Страница:
Як може кам’яна велетенська споруда віддавати луною, як мініатюрна дитяча іграшка? Як це? З часу відкриття Чечен Іци і донині – люди не знають, як це може бути. Це ж не музична шкатулка, але – музична піраміда!
І хоча на сходи не пускають, тлумач, який покликаний вдовольняти вашу допитливість, молодий майянець запевняє вас, що якби ви йшли вгору по сходах самою пірамідою, кожен ваш крок відлунював би також. Але не якимось невибагливим звуком оплеску, а пташиним цвіріньканням.
Ти піднімаєшся до вершини Храму, людино, а він співає тобі осанну!
Божественним літургійним співом священної, сакральної птиці Коатль, на яку тут, сказати б, моляться.
І тут я згадав древню ікону у нашій селянській хаті, на якій була зображена Свята Трійця. Мама вчила мене азів християнства. Із Отцем і Сином, Ісусом, для дитячого сприйняття все зрозуміло. А от Дух Святий – він був зображений у вигляді птаха із розпростертими крилами у сяйві ореолу.
Так от, для майя цілком конкретний птах, який літає донині довкруги піраміди Кукулкана у Чечен Іці, як у всіх юка-танських джунглях, – Божественний Дух. А його спів, який відтворює могутнє тіло піраміди, – голос Духа майя.
Голос, яким промовляє з нами це «диво світу», співаюча піраміда Чечен Іци, – це мова Духа. Голос невидимого Бога, який, одначе, спускається на Землю протягом трьох годин, коли тримається цілковита рівновага світла і темряви у взаєминах нашої планети із її сонячним сімейством.
На жаль, я був тут на початку вересня, відзначивши День незалежності України укупі із сином-дипломатом смачним американським стейком із каліфорнійським вином у ресторації Рокфеллер-центру на знаменитій нью-йоркській П’ятій авеню. А якби графік відвідин Чечен Іци склався трохи пізніше?
21 вересня – день осіннього сонцестояння. Рівно о 17-й годині цього особливого дня у взаємовідносинах Землі із Сонцем світило опускає – відповідно до космічного плану майя – свій промінь так, що він заломлюється крізь щілини у склепінні храму, що на вершині піраміди, збігає зверху вниз по ребристій центральній грані піраміди і зливається із скульптурою голови біля підніжжя. Утворюючи візуально тіло Бога, який сходить із Неба на Землю.
Що колись робили майя, коли бачили це реальне зішестя реального Бога? Можна собі тільки уявити, що тоді творилося, коли нині зматеріалізовані діти різних народів і континентів просто волають тисячоголосо від захоплення.
Бог – той самий, в честь якого названо проспект у Канкуні, на якому я живу. Кукулкан – крилатий змій чи птах-змій. Очевидно, у них не було будь-яких негативних відтінків у трактуванні оцього представника земної фауни, бо змій у них – це мудрість.
І знову, попри релігійно-сакральний смисл, до якого у представників теперішніх вірувань може бути своє, розмаїте, ставлення, як так зроблено, як так вони примудрилися Сонце підкорити? Відповіді сучасні архітектори та інженери не знають.
Звичайно ж, чотири ребра піраміди – точно за сторонами горизонту. 91 сходинка від підніжжя до вершини. Помножте на чотири сторони світу – і матимете 365 днів! Бо ця музично-божественна піраміда – ще й Календар.
Врешті, є ще одна одиниця виміру – 9 своєрідних поверхів, укладених один на одного.
Отут належить зупинитися глибше над розгадкою пірамідального храму, у якому кожен начебто формально-архітектурний вимір містить код, який належить сприймати і як послання нам водночас.
Вдома – це Всесвіт
М’яч влучає у центр Галактики
Майя – це я!
І хоча на сходи не пускають, тлумач, який покликаний вдовольняти вашу допитливість, молодий майянець запевняє вас, що якби ви йшли вгору по сходах самою пірамідою, кожен ваш крок відлунював би також. Але не якимось невибагливим звуком оплеску, а пташиним цвіріньканням.
Ти піднімаєшся до вершини Храму, людино, а він співає тобі осанну!
Божественним літургійним співом священної, сакральної птиці Коатль, на яку тут, сказати б, моляться.
І тут я згадав древню ікону у нашій селянській хаті, на якій була зображена Свята Трійця. Мама вчила мене азів християнства. Із Отцем і Сином, Ісусом, для дитячого сприйняття все зрозуміло. А от Дух Святий – він був зображений у вигляді птаха із розпростертими крилами у сяйві ореолу.
Так от, для майя цілком конкретний птах, який літає донині довкруги піраміди Кукулкана у Чечен Іці, як у всіх юка-танських джунглях, – Божественний Дух. А його спів, який відтворює могутнє тіло піраміди, – голос Духа майя.
Голос, яким промовляє з нами це «диво світу», співаюча піраміда Чечен Іци, – це мова Духа. Голос невидимого Бога, який, одначе, спускається на Землю протягом трьох годин, коли тримається цілковита рівновага світла і темряви у взаєминах нашої планети із її сонячним сімейством.
На жаль, я був тут на початку вересня, відзначивши День незалежності України укупі із сином-дипломатом смачним американським стейком із каліфорнійським вином у ресторації Рокфеллер-центру на знаменитій нью-йоркській П’ятій авеню. А якби графік відвідин Чечен Іци склався трохи пізніше?
21 вересня – день осіннього сонцестояння. Рівно о 17-й годині цього особливого дня у взаємовідносинах Землі із Сонцем світило опускає – відповідно до космічного плану майя – свій промінь так, що він заломлюється крізь щілини у склепінні храму, що на вершині піраміди, збігає зверху вниз по ребристій центральній грані піраміди і зливається із скульптурою голови біля підніжжя. Утворюючи візуально тіло Бога, який сходить із Неба на Землю.
Що колись робили майя, коли бачили це реальне зішестя реального Бога? Можна собі тільки уявити, що тоді творилося, коли нині зматеріалізовані діти різних народів і континентів просто волають тисячоголосо від захоплення.
Бог – той самий, в честь якого названо проспект у Канкуні, на якому я живу. Кукулкан – крилатий змій чи птах-змій. Очевидно, у них не було будь-яких негативних відтінків у трактуванні оцього представника земної фауни, бо змій у них – це мудрість.
І знову, попри релігійно-сакральний смисл, до якого у представників теперішніх вірувань може бути своє, розмаїте, ставлення, як так зроблено, як так вони примудрилися Сонце підкорити? Відповіді сучасні архітектори та інженери не знають.
Звичайно ж, чотири ребра піраміди – точно за сторонами горизонту. 91 сходинка від підніжжя до вершини. Помножте на чотири сторони світу – і матимете 365 днів! Бо ця музично-божественна піраміда – ще й Календар.
Врешті, є ще одна одиниця виміру – 9 своєрідних поверхів, укладених один на одного.
Отут належить зупинитися глибше над розгадкою пірамідального храму, у якому кожен начебто формально-архітектурний вимір містить код, який належить сприймати і як послання нам водночас.
Вдома – це Всесвіт
Сходження на гору під мелодію Духа – це процес творення світу, у якому ми живемо. Перший рівень – виникнення матерії в результаті великого вибуху – 15–16 мільярдів років тому.
Наступний рівень еволюції – перші примати (40 мільйонів років углиб). На цьому поверсі виростає племінний рівень. Поява першої пралюдини – 2 мільйони років. Відтак вимір, на якому витворився такий феномен, як мова. І сталося це в межах 100 000 років тому. Врешті, національний рівень, з якого розпочинається 5125 років «Календаря майя» і головною прикметою якого є писемність.
Планетарний, наш теперішній рівень земної еволюції настав у XVIII столітті, і його прийнято називати індустріальною епохою.
А тепер-от, після 21 грудня 2012-го, коли закінчується «Календар майя», нам належить перейти на новий, галактичний, рівень розвитку. І над ним є ще два рівні – вселенський і божественний.
Часова одиниця виміру, за літочисленням майя, як відомо, – відрізок у 20 днів. Так от, кожен рівень еволюції у 20 разів коротший від попереднього. От чому сакральна архітектурна форма – піраміда, а не прямокутник, круг чи будь-яка інша геометрична фігура.
А наразі на доволі приземленому мислительному рівні я спостерігав, як іде реконструкція споруди позаду піраміди. Метод будівельного підряду доволі своєрідний: на сходах сиділи будівельники, або, точніше сказати, чорноробочі, і з плеча на плече передавали живою вервечкою нагору будматеріал – цеглу, камінь, бетон. Монотонна така робота у спадкоємців майя, які на їхніх храмах горбатяться не на жарт заради кавалка хліба. Але хіба будь-яка робота, спрямована знизу вгору, може бути легкою? Від Великого вибуху і до наших днів, коли викінчується біля підніжжя сьомого поверху наш черговий еволюційний відрізок.
Обабіч святилища Кукулкана – лише кілька десятків метрів до іншого центру маянського генія. Об’єкт древньої (а за способом соціального життя – печерної) цивілізації, яка не знала колеса і не вміла виплавляти метал.
Обсерваторія. Тут був створений «Календар майя» протяжністю понад 60 мільйонів років, можливо, рівно аж до падіння саме тут астероїда, що знищив динозаврів. Саме тут було вивчено цими печерниками і нанесено на карту не тільки нашу мільярдно-зіркову Галактику, але й ще шість таких…
Коли стоїш біля підніжжя обсерваторії, куди ходили щодня на роботу печерні босоногі генії, усвідомлюєш, як мало може вмістити ця наша така пливка і маломістка свідомість. Практично, якби не наочно наглядна ця обсерваторія, яку я можу запросто взяти і помацати, усе, що в ній творилося і навколо неї писалося і говорилося, справді поза межами нашої свідомості.
Цей галактичний науковий центр діяв не так давно, як це було із єгипетськими пірамідами, котрим – до 10 тисяч років. Тутешня піраміда й обсерваторія були діючими зовсім недавно – у той час, коли Володимир хрестив Русь. У тім-то й річ, що майя – не допотопно-античні релікти, які були чи не були, а майже сучасники із документованої вселюдської історії тисячолітньої давності.
Саме тут я збагнув квінтесенцію феномена майя. Масштаб мислення, що відрізняє їх від нас. Для громадян України, із їхнім хуторянським світобаченням, коли примітивна політтусня затуляє весь світ, цей масштаб неймовірно і плачевно мініатюрний. І навіть на протилежному полюсі від нашого маргінально-провінційного, у «пупі Землі» на Манхеттені, цей масштаб не менше ніж глобальний. Спробували, було, вирвавшись у Космос, піти далі, але не вистачило духу. Після висадки на Місяць постглобалізація завершилася миттєвим згортанням амбітних космічних програм.
А от вони, майя, вдивляючись у Всесвіт із цієї обсерваторії, стояли на порядки вище від нашого цього, найвищого, манхеттенського рівня. Якщо ми видряпалися ледь десь на шостий поверх еволюції, то вони уже тоді перебували, як мінімум, поверхом вище – на рівні галактичному. Коли домівка для нас – то помешкання на рідному національному хуторі (як для українця), чи підконтрольна планета, як для американців, то для них рідна домівка – це Галактика. Масштаб мислення!
Вдома – це не клаптик землі навколо хатини, над якою гудуть хрущі над вишнями, це і не глобус, яким, як власним домашнім обійстям, крутить всесильний вуйко Сем. Діти Галактики – от хто такі майя, які крізь унікально сконструйовані отвори справжнісінької Обсерваторії оглядали, як справді власне домашнє господарство, цей космічний безмір, цей вселенський огром.
А звідси – від того, як вони себе позиціонували, – питання. Звідки вони взялися? Це раз. І друге – хто їм ці Знання дав? Хто їм такий масштаб збільшив у світоглядному перископі?
Чи хто їх навчив, пробираючись крізь непрохідні джунглі, вдивлятися у центр Галактики, з яким Земля і Сонце вирівнюються, як буває лише один раз на 26 тисяч років, і цього разу це станеться 21 грудня 2012-го. Саме тут схожі на нас створіння це угледіли.
Наступний рівень еволюції – перші примати (40 мільйонів років углиб). На цьому поверсі виростає племінний рівень. Поява першої пралюдини – 2 мільйони років. Відтак вимір, на якому витворився такий феномен, як мова. І сталося це в межах 100 000 років тому. Врешті, національний рівень, з якого розпочинається 5125 років «Календаря майя» і головною прикметою якого є писемність.
Планетарний, наш теперішній рівень земної еволюції настав у XVIII столітті, і його прийнято називати індустріальною епохою.
А тепер-от, після 21 грудня 2012-го, коли закінчується «Календар майя», нам належить перейти на новий, галактичний, рівень розвитку. І над ним є ще два рівні – вселенський і божественний.
Часова одиниця виміру, за літочисленням майя, як відомо, – відрізок у 20 днів. Так от, кожен рівень еволюції у 20 разів коротший від попереднього. От чому сакральна архітектурна форма – піраміда, а не прямокутник, круг чи будь-яка інша геометрична фігура.
А наразі на доволі приземленому мислительному рівні я спостерігав, як іде реконструкція споруди позаду піраміди. Метод будівельного підряду доволі своєрідний: на сходах сиділи будівельники, або, точніше сказати, чорноробочі, і з плеча на плече передавали живою вервечкою нагору будматеріал – цеглу, камінь, бетон. Монотонна така робота у спадкоємців майя, які на їхніх храмах горбатяться не на жарт заради кавалка хліба. Але хіба будь-яка робота, спрямована знизу вгору, може бути легкою? Від Великого вибуху і до наших днів, коли викінчується біля підніжжя сьомого поверху наш черговий еволюційний відрізок.
Обабіч святилища Кукулкана – лише кілька десятків метрів до іншого центру маянського генія. Об’єкт древньої (а за способом соціального життя – печерної) цивілізації, яка не знала колеса і не вміла виплавляти метал.
Обсерваторія. Тут був створений «Календар майя» протяжністю понад 60 мільйонів років, можливо, рівно аж до падіння саме тут астероїда, що знищив динозаврів. Саме тут було вивчено цими печерниками і нанесено на карту не тільки нашу мільярдно-зіркову Галактику, але й ще шість таких…
Коли стоїш біля підніжжя обсерваторії, куди ходили щодня на роботу печерні босоногі генії, усвідомлюєш, як мало може вмістити ця наша така пливка і маломістка свідомість. Практично, якби не наочно наглядна ця обсерваторія, яку я можу запросто взяти і помацати, усе, що в ній творилося і навколо неї писалося і говорилося, справді поза межами нашої свідомості.
Цей галактичний науковий центр діяв не так давно, як це було із єгипетськими пірамідами, котрим – до 10 тисяч років. Тутешня піраміда й обсерваторія були діючими зовсім недавно – у той час, коли Володимир хрестив Русь. У тім-то й річ, що майя – не допотопно-античні релікти, які були чи не були, а майже сучасники із документованої вселюдської історії тисячолітньої давності.
Саме тут я збагнув квінтесенцію феномена майя. Масштаб мислення, що відрізняє їх від нас. Для громадян України, із їхнім хуторянським світобаченням, коли примітивна політтусня затуляє весь світ, цей масштаб неймовірно і плачевно мініатюрний. І навіть на протилежному полюсі від нашого маргінально-провінційного, у «пупі Землі» на Манхеттені, цей масштаб не менше ніж глобальний. Спробували, було, вирвавшись у Космос, піти далі, але не вистачило духу. Після висадки на Місяць постглобалізація завершилася миттєвим згортанням амбітних космічних програм.
А от вони, майя, вдивляючись у Всесвіт із цієї обсерваторії, стояли на порядки вище від нашого цього, найвищого, манхеттенського рівня. Якщо ми видряпалися ледь десь на шостий поверх еволюції, то вони уже тоді перебували, як мінімум, поверхом вище – на рівні галактичному. Коли домівка для нас – то помешкання на рідному національному хуторі (як для українця), чи підконтрольна планета, як для американців, то для них рідна домівка – це Галактика. Масштаб мислення!
Вдома – це не клаптик землі навколо хатини, над якою гудуть хрущі над вишнями, це і не глобус, яким, як власним домашнім обійстям, крутить всесильний вуйко Сем. Діти Галактики – от хто такі майя, які крізь унікально сконструйовані отвори справжнісінької Обсерваторії оглядали, як справді власне домашнє господарство, цей космічний безмір, цей вселенський огром.
А звідси – від того, як вони себе позиціонували, – питання. Звідки вони взялися? Це раз. І друге – хто їм ці Знання дав? Хто їм такий масштаб збільшив у світоглядному перископі?
Чи хто їх навчив, пробираючись крізь непрохідні джунглі, вдивлятися у центр Галактики, з яким Земля і Сонце вирівнюються, як буває лише один раз на 26 тисяч років, і цього разу це станеться 21 грудня 2012-го. Саме тут схожі на нас створіння це угледіли.
М’яч влучає у центр Галактики
Хоча хіба тільки поза межами можливого не тільки співаюча піраміда чи обсерваторія, з якої видно траси у мільярди світлових років.
До мене, врешті, дійшло: тут нічого не буває, як це прийнято у нас, без смислу. Видає український письменник книжку, а які у ній смисли? Для чого він її написав, що у ній він хотів сказати? У 99 із 100 випадків відповіді немає. Не література – полова.
Цивілізація майя, очевидно, була за державно-суспільним устроєм чимось на зразок ЄС, але вкупі їхню співдружність тримали не торгові тарифи, вільні економічні зони чи спільна валюта, а спільний галактичний, недосяжний для нас за масштабом світогляд.
Не встановлено, чи у цьому МС – Майянському Союзі – було щось таке на кшталт нашого Єврочемпіонату із найпопулярнішої спортивної гри? Однак у кожному місті неодмінно був обов’язковий об’єкт інфраструктури – стадіон. Англійці більш схильні вживати вираз – «корт для гри у м’яч».
Скільки у нас цих ігор у м’яч – футбол, волейбол, баскетбол, гандбол, ватербол… У них була гра одна, але чи гра?
У нас дві команди ганяють цю кулю як завгодно – руками, ногами, жбурляють у ціль – малу чи велику. Тисячі на трибунах улюлюкають, і все тут. А який смисл у цій біганині? Хлопці, які за це отримують мільйони прожиткових мінімумів, – може, це хіба що для них має сенс. А для зачарованого ними стадіону або цілого людства? Зрештою, може бути й так, як у нас, – просто естетичне задоволення. Азарт. Емоції. Може, саме це треба називати смислом, але якийсь такий він малозначущий і невловний, якщо чесно.
У майя зовні наче теж гра. По сім гравців у двох командах. Але правила ж які – не можна грати ні руками, ні ногами, ні головами, а усією рештою частин тіла – можна. Я бачив, як це відбувається, – дуже складно. Навіть для уродженця цих країв, що трохи південніше, геніального футболіста № 1 усіх часів і народів – Леонеля Мессі. Спробуй стегном влучити у кільце не більше ніж у баскетболі. Та й потім чисельність команд удвічі менша, ніж у футболі, а поле у півтора раза довше.
Але не у цьому головна відмінність щодо ускладнення. Грають не на рівному горизонтальному полі. А у трьох площинах – середина таки горизонтальна, а дві бічні частини поля – під кутом. Доволі гострим.
І навіть у таких умовах і на такому полі голи вони забивали. Ну і що? А те, що то була гра лише за формою, а за змістом – божественний ритуал. Розмова з Богом. Я би так сказав: поєднання спортивної гри із Літургією.
Навіщо спочатку йти до церкви, а потім на футбол? Тут два в одному – не біганина пустопорожня, а гра зі смислом.
У кожному конкретному ігровому сюжеті сакральний смисл належало відгадати мудрецям-жерцям. У грі вони вбачали волю богів. У тому, що творилося на корті. Їм належало збагнути, що Кукулкан їм хоче сказати. От який смисл… Щоб цей смисл чи замисел божий розгадати.
Іноді це мало для самих гравців печальний смисл. Їх приносили у жертву. Часом після гри київського «Динамо» хочеться зробити це із нашими київсько-бразильськими лінивими бігунцями.
У Чечен Іці корт за величиною – найбільший у всьому царстві майя. Дуже добре зберігся. Можна хоч нині зіграти. Особливо це стосується тих, хто готовий зійти на жертовний олтар.
Однак усе вищевикладене – лише вступ до теми. У 1923 році згадуваний майяніст Морлі зауважив дивовижну річ. Виявляється, співаючою є не тільки піраміда, що поруч, а й цей суворий за своїми ритуалами церковний стадіон.
У нас це називається віп-ложа, на якій, як на троні, сидить знервований олігарх у роздумах «бабло пропало» із синком, малолітнім отроком. А у Чечен Іці з двох боків поля – північний і південний храми. Святилища для жерців-священиків. І вони у ході матчу робили свою роботу – правили месу. Але як? Стиха перемовляючись між собою. Дистанція – майже 150 метрів, а чули один одного, неначе на вухо шептали. Звук від одного храму до іншого доходив і доходить нині – можна спробувати кожному туристу – за 35 мілісекунд. Його поширює саме кам’яне тіло споруди. Як і тіло піраміди.
У 1931 році сюди приїхав симфонічний оркестр з Філадельфії у повному складі і кілька днів управлявся в акустичних варіаціях. Але зі смислом – розгадати, як це так виходить. Без мікрофона, без фонограми – що називається, живий звук, яким промовляє велетенська стіна до стіни!
Нічого не вийшло. Не розгадали всезнайки-американці. Інженери-будівельники кажуть, розводячи руками: якби розібрати ці співаючі велети. І піраміду, і корт. Може, із середини щось би та відкрилося.
До речі, пробували останнім часом справді відповідним лазерним приладдям заглядати всередину. І виявили, що під пірамідою – ще одна піраміда. Дитя у лоні матері. Але смислу, правда, не вловили поки що.
От що побачив на стадіоні один із найавторитетніших сучасних майязнавців Джон Мейджор: «Поле для гри у м’яч – ядро пророцтва про 2012 рік. У першу чергу важко зрозуміти, як гра у м’яч символізує галактичне вирівнювання.
Але якщо звернутися до загальноприйнятих символів між астрономією та іконографією цієї гри (бокові, кам’яні стіни корту вщерть закарбовані іконами-кодами), то дещо можна сказати із повною впевненістю. Поле – це емблема Молочного Шляху. М’яч – це відтята голова бога Хун Хун-Ахпу тобто Сонце в час грудневого сонцестояння, а кільце, у яке треба закинути м’яч, – це «Темний провал» у Молочному Шляху.
Гравці беруть участь у грі – священному ритуалі, описаному у сакральній книзі «Пополь-вух» – міфі про створення світу, де близнюки-герої борються із темними владиками підземного світу на космічному полі подвигу, жертвоприношення, справедливості і воскресіння. Неважко завважити, що сама гра у м’яч є ключовим моментом інформації про галактичне вирівнювання 2012 року, зашифрованої у міфі про створення світу. Коли м’яч попадає у кільце, Сонце зникає у «Темному провалі», і часовий цикл завершується. У цей момент старій епосі помилок і обманів приходить кінець, і на передньому плані появляється оновлена свідомість, перетворена світлом вищої істини.
До мене, врешті, дійшло: тут нічого не буває, як це прийнято у нас, без смислу. Видає український письменник книжку, а які у ній смисли? Для чого він її написав, що у ній він хотів сказати? У 99 із 100 випадків відповіді немає. Не література – полова.
Цивілізація майя, очевидно, була за державно-суспільним устроєм чимось на зразок ЄС, але вкупі їхню співдружність тримали не торгові тарифи, вільні економічні зони чи спільна валюта, а спільний галактичний, недосяжний для нас за масштабом світогляд.
Не встановлено, чи у цьому МС – Майянському Союзі – було щось таке на кшталт нашого Єврочемпіонату із найпопулярнішої спортивної гри? Однак у кожному місті неодмінно був обов’язковий об’єкт інфраструктури – стадіон. Англійці більш схильні вживати вираз – «корт для гри у м’яч».
Скільки у нас цих ігор у м’яч – футбол, волейбол, баскетбол, гандбол, ватербол… У них була гра одна, але чи гра?
У нас дві команди ганяють цю кулю як завгодно – руками, ногами, жбурляють у ціль – малу чи велику. Тисячі на трибунах улюлюкають, і все тут. А який смисл у цій біганині? Хлопці, які за це отримують мільйони прожиткових мінімумів, – може, це хіба що для них має сенс. А для зачарованого ними стадіону або цілого людства? Зрештою, може бути й так, як у нас, – просто естетичне задоволення. Азарт. Емоції. Може, саме це треба називати смислом, але якийсь такий він малозначущий і невловний, якщо чесно.
У майя зовні наче теж гра. По сім гравців у двох командах. Але правила ж які – не можна грати ні руками, ні ногами, ні головами, а усією рештою частин тіла – можна. Я бачив, як це відбувається, – дуже складно. Навіть для уродженця цих країв, що трохи південніше, геніального футболіста № 1 усіх часів і народів – Леонеля Мессі. Спробуй стегном влучити у кільце не більше ніж у баскетболі. Та й потім чисельність команд удвічі менша, ніж у футболі, а поле у півтора раза довше.
Але не у цьому головна відмінність щодо ускладнення. Грають не на рівному горизонтальному полі. А у трьох площинах – середина таки горизонтальна, а дві бічні частини поля – під кутом. Доволі гострим.
І навіть у таких умовах і на такому полі голи вони забивали. Ну і що? А те, що то була гра лише за формою, а за змістом – божественний ритуал. Розмова з Богом. Я би так сказав: поєднання спортивної гри із Літургією.
Навіщо спочатку йти до церкви, а потім на футбол? Тут два в одному – не біганина пустопорожня, а гра зі смислом.
У кожному конкретному ігровому сюжеті сакральний смисл належало відгадати мудрецям-жерцям. У грі вони вбачали волю богів. У тому, що творилося на корті. Їм належало збагнути, що Кукулкан їм хоче сказати. От який смисл… Щоб цей смисл чи замисел божий розгадати.
Іноді це мало для самих гравців печальний смисл. Їх приносили у жертву. Часом після гри київського «Динамо» хочеться зробити це із нашими київсько-бразильськими лінивими бігунцями.
У Чечен Іці корт за величиною – найбільший у всьому царстві майя. Дуже добре зберігся. Можна хоч нині зіграти. Особливо це стосується тих, хто готовий зійти на жертовний олтар.
Однак усе вищевикладене – лише вступ до теми. У 1923 році згадуваний майяніст Морлі зауважив дивовижну річ. Виявляється, співаючою є не тільки піраміда, що поруч, а й цей суворий за своїми ритуалами церковний стадіон.
У нас це називається віп-ложа, на якій, як на троні, сидить знервований олігарх у роздумах «бабло пропало» із синком, малолітнім отроком. А у Чечен Іці з двох боків поля – північний і південний храми. Святилища для жерців-священиків. І вони у ході матчу робили свою роботу – правили месу. Але як? Стиха перемовляючись між собою. Дистанція – майже 150 метрів, а чули один одного, неначе на вухо шептали. Звук від одного храму до іншого доходив і доходить нині – можна спробувати кожному туристу – за 35 мілісекунд. Його поширює саме кам’яне тіло споруди. Як і тіло піраміди.
У 1931 році сюди приїхав симфонічний оркестр з Філадельфії у повному складі і кілька днів управлявся в акустичних варіаціях. Але зі смислом – розгадати, як це так виходить. Без мікрофона, без фонограми – що називається, живий звук, яким промовляє велетенська стіна до стіни!
Нічого не вийшло. Не розгадали всезнайки-американці. Інженери-будівельники кажуть, розводячи руками: якби розібрати ці співаючі велети. І піраміду, і корт. Може, із середини щось би та відкрилося.
До речі, пробували останнім часом справді відповідним лазерним приладдям заглядати всередину. І виявили, що під пірамідою – ще одна піраміда. Дитя у лоні матері. Але смислу, правда, не вловили поки що.
От що побачив на стадіоні один із найавторитетніших сучасних майязнавців Джон Мейджор: «Поле для гри у м’яч – ядро пророцтва про 2012 рік. У першу чергу важко зрозуміти, як гра у м’яч символізує галактичне вирівнювання.
Але якщо звернутися до загальноприйнятих символів між астрономією та іконографією цієї гри (бокові, кам’яні стіни корту вщерть закарбовані іконами-кодами), то дещо можна сказати із повною впевненістю. Поле – це емблема Молочного Шляху. М’яч – це відтята голова бога Хун Хун-Ахпу тобто Сонце в час грудневого сонцестояння, а кільце, у яке треба закинути м’яч, – це «Темний провал» у Молочному Шляху.
Гравці беруть участь у грі – священному ритуалі, описаному у сакральній книзі «Пополь-вух» – міфі про створення світу, де близнюки-герої борються із темними владиками підземного світу на космічному полі подвигу, жертвоприношення, справедливості і воскресіння. Неважко завважити, що сама гра у м’яч є ключовим моментом інформації про галактичне вирівнювання 2012 року, зашифрованої у міфі про створення світу. Коли м’яч попадає у кільце, Сонце зникає у «Темному провалі», і часовий цикл завершується. У цей момент старій епосі помилок і обманів приходить кінець, і на передньому плані появляється оновлена свідомість, перетворена світлом вищої істини.
Майя – це я!
«Держава – це я», – сказав король Луї і взяв на себе забагато. Мій лозунг – це теж виклик, якщо не сказати – ризик.
Перевтілення – річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.
Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.
Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів… чистокровним майя.
Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.
Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу років тому. Я би так сказав – за цю тисячу років тут майже нічого не змінилося.
Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.
Це загалом все-таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.
Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.
Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.
Однак це лише напівправда. Цивілізація – так, посвячена науково-духовна еліта – так, а от населення – тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду-орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.
Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, – вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу – лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.
Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати – бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.
Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім – не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно-матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.
Освіченість – наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною – іспанською, а й глобальною – англійською.
Крос джунглями у кілька кілометрів – це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.
Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки – ДЖ-ДЖ-ДЖ – значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир – слух, а не зір. Бо перед зором – пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність – тотальна.
Причому джунглі – це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями – це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.
Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все-таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь-яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.
Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.
Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків – і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима – синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.
Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників-висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью-Йорку.
Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.
Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»
Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину – і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.
Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.
Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.
Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.
Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.
Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так – перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так – у пізнавально-пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.
Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.
І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах – неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.
Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.
І знову страх тане десь на дні підсвідомості. Немає часу боятися. Бо слід просто милуватися.
Здається, що тут, у материнському лоні Землі, вода якась не така. Пречисте злиття із твоїм власним єством цього лона. Чи є тут дно і де воно? Не думай про це. Дивися вгору.
На китайському острові Хайнань вирощують перли, і один з них, виставлений напоказ, коштує три мільйони доларів. Чималий, у руці не втримаєш. А тут, у цьому підземному царстві, над тобою звисають, неначе льоди в Арктиці, діамантові дахи. Тутешній зодчий безапеляційно перевершує увесь наш архітектурний людський геній із його вершинним проявом на Манхеттені чи в Шанхаї. Цих склепінь торкнулася рука божественна, тому сиплеться з них сяйво, яке пронизує кожну твою клітину і спонукає рій молекул, з яких утворена матерія твого єства, до животворного танцю.
Досить лірики. Тепер науковий коментар, який вимагає повернутися до того лиха, яке зветься астероїд. Тлумачу максимально популярно. У той кратер, діаметром як із Києва до Чернігова, протягом тривалого часу, а саме протягом кількох десятків мільйонів років, падав дощ. Вода, як відомо, – наймогутніша стихія. Вона непереможна, якщо діє у такій супрязі із таким союзником, як Час.
Вода камінь точить. Звідки в Україні знають цю мудрість? А коли вона, вода, робить це мільйонами років? Підсумовую цю доволі тривалу процедуру: той камінь вона доточила до того, що у цій частині Землі утворився цілий підземний світ.
Із ріками довжиною у сотні кілометрів, мереживо яких вив’язують отакі от велетенські озера.
Звичайно, щось подібне, водно-печерне, можна знайти й на інших континентах, але у таких масштабах, у такій незліченній кількості, як тут, – більше ніде.
Завдяки астероїду, отже, це підземне водне царство має місце тільки тут, на Юкатані. Думаю, що ця особливість середовища проживання також відклала глибокий відбиток на світогляд майя. Для нас – є Земля і Небо. А для них є ще й третій вимір, велетенський і цілком зримий, яким можна мандрувати місяцями, – підземелля. І не міфічно-абстрактне, а цілком конкретне, у якому зараз перебуваю і думаю, як ці безтурботні майя будуть мене звідси повертати у той наш світ, що вгорі.
А дуже просто – хапайся за шнур, і тебе тягнуть догори. Точно так само, як ми витягували того вуйка, що чистив нам колодязь.
Однак то була лише інтродукція до подорожі у нетрях підземелля.
Далі – простіше, але градус екзотики потягнувся знову вгору.
Далі – елементарне плавання за течією річки, про яку не скажеш, що рідкісний птах долетить до її середини, як Гоголь – про Дніпро. Бо птахи тут не літають. Їхня стихія – небо, а не підземелля.
В одному лише національному парку Скарет цих рік – три, довжиною десятки кілометрів. Сенс полягає у тому, що не на човні, а справді вплав, але із рятувальним жилетом, ви несетеся нерукотворним тунелем, світло у який впускають з періодичністю не менше кілометра. На цій зупинці ви можете вийти, якщо з води виганяє втома, а частіше все-таки – моторошний стан від середовища, адаптації до якого немає у переліку ваших інстинктів.
Перевтілення – річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.
Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.
Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів… чистокровним майя.
Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.
Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу років тому. Я би так сказав – за цю тисячу років тут майже нічого не змінилося.
Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.
Це загалом все-таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.
Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.
Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.
Однак це лише напівправда. Цивілізація – так, посвячена науково-духовна еліта – так, а от населення – тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду-орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.
Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, – вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу – лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.
Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати – бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.
Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім – не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно-матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.
Освіченість – наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною – іспанською, а й глобальною – англійською.
Крос джунглями у кілька кілометрів – це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.
Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки – ДЖ-ДЖ-ДЖ – значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир – слух, а не зір. Бо перед зором – пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність – тотальна.
Причому джунглі – це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями – це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.
Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все-таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь-яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.
Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.
Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків – і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима – синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.
Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників-висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью-Йорку.
Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.
Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»
Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину – і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.
Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.
Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.
Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.
Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.
Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так – перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так – у пізнавально-пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.
Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.
І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах – неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.
Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.
І знову страх тане десь на дні підсвідомості. Немає часу боятися. Бо слід просто милуватися.
Здається, що тут, у материнському лоні Землі, вода якась не така. Пречисте злиття із твоїм власним єством цього лона. Чи є тут дно і де воно? Не думай про це. Дивися вгору.
На китайському острові Хайнань вирощують перли, і один з них, виставлений напоказ, коштує три мільйони доларів. Чималий, у руці не втримаєш. А тут, у цьому підземному царстві, над тобою звисають, неначе льоди в Арктиці, діамантові дахи. Тутешній зодчий безапеляційно перевершує увесь наш архітектурний людський геній із його вершинним проявом на Манхеттені чи в Шанхаї. Цих склепінь торкнулася рука божественна, тому сиплеться з них сяйво, яке пронизує кожну твою клітину і спонукає рій молекул, з яких утворена матерія твого єства, до животворного танцю.
Досить лірики. Тепер науковий коментар, який вимагає повернутися до того лиха, яке зветься астероїд. Тлумачу максимально популярно. У той кратер, діаметром як із Києва до Чернігова, протягом тривалого часу, а саме протягом кількох десятків мільйонів років, падав дощ. Вода, як відомо, – наймогутніша стихія. Вона непереможна, якщо діє у такій супрязі із таким союзником, як Час.
Вода камінь точить. Звідки в Україні знають цю мудрість? А коли вона, вода, робить це мільйонами років? Підсумовую цю доволі тривалу процедуру: той камінь вона доточила до того, що у цій частині Землі утворився цілий підземний світ.
Із ріками довжиною у сотні кілометрів, мереживо яких вив’язують отакі от велетенські озера.
Звичайно, щось подібне, водно-печерне, можна знайти й на інших континентах, але у таких масштабах, у такій незліченній кількості, як тут, – більше ніде.
Завдяки астероїду, отже, це підземне водне царство має місце тільки тут, на Юкатані. Думаю, що ця особливість середовища проживання також відклала глибокий відбиток на світогляд майя. Для нас – є Земля і Небо. А для них є ще й третій вимір, велетенський і цілком зримий, яким можна мандрувати місяцями, – підземелля. І не міфічно-абстрактне, а цілком конкретне, у якому зараз перебуваю і думаю, як ці безтурботні майя будуть мене звідси повертати у той наш світ, що вгорі.
А дуже просто – хапайся за шнур, і тебе тягнуть догори. Точно так само, як ми витягували того вуйка, що чистив нам колодязь.
Однак то була лише інтродукція до подорожі у нетрях підземелля.
Далі – простіше, але градус екзотики потягнувся знову вгору.
Далі – елементарне плавання за течією річки, про яку не скажеш, що рідкісний птах долетить до її середини, як Гоголь – про Дніпро. Бо птахи тут не літають. Їхня стихія – небо, а не підземелля.
В одному лише національному парку Скарет цих рік – три, довжиною десятки кілометрів. Сенс полягає у тому, що не на човні, а справді вплав, але із рятувальним жилетом, ви несетеся нерукотворним тунелем, світло у який впускають з періодичністю не менше кілометра. На цій зупинці ви можете вийти, якщо з води виганяє втома, а частіше все-таки – моторошний стан від середовища, адаптації до якого немає у переліку ваших інстинктів.