошенком, про що згадував у повісті «Художник»: «Підходячи до того місця, де велику алею перетинає поперечна і де серед богинь та богів Сатурн жере своє дитя, я мало не наштовхнувся на живу людину у брудному тиковому халаті, що сиділа на відрі якраз навпроти Сатурна.
Я зупинився. Хлопчина (бо то справді був хлопчина літ чотирнадцяти або п'ятнадцяти) озирнувся й почав ховати щось за пазуху. Я підійшов до нього ближче, і спитав, що він тут робить.
Я нічого не роблю, відповів хлопчина сором'язливо. – Йду на роботу, та по дорозі до саду зайшов.– І, трохи помовчавши, додав: Я малював.
– Покажи, що ти малював.
Він вийняв з-за пазухи чвертку сірого письмового паперу й несміливо подав мені. На чвертці було досить правильно намічено контур Сатурна.
Довго я тримав рисунок у руках і любувався замурзаним лицем автора.»
Із цього епізоду розпочинається історія викупу Т. Шевченка з кріпацтва. До неї, вболіваючи за долю талановитого юнака, що був панською власністю, долучилися конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, художник О. Венеціанов, поет Є. Гребінка, композитор М. Вієльгорський. А вирішальне значення для справи мала лотерея, на якій був проданий портрет учителя царевича, російського поета В. Жуковського, створений художником К. Брюлловим. Викуп обійшовся в 2500 рублів (це були величезні кошти!). Тож, 25 квітня 1838 p. T. Шевченко одержав відпускну… Годі переоцінити карколомну зміну, що сталася у його житті – змогу вільно почуватися і вільно творити. Йому відкрилися театри столиці, літературні салони, виставки, концерти, він почав вивчати французьку мову, історію України.
Через місяць після викупу Т. Шевченко сторонній учень Академії мистецтв у класі К. Брюллова. До свого наставника, друга він проніс повагу через усе життя – у щоденнику називав його «Великим Карлом», «безсмертним», «палким поетом і глибоким мудрецем-серцезнавцем». Навчався Т. Шевченко успішно: за полотна «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»; «Циганка-ворожка»; «Катерина» здобув срібні медалі. Академія мистецтв вшанує митця і пізніше – у 1860 р. присвоїть йому звання академіка-гравера.
Так, Т Шевченко знаменитий не лише як майстер поетичного слова, а й пензля. Йому належать чудові акварелі, сепії, графіка – це понад 1200 робіт.
Вражають глибоким психологізмом виконані ним автопортрети, портрети А. Ускової, Г. Закревської, Л. Полусмакової та інші. Як художник, він мав великі задуми – хотів створити (і створював) серію офортів «Живописна Україна». Альбоми під такою назвою мали відображати історію України, архітектурні пам'ятки, мальовничу природу…
На початку навчання в Академії розквітнув також поетичний талант Т. Шевченка. У щоденнику він згадує появу своїх перших літературних творів, написаних в майстерні К. Брюллова: «Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати… Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крові гайдамаків. У сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, переді мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання – і нічого більше.» Саме це «всемогутнє покликання» призвело його як до великих життєвих випробувань і страждань, так і до світової слави.
А розпочиналося все з невеликої брошури, що вийшла 18 квітня 1840 р. коштом українського поміщика П. Мартоса і називалася «Кобзар». Вона й справді була невелика – до неї увійшло тільки вісім творів:
«Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На обкладинці був зображений кобзар із хлопчиком-поводирем.
Цей образ виявився надзвичайно вдалим, бо був суто українським, зрозумілим і близьким читачу: в тодішній Україні кобзар був частим і бажаним гостем серед громади, що охоче збиралася послухати його сумних і славних пісень, дум про козацьку старовину, оповідей про національних героїв. Це, зрештою, був образ митця – людини, чиє «серце по волі з Богом розмовля». Шевченкова збірка отримала схвальні відгуки. Як стверджує І. Франко, «всі українці побачили в авторі сеї книжечки відразу перво-рядне світило рідної літератури…»
Тож коли Т Шевченко у травні 1843 р. прибув до України, його зустріли як знаменитість. Подорож принесла чимало цікавих зустрічей і знайомств – із Г. Тарновським, М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Я. де Бальменом, Г. Закревською, В. Рєпніною. Він побував у рідній Кирилівці, Києві, Чигирині. Півтора десятиліття розлуки з Батьківщиною! Враження накочувалися на нього – і приносили то ескізи до «Живописної України», то задуми нових літературних творів. А в лютому 1844 р. – знову в Петербург, «город безкраїй», де
Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою», була нетривалою. Навесні 1845 p., закінчивши Академію мистецтв і отримавши звання некласного (вільного) художника, Т. Шевченко вдруге поїхав в Україну – оселився у Києві і влаштувався художником Археографічної комісії при університеті. По роботі йому довелося подорожувати українськими землями – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі він малював пам'ятки історії й архітектури. А ще збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».
У Києві Т. Шевченко познайомився і підтримував дружні зв'язки із М. Костомаровим, М. Гулаком, О. Марковичем та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця підпільна політична організація мала на меті створення вільного союзу незалежних слов'янських держав, забезпечення умов для розвою їхніх національних мов і культур, побудову нового суспільства на засадах християнської моралі, демократичних реформ, скасування кріпосного права.
Коли за доносом на братчиків розпочалися арешти, не обминули й Т. Шевченка – це сталося 5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опинився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка відправляють у Петербург до III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії для допитів у справі кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жандармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю майбутньою спокутою «за стихи… самого возмутительного содержания». Слід відзначити, що членство Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не було доведене, зате достатнім аргументом для царського «правосуддя» виявилися знайдені під час обшуку твори.
Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він… продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:
Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»
Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус– 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі – Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! – майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. […] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка – це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка – то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. […] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»
Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання – художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»…
Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазаревського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р. по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря… Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині…», «Не тополю високую…», «І широкую долину…», «Зацвіла в долині…», «У нашім раї на землі…»
Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.
Суд, вирок і виконання вироку були швидкими – він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.
З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку – лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.
Другий набуток на Мангишлаку – «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося…
Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета – надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!
Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.
У березні 1858 р. Т Шевченко – в Петербурзі.
Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край…
Але здоров'я було підірване – за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:
І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:
1838–1843 – ранній період;
1843–1847 – період «трьох літ»;
1847–1857 – «невольнича муза» (період заслання);
1857–1861 – пізній період.
Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.
Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».
Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.
Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:
До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.
Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.
Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.
У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.
Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої…», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.
Поетичний дар дає право митцю «панувати» над людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями), називатися батьком громади. Саме так визначає Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській культурі («На вічну пам'ять Котляревському»). (Застережемо: пізніше він спонукатиме як письменників, так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»). А в посланні «До Основ'яненка» молодший побратим по перу афористично стверджує:
Такою ж фундаментальною темою у ранній Шевченковій творчості є звернення до героїчного минулого України. До слова кажучи, інтерес до старовини відомий усім національним літературам часів романтизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пушкіна, В. Скотта.
Однак інтерес Шевченка до історії України не випадає пояснювати лише літературною модою, бо він був невгасимим, стабільним: твори цього кола проблематики є на всіх етапах поетової творчості. Минувшина цікавила його як невід'ємна частина буття рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбувалося з різних підходів. Приміром, якщо перші його літературні твори занурені в романтику визвольних змагань українського народу, то на другому етапі він пильніше зосереджується на актуальних проблемах, а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж роки життя національну історію та майбутнє України поет ставить у контекст мета історії людства.
Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім славні сторінки національної історії: боротьба українців із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдамаки»). Подих вільного козацького степу віє з його творів, що прославляють геройство, вірне побратимство, а головне – служіння Україні. Згадані історичні поеми – це хвала лицарському завзяттю, гордість нащадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум за колишніми вольностями, гіркота поразки:
У ранніх історичних поемах змальовані могутні постаті творців історії з-під Шевченкового пера постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відомо, не є історичною особою – цей образ узагальнює риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслідував мети достовірно відтворювати факти і події, а відображав їх духовну суть.
Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина» (1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем, об'єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (російського дворянина), людину іншої ментальності.
Він – з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчизну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна історія повторюється на рівні окремої людської долі, внаслідок чого образ Катерини набуває символічного звучання.
У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. Покладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, звичайний: проста дівчина з українського села «полюбила москалика, як знало серденько». Москаль Іван не такий щирий – він з тих, хто «любить жартуючи, жартуючи кине». Так і зробив – Катерина ж залишилася… з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження, вигнання з рідної домівки, що було в ті часи поширеною карою покритці. Усе в ім'я любові. Вона сподівається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Москву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася…
Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно вивищувався – рухався від побутового до онтологічного, від буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової поеми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у коханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зрікається самої себе – стає «наймичкою невсипущою» на хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі. Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує у своєму творі Т. Шевченко.
У 1857 p., після звільнення з Новопетровського укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава не лише образом перших християн, а й образом матері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пережити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знаходить їх і продовжує розпочате її сином – стає речником християнських ідей:
А сам Т Шевченко, звертаючись до своєї долі, відзначав:
(«Доля»)
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Слово «просто» в цих рядках означає прямо, некриводушно. Саме так пройшов свій життєвий шлях геніальний син українського народу.
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. у с Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаської обл.) у багатодітній родині кріпаків поміщика В. Енгельгардта. Згодом Шевченки переїхали до Кирилівки.
Допитливий і меткий, восьмирічний Тарасик розпочав учитися. Його першим учителем став дяк П. Рубан, а першими книжками – граматка, Псалтир, Часослов. У посланні «А. О. Козачковському» (адресоване переяславському лікарю, Шевченковому приятелю) поет згадував своє дитинство: як за п'ятак він купив аркуш паперу, зробив з нього книжечку, обвів її хрестиками та візерунками з квітками, та й «списував Сковороду».
Освіченість, знання, культура відтоді й до останніх днів складали для нього велику цінність. У січні 1861 p., незадовго до смерті Т. Шевченка, вийшов у світ підготовлений ним «Буквар» для недільних шкіл. А в планах були ще підручники з арифметики, етнографії, географії, історії України…
І це в часи, коли навчання для кріпацьких душ аж ніяк не вважалося першочерговою життєвою потребою! Про це у поемі «Варнак» Т. Шевченко вже на засланні писатиме:
Таку важку істину Тарас зрозумів рано, бо ще малолітнім осиротів: коли йому було дев'ять років, померла мати, а через два роки не стало й батька…
Нас!
Дешевших панської собаки,
Письму учить?!
Молитись Богу
Та за ралом спотикатись,
А більше нічого
Не повинен знать невольник.
писав він у «Думці». І образ сироти з-під його пера постане ще не раз: це й байстрюк Івась («Катерина»), і Ярема Галайда («Гайдамаки»), і Варнак з однойменного твору.
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилиться, —
Хоч з гори та в воду! —
Що ж судилося сироті без роду? Звісно, праця. Пас вівці, був панським козачком, тобто слугою, супроводжував пана Енгельгардта-молодшого до Вільно і Петербурга.
Петербурзький період його життя розпочинається у 1831 р. Наступного року П. Енгельгардт уклав чотирирічний контракт із майстром петербурзького малярного цеху В. Ширяєвим людиною, за словами Т. Шевченка, неотесаною і жорстокою. У цього «так званого кімнатного живописця» здібний самоучка брав перші уроки з образотворчого мистецтва, під його керівництвом розписував театри столиці. А в місячні ночі крадькома поспішав до Літнього саду – малювати. За таких обставин Т. Шевченко познайомився із художником (до речі, земляком) І. Сошенком, про що згадував у повісті «Художник»: «Підходячи до того місця, де велику алею перетинає поперечна і де серед богинь та богів Сатурн жере своє дитя, я мало не наштовхнувся на живу людину у брудному тиковому халаті, що сиділа на відрі якраз навпроти Сатурна.
Я зупинився. Хлопчина (бо то справді був хлопчина літ чотирнадцяти або п'ятнадцяти) озирнувся й почав ховати щось за пазуху. Я підійшов до нього ближче, і спитав, що він тут робить.
Я нічого не роблю, відповів хлопчина сором'язливо. – Йду на роботу, та по дорозі до саду зайшов.– І, трохи помовчавши, додав: Я малював.
– Покажи, що ти малював.
Він вийняв з-за пазухи чвертку сірого письмового паперу й несміливо подав мені. На чвертці було досить правильно намічено контур Сатурна.
Довго я тримав рисунок у руках і любувався замурзаним лицем автора.»
Із цього епізоду розпочинається історія викупу Т. Шевченка з кріпацтва. До неї, вболіваючи за долю талановитого юнака, що був панською власністю, долучилися конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, художник О. Венеціанов, поет Є. Гребінка, композитор М. Вієльгорський. А вирішальне значення для справи мала лотерея, на якій був проданий портрет учителя царевича, російського поета В. Жуковського, створений художником К. Брюлловим. Викуп обійшовся в 2500 рублів (це були величезні кошти!). Тож, 25 квітня 1838 p. T. Шевченко одержав відпускну… Годі переоцінити карколомну зміну, що сталася у його житті – змогу вільно почуватися і вільно творити. Йому відкрилися театри столиці, літературні салони, виставки, концерти, він почав вивчати французьку мову, історію України.
Через місяць після викупу Т. Шевченко сторонній учень Академії мистецтв у класі К. Брюллова. До свого наставника, друга він проніс повагу через усе життя – у щоденнику називав його «Великим Карлом», «безсмертним», «палким поетом і глибоким мудрецем-серцезнавцем». Навчався Т. Шевченко успішно: за полотна «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці»; «Циганка-ворожка»; «Катерина» здобув срібні медалі. Академія мистецтв вшанує митця і пізніше – у 1860 р. присвоїть йому звання академіка-гравера.
Так, Т Шевченко знаменитий не лише як майстер поетичного слова, а й пензля. Йому належать чудові акварелі, сепії, графіка – це понад 1200 робіт.
Вражають глибоким психологізмом виконані ним автопортрети, портрети А. Ускової, Г. Закревської, Л. Полусмакової та інші. Як художник, він мав великі задуми – хотів створити (і створював) серію офортів «Живописна Україна». Альбоми під такою назвою мали відображати історію України, архітектурні пам'ятки, мальовничу природу…
На початку навчання в Академії розквітнув також поетичний талант Т. Шевченка. У щоденнику він згадує появу своїх перших літературних творів, написаних в майстерні К. Брюллова: «Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати… Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крові гайдамаків. У сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, переді мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Переді мною стелився степ, засіяний могилами. Переді мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання – і нічого більше.» Саме це «всемогутнє покликання» призвело його як до великих життєвих випробувань і страждань, так і до світової слави.
А розпочиналося все з невеликої брошури, що вийшла 18 квітня 1840 р. коштом українського поміщика П. Мартоса і називалася «Кобзар». Вона й справді була невелика – до неї увійшло тільки вісім творів:
«Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». На обкладинці був зображений кобзар із хлопчиком-поводирем.
Цей образ виявився надзвичайно вдалим, бо був суто українським, зрозумілим і близьким читачу: в тодішній Україні кобзар був частим і бажаним гостем серед громади, що охоче збиралася послухати його сумних і славних пісень, дум про козацьку старовину, оповідей про національних героїв. Це, зрештою, був образ митця – людини, чиє «серце по волі з Богом розмовля». Шевченкова збірка отримала схвальні відгуки. Як стверджує І. Франко, «всі українці побачили в авторі сеї книжечки відразу перво-рядне світило рідної літератури…»
Тож коли Т Шевченко у травні 1843 р. прибув до України, його зустріли як знаменитість. Подорож принесла чимало цікавих зустрічей і знайомств – із Г. Тарновським, М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, Я. де Бальменом, Г. Закревською, В. Рєпніною. Він побував у рідній Кирилівці, Києві, Чигирині. Півтора десятиліття розлуки з Батьківщиною! Враження накочувалися на нього – і приносили то ескізи до «Живописної України», то задуми нових літературних творів. А в лютому 1844 р. – знову в Петербург, «город безкраїй», де
(«Сон»)
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Втім, на цей раз розлука з «країною, повитою красою», була нетривалою. Навесні 1845 p., закінчивши Академію мистецтв і отримавши звання некласного (вільного) художника, Т. Шевченко вдруге поїхав в Україну – оселився у Києві і влаштувався художником Археографічної комісії при університеті. По роботі йому довелося подорожувати українськими землями – на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Волині, Поділлі він малював пам'ятки історії й архітектури. А ще збирав фольклор, писав поезії до альбому «Три літа».
У Києві Т. Шевченко познайомився і підтримував дружні зв'язки із М. Костомаровим, М. Гулаком, О. Марковичем та іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства. Ця підпільна політична організація мала на меті створення вільного союзу незалежних слов'янських держав, забезпечення умов для розвою їхніх національних мов і культур, побудову нового суспільства на засадах християнської моралі, демократичних реформ, скасування кріпосного права.
Коли за доносом на братчиків розпочалися арешти, не обминули й Т. Шевченка – це сталося 5 квітня 1847 р. Він був одягнутий святково: якраз поспішав на весілля до М. Костомарова, де мав бути за старшого боярина. У фраку і білій краватці, опинився в кутузці. Незабаром арештанта Т. Шевченка відправляють у Петербург до III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії для допитів у справі кирило-мефодіївців. Слідство очолював шеф жандармів граф О. Орлов. Допити Т. Шевченко витримав мужньо: ні в чому не каявся, не журився над своєю майбутньою спокутою «за стихи… самого возмутительного содержания». Слід відзначити, що членство Т. Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві не було доведене, зате достатнім аргументом для царського «правосуддя» виявилися знайдені під час обшуку твори.
Тим паче дивовижною здається сила Шевченкової особистості: постраждавши через свою творчість, він… продовжував писати! Тут, за тюремними мурами, постав поетичний цикл «В казематі» («Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…», «Садок вишневий коло хати…», «Рано-вранці новобранці…» та ін.). До своїх побратимів він звертався словами, сповненими стійкості, християнського терпіння і любові до України:
(«Чи ми ще зійдемося знову?»)
… Молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Із царських жандармів виявилися неабиякі читачі: вони теж відчули у Шевченкових творах потужний струмінь патріотизму, нескореної особистої і національної гідності. Невипадково на вироку, винесеному Т Шевченку, цар Микола І дописав: «Під суворий нагляд і з забороною писати і малювати.» У щоденнику Т Шевченко так прокоментує цю особливу ремарку августійшої особи: «Авґуст-язичник, заславши Назона до диких ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них кат-християнин!»
Поета негайно відправляють в Оренбурзький окремий корпус– 8 червня 1847 р. розпочинається його десятирічне заслання. Далі – Орська фортеця. Враження, яке справило на рядового Т. Шевченка місце служби, знаходимо у повісті «Близнята»: «Так ось вона, славнозвісна Орська фортеця! – майже проказав я, і мені стало сумно, нестерпуче сумно, неначе Бог зна яке лихо дожидало мене в цій фортеці. А страшна пустиня довкола неї здавалася мені розкритою могилою, що готова поховати мене живцем. […] Серед такої декорації можливе тільки мертве мовчання, яке переривають тяжкі зітхання, а не голосні пісні. Під'їжджаючи ближче й ближче широкою, тільки де-не-де зеленню вкритою лукою, я виразно вже міг розглядіти фортецю: біла плямка – це була невеличка кам'яна церква на горі, а червоно-бура стрічка – то дахи казенних будинків, як-от: казарм, цейхгаузів і т. п. Переїхавши дерев'яний, на хистких палях, місток, ми опинились у фортеці. Це простора площа, оточена з трьох боків каналом аршинів зо три завширшки та валом пропорціональної височини, а з четвертого боку – Уралом. Ось вам і фортеця. […] Ось що оживляло перший план цієї сонної картини: гурт штампованих колодників, що лагодили дорогу до приїзду корпусного командира, а ближче до казарм на площі марширували солдати.»
Тут розпочалися безпросвітні будні: муштра, заняття з рушницею, казарма. Усе це давалося Т Шевченку важко, бо було глибоко чужим його натурі. Та й чи мусив він обов'язково стати хвацьким вояком? Адже в нього було інше покликання – художника, поета, речника свого народу. А якраз це його головне єство намагалися знищити солдатчиною. Втім, примусити замовчати такий непересічний талант не можливо: Т. Шевченко, криючись, творив «захалявні книжечки»…
Розраджували його листи Я. Кухаренка, М. Лазаревського, В. Рєпніної та інших друзів, що не побоялися з ним підтримувати стосунки (а були й такі люди в його колишньому оточенні). Певним просвітком у цьому нестерпному казарменному житті (з жовтня 1847 р. по вересень 1850 р.) стала участь в Аральській описовій експедиції, очолюваній капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Т. Шевченко мав офіційне право писати акварелі ландшафтів, робити замальовки олівцем, ескізи з натури, необхідні для складання детальної карти тоді ще не вивченого Аральського моря… Звісно, писав і поетичні твори: «І виріс я на чужині…», «Не тополю високую…», «І широкую долину…», «Зацвіла в долині…», «У нашім раї на землі…»
Після повернення з експедиції Т. Шевченко обробляв матеріали. Його режим був вільнішим: жив на квартирі, не ходив на муштру, носив цивільний одяг, творив. Але на нього донесли і 23 квітня 1850 р. за порушення царської заборони писати й малювати Т. Шевченка заарештували.
Суд, вирок і виконання вироку були швидкими – він опиняється у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Серед степу, схожого радше на пустелю, у нестерпних кліматичних умовах, йому довелося провести сім років. Нагляд за ним був надзвичайно прискіпливим і полегшав аж тоді, коли комендантом укріплення став майор І. Усков.
З літературних творів цього часу в Шевченковому доробку – лише повісті російською мовою. За свідченням автора, їх було близько двох десятків, але до нас дійшло лише дев'ять: «Художник»; «Музыкант», «Близнецы»; «Несчастный», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інші. З-поміж них особливо велике значення має «Художник»: повість великою мірою автобіографічна і має цінність для вивчення епізодів навчання Т. Шевченка у В. Ширяева, викупу з кріпацтва, навчання в Академії мистецтв, сприйняття петербурзької атмосфери тощо.
Другий набуток на Мангишлаку – «Журнал», який вів Тарас Григорович з 12 червня 1857 р. по 20 травня 1858 р. (закінчував вже у Петербурзі). Цей щоденник став для нього вірним співрозмовником, якому виповідав свої роздуми, нечисленні новини, скромні радощі, болісне очікування звільнення. Бо до звільнення вже йшлося…
Щоправда, амністія, оголошена через смерть царя Миколи І (1855 p.), обминула поета – надто важким був його «злочин» перед російським престолом. Аж 1 травня 1857 р. нарешті надійшов офіційний дозвіл звільнити Т Шевченка з військової служби!
Цікавий факт: навіть після десятирічного заслання, коли митець був фактично викреслений із суспільного життя (друкувати його твори було заборонено), влада заборонила йому в'їжджати до столиці. Тож у Нижньому Новгороді Т Шевченку довелося затриматися й очікувати такого спеціального дозволу. Тут він написав триптих (цикл із трьох творів) «Доля», «Муза», «Слава», відвідував місцевий театр.
У березні 1858 р. Т Шевченко – в Петербурзі.
Та йому мріялося про Україну: хотів збудувати хату, одружитися, мав багато творчих задумів, зрештою, єднав своє життя тільки з цією землею. Влітку 1859 р. він відвідав рідний край…
Але здоров'я було підірване – за 47 років життя він надто багато пережив. 10 березня 1861 р. у Петербурзі помер Т. Шевченко. Ще у 1845 р. він написав знаменитий «Заповіт»:
Друзі виконали останню волю поета – поховали Т. Шевченка в мальовничому куточку України – на Чернечій горі в Каневі. Ця могила святиня, котрій має поклонитися кожний українець…
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
І. Франко у творчості Т. Шевченка виділяв чотири періоди:
1838–1843 – ранній період;
1843–1847 – період «трьох літ»;
1847–1857 – «невольнича муза» (період заслання);
1857–1861 – пізній період.
Сучасне шевченкознавство теж послуговується зазначеною періодизацією. Вона дає змогу простежувати становлення художнього світу поета, розвиток його тематики, образності, їхню залежність від біографічних чинників тощо. Тому й в нашому виданні Шевченкові твори подані в такій послідовності.
Перші літературні спроби Т. Шевченка припадають ще на ті часи, коли він був кріпаком пана Енгельгард-та. Як сказано в «Автобіографії», у Літньому саду (де змальовував статуї античних богів) почав він також робити етюди у віршувальному мистецтві; з численних спроб у подальшому надрукував лише баладу «Причинна». Нею зазвичай відкриваються видання Шевченкового «Кобзаря».
Жанр балади був популярним у тогочасній літературі: драматична історія з елементами фантастики, трагічною розв'язкою відповідала естетиці пануючого романтизму.
Шевченкова «Причинна» спирається на вірування, демонологію українського народу– тож людина і нечиста сила в її сюжеті живуть поруч, а доля убогої дівчини-сироти залежить не лише від реального світу «чужих людей», а й від ворожчиних чарів і русалок. Страшні події смерть причинної та її коханого розгортаються буряної ночі, коли сама природа віщує лихо:
Початкові строфи «Причинної» стали народною піснею. Такого ж визнання зазнали твори «Думи мої, думи мої…», «Тяжко-важко в світі жити…», «Тополя» та інші. Отже, не лише Шевченкова творчість живилася джерелами фольклору, а й сама вливалася у його здорові потоки.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма…
До жанру балади митець звернувся і в «Лілеї» (1846), що належить до другого періоду творчості. її сюжет теж трагічний: волею натовпу гине ні в чому невинна позашлюбна дочка пана. Таким чином, тема панського безчестя поєднана з другою – темою несамовитої людської жорстокості, породженої кривдою.
Порівняно з «Причинною», в «Лілеї» більш потужно виражене соціальне спрямування, хоч фантастичне теж грає неабияку роль. Дівчина, що «умерла зимою під тином», проросла навесні білим, як сніг, цвітом – стала лілеєю. А це символ чистоти, незайманості, невинності.
Мотив перетворення людини на рослину, традиційний для фольклору, поет використовує також і в баладі «Тополя» (1839), що належить до його ранньої творчості. Як і в народній баладі «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…», героїня Шевченкового твору, не зазнавши подружнього щастя, перетворюється на тополю.
У раннього Т.Шевченка (1838–1843) подибуємо чимало творів з яскраво романтичним героєм сиротою, покинутою дівчиною, козаком на чужині – людьми неприкаяними, яким недосяжне щастя, гармонія зі світом. У думках «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», баладах «Причинна», «Тополя» поет елегійно розмірковує над людською долею.
Перечитуючи твори «Перебендя», «Думи мої, думи мої…», розуміємо: доля для автора нерідко означає слово. Воно є носієм історичної пам'яті народу, індикатором людського сумління, тому Перебендя та кобзар із поеми «Гайдамаки» завжди серед людей.
Поетичний дар дає право митцю «панувати» над людьми (тобто володіти їхніми умами і серцями), називатися батьком громади. Саме так визначає Т. Шевченко роль І. Котляревського в українській культурі («На вічну пам'ять Котляревському»). (Застережемо: пізніше він спонукатиме як письменників, так і читачів виходити за межі естетики «Енеїди»). А в посланні «До Основ'яненка» молодший побратим по перу афористично стверджує:
Протягом усієї творчості Т. Шевченко підносив слово все вище і вище, аж доки не сказав: «Знать, од Бога /І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!»
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Такою ж фундаментальною темою у ранній Шевченковій творчості є звернення до героїчного минулого України. До слова кажучи, інтерес до старовини відомий усім національним літературам часів романтизму, для прикладу назвемо твори В. Гюго, О. Пушкіна, В. Скотта.
Однак інтерес Шевченка до історії України не випадає пояснювати лише літературною модою, бо він був невгасимим, стабільним: твори цього кола проблематики є на всіх етапах поетової творчості. Минувшина цікавила його як невід'ємна частина буття рідного народу. Інша справа, що осмислення її відбувалося з різних підходів. Приміром, якщо перші його літературні твори занурені в романтику визвольних змагань українського народу, то на другому етапі він пильніше зосереджується на актуальних проблемах, а історію перечитує з позицій сучасності. В останні ж роки життя національну історію та майбутнє України поет ставить у контекст мета історії людства.
Т. Шевченка замолоду цікавили передовсім славні сторінки національної історії: боротьба українців із турками («Іван Підкова»), поляками («Тарасова ніч»), повстання народу проти шляхти («Гайдамаки»). Подих вільного козацького степу віє з його творів, що прославляють геройство, вірне побратимство, а головне – служіння Україні. Згадані історичні поеми – це хвала лицарському завзяттю, гордість нащадка за волелюбних предків. Щоправда, є тут і сум за колишніми вольностями, гіркота поразки:
(«Тарасова ніч»)
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля?
Бунчуки? Гетьмани?
Де поділося? Згоріло?
А чи затопило
Сине море твої гори,
Високі могили? …
У ранніх історичних поемах змальовані могутні постаті творців історії з-під Шевченкового пера постають Іван Підкова і Тарас Трясило, Іван Гонта і Максим Залізняк, Гамалія. Останній з них, як відомо, не є історичною особою – цей образ узагальнює риси козацьких ватажків. Поет, власне, і не переслідував мети достовірно відтворювати факти і події, а відображав їх духовну суть.
Історичні натяки вчуваються й у творі «Катерина» (1838), яким розпочинається в «Кобзарі» шерег поем, об'єднаних образом жінки, темою материнства. Ка-терина-українка закохалася в офіцера-чужинця (російського дворянина), людину іншої ментальності.
Він – з країни, що (теж оманою!) загарбала її вітчизну і «згнущається» нею. Отож загальнонаціональна історія повторюється на рівні окремої людської долі, внаслідок чого образ Катерини набуває символічного звучання.
У «Катерині» материнство нещасне, зневажене. Покладений в основу сюжету випадок, як на ті часи, звичайний: проста дівчина з українського села «полюбила москалика, як знало серденько». Москаль Іван не такий щирий – він з тих, хто «любить жартуючи, жартуючи кине». Так і зробив – Катерина ж залишилася… з немовлям на руках. Вона терпить глум, приниження, вигнання з рідної домівки, що було в ті часи поширеною карою покритці. Усе в ім'я любові. Вона сподівається на краще, аж доки у засніженій дорозі на Москву не знайде зрадливого коханого. Іван відштовхнув її, відцурався дитини, а Катерина з горя утопилася…
Образ жінки у творчості Т. Шевченка духовно вивищувався – рухався від побутового до онтологічного, від буденного до вічного. Ганна із соціально-побутової поеми «Наймичка» (твір написаний у 1845 р. і належить до періоду «трьох літ»), теж не знайшовши щастя у коханні, знаходить його у материнстві. Вона залишається жити і присвячує своє життя сину Марку. Ганна зрікається самої себе – стає «наймичкою невсипущою» на хуторі, де колись підкинула бездітному подружжю своє дитя, і відкриває цю таємницю лише на смертному одрі. Подиву гідна така материнська любов! І її звеличує у своєму творі Т. Шевченко.
У 1857 p., після звільнення з Новопетровського укріплення, митець пише «Неофіти». Поема цікава не лише образом перших християн, а й образом матері Алкіда. Вона стає свідком мученицької смерті за віру рідної дитини. Здавалося б, де взяти сили пережити таке невимовне горе? Та Алкідова мати знаходить їх і продовжує розпочате її сином – стає речником християнських ідей: