Страница:
Оскар Уайльд
Зоряний хлопчик
Щасливий принц та інші казки
Щасливий Принц
Над містом, на стрункому п’єдесталі, височіла статуя Щасливого Принца. Вона була вкрита тонким шаром щирого золота, очима були два блискучі сапфіри, а на ефесі меча палав великий червоний рубін.
Усі милувалися статуєю Принца. «Він такий гарний, як флюгер, – зауважив один із Міських Радників, який прагнув репутації людини з художнім смаком. – От тільки далеко не такий корисний», – додав він швиденько, боячись, щоб люди не вирішили, ніби він непрактичний, бо насправді він був дуже практичним.
– Чому ти не такий, як Щасливий Принц? – питалася одна розважлива мамуся у свого синочка, який плакав, сам не знаючи чого. – Щасливий Принц ніколи не плаче і нічого не вимагає.
– Радий, що бодай хтось у цьому світі цілком щасливий, – пробурмотів розчарований чоловік, дивлячись на чудову статую.
– Він схожий на справжнього янгола, – казали діти з сирітського притулку, виходячи з церкви у своїх червоних пелеринках і чистих білих фартушках.
– Звідки ви знаєте? – спитав Учитель Математики. – Хіба ви бачили янгола?
– Бачили, бачили – уві сні, – відповіли діти, а Учитель Математики суворо набурмосився, бо не схвалював, коли діти мріяли або бачили сни.
Одного вечора у місто залетіло Ластів’я-Серпокрилець. Його друзі вже шість тижнів тому відлетіли у теплі краї, до Єгипту, а він залишився, бо був закоханий у найпрекраснішу Очеретинку. Він побачив її ще навесні, коли літав над річкою, ганяючись за великим жовтим метеликом. Він замилувався її тоненьким станом і заговорив до неї.
– Закохатись у тебе? – запитав Серпокрилець, який любив одразу переходити до суті справи, й Очеретинка злегка вклонилася йому. І він літав і літав навколо неї, торкався крилами води, й від цього розліталися срібні бризки. Так він залицявся до неї, і тягнулося це ціле літо.
– Яке сміховинне захоплення, – цвірінькали інші ластівки. – У неї зовсім немає грошей, а от родичів – ціла купа.
І дійсно, у річці було повно очерету. Потім, коли прийшла осінь, усі ластівки відлетіли.
Щойно вони відлетіли, Серпокрильцю стало дуже самотньо, і йому трохи набридла його кохана.
– Вона зовсім не вміє вести бесіду, – казав він, – і, боюся, вона кокетка, бо безупинно заграє з вітром.
І справді, коли віяв вітерець, Очеретинка дуже граційно йому вклонялася.
– Треба визнати, що вона домосідка, – вів далі Серпокрилець, – а я люблю подорожувати, отже моя дружина теж мусить любити подорожі.
– Ти полетиш звідси зі мною? – спитав він її врешті-решт, але Очеретинка похитала головою, бо була прив’язана до своєї домівки.
– Ти просто гралася зі мною! – вигукнув Серпокрилець. – Я відлітаю до Пірамід. Прощавай! – і полетів геть.
Летів він цілісінький день, а проти ночі опинився у тому-таки місті.
– Де ж мені переночувати? – спитав він. – Сподіваюся, місто попіклувалося про гідну зустріч.
І тут він побачив статую на високому п’єдесталі.
– Влаштуюся тут, – вирішив Серпокрилець, – гарне місце, і багато свіжого повітря… – і вмостився у ногах Щасливого Принца.
– Я маю золоту спальню, – тихо мовив він до себе, озираючись, і був умостився спати, та тільки-но він сховав голову під крило, як на нього впала велика крапля води. – Що за дивина? Адже в небі ані хмаринки, зорі великі і яскраві, і все-таки падає дощ. Клімат Північної Європи просто жахливий. Очеретинка любила дощ, але це дуже себелюбно з її боку.
І тут упала друга крапля.
– Яка користь від статуї, якщо вона не захищає від дощу? – спитав Серпокрилець. – Треба пошукати собі гарненький димар, – і він налаштувався відлетіти.
Та тільки-но він розправив крила, як упала третя крапля; він підвів очі й побачив… ох, що ж він побачив?
Очі Щасливого Принца були повними сліз, сльози котилися по золотих щоках. Обличчя в нього було таким гарним у місячному сяйві, що Серпокрильця охопила жалість.
– Хто ти? – запитав він.
– Я – Щасливий Принц.
– Чому ж тоді ти плачеш? – здивувався Серпокрилець. – Я через тебе увесь мокрий.
– Коли я був живий і мав людське серце, – відповів Принц, – я не знав, що таке сльози, бо мешкав у чудовому палаці Сан-Сусі, куди не пускали сум і смуток. Вдень я грався зі своїми товаришами в саду, а ввечері вів у першій парі танці у Великій Залі. Сад був огороджений високою стіною, але я ніколи не цікавився, що простирається за нею, бо все, що оточувало мене, було прекрасним. Придворні нарекли мене Щасливим Принцом, і я дійсно був щасливий, якщо забави – щастя. Так я жив, так я помер. А тепер мене підняли так високо, що я бачу всі недоліки і всі нещастя свого міста, і хоча моє серце тепер зі свинцю, я не можу не лити сліз.
«Що? Значить, він не з суцільного золота?» – подумав собі Серпокрилець. Але він був надто чемним, щоб робити зауваження вголос.
– Далеко звідси, – вела далі статуя тихим мелодійним голосом, – далеко звідси, на маленькій вуличці, стоїть бідна хатка. Одне з вікон відчинене, і мені видно жінку, що сидить за столом. Обличчя в неї худе і змучене, а руки загрублі, червоні, поколоті голками, бо вона швачка. Вона розшиває квітами атласну сукню найвродливішої з фрейлін Королеви для наступного придворного балу. А в ліжечку в кутку кімнати лежить її хворий хлопчик. У нього гарячка, і він просить помаранчів. Матері немає чого йому дати, крім річкової води, і він гірко плаче. Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, благаю, віднеси їм рубін з ефеса мого меча. Ноги мої прикуті до п’єдесталу, я сам не можу рухатися.
– На мене чекають у Єгипті, – відповів Серпокрилець. – Мої друзі-ластівки літають туди-сюди понад Нілом, розмовляють із великими лотосами. Невдовзі вони вкладуться спати біля гробниці великого Фараона. Сам Фараон лежить у пишно оздобленій труні. Він закутаний у жовту тканину і набальзамований прянощами. На шиї у нього – намисто з ясно-зеленого нефриту, а руки – як сухе листя.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – просив Принц, – благаю, залишися зі мною на одну ніч і будь моїм посланцем. Хлопчик потерпає від спраги, і мати його так тужить!
– Не дуже-то я люблю хлопчаків, – відповів Серпокрилець. – Минулого літа, коли я жив біля річки, двоє нахабних недолітків, сини мірошника, завжди жбурляли в мене каміння. Звісна річ, у мене вони жодного разу не влучили: ми, серпокрильці, надто добре для цього літаємо, та я ще й походжу з родини, яка славиться своєю спритністю, проте це була неповага.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що Серпокрилець зглянувся.
– Тут уже зовсім холодно, – зауважив він, – але я зостануся заради тебе на одну ніч і буду твоїм посланцем.
– Дякую тобі, любий Серпокрильцю, – сказав Принц.
Тоді Серпокрилець виклював з ефеса Принцового меча великий рубін і, тримаючи його у дзьобі, полетів понад дахами міста.
Він пролетів над вежею собору зі скульптурами мармурових янголів. Він пролетів над палацом і почув звуки танцювальної музики. Юна красуня зі своїм коханим вийшли на балкон.
– Які прекрасні зорі у небі, – сказав до неї коханий, – і яка прекрасна влада кохання!
– Сподіваюся, моя сукня буде готова до королівського балу, – відповіла красуня. – Я замовила розшити її квітами страстоцвіту[1], але швачка така ледаща.
Серпокрилець пролетів понад річкою і побачив ліхтарі на високих щоглах кораблів. Він пролетів через єврейське гетто і побачив старих юдеїв, що торгувалися між собою і зважували монети на мідних вагах. Нарешті він долетів до бідної хатинки і зазирнув усередину. Хлопчик розметався на ліжку, а мати заснула, бо смертельно втомилася. Влетів Серпокрилець до кімнати і поклав великий рубін на стіл біля наперстка жінки. Потім він тихенько політав над ліжком, обмахуючи крильцями хлопчикове чоло.
– Як мені прохолодно, – прошепотів хлопчик. – Вочевидь, я вже одужую.
І він заснув солодко і міцно.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца й розповів йому про все, що зробив.
– Цікаво, – зауважив він, – мені зовсім тепло зараз, хоча надворі так зимно.
– Це тому, що ти зробив добру справу, – пояснив Принц. І Серпокрилець задумався, а там і заснув. Думки завжди навіювали на нього сон.
Коли розвидніло, він полетів до річки і викупався.
– Що за дивовижне явище! – вигукнув Професор Орнітології, який якраз перетинав місток. – Серпокрилець узимку!
І він написав про це в газету довгого листа. Усі його цитували, бо там було багато слів, яких ніхто не розумів.
– Увечері я полечу до Єгипту, – оголосив Серпокрилець, і від цієї перспективи у нього одразу поліпшився настрій. Він відвідав усі міські пам’ятники і довгий час просидів на верхівці церковного шпиля. Де б він не з’являвся, всюди цвірінькали горобці і перешіптувалися між собою:
– Який вишуканий іноземець!
Отже він був дуже собою задоволений.
Коли зійшов місяць, він знову прилетів до Щасливого Принца.
– У тебе немає доручень в Єгипет? – гукнув він. – Бо я якраз вирушаю у путь.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – молив Принц. – Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч.
– На мене чекають у Єгипті, – відказав Серпокрилець. – Завтра мої друзі летять на Другий Водоспад. Там, серед очерету, ховається гіпопотам, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всеньку ніч дивиться він на зірки, а коли загоряється вранішня зоря, у нього вихоплюється вигук радості, а потім він знову замовкає. Опівдні приходять жовті леви на водопій. Очі в них – як зелені берили, а ревіння голосніше за гуркіт водоспаду.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – мовив Принц. – На околиці міста я бачу на горищі юнака. Він схиляється над паперами на столі, й у склянці біля нього стоїть букетик засохлих фіалок. Юнак має темне жорстке волосся, губи його червоні, як гранат, а очі великі та мрійливі. Він намагається закінчити п’єсу для Режисера Театру, але дуже змерз і не може писати далі. Його грубка холодна, і він мало не непритомніє з голоду.
– Я залишуся з тобою ще на одну ніч, – погодився Серпокрилець, який мав по-справжньому добре серце. – Віднести йому ще один рубін?
– Гай-гай! Я більше не маю рубінів, – відповів Принц. – У мене залишилися тільки очі. Вони зроблені з рідкісних синіх сапфірів, які привезли з Індії тисячу років тому. Виклюй один із них і віднеси йому. Він продасть самоцвіт ювелірові, купить дрова й допише п’єсу.
– Дорогий Принце, – заперечив Серпокрилець, – я не можу так учини ти, – і розплакався.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – сказав Принц. – Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював око у Принца й полетів до горища студента. Залетіти всередину було дуже легко, бо у даху зяяла дірка. Через неї він увірвався до кімнати. Юнак схилив голову на руки, отже не почув тріпотіння пташиних крил, а коли підвів голову, то побачив, що на зів’ялих фіалках лежить прекрасний сапфір.
– Мене починають цінувати, – зрадів він, – це подарунок якогось великого шанувальника. Тепер я зможу дописати свою п’єсу, – і він засяяв од щастя.
Наступного дня Серпокрилець полетів до гавані. Він умостився на щоглі великого судна і дивився, як матроси витягають тросами важкі скрині з трюму.
– Раз-два – вгору! – вигукували вони, тягнучи чергову скриню.
– Я лечу до Єгипту! – крикнув Серпокрилець, та ніхто не звернув уваги, а коли зійшов місяць, полетів він назад до Щасливого Принца.
– Я хочу попрощатися з тобою, – гукнув він.
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю! – молив Принц. – Благаю, залишися зі мною ще на одну ніч!
– Вже зима, – відповів Серпокрилець, – і скоро тут літатиме холодний сніг. У Єгипті сонце гріє зелені пальми, і крокодили вилежуються в глині, озираючись спроквола навкруги. Мої друзі-ластівки в’ють гнізда у храмі Юпітера в Баальбеку, а рожево-білі горлиці споглядають на них і туркочуть. Дорогий Принце, я мушу тебе покинути, але ніколи не забуду, і наступної весни принесу тобі два прекрасних самоцвіти замість тих, що ти віддав. Рубін буде червонішим за червону троянду, а сапфір – синій, як море.
– Внизу на площі, – мовив Щасливий Принц, – стоїть дівчинка, що продає сірники.
Вона впустила сірники в калюжу, і ті зовсім розмокли. Батько відлупцює її, якщо вона не принесе додому грошей, тож вона плаче. В неї немає ні черевиків, ні панчіх, а на голові – ні хустинки, ні капелюшка. Виклюй у мене друге око і віддай його дівчинці, і тоді батько її не битиме.
– Я залишуся з тобою ще на одну ніч, – погодився Серпокрилець, але не можу виклювати тобі око. Адже ти осліпнеш!
– Ластів’я, Ластів’я, любий Серпокрильцю, – сказав Принц. – Чини, як я звелів.
І Серпокрилець виклював друге око Принца і полетів з ним униз. Він пронісся повз дівчинку і встромив самоцвіт їй у долоньку.
– Яке гарненьке скельце! – зраділа дівчинка і побігла сміючись додому.
Тоді Серпокрилець повернувся до Щасливого Принца.
– Ти тепер сліпий, – мовив він, – і я залишуся з тобою назавжди.
– Ні, Серпокрильцю, – заперечив бідолашний Принц, – ти мусиш летіти до Єгипту.
– Я залишуся з тобою назавжди, – твердо сказав Серпокрилець і заснув біля ніг Принца.
Увесь наступний день він сидів на плечі Принца й оповідав йому про те, що бачив у чужих краях. Він розказував про червоних ібісів, що стоять довгою шерегою уздовж берегів Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про Сфінкса, старого як світ, що живе у пустелі і знає все-все: про купців, що повільно ступають поруч зі своїми верблюдами, з бурштиновими чотками в руках; про Царя Місячної гори, чорного як смола, котрий молиться на величезний кришталь; про велику зелену змію, яка спить у пальмовому дереві і годувати яку медовими пряниками приходять двадцятеро жирафів; про пігмеїв, що плавають великим озером на гігантському пласкому листі та постійно воюють з метеликами.
– Серпокрильцю, друже мій милий, – перебив його Принц, – ти розповідаєш про дивовижні речі, але найдивовижніше у світі – це страждання людські. Немає Таємниці більшої, ніж ця Таємниця. Політай над містом, любий Серпокрильцю, і розкажи про все, що побачиш.
І Серпокрилець літав над великим містом і бачив, як веселяться багатії у своїх розкішних будинках, коли під їхніми дверима сидять жебраки. Він залітав у темні провулки й бачив бліді личка голодних дітей, що байдуже позирали на чорні вулиці. Під аркою мосту лежало двійко хлопчаків – вони міцно обнялися, щоб хоч трохи зігрітися.
– Як їсти хочеться, – жалілися вони.
– Тут не можна лежати! – загорлав на них вартовий, і вони вийшли з-під мосту просто в дощ.
Потім Серпокрилець прилетів назад і розповів Принцові все, що бачив.
– Я весь вкритий листковим золотом, – сказав Принц, – ти мусиш його обірвати, клаптик по клаптику, і віддати отим бідолахам; живі завжди гадають, що золото може їх ощасливити.
Клаптик по клаптику відривав Серпокрилець щире золото, поки Щасливий Принц не зробився зовсім тьмяним і сірим. Клаптик по клаптику віддавав Серпокрилець щире золото біднякам, і личка дітей потроху розрум’янились, і вони сміялися та гралися в різні ігри на вулиці.
– Тепер у нас є хліб! – вигукували вони.
А потім випав сніг, а за снігом ударив мороз. Вулиці здавалися вилитими зі срібла – такі вони були яскраві та блискучі; довгі бурульки звисали, як кришталеві кинджали, з краю дахів; усі одягнулися в хутро, а хлоп’ята у червоних шапочках каталися на ковзанах.
Бідолаха Серпокрилець замерзав дедалі більше, але не збирався залишати Принца, бо дуже його любив. Він клював хлібні крихти біля пекарні, коли пекар не дивився, і тріпотів крилами, аби зігрітися.
Й от прийшов час, коли він збагнув, що помирає. Востаннє злетів Серпокрилець на плече Принца.
– Прощавай, любий Принце! – прошепотів він. – Дозволь мені поцілувати тобі руку.
– Радий, що ти нарешті вибираєшся до Єгипту, – мовив Принц. – Ти пробув тут надто довго. Але поцілуй мене у вуста, бо я тебе люблю.
– Не до Єгипту я вибираюся, – сказав Серпокрилець, – а до Оселі Смерті. Смерть – сестра Сну, правда ж?
І він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав мертвий до його ніг.
І тої самої миті пролунав дивний звук усередині статуї, мовби щось розбилося. То свинцеве серце Принца розкололося навпіл. Очевидячки, мороз і справді був лютий.
Рано-вранці наступного дня Мер міста йшов через площу разом із Міськими Радниками. Проминаючи п’єдестал, він поглянув на статую.
– Господи, який жалюгідний вигляд має отой Щасливий Принц! – вигукнув він.
– Геть-чисто жалюгідний! – підхопили Міські Радники, які завжди погоджувалися з Мером. І всі вони залізли нагору роздивитися як слід.
– Рубін випав із його меча, очі десь загубилися, і він більше не золотий, – оголосив Мер. – Власне, він не кращий за жебрака.
– Не кращий за жебрака, – підтакували Міські Радники.
– А тут іще якась мертва пташина у нього під ногами! – вів далі Мер. – Треба видати розпорядження, що птахам забороняється тут помирати.
І Міський Писарчук занотував Мерове розпорядження у записнику.
Статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.
– Оскільки він уже не прекрасний, то й не корисний більше, – проголосив Професор Мистецтвознавства в Університеті.
Статую розплавили у ливарні, й Мер провів нараду Корпорації, щоб вирішити, як учинити з металом.
– Нам, певна річ, потрібна інша статуя, – сказав Мер, – і це мусить бути моє зображення.
– Моє, моє! – закричав кожен із Міських Радників, і всі пересварилися. Коли я востаннє їх чув, вони й далі сварилися.
– Що за чудасія! – здивувався старий майстер у ливарні. – Це розбите свинцеве серце не плавиться у печі. Його треба викинути.
І серце викинули на смітник, де вже лежав мертвий Серпокрилець…
– Принеси мені дві найдорогоцінніші речі з того міста, – наказав Господь одному зі своїх янголів, і янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.
– Ти зробив вірний вибір, – погодився Господь, – бо у моєму Райському Саду це мале пташеня співатиме вічно, а у моєму золотому місті Щасливий Принц возсилатиме мені хвалу.
Соловушка і троянда
– Вона пообіцяла, що танцюватиме зі мною, якщо я принесу їй червоні троянди, – вигукнув молодий Студент, – але в моєму садку немає жодної червоної троянди.
Зі свого гнізда на дубочку його почула Соловушка, визирнула з листя й замислилася.
– Жодної червоної троянди, хоч увесь сад обійди, – простогнав юнак, і його гарні очі налилися слізьми. – Від яких дрібниць залежить людське щастя! Я перечитав усе, що написали мудреці, мені відомі усі таємниці філософії, але через брак однієї червоної троянди зруйнується ціле моє життя.
– Нарешті я зустріла справжнього закоханого, – мовила Соловушка. – Ніч у ніч я оспівувала його, не знаючи, чи існує він насправді. Ніч у ніч я оповідала його історію зіркам – і от нарешті я бачу його самого. Волосся в нього темне, як бутон гіацинта, а вуста червоні як троянда, якої він прагне; пристрасть зробила його обличчя блідим, як слонова кістка, і туга наклала відбиток на його чоло.
– Принц влаштовує бал завтра ввечері, – шепотів Студент, – і моя кохана буде серед запрошених. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голівку мені на плече, і я стискатиму її ручку. Але в моєму садку немає червоної троянди, тож я сидітиму тут на самоті, і вона пройде повз мене. Я буду для неї порожнім місцем, і це розіб’є мені серце.
– О так, це справжній закоханий, – мовила Соловушка. – Те, про що я співаю, змушує його страждати; що для мене радість – для нього біль. Звісно, кохання – чудове почуття. Воно цінніше за смарагди і дорожче за коштовні опали. Його не купити ні за перли, ні за гранати, ним не торгують на ярмарку. Купці його не продають, і на золото його не обміняють.
– На галереї сидітимуть музики, – вів далі Студент, – і гратимуть на своїх інструментах, а моя кохана танцюватиме під мелодії скрипок та арф. Танцюватиме вона так легко, що її ніжки майже не торкатимуться підлоги, а розчепурені придворні юрмитимуться навколо неї. От тільки зі мною вона не танцюватиме, бо я не маю червоної троянди, щоб їй подарувати.
І він кинувся на траву, затулив обличчя руками й розридався.
– Чого він плаче? – спитала Зелена Ящірка, пробігаючи повз Студента, задерши хвостика.
– І справді, чого? – прошепотів Дзвоник своєму сусіді лагідним, тихим голосом.
– Він ридає через червону троянду, – відповіла Соловушка.
– Через червону троянду? – обурилися вони.
– Це просто безглуздя! – і мала Ящірка, яка була дещо цинічною, розреготалася від душі.
Проте Соловушка розуміла причину страждань Студента; вона принишкла на своєму дубочку і замислилася над таємницями Кохання.
Раптом вона розправила свої брунатні крильця для польоту та зірвалась у небо. Вона промайнула гаєм, як тінь, і, як тінь, закружляла над садом.
У центрі галявини росло прегарне Трояндове Деревце, й коли Соловушка побачила його, то підлетіла й усілася на тоненьку гілочку.
– Подаруй мені червону троянду, – заблагала вона, – і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
– Мої троянди білі, – відповіло воно, – білі, як піна морська, біліші за сніг гірський. Лети до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, може, він дасть тобі те, чого ти бажаєш.
І Соловушка полетіла до Трояндового Деревця, що росло біля старого сонячного годинника.
– Подаруй мені червону троянду, – заблагала вона, – і я заспіваю тобі найкращу зі своїх пісень.
Але Деревце похитало головою.
– Мої троянди червоні, – відповіло воно, – червоні, як ніжки горлиці, червоніші за розлогі гілки коралів, що коливаються в океанських гротах. Але зима застудила мої вени, мороз побив мої бруньки, а буря поламала моє віття, і не буде у мене троянд цього літа.
– Але мені потрібна одна-однісінька червона троянда! – молила Соловушка. – Одна-однісінька червона троянда! Невже я ніяк не зможу її роздобути?
– Є один спосіб, – відповіло Деревце. – Але він такий жахливий, що я не насмілююсь розповісти тобі.
– Розкажи, – умовляла Соловушка, – я не боюся.
– Якщо тобі потрібна червона троянда, – почало Деревце, – ти маєш створити її з музики при місячному сяйві та напоїти кров’ю власного серця. Ти маєш співати для мене, проштрикнувши серце одним із моїх шипів. Цілу ніч ти маєш співати для мене, а шип увіп’ється тобі просто в серце, і твоя кров, твоє життя переллються у мої вени і стануть моїми.
– Смерть – величезна ціна за одну червону троянду, – простогнала Соловушка, – а Життя дуже дороге для всіх. Як приємно мешкати у зеленому гаї, милуватися Сонцем у золотій колісниці та Місяцем у колісниці з перлів. Як солодко пахне глід, які ніжні дзвоники, що ховаються у долині, як буяє верес на пагорбах! Але Кохання важливіше за Життя, і що таке серце однієї пташки порівняно з серцем людини?
І Соловушка розправила свої брунатні крильця для польоту і зринула в повітря. Вона промайнула садом, як тінь, і, як тінь, закружляла над гаєм.
Юний Студент і досі лежав на траві, і сльози ще не висохли на його прекрасних очах.
– Ти будеш щасливим, – вигукнула Соловушка, – Ти будеш щасливим! Ти отримаєш свою червону троянду. Я створю її з музики при місячному сяйві та напою її кров’ю власного серця. Все, що я попрошу в тебе за це, – щоб ти був справжнім закоханим, бо Кохання мудріше за Філософію, хоч та й мудра, і дужче за Владу, хоч та й дужа. Полум’яно горять крила Кохання, і поломеніє яскраво тіло його. Вуста кохання солодкі, як мед, а подих – як ладан і миро.
Студент звів очі й дослухався, але не зміг зрозуміти, що щебетала до нього Соловушка, бо знав він лише те, про що писалося у книжках.
Але Дубок зрозумів – і засмутився, бо він дуже любив малу Соловушку, яка звила гніздечко у його гіллі.
– Заспівай мені одну останню пісню, – прошепотів він. – Мені буде самотньо, коли тебе не стане.
І Соловушка заспівала для Дубка, і її голос розливався, як іскриста вода зі срібного дзбанка.
Коли вона доспівала свою пісню, Студент підвівся й витяг із кишені записник і олівець.
– Пташка володіє формою, – говорив він сам до себе, ідучи через гай, – цього у неї не відняти; а от чи має вона почуття? Боюся, що ні. Власне, вона така, як і більшість митців: тільки стиль без будь-якої щирості. Вона не пожертвує собою задля інших. Вона думає тільки про музику, а всі знають, що мистецтво егоїстичне. Проте треба визнати, що у її голосі є гарні ноти. Як шкода, що те, чим вона займається, не має жодного сенсу і не приносить практичної користі!
І він увійшов до своєї кімнати, улігся на сінник на ліжку і почав думати про свою кохану, а за деякий час поринув у сон.
А коли Місяць засяяв на небесах, Соловушка полетіла до Трояндового Деревця і настромилася грудьми на гострий шип. Цілісіньку ніч співала вона з шипом у грудях, а холодний кришталевий Місяць нахилився нижче і заслухався. Усю ніч співала вона, і шип впивався дедалі глибше в її груди, і кров життя витікала з неї.