Звернувши на Греківську, Нюрка сповільнила крок. Автозаправка. Будинок під знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином іде всередину, у невидиму, гучну просторінь. Приватний стоматологічний кабінет доктора Артемчука. Над входом – зуб у солом’яному канотьє пританцьовує на кривих, могутніх коренях. Щаслива посмішка зуба довіри не викликала. Ага, ось і номер 38.
Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.
– Здрастуйте, Ганно Павлівно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».
– Добрий день…
Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:
– Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!
– Чернець?!
Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.
– Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі – Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…
– Кінчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.
Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.
– Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.
– Замуторити?!
– О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.
– Як мені у свій час! – гордо надувся Чернець і став схожим на індика. – Валюндра, каву сотворити?
– Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…
Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.
– Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?
Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:
– Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…
– Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…
– Упевнена, Нюшо? – необразливо хмикнул Чернець. – Чи прибідняєшся?
– Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…
При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.
Блаженно замружився, немов нектару пригубив.
– У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, – замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, – клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…
Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:
– Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.
– Ви альтруїсти? Не вірю.
– Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…
Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.
– На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність – це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.
– Можна ще кави? – запитала Нюрка.
– У нас дзвінок від слухачів! – голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. – Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?
– А ти азартний, Парамоша…
– Що? – бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. – Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!
– У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.
– У нас закінчується час ефіру…
– Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!
Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності – безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.
Треба було гарненько відпочити.
Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.
Продана душа
1
2
3
4
Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.
– Здрастуйте, Ганно Павлівно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».
– Добрий день…
Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:
– Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!
– Чернець?!
Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.
– Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі – Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…
– Кінчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.
Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.
– Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.
– Замуторити?!
– О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.
– Як мені у свій час! – гордо надувся Чернець і став схожим на індика. – Валюндра, каву сотворити?
– Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…
Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.
– Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?
Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:
– Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…
– Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…
– Упевнена, Нюшо? – необразливо хмикнул Чернець. – Чи прибідняєшся?
– Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…
При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.
Блаженно замружився, немов нектару пригубив.
– У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, – замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, – клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…
Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:
– Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.
– Ви альтруїсти? Не вірю.
– Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…
Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.
– На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність – це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.
– Можна ще кави? – запитала Нюрка.
* * *
– Моя лікувальна практика проходить по тонкій, ледь помітній грані між знахарством і офіційною медициною. Як народні цілителі в минулому, я знімаю зурочення і пристріт; як сучасні професіонали-медики – ставлю діагноз…– У нас дзвінок від слухачів! – голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. – Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?
– А ти азартний, Парамоша…
– Що? – бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. – Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!
– У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.
– У нас закінчується час ефіру…
– Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!
Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності – безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.
Треба було гарненько відпочити.
Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.
Продана душа
1
– Душу продай, га? – проникливо попросив чорт.
Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.
– Не допоможе, – тепер голос чорта був повний співчуття. – Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?
Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.
– У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.
Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.
– Добре тобі! – чорт чмокнув. – Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило – купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.
– З тобою, чи що?
Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.
– Зі мною, зі мною! – зрадів чорт. – Ну, як щодо душі?
Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати – не чорта, звичайно, – машину до смаку. Відшукав – у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»
Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.
На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта – персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.
– А що натомість? – поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.
Чорт відгукнувся миттєво:
– «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.
Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:
– Жартів не розумієш?
Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.
Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.
– Не допоможе, – тепер голос чорта був повний співчуття. – Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?
Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.
– У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.
Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.
– Добре тобі! – чорт чмокнув. – Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило – купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.
– З тобою, чи що?
Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.
– Зі мною, зі мною! – зрадів чорт. – Ну, як щодо душі?
Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати – не чорта, звичайно, – машину до смаку. Відшукав – у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»
Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.
На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта – персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.
– А що натомість? – поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.
Чорт відгукнувся миттєво:
– «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.
Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:
– Жартів не розумієш?
Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.
2
Він повернувся до рідного міста два роки тому. Колеги по бізнесу посміювалися і
руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.
Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.
Через рік глузувати з нього перестали.
Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.
Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився – точно так, як і з комп’ютером.
– «Феррарі» не пропоную, – уже цілком серйозно заявив чорт. – Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій – п’ятий.
Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…
Але не такою ж ціною!
З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип – чорт енергійно шкріб себе між рогами.
– Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?
Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.
– Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет – десять років…
– Чекай!
Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.
Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.
Кілька років божевільної гонки – то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…
Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.
Але все стало іншим. І насамперед місто.
руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.
Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.
Через рік глузувати з нього перестали.
Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.
Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився – точно так, як і з комп’ютером.
– «Феррарі» не пропоную, – уже цілком серйозно заявив чорт. – Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій – п’ятий.
Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…
Але не такою ж ціною!
З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип – чорт енергійно шкріб себе між рогами.
– Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?
Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.
– Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет – десять років…
– Чекай!
Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.
Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.
Кілька років божевільної гонки – то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…
Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.
Але все стало іншим. І насамперед місто.
3
Клим вийшов у двір, мерзлякувато повів плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квітня, вечір, ще три дні тому літали білі мухи. Але повертатися в порожній будинок, де можна поговорити тільки з чортом, не хотілося.
Будинок дістався Климові у спадщину – батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.
Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.
Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори – ще не угода.
Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.
Він посміхнувся – уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.
Гілочка була прилаштована просто перед монітором.
– Продовжуємо? – радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.
– Ой…
Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.
– Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!
Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.
– Навіщо ж так?
– Візитна картка міста! – весело пояснив Клим. – У Києві – каштани, в Одесі – акації, а в нас…
Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись – повітового міста, ще раніш – козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.
– Наче я не знаю, – так і не усміхнувшись, буркнув чорт. – Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?
Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.
Будинок дістався Климові у спадщину – батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.
Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.
Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори – ще не угода.
Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.
Він посміхнувся – уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.
Гілочка була прилаштована просто перед монітором.
– Продовжуємо? – радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.
– Ой…
Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.
– Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!
Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.
– Навіщо ж так?
– Візитна картка міста! – весело пояснив Клим. – У Києві – каштани, в Одесі – акації, а в нас…
Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись – повітового міста, ще раніш – козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.
– Наче я не знаю, – так і не усміхнувшись, буркнув чорт. – Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?
Клим був задоволений. Здається, перший раунд залишився за ним.
4
Професор, що носив зовсім неймовірне прізвище Химерний, викладав на їхньому факультеті історію. Спеціальність, заради якої Клим прийшов в університет, була далі від Кліо, ніж чорт від вівтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умів змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовірно іронічний, він приводив першокурсників у справжній шок. Не розуміючи, навіщо це потрібно, вони все-таки проводили вечори в бібліотеці, конспектуючи «Повість временних літ» і заучуючи напам’ять строфи «Енеїди» великого Івана Котляревського.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента