– У мене була мама, я її бачив того дня, коли вмерла бабуся.
– А где она, мамка?
– Не знаю, я втік.
– Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?
– Ні, – дивився на них своїми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.
– Научим. Тут же так: не уворуешь – не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.
Розділ 14 (Chapter 14)
Розділ 14 (a) (Chapter 14 (а))
Розділ 15 (Chapter 15)
Розділ 16 (Chapter 16)
– А где она, мамка?
– Не знаю, я втік.
– Да молоток ты, пацан, нехер с родаками жизнь гробить, будем жить так, как хочется, ты только нас держись, мы тебя в люди выведем. Воровать умеешь?
– Ні, – дивився на них своїми великими, гарними-гарними, чистими, широко розплющеними очима.
– Научим. Тут же так: не уворуешь – не проживешь. Все воруют. А кто не ворует, тот живет бедно. Такие дела. Идем, за клеем пора сходить, а то ларьки позакрывают, хрен тогда подышишь.
Розділ 14 (Chapter 14)
Марк повернувся додому пізно. Після того, як він зустрівся з тими, хто хотів із ним зустрітися в Пироговому, він ще встиг з'їздити на роботу до Маші, хорошої дівчинки з провінції, якій ніде жити і яка вп'яте просить Марка пожити кілька місяців разом із ним, і Марк, який чотири рази їй відмовляв, нарешті сказав «так» і тепер думав, куди складатиме свої речі, якщо Маша займе своїми сукнями й трусиками його шухляди, і ще Марк не любив, коли в його ванні хтось миється. Тому його дуже непокоїло те, що Маша прийматиме ванну та ходитиме по квартирі в халатику. Хоча до цього Марк ставився спокійно: йому було зараз не до дівчат. Піднявся ліфтом і, стоячи біля дверей, довго рився в кишенях, намагаючись знайти ключ. Останнім часом Марк був дуже знервований, і терпець йому вривався досить швидко, тому він матюкнувся й ударив двері кулаком. Двері відчинилися, й Марк зрозумів, що у квартирі хтось був. Уже подумки розпрощавшись із ноутбуком, новим мобільним телефоном і кількома тисячами доларів, які лежали в столі і які вже, напевно, устигли проколоти наркомани, яких у районі було достатньо, Марк увійшов до квартири. Увімкнув світло і помітив, що ноутбук на місці, телефон також, відкрив шухлядку й перерахував гроші, – не пропало жодної купюри. Марка це здивувало. Він оглянув кімнату, і, коли думати про те, хто й за чим залазив до нього в квартиру, йому набридло, задзвонив телефон, Марк кинув ключі, які, виявляється, були в нагрудній кишені, на стіл і взяв слухавку.
– Алло.
– Марк, ты? Ну ты поздняя пташка!
– Напевно. Назвіться.
– Меньше знаешь – лучше спишь.
– Це не про мене, я взагалі дуже мало сплю: нерви і робота. Що треба?
– Поговорить. Марк, присядь и послушай меня, хорошо? Тебе все равно придется меня услышать, так или иначе, лучше тебе услышать меня по телефону, потому что если я приду, а вскрыть твою дверь мне не проблематично, ты заметил, то разговор у нас получится более жесткий и для тебя малоприятный. Садись.
– Я вже сів. Кажіть. У мене мало часу, я хочу їсти і спати, у вас таких бажань о пів на першу ночі не виникає?
– Шутишь, Марк?
– Намагаюсь.
– Марк, я лично против тебя ничего не имею, ты мне даже симпатичен, я уже выучил твои привычки, я знаю, как ты любишь спать. Ты любишь спать, свернув одеяло лодочкой, не так ли? Я знаю, сколько ложечек сахара ты кладешь в чашку, я даже знаю, какую туалетную воду ты покупаешь в «Брокарде» и сколько тратишь времени на занятия в спортзале. Марк, мне даже интересно наблюдать за тобой, когда ты идешь по улице, всегда такой угрюмый и стремительный. Ты красивый, Марк, и на тебя обращают внимание девушки, некоторые даже оглядываются тебе вслед. Но ты не замечаешь этого, ты слишком занятый и целеустремленный человек, тебе нет дела до девушек, останавливающихся посреди Крещатика, чтобы посмотреть тебе вслед. А может, ты слишком занятой, Марк? Может, тебе лучше смотреть за девушками и оставить в покое все дела, которые сейчас занимают твое внимание? Ты под колпаком, Марк. Про тебя все знают, каждый твой шаг нам известен, ты ничего не можешь от нас скрыть. И даже то, о чем ты разговаривал сегодня в Пирогово с американцами. Поэтому мой тебе, Марк, совет: займись девушками, теннисом и журналистикой, прекрати эти игры в честность, правдолюбие и не порти себе жизнь. Идет?
– Конкретно, що я маю зробити?
– Все, о чем сегодня шла речь в Пирогово, ты должен изложить на бумаге и передать мне. Кто были эти люди, что они хотели лично от тебя, какие задачи они перед тобой поставили – все, Марк, все ты должен нам сообщить.
– Я ніби не глухий. Ви казали, що вам те й так відомо.
– Известно, Марк, но нам нужно знать, честен ли ты.
– Я таки дозволю собі погратися в правдолюбство. Скажіть, а на якій підставі ви наважуєтесь вимагати в мене суто конфіденційної інформації, яка стосується мене особисто, мого приватного життя і життя рідних мені людей? І хто дав вам право на прослуховування моїх телефонів, на те, аби ви стежили за мною, рилися в моїх паперах? Я хотів би знати, на підставі яких документів і розпоряджень це робиться? Я ж не стежу за вами й не питаю, з ким ви трахалися сьогодні ввечері? Я не дам вам жодної інформації, я не надам вам ніяких свідчень, усе, розмову закінчено, я хочу спати, і в мене просто болить голова. Пока.
Марк поклав слухавку і відчув, як на чолі виступив піт і рука враз перестала його слухатися, хвилювання було настільки сильним, що йому сперло дихання і так неприємно занили м'язи. Йому страшенно захотілося зараз зателефонувати Даші чи кільком найближчим друзям, які залишилися в нього в Києві, і просто поговорити з ними ні про що, помовчати в слухавку й поставити їм кілька найважливіших у житті питань. Але телефонувати він нікуди не буде, Марк це знав і тому просто підвівся й пішов на кухню, сів на стілець, налив у склянку соку, і, коли в кімнаті задзвонив телефон, його це чомусь зовсім не здивувало…
– Алло.
– Марк, не спишь?
– Hi, не сплю.
– Так, подрывайся давай и во «Фридом», у меня для тебя информашка есть.
– Я спати хочу.
– Да потом поспишь, Марк, информация же уйдет.
– А що, до завтра ніяк не почекає?
– Нет, никак, ты же знаешь, я бы не звонил, если бы дело не стоящее было.
– Я прийду, Стасе, тільки ти дивись мені, підсунеш якусь херню, наб'ю морду, чув?
– Не вопрос, Марк.
Марк вимкнув телефон і пішов одягатися. Стаса він знав давно і міг припустити, що в нього дійсно могла бути якась важлива для нього інформація. Стас – типовий представник золотої молоді, розбещений мажор, син впливового політика, який час від часу приходив додому п'яним і говорив Стасу те, про що в газетах не пишуть і по радіо не розповідають. Стас напевно знав, яка інформація може бути цікавою Марку, і тоді він телефонував йому і призначав зустріч. Востаннє така зустріч відбулася ще півроку тому, саме коли приймали бюджет. Марк дізнався кілька важливих подробиць про особливості розподілу бюджетних коштів між окремими регіонами. Тоді та інформація так і залишилася в його голові, Марк півроку тому був зовсім не тим Марком, яким він став тепер, і ризикувати здоров'ям, життям і власною безпекою заради правди він не хотів. Тепер він не те щоби аж так хотів ризикувати, ні, він просто зрозумів, що постійно балансувати між правдою і неправдою довго не зможе, рано чи пізно впаде до ями, а падати Марк не хотів. Крім того, він вірив, що встигне зробити собі досить гучне ім'я й нажити кілька впливових і відомих ворогів – це, як він вважав, дасть йому необхідну гарантію безпеки, і принаймні за резонансні матеріали його вбивати побояться, аби не кинути на себе тінь і не стати ворогами свободи слова. Про те, що може сказати Стаc, Марк думав, їдучи в таксі. Йому здавалося, що йтиметься про нещодавнє вбивство відомого кримінального авторитета, який не досидів у в'язниці всього якихось півроку і в поверненні на волю якого не були зацікавлені досить впливові люди. Марк не любив «Фрідом»: тут постійно було багато дурних і п'яних дівок, які вішалися на шию й пили за його рахунок, недалеких мажорів, які вихвалялися один перед одним своїми авто, костюмами, квартирами та яхтами, що стояли в портах на французькому узбережжі Середземного моря, а ще – менеджерів, креаторів, продюсерів, кліпмейкерів середньої руки, які говорили про все поспіль, клеїли дівок і намагалися вдавати із себе багатих і незалежних, хоча насправді були бідними й дуже залежними. Ще там були геї, яких Марк також не любив, і тому, коли увійшов до клубу, одразу набрав Стаса, і, побачивши його за барною стійкою, стрімко пішов туди, не звертаючи уваги на тих, хто був навколо нього, тому що їм до нього, як і йому до них, не було зовсім ніякого діла.
– Привіт, жучаро. Ти як? – Марк подав руку, Стас її потиснув.
– Нормально. Ты где пропал?
– Я пропав? Це ти заліг на дно, не чути, не видно.
– Я в Лондоне был.
– Що робив?
– Так, шарился с пацанами, дурь курил, на футбол ходил. Как всегда, ты знаешь.
– Чого кликав? Є щось?
– Да тебе бесполезно информацию выдавать, все равно в эфир не пустишь. Как и в прошлый раз.
– То було півроку тому, зараз усе змінилося. Ти кажи.
– Короче, Марк, мне вчера информашку папик подогнал по этому заводу-гиганту, который хотят олигархам продать. Ты знаешь, там же нет оснований для его приватизации, он внесен в реестр предприятий стратегической важности и вообще приватизироваться не должен.
– Ну.
– К тому же он рентабельный процентов на пятьдесят, люди деньги получают, все нормально.
– Ну.
– Гну, Марк. Его будут опускать понемногу, чтобы довести до банкротства, а потом купить за бесценок. Я знаю, кто этим будет заниматься, да только ты имен не называй, рискованно все-таки. Так, намекни, что, мол, возможно искусственное доведение до банкротства.
– Ти мене вчити будеш, Стасе! – Марк замовив вина й обвів поглядом зал. Але він не встиг випити вина. Коли бармен налив йому сто п'ятдесят грамів «Шардоне», до клубу ввірвалися хлопці в масках і камуфляжній формі, перекинули кілька столів і, заломивши руки двом геям, вивернули їм кишені, висипали на підлогу всілякий непотріб, потім один із тих, хто тримав за руку переляканого гея, сказав щось по рації і, поглянувши туди, де сидів Марк, дав відмашку двом бойовикам, ті підбігли до Марка і, вибивши з-під нього стілець, притиснули обличчям до підлоги й залізли в кишеню.
– Есть. Слышь, Санек? Есть, зови давай.
– Накрыли, да? – той, що підійшов, дуже хвилювався, він схопив Марка за шию і прошепотів у саме вухо: «Попал, пацан, теперь ты наш». – Подними, – до того, що стояв поряд.
Марк відчув сильний біль у ключиці, він підвівся, страшенно боліла голова: коли падав, ударився об барну стійку.
– Руки в карман засунь и вытащи все, что там есть, давай, – чоловік у масці говорив надто глухо й невиразно.
– Ви мені щось закидаєте?
– Сука, руку в карман засунь, слышь?
– Що ви конкретно мені закидаєте?
– Падло, блядь, – він схопив Марка за руку і, стиснувши зап'ястя, засунув її в кишеню, Марк відчув, що пальці торкнулися целофанового пакетика. – Бери пакетик, бо руку сломаю.
– На, їж, – Марк дістав-таки пакетик із білим порошком і кинув йому в обличчя, той підняв його з підлоги, і, потримавши в руці, передав тому, хто стояв поряд, і, змірявши Марка поглядом, з усього маху вдарив його в ніс. Марк заточився, але втримався на ногах, потім удари посипалися один за одним, хтось зробив підсічку, і він тільки встигав прикривати руками голову та груди. Свідомість Марк утратив хвилини за дві, і останнє, що спало йому на думку – це те, що його хтось підставив і що ті, хто зараз б'є його по печінці, спині й ниркам, добре знали, що він буде у «Фрідом хаус» рівно о першій ночі, після цього настала темрява і Марк перестав відчувати удари ніг і гумових палиць.
– Алло.
– Марк, ты? Ну ты поздняя пташка!
– Напевно. Назвіться.
– Меньше знаешь – лучше спишь.
– Це не про мене, я взагалі дуже мало сплю: нерви і робота. Що треба?
– Поговорить. Марк, присядь и послушай меня, хорошо? Тебе все равно придется меня услышать, так или иначе, лучше тебе услышать меня по телефону, потому что если я приду, а вскрыть твою дверь мне не проблематично, ты заметил, то разговор у нас получится более жесткий и для тебя малоприятный. Садись.
– Я вже сів. Кажіть. У мене мало часу, я хочу їсти і спати, у вас таких бажань о пів на першу ночі не виникає?
– Шутишь, Марк?
– Намагаюсь.
– Марк, я лично против тебя ничего не имею, ты мне даже симпатичен, я уже выучил твои привычки, я знаю, как ты любишь спать. Ты любишь спать, свернув одеяло лодочкой, не так ли? Я знаю, сколько ложечек сахара ты кладешь в чашку, я даже знаю, какую туалетную воду ты покупаешь в «Брокарде» и сколько тратишь времени на занятия в спортзале. Марк, мне даже интересно наблюдать за тобой, когда ты идешь по улице, всегда такой угрюмый и стремительный. Ты красивый, Марк, и на тебя обращают внимание девушки, некоторые даже оглядываются тебе вслед. Но ты не замечаешь этого, ты слишком занятый и целеустремленный человек, тебе нет дела до девушек, останавливающихся посреди Крещатика, чтобы посмотреть тебе вслед. А может, ты слишком занятой, Марк? Может, тебе лучше смотреть за девушками и оставить в покое все дела, которые сейчас занимают твое внимание? Ты под колпаком, Марк. Про тебя все знают, каждый твой шаг нам известен, ты ничего не можешь от нас скрыть. И даже то, о чем ты разговаривал сегодня в Пирогово с американцами. Поэтому мой тебе, Марк, совет: займись девушками, теннисом и журналистикой, прекрати эти игры в честность, правдолюбие и не порти себе жизнь. Идет?
– Конкретно, що я маю зробити?
– Все, о чем сегодня шла речь в Пирогово, ты должен изложить на бумаге и передать мне. Кто были эти люди, что они хотели лично от тебя, какие задачи они перед тобой поставили – все, Марк, все ты должен нам сообщить.
– Я ніби не глухий. Ви казали, що вам те й так відомо.
– Известно, Марк, но нам нужно знать, честен ли ты.
– Я таки дозволю собі погратися в правдолюбство. Скажіть, а на якій підставі ви наважуєтесь вимагати в мене суто конфіденційної інформації, яка стосується мене особисто, мого приватного життя і життя рідних мені людей? І хто дав вам право на прослуховування моїх телефонів, на те, аби ви стежили за мною, рилися в моїх паперах? Я хотів би знати, на підставі яких документів і розпоряджень це робиться? Я ж не стежу за вами й не питаю, з ким ви трахалися сьогодні ввечері? Я не дам вам жодної інформації, я не надам вам ніяких свідчень, усе, розмову закінчено, я хочу спати, і в мене просто болить голова. Пока.
Марк поклав слухавку і відчув, як на чолі виступив піт і рука враз перестала його слухатися, хвилювання було настільки сильним, що йому сперло дихання і так неприємно занили м'язи. Йому страшенно захотілося зараз зателефонувати Даші чи кільком найближчим друзям, які залишилися в нього в Києві, і просто поговорити з ними ні про що, помовчати в слухавку й поставити їм кілька найважливіших у житті питань. Але телефонувати він нікуди не буде, Марк це знав і тому просто підвівся й пішов на кухню, сів на стілець, налив у склянку соку, і, коли в кімнаті задзвонив телефон, його це чомусь зовсім не здивувало…
– Алло.
– Марк, не спишь?
– Hi, не сплю.
– Так, подрывайся давай и во «Фридом», у меня для тебя информашка есть.
– Я спати хочу.
– Да потом поспишь, Марк, информация же уйдет.
– А що, до завтра ніяк не почекає?
– Нет, никак, ты же знаешь, я бы не звонил, если бы дело не стоящее было.
– Я прийду, Стасе, тільки ти дивись мені, підсунеш якусь херню, наб'ю морду, чув?
– Не вопрос, Марк.
Марк вимкнув телефон і пішов одягатися. Стаса він знав давно і міг припустити, що в нього дійсно могла бути якась важлива для нього інформація. Стас – типовий представник золотої молоді, розбещений мажор, син впливового політика, який час від часу приходив додому п'яним і говорив Стасу те, про що в газетах не пишуть і по радіо не розповідають. Стас напевно знав, яка інформація може бути цікавою Марку, і тоді він телефонував йому і призначав зустріч. Востаннє така зустріч відбулася ще півроку тому, саме коли приймали бюджет. Марк дізнався кілька важливих подробиць про особливості розподілу бюджетних коштів між окремими регіонами. Тоді та інформація так і залишилася в його голові, Марк півроку тому був зовсім не тим Марком, яким він став тепер, і ризикувати здоров'ям, життям і власною безпекою заради правди він не хотів. Тепер він не те щоби аж так хотів ризикувати, ні, він просто зрозумів, що постійно балансувати між правдою і неправдою довго не зможе, рано чи пізно впаде до ями, а падати Марк не хотів. Крім того, він вірив, що встигне зробити собі досить гучне ім'я й нажити кілька впливових і відомих ворогів – це, як він вважав, дасть йому необхідну гарантію безпеки, і принаймні за резонансні матеріали його вбивати побояться, аби не кинути на себе тінь і не стати ворогами свободи слова. Про те, що може сказати Стаc, Марк думав, їдучи в таксі. Йому здавалося, що йтиметься про нещодавнє вбивство відомого кримінального авторитета, який не досидів у в'язниці всього якихось півроку і в поверненні на волю якого не були зацікавлені досить впливові люди. Марк не любив «Фрідом»: тут постійно було багато дурних і п'яних дівок, які вішалися на шию й пили за його рахунок, недалеких мажорів, які вихвалялися один перед одним своїми авто, костюмами, квартирами та яхтами, що стояли в портах на французькому узбережжі Середземного моря, а ще – менеджерів, креаторів, продюсерів, кліпмейкерів середньої руки, які говорили про все поспіль, клеїли дівок і намагалися вдавати із себе багатих і незалежних, хоча насправді були бідними й дуже залежними. Ще там були геї, яких Марк також не любив, і тому, коли увійшов до клубу, одразу набрав Стаса, і, побачивши його за барною стійкою, стрімко пішов туди, не звертаючи уваги на тих, хто був навколо нього, тому що їм до нього, як і йому до них, не було зовсім ніякого діла.
– Привіт, жучаро. Ти як? – Марк подав руку, Стас її потиснув.
– Нормально. Ты где пропал?
– Я пропав? Це ти заліг на дно, не чути, не видно.
– Я в Лондоне был.
– Що робив?
– Так, шарился с пацанами, дурь курил, на футбол ходил. Как всегда, ты знаешь.
– Чого кликав? Є щось?
– Да тебе бесполезно информацию выдавать, все равно в эфир не пустишь. Как и в прошлый раз.
– То було півроку тому, зараз усе змінилося. Ти кажи.
– Короче, Марк, мне вчера информашку папик подогнал по этому заводу-гиганту, который хотят олигархам продать. Ты знаешь, там же нет оснований для его приватизации, он внесен в реестр предприятий стратегической важности и вообще приватизироваться не должен.
– Ну.
– К тому же он рентабельный процентов на пятьдесят, люди деньги получают, все нормально.
– Ну.
– Гну, Марк. Его будут опускать понемногу, чтобы довести до банкротства, а потом купить за бесценок. Я знаю, кто этим будет заниматься, да только ты имен не называй, рискованно все-таки. Так, намекни, что, мол, возможно искусственное доведение до банкротства.
– Ти мене вчити будеш, Стасе! – Марк замовив вина й обвів поглядом зал. Але він не встиг випити вина. Коли бармен налив йому сто п'ятдесят грамів «Шардоне», до клубу ввірвалися хлопці в масках і камуфляжній формі, перекинули кілька столів і, заломивши руки двом геям, вивернули їм кишені, висипали на підлогу всілякий непотріб, потім один із тих, хто тримав за руку переляканого гея, сказав щось по рації і, поглянувши туди, де сидів Марк, дав відмашку двом бойовикам, ті підбігли до Марка і, вибивши з-під нього стілець, притиснули обличчям до підлоги й залізли в кишеню.
– Есть. Слышь, Санек? Есть, зови давай.
– Накрыли, да? – той, що підійшов, дуже хвилювався, він схопив Марка за шию і прошепотів у саме вухо: «Попал, пацан, теперь ты наш». – Подними, – до того, що стояв поряд.
Марк відчув сильний біль у ключиці, він підвівся, страшенно боліла голова: коли падав, ударився об барну стійку.
– Руки в карман засунь и вытащи все, что там есть, давай, – чоловік у масці говорив надто глухо й невиразно.
– Ви мені щось закидаєте?
– Сука, руку в карман засунь, слышь?
– Що ви конкретно мені закидаєте?
– Падло, блядь, – він схопив Марка за руку і, стиснувши зап'ястя, засунув її в кишеню, Марк відчув, що пальці торкнулися целофанового пакетика. – Бери пакетик, бо руку сломаю.
– На, їж, – Марк дістав-таки пакетик із білим порошком і кинув йому в обличчя, той підняв його з підлоги, і, потримавши в руці, передав тому, хто стояв поряд, і, змірявши Марка поглядом, з усього маху вдарив його в ніс. Марк заточився, але втримався на ногах, потім удари посипалися один за одним, хтось зробив підсічку, і він тільки встигав прикривати руками голову та груди. Свідомість Марк утратив хвилини за дві, і останнє, що спало йому на думку – це те, що його хтось підставив і що ті, хто зараз б'є його по печінці, спині й ниркам, добре знали, що він буде у «Фрідом хаус» рівно о першій ночі, після цього настала темрява і Марк перестав відчувати удари ніг і гумових палиць.
Розділ 14 (a) (Chapter 14 (а))
Він дивився їй просто в очі, його очей вона не бачила. Він сидів у тіні, а на неї падало світло маленької свічки, яка стояла на шафі. Очі вона заплющила і тільки пальцями відчувала його, а ще вона чула голос – такий, яким часом промовляє до нас Бог тоді, коли нам дуже хочеться Його почути.
– Для того, аби бути незалежною від людей і подобатися людям, ти маєш бути самодостатньою і красивою.
– А яка я?
– Ти закомплексована, залякана, нерішуча, невпевнена в собі, залежна від думки й волі інших, сповнена страху та зневіри, єдине, що є в тебе доброго, – ти любиш людину, заради якої готова померти.
– Кажіть ще.
– Свобода приходить з усвідомленням, а шлях до усвідомлення лежить через досвід, і ти знаєш, досвід – це біль, ти не маєш боятися досвіду життя, ти маєш його здобувати й жити ним. Це хвороба така – слабкість, на неї багато хто хворіє, і ти також хвора, Дашо, але ти можеш одужати.
– Я зможу?
– Зможеш. Ти мусиш поставити собі мету, саме цілеспрямовані люди поступово одужують і стають сильними та незалежними від тих, хто користується їхньою слабкістю. На світі нема тих, хто б сказав тобі, що ти слабка, бо в такому разі вони втратять над тобою контроль.
– Я знаю, я все це знаю, але не вірю, що зможу стати сильною.
– Все дуже просто: Дашо, ти боїшся бути сильною, бо сила – значить свобода, а свобода – це необхідність приймати рішення й робити кроки, іти туди, куди хочеш, і при тому ніхто не триматиме тебе за руку. Так багато тих, Дашо, хто паразитує на твоїй слабкості.
– Хто?
– Я не знаю, але ти дуже добре знаєш їхні імена.
– Так, я знаю.
– Ти пам'ятаєш, коли тебе тримали на припоні подруги, користуючись тобою тоді, коли ти їм була потрібна, а ти не могла їм відмовити сходити в кіно, купити в ресторані їжу, посидіти з ними вдома, бо їм було сумно, зустріти їх на зупинці маршрутки, яка їхала з Чернігова, бо їм було ліньки пронести двісті метрів дві легенькі сумочки, і ти зривалася з роботи, відмовляла собі в задоволенні поспати зайвих дві години, обманювала маму й тітку, кажучи, що спізнюєшся на тренування, і бігла на метро «Лісова», і цілувала їх у щоки, і несла їхні сумки. Ти платила за мобільні телефони, придбані ними у кредит, бо вони казали, що мало одержують, купувала їм їжу, а вони не бажали розмовляти з тобою по телефону, ігнорували тебе, коли їм було не до тебе, обманювали, кажучи, що сплять, а самі сиділи з хлопцями в нічних клубах, ти вірила їм, Дашо, і завжди просила в них пробачення, вважаючи себе винною в усьому, бо ти так боялася залишитися без них. Тобі просто ніхто не сказав, що без них також можна жити і життя без них набагато цікавіше, бо в цьому житті, Дашо, ти будеш головною героїнею.
– Я не можу так. Як же я без них?
– Дуже просто.
– А кому я телефонуватиму ввечері?
– Нікому. Втім, якщо тобі дуже хочеться поговорити, сідай перед дзеркалом і говори, допоки не виговоришся і тобі не полегшає на душі. Можеш писати листи своїм друзям, але ніколи їх не надсилай, а просто складай у шухляду.
– Оце й усе? Тоді я стану самотньою та нікому не потрібною.
– Зовсім ні, ти нарешті усвідомиш, що маєш ціну, і ця ціна надто висока, і тому продаватися абикому за можливість називатися їхньою подругою, і сидіти з ними в ресторані, і блукати магазинами, і теревенити безкінечно по телефону ти вже не будеш. Ти цей час витратиш на багато інших корисних речей: наприклад, ти вивчиш іспанську мову, допишеш повість, запишешся на айкідо чи шейпінг, і взагалі, ти нарешті побачиш, ким є насправді і що ти насправді зовсім не така, якою тебе хотіли бачити друзі.
– Але ж без них мені буде сумно і, нарешті, хто підкаже мені, яку сукню купити в «Наф-наф».
– Тобі не потрібні порадники й ті, хто веселитиме тебе, тобі потрібна ти, але друзі забирають тебе, хіба ти цього не розумієш?
– Ні, – Даша глибоко вдихнула і розплющила очі, вони так вогко й еротично блищали в цій коричневій напівтемряві, що він на мить замовк, а потім поклав руку їй на плече і всміхнувся: він нарешті побачив, яка ж вона гарна.
– Ти знаєш, як це буває, коли сидиш сама вдома побіля вікна, і темрява гнітить тебе, і не знаєш, куди від неї подітися, бо так не хочеш відчувати себе самотньою в цьому місті, у цій квартирі, у цій всеохопній і важкій темряві? Тобі знайоме це?
– Так.
– І ти намагаєшся втекти від темряви, заплющити очі, аби не бачити її, але вона нікуди не зникає, вона скрізь, вона повсюдно, ця страшна-страшна темрява. А знаєш, що стається потім?
– Що?
– Потім раптом починає червоніти схід і над землею сходить сонце. Ти пам'ятаєш, як воно сходило тоді, коли ти сиділа на березі Дніпра після випускного балу?
– Так, я дуже добре це пам'ятаю.
– Воно зійде і сьогодні, і завтра, і післязавтра, треба просто пересидіти ці кілька годин, коли над світом панує влада темряви. Ти нічого не зробиш із цим, геть нічого, просто дочекайся світанку, от і все.
– Так просто?
– Еге ж.
– Так просто проблеми не вирішуються, я знаю, це сонце сходить щоранку, а темрява душі може тривати вічно, розумієш?
– А ти знаєш, що таке темрява душі?
– Ні, я це відчуваю.
Пролунав дзвінок, вона встала, підійшла до вікна, слухавка лежала на підвіконні, натиснула кнопку.
– Алло. Степане, ти? Чого ти хочеш? Друга ночі вже! Так, я не сама. Яка тобі різниця з ким? Що? Куди зник? Ні, я не знаю, де він. Він мав бути вдома. І не відповідає мобільний? Я спробую, давай.
Вона кинула телефон на підлогу, стиснула кулаки і, задерши голову, голосно схлипнула.
– Щось сталося?
– Так. Марк зник.
– Для того, аби бути незалежною від людей і подобатися людям, ти маєш бути самодостатньою і красивою.
– А яка я?
– Ти закомплексована, залякана, нерішуча, невпевнена в собі, залежна від думки й волі інших, сповнена страху та зневіри, єдине, що є в тебе доброго, – ти любиш людину, заради якої готова померти.
– Кажіть ще.
– Свобода приходить з усвідомленням, а шлях до усвідомлення лежить через досвід, і ти знаєш, досвід – це біль, ти не маєш боятися досвіду життя, ти маєш його здобувати й жити ним. Це хвороба така – слабкість, на неї багато хто хворіє, і ти також хвора, Дашо, але ти можеш одужати.
– Я зможу?
– Зможеш. Ти мусиш поставити собі мету, саме цілеспрямовані люди поступово одужують і стають сильними та незалежними від тих, хто користується їхньою слабкістю. На світі нема тих, хто б сказав тобі, що ти слабка, бо в такому разі вони втратять над тобою контроль.
– Я знаю, я все це знаю, але не вірю, що зможу стати сильною.
– Все дуже просто: Дашо, ти боїшся бути сильною, бо сила – значить свобода, а свобода – це необхідність приймати рішення й робити кроки, іти туди, куди хочеш, і при тому ніхто не триматиме тебе за руку. Так багато тих, Дашо, хто паразитує на твоїй слабкості.
– Хто?
– Я не знаю, але ти дуже добре знаєш їхні імена.
– Так, я знаю.
– Ти пам'ятаєш, коли тебе тримали на припоні подруги, користуючись тобою тоді, коли ти їм була потрібна, а ти не могла їм відмовити сходити в кіно, купити в ресторані їжу, посидіти з ними вдома, бо їм було сумно, зустріти їх на зупинці маршрутки, яка їхала з Чернігова, бо їм було ліньки пронести двісті метрів дві легенькі сумочки, і ти зривалася з роботи, відмовляла собі в задоволенні поспати зайвих дві години, обманювала маму й тітку, кажучи, що спізнюєшся на тренування, і бігла на метро «Лісова», і цілувала їх у щоки, і несла їхні сумки. Ти платила за мобільні телефони, придбані ними у кредит, бо вони казали, що мало одержують, купувала їм їжу, а вони не бажали розмовляти з тобою по телефону, ігнорували тебе, коли їм було не до тебе, обманювали, кажучи, що сплять, а самі сиділи з хлопцями в нічних клубах, ти вірила їм, Дашо, і завжди просила в них пробачення, вважаючи себе винною в усьому, бо ти так боялася залишитися без них. Тобі просто ніхто не сказав, що без них також можна жити і життя без них набагато цікавіше, бо в цьому житті, Дашо, ти будеш головною героїнею.
– Я не можу так. Як же я без них?
– Дуже просто.
– А кому я телефонуватиму ввечері?
– Нікому. Втім, якщо тобі дуже хочеться поговорити, сідай перед дзеркалом і говори, допоки не виговоришся і тобі не полегшає на душі. Можеш писати листи своїм друзям, але ніколи їх не надсилай, а просто складай у шухляду.
– Оце й усе? Тоді я стану самотньою та нікому не потрібною.
– Зовсім ні, ти нарешті усвідомиш, що маєш ціну, і ця ціна надто висока, і тому продаватися абикому за можливість називатися їхньою подругою, і сидіти з ними в ресторані, і блукати магазинами, і теревенити безкінечно по телефону ти вже не будеш. Ти цей час витратиш на багато інших корисних речей: наприклад, ти вивчиш іспанську мову, допишеш повість, запишешся на айкідо чи шейпінг, і взагалі, ти нарешті побачиш, ким є насправді і що ти насправді зовсім не така, якою тебе хотіли бачити друзі.
– Але ж без них мені буде сумно і, нарешті, хто підкаже мені, яку сукню купити в «Наф-наф».
– Тобі не потрібні порадники й ті, хто веселитиме тебе, тобі потрібна ти, але друзі забирають тебе, хіба ти цього не розумієш?
– Ні, – Даша глибоко вдихнула і розплющила очі, вони так вогко й еротично блищали в цій коричневій напівтемряві, що він на мить замовк, а потім поклав руку їй на плече і всміхнувся: він нарешті побачив, яка ж вона гарна.
– Ти знаєш, як це буває, коли сидиш сама вдома побіля вікна, і темрява гнітить тебе, і не знаєш, куди від неї подітися, бо так не хочеш відчувати себе самотньою в цьому місті, у цій квартирі, у цій всеохопній і важкій темряві? Тобі знайоме це?
– Так.
– І ти намагаєшся втекти від темряви, заплющити очі, аби не бачити її, але вона нікуди не зникає, вона скрізь, вона повсюдно, ця страшна-страшна темрява. А знаєш, що стається потім?
– Що?
– Потім раптом починає червоніти схід і над землею сходить сонце. Ти пам'ятаєш, як воно сходило тоді, коли ти сиділа на березі Дніпра після випускного балу?
– Так, я дуже добре це пам'ятаю.
– Воно зійде і сьогодні, і завтра, і післязавтра, треба просто пересидіти ці кілька годин, коли над світом панує влада темряви. Ти нічого не зробиш із цим, геть нічого, просто дочекайся світанку, от і все.
– Так просто?
– Еге ж.
– Так просто проблеми не вирішуються, я знаю, це сонце сходить щоранку, а темрява душі може тривати вічно, розумієш?
– А ти знаєш, що таке темрява душі?
– Ні, я це відчуваю.
Пролунав дзвінок, вона встала, підійшла до вікна, слухавка лежала на підвіконні, натиснула кнопку.
– Алло. Степане, ти? Чого ти хочеш? Друга ночі вже! Так, я не сама. Яка тобі різниця з ким? Що? Куди зник? Ні, я не знаю, де він. Він мав бути вдома. І не відповідає мобільний? Я спробую, давай.
Вона кинула телефон на підлогу, стиснула кулаки і, задерши голову, голосно схлипнула.
– Щось сталося?
– Так. Марк зник.
«Чутки про зникнення Марка Лютого, популярного ведучого радіопрограми „Я і моя країна", який не повернувся додому три дні тому і протягом цього часу не виходив на зв'язок із друзями, виявилися перебільшеними. Як нам стало відомо з повідомлення Центру зі зв'язків із громадськістю МВС, Марк Лютий разом із групою геїв та наркоманів був затриманий у столичному клубі «Фрідом», правоохоронцями було вилучено в нього чотири грами наркотичної речовини. Зараз Марк Лютий перебуває в Київському слідчому ізоляторі, йому висунуто звинувачення у зберіганні та розповсюдженні важких наркотиків. Перевіряється причетність Лютого до інших операцій із продажу наркотиків». Ведуча зробила секундну паузу, опустивши очі, відклала вбік аркуш і завела мову про нещодавній робочий візит президента в Сумську область, де той зустрічався з місцевою владою, інтелігенцією та проводив виїзні наради з керівництвом області.
Розділ 15 (Chapter 15)
– Алло, Боренька, – Ян Урманіс сидів у великому коричневому кріслі і палив, йому було весело, це було дуже добре видно, у нього ледь здригалися кутики вуст, і ще він постійно задоволено мружив очі. Цей чоловік справляв враження дуже впевненої і сильної людини. – Я слышал об этом парне. Спасибо. Вы там особо не старайтесь, так, подержите его недельки две-три, пока все тут утрясется с этим заводом. Я так думаю, что это о заводе ему давали информацию американцы, мне уже доложили.
– Да, Ян, я просил, чтобы ребята поспрошали его. Они побеседовали, – усміхнувся й голосно кахикнув, – парень раскололся, все выложил: кто, где, зачем. Проблем не будет. Ты думал, что там что-то серьезное, так я тебя успокою, ничего особенного, так, мелочь.
– Это мелочь, Боря, потому, что мы вовремя перехватили парня и он не успел нарыть больше.
– Я знаю, там уже готовились материалы по этому делу, ну, ты знаешь, это о банкротстве. Если бы бумажки попали к парню, хай поднялся бы дай Боже, вся страна бы на уши встала.
– Это наша страна, Боря, не бойся, она будет стоять на том, на что мы ее поставим, ты понял?
– А что с парнем делать потом, когда все уляжется?
– Пусть сидит. Хотя не знаю, я не думал об этом. Скажу через денек. Может, мы его купим, может, просто запугаем. Ты же помнишь о маме его? Если что, девку эту прищемим. Потом об этом, Боря, потом. Ты пресс-конференцию собери по этому поводу, настрой ребят на нужную волну. Они не дураки, все поймут. Если выпендрятся, туда же пойдут, не хер языками ляпать. И еще, ты о том деле знаешь? Ну, Петр говорил. Нас будут собирать где-то за Киевом. Ну, да, это не по телефону. Это потом. Давай, Боря, будь на связи. И смотри, чтобы никакой утечки.
– Обижаешь, Ян.
Розмову закінчено. Ян Урманіс продовжував сидіти у кріслі й задоволено усміхатися, а цигарка в його руці поволі тліла, вогонь підходив до пальців. Він довго дивився на попіл, потім міцно стис недопалок і викинув у попільничку.
– Да, Ян, я просил, чтобы ребята поспрошали его. Они побеседовали, – усміхнувся й голосно кахикнув, – парень раскололся, все выложил: кто, где, зачем. Проблем не будет. Ты думал, что там что-то серьезное, так я тебя успокою, ничего особенного, так, мелочь.
– Это мелочь, Боря, потому, что мы вовремя перехватили парня и он не успел нарыть больше.
– Я знаю, там уже готовились материалы по этому делу, ну, ты знаешь, это о банкротстве. Если бы бумажки попали к парню, хай поднялся бы дай Боже, вся страна бы на уши встала.
– Это наша страна, Боря, не бойся, она будет стоять на том, на что мы ее поставим, ты понял?
– А что с парнем делать потом, когда все уляжется?
– Пусть сидит. Хотя не знаю, я не думал об этом. Скажу через денек. Может, мы его купим, может, просто запугаем. Ты же помнишь о маме его? Если что, девку эту прищемим. Потом об этом, Боря, потом. Ты пресс-конференцию собери по этому поводу, настрой ребят на нужную волну. Они не дураки, все поймут. Если выпендрятся, туда же пойдут, не хер языками ляпать. И еще, ты о том деле знаешь? Ну, Петр говорил. Нас будут собирать где-то за Киевом. Ну, да, это не по телефону. Это потом. Давай, Боря, будь на связи. И смотри, чтобы никакой утечки.
– Обижаешь, Ян.
Розмову закінчено. Ян Урманіс продовжував сидіти у кріслі й задоволено усміхатися, а цигарка в його руці поволі тліла, вогонь підходив до пальців. Він довго дивився на попіл, потім міцно стис недопалок і викинув у попільничку.
A few words about my friends
Вони не будуть кінозірками чи рок-ідолами свого покоління, вони ніколи не стануть мільйонерами чи обличчями модних журналів, вони просто залишаться моїми друзями, яких я любив тільки за те, що вони були поряд.
Оля, кумедна, мила й дуже оригінальна двадцятилітня дівчинка, яка малювала картини, ночами просиджувала зі слухавкою біля вуха, могла зірватися о ni в на другу ночі й піти зі знайомими гуляти Хрещатиком, а ще вона збирала у всіх ресторанах та кав'ярнях, куди приходила випити чаю чи з'їсти торт, фірмові пакетики цукру, казала, що тоді, коли збере їх дуже багато, віддасть своєму хворому другові, якому не вистачає в організмі цукру, і він обов'язково вилікується.
Марина, оригінальна фарбована білявка, яка одного дня вирішила, що житиме в своє задоволення і за це задоволення хтось обов'язково платитиме. Вона навчалася для того, аби задовольнити свої амбіції, ходила часом по барах та нічних клубах, сподіваючись зустріти забезпеченого хлопця, який би мав квартиру, машину та солідний заробіток, а знаходила переважно тих, хто хотів із нею переспати. Спати вона з ними не хотіла, тому пила, а потім поверталася п'яна додому, лягала спати, і на ранок у неї страшенно боліла голова. Вона завжди поводилася дуже вільно й розкуто, але ніхто не знав, що вона просто вміло грає роль веселой щирої дівчинки, а насправді вона закрита й нікому не відома людина, поряд із якою інколи стає страшно, бо розумієш, наскільки велика та таємниця, яка ховається за дверима її загадкової душі. Спілкуючись із Мариною, я зрозумів, що тільки зовні прості люди можуть бути насправді такими складними й непередбачуваними.
Володя, свій хлопець. Таким людям віриш, просто дивлячись на них здаля, в нихусе на поверхні: думки, переживання, емоції. Їм нічого в цьому житті не дається легко, але вони всього досягають, бо здаватися вони не вміють і програвати теж. Таким людям віриш, із ними охоче сідаєш пити чай чи пиво, розповідаєш свої секрети, бо такі люди не вміють зраджувати, вони радше помруть за друга, ніж зрадять його.
Оксана, до нестями хороша і важка людина. Їй хотілося цілувати руки й вуста, носити на руках і дарувати квіти, допоки не зрозумів, наскільки мало для неї значать і оці поцілунки, і носіння на руках, і подаровані квіти.
Усі вони просиджували в кав'ярнях і барах, блукали Києвом, бігали у справах містом, спілкувалися з тобою тоді, коли ти хотів з ними поспілкуватися, а ще вони сідали інколи перед вікном, увечері, дивилися туди, де жило те, що було за вікном, і сумували, і мріяли, і подумки знаходили виправдання тому, чому вони не досягли іще в житті того, чого так хотіли досягти. А потім пили чай і лягали спати, мої хороші, милі друзі – Оля, Марина, Володя й Оксана.
Розділ 16 (Chapter 16)
– Дурак ты, пацан, дурында ты ушастая, я тебя учил, и ни хера ты не научился.
– Ти про що? – він відвернувся від стіни й зиркнув спідлоба.
– Да не зыркай ты на меня, сынок, не зыркай. Ты вот сейчас лет пять получишь ни за хрен собачий, понимаешь? Ну за что ты борешься? Ты кто, Марат, Че Гевара, Ленин? Зачем оно тебе надо? Я вот просто знать хочу, для себя. Ты мне скажи, – мужчина років сорока встав із нар і підійшов до туалету, розщепив ширінку, і було добре чути, як дзюрчала сеча, потім він плюнув в унітаз і, підтягнувши штани, спустив воду.
– Я борюся тому, що не бачу іншої можливості виявити свій протест.
– А я такую возможность вижу, понимаешь, вижу, и не одну возможность, а сотни, – ступив кілька кроків до стіни.
– Скажи.
– Я ворую, я вор, и это мой протест. Ты понял? Ты говорил, что борешься с системой, но это туфта все. Я с ней борюсь, потому что я знаю ее, она меня воспитала, она меня сделала, и я знаю, как ее разрушить. И я не говорю про всю систему, нет, ты что? Ее нельзя разрушить полностью, она если и рухнет, всех нахер придавит.
– Це не боротьба, це злочин.
– А ты, значит, хочешь бороться по закону? С кем? – схилився над ним і крикнув у саме вухо: – Кто тут знает, что такое закон и что такое законно, а? Знаешь, почему я не боюсь воровать и грабить? А? Потому что я знаю: все воруют – кто больше, кто меньше, и я всегда смогу найти общий язык с теми, кто будет меня судить, потому что между нами нет никакой разницы. Разве только та, что я сижу за решеткой, а они нет.
– Ти злочинець, Горов, і я тобі це казав. І не треба мене тут переконувати. Я твої совкові аргументи не сприймаю.
– От ты сейчас на суд идешь, да? Да, знаю. Ты чего учудил? На митинг вышел, флажком помахал, камешек в мента бросил, лозунгами глотку надрывал. И все. И тебе за это впаяют лет пять, веришь? И знаешь зачем? А затем, малыш, – поклав руку йому на плече, – что ты не такой, как надо, ты другой, ты неправильный, и тебя боятся. А вот после пяти лет отсидки ты выйдешь нужным обществу человеком.
– Їхньому суспільству.
– Да, их обществу, а никто не говорит, что оно твое или мое. Тебя перевоспитают, сын. А я за воровство, грабеж, вымогательство и мордобой получу полторашку, да и то где-то ближе к югу. А потом меня переведут на химию, а потом и вовсе выпустят, под выборы или там на День независимости: амнистия-то должна быть, как не быть? И в общем и целом я помаюсь месячишка два-три и выйду на свободу с чистой совестью грабить и воровать. А знаешь почему? Потому что я такой всех устраиваю: они знают, чего от меня ожидать, я знаю место, я ворую, где можно. И не лезу туда, где нельзя.
– Та ти гнилий, Горов, як уся ця система.
– Да. И на такой гнили, как я, вся эта система держится. А вас, идейных и неиспорченных, будут вылавливать, сажать и ломать. Ты понял?
– Я, Горов, усе давно зрозумів, тільки я не ламатися сюди прийшов. – Він опустив голову і, міцно стиснувши кулаки, шумно вдихнув.
Один чоловік у кутку камери загиготів, йому було років тридцять на вигляд, і він не мав кількох зубів.
– Ты поумнеешь на зоне, Андрюха, я говорю. Тебе-то бояться нечего, стаття у тебя не петушиная, да и сам ты парень крепкий, постоишь за себя. Я тебе, если шо, помогу. Выйдешь, ко мне придешь, я устрою. Работать-то после отсидки ты все равно не сможешь.
– Хоцо, я знаю, що ти мене підтримати хочеш. Тільки не треба мене підтримувати, я маю тільки одну-єдину відмінність від усіх вас.
– Это ж какую?
– Я вільний, розумієш? І ще – я не боюся. Ти, Горов, кажеш, що я не такий. Так, я не такий, як ви. Ви всі живете у страху, і ще ви раби, неважливо де – на волі чи за ґратами, а я вільний і тут, і там, поза тюремними стінами. Ви розумієте це?
– Да харе трепаться, бля, – крупний мужчина перевернувся на спину й гучно відригнув. – Развели тут демагогию, ля-ля-тополя. Пиздеть меньше надо, вот и все. Посадили – сиди. Свобода, рабство… Все боятся, и все хотят жить. Понял, философ хренов? И ни ты, ни кто другой ничего не изменят. И на демонстрации свои гребаные ты ходишь только потому, что тебе дома сидеть страшно, одному, перед телевизором, ты пухнешь, сука, от безделья, тебе заняться нечем, и ты, шобы не дрочить на порнофотки, берешь флаги и рулишь на демонстрации, шобы девок в толпе потискать да заработать рублей двадцать, шо, не так? А была бы жена дома, да малой в яслях, да работа потяжелее, ты бы Ленина из себя не корчил, а вкалывал бы, потому что жена бы долбила каждый вечер, шо бабок нет, и малой ревет, и туфли надо, и квартиру тоже, и тачку хотелось бы, и на курорт пора ехать, и вообще, теща просила подарить ей золотое кольцо. Въехал, умник? Вот теперь сиди и думай. А вы рты закройте и не мешайте спать. Я, бля, пидара на дороге сбил случайно и теперь восемь лет буду на зоне париться, а у меня жена и дети. И меня идеи революции всемирной не пекут, а ты, сука, камнями в ментов бросаешься и с флагами носишься. Я бы вас на каменоломню, недоносков.
– Ти про що? – він відвернувся від стіни й зиркнув спідлоба.
– Да не зыркай ты на меня, сынок, не зыркай. Ты вот сейчас лет пять получишь ни за хрен собачий, понимаешь? Ну за что ты борешься? Ты кто, Марат, Че Гевара, Ленин? Зачем оно тебе надо? Я вот просто знать хочу, для себя. Ты мне скажи, – мужчина років сорока встав із нар і підійшов до туалету, розщепив ширінку, і було добре чути, як дзюрчала сеча, потім він плюнув в унітаз і, підтягнувши штани, спустив воду.
– Я борюся тому, що не бачу іншої можливості виявити свій протест.
– А я такую возможность вижу, понимаешь, вижу, и не одну возможность, а сотни, – ступив кілька кроків до стіни.
– Скажи.
– Я ворую, я вор, и это мой протест. Ты понял? Ты говорил, что борешься с системой, но это туфта все. Я с ней борюсь, потому что я знаю ее, она меня воспитала, она меня сделала, и я знаю, как ее разрушить. И я не говорю про всю систему, нет, ты что? Ее нельзя разрушить полностью, она если и рухнет, всех нахер придавит.
– Це не боротьба, це злочин.
– А ты, значит, хочешь бороться по закону? С кем? – схилився над ним і крикнув у саме вухо: – Кто тут знает, что такое закон и что такое законно, а? Знаешь, почему я не боюсь воровать и грабить? А? Потому что я знаю: все воруют – кто больше, кто меньше, и я всегда смогу найти общий язык с теми, кто будет меня судить, потому что между нами нет никакой разницы. Разве только та, что я сижу за решеткой, а они нет.
– Ти злочинець, Горов, і я тобі це казав. І не треба мене тут переконувати. Я твої совкові аргументи не сприймаю.
– От ты сейчас на суд идешь, да? Да, знаю. Ты чего учудил? На митинг вышел, флажком помахал, камешек в мента бросил, лозунгами глотку надрывал. И все. И тебе за это впаяют лет пять, веришь? И знаешь зачем? А затем, малыш, – поклав руку йому на плече, – что ты не такой, как надо, ты другой, ты неправильный, и тебя боятся. А вот после пяти лет отсидки ты выйдешь нужным обществу человеком.
– Їхньому суспільству.
– Да, их обществу, а никто не говорит, что оно твое или мое. Тебя перевоспитают, сын. А я за воровство, грабеж, вымогательство и мордобой получу полторашку, да и то где-то ближе к югу. А потом меня переведут на химию, а потом и вовсе выпустят, под выборы или там на День независимости: амнистия-то должна быть, как не быть? И в общем и целом я помаюсь месячишка два-три и выйду на свободу с чистой совестью грабить и воровать. А знаешь почему? Потому что я такой всех устраиваю: они знают, чего от меня ожидать, я знаю место, я ворую, где можно. И не лезу туда, где нельзя.
– Та ти гнилий, Горов, як уся ця система.
– Да. И на такой гнили, как я, вся эта система держится. А вас, идейных и неиспорченных, будут вылавливать, сажать и ломать. Ты понял?
– Я, Горов, усе давно зрозумів, тільки я не ламатися сюди прийшов. – Він опустив голову і, міцно стиснувши кулаки, шумно вдихнув.
Один чоловік у кутку камери загиготів, йому було років тридцять на вигляд, і він не мав кількох зубів.
– Ты поумнеешь на зоне, Андрюха, я говорю. Тебе-то бояться нечего, стаття у тебя не петушиная, да и сам ты парень крепкий, постоишь за себя. Я тебе, если шо, помогу. Выйдешь, ко мне придешь, я устрою. Работать-то после отсидки ты все равно не сможешь.
– Хоцо, я знаю, що ти мене підтримати хочеш. Тільки не треба мене підтримувати, я маю тільки одну-єдину відмінність від усіх вас.
– Это ж какую?
– Я вільний, розумієш? І ще – я не боюся. Ти, Горов, кажеш, що я не такий. Так, я не такий, як ви. Ви всі живете у страху, і ще ви раби, неважливо де – на волі чи за ґратами, а я вільний і тут, і там, поза тюремними стінами. Ви розумієте це?
– Да харе трепаться, бля, – крупний мужчина перевернувся на спину й гучно відригнув. – Развели тут демагогию, ля-ля-тополя. Пиздеть меньше надо, вот и все. Посадили – сиди. Свобода, рабство… Все боятся, и все хотят жить. Понял, философ хренов? И ни ты, ни кто другой ничего не изменят. И на демонстрации свои гребаные ты ходишь только потому, что тебе дома сидеть страшно, одному, перед телевизором, ты пухнешь, сука, от безделья, тебе заняться нечем, и ты, шобы не дрочить на порнофотки, берешь флаги и рулишь на демонстрации, шобы девок в толпе потискать да заработать рублей двадцать, шо, не так? А была бы жена дома, да малой в яслях, да работа потяжелее, ты бы Ленина из себя не корчил, а вкалывал бы, потому что жена бы долбила каждый вечер, шо бабок нет, и малой ревет, и туфли надо, и квартиру тоже, и тачку хотелось бы, и на курорт пора ехать, и вообще, теща просила подарить ей золотое кольцо. Въехал, умник? Вот теперь сиди и думай. А вы рты закройте и не мешайте спать. Я, бля, пидара на дороге сбил случайно и теперь восемь лет буду на зоне париться, а у меня жена и дети. И меня идеи революции всемирной не пекут, а ты, сука, камнями в ментов бросаешься и с флагами носишься. Я бы вас на каменоломню, недоносков.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента