Вiнниченко Володимир. Федько-халамидник

взять та собi побiгти. Тiльки скинуть калошi, а то в них важко. То зовсiм
не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лiд i стрибати. Велика
штука!
А коли Федько вийшов на берiг, коли його отовпили хлопцi i з радiстю та
захватом дивились на нього, як на героя, Толя почув, що вiн теж може
перейти. I не тiльки може, а от вiзьме й перейде!
I вiн, нiчого нiкому не кажучи, хутенько скинув калошi, струсив ранець
з плеч на землю i пiдiйшов до Федька.
- Дай менi свою палицю! - сказав вiн. Федько здивовано подивився на
панича.
- Нащо тобi?
- Я теж хочу йти на той бiк.
- Куди??
- На той бiк.
Спiрка й Стьопка так i фиркнули. Але Федько не засмiявся.
- А як упадеш у воду?
- Не бiйсь, не впаду. Давай!
- Лучче не треба, Только... Ти не вмi ш.
- Овва! Ти один умi ш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
- На...стиснув плечима Федько,тiльки гляди... Толя взяв палицю i пiшов
на кригу.
- А куди знов? Чого? Хто? - раптом закричали люди, побачивши Толю на
льоду.
Але Толя, так само, як Федько, побiг далi i стрибнув на другу крижинку.
В цей час насунула цiла купа льоду й одрiзала Толю вiд берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, якi всi ворушились,
лiзли одна на одну, трiщали, крутились.
На березi щось кричали, бiгали. Толя розтерявся: хотiв бiгти назад, але
не можна - перед ним цiла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду.
Вона наче спецiяльно хоче налiзти на Толю, так весь час напира на його
кригу.
Толi зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли i
сковзались по льоду. Хотiлось упасти на лiд, притулитись до нього всiм
тiлом i кричати, кликати на помiч.
Але вiн i те боявся зробити. Тiльки стояв i тихенько став плакати.
А люди на березi хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю, i
не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третiй трет .
Всi йшли рядом з крижиною, на якiй стояв i плакав Толя, кричали, махали
руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все плив далi. Вiн уже
випустив палицю з рук i хукав на червонi пальцi, обливаючи ©х сльозами.
Деякi з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига
угиналась, ломилась пiд ними i один швець навiть трохи не впав у воду.
В цей час звiдкись узявся Федько. Вiн, як тiльки Толя розтерявся на
льоду, i всi побачили, що злякався,десь зрау зник. Його навiть хотiли
вилаяти, що призвiв панича до тако© бiди. Але Федько як пiд кригу пiшов.
- Ага! Злякався, сткурвин син! Шибеник чортiв, навчив хлопця та й утiк.
Усi вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякi навiть побiгли за його
папою.
I от, коли всi метушились, бiгали i не знали, як вирятувати Толю,
несподiвано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку
вiн почав забивати гвiздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись на Толю.
Спiрка й Стьопка всiма силами старались помагати йому.
Ну, гвiздок забитий, держиться добре.
- Ану, гей, дайте дорогу... З дороги ж!_
Всi розступились на крик. А диви, знов цей шибеник!
Але вiн з палицею, чи не рятувать панича збира ться?
- Ти куди, халамидро?
- Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
Федько продерся крiзь юрбу, вибрав крижину i стрибнув.
- Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бiгай, стiй на
мiсцi!
Толя, забачивши Федька, захвилювався i хотiв бiгти йому назустрiч, але
приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п'ять Федько вже був на Толинiй крижинi.
- Ну, давай руку... Iди за мною. Та не бiйсь, iди смiливо. Палицю
вiзьми та впирайсь. Ну, так... Держись... Стiй... Я перестрибну, а ти
пiдожди...
- Ой, не ходи!.. Я боюсь...ухопився за нього Толя.
- Та стiй! От дурне... Я перестрибну i присуну до тебе свою крижину, а
ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш...
Федько перескочив, пiдбiг на край сво © крижинки i вперся палицею в
сусiдню купу льоду. Крига зашарудiла й пiдсунулась до Толi.
- Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер iди на цей край. Iди
смiливо, не бiйсь... Ставай тут. Стiй, не бiйсь. Я пiду назад, пiдштовхну
тепер до берега...
Федько перебiг на другий кiнець крижини i тiльки хотiв упертись палицею
в дно рiчки, як раптом пiд ним почувся трiск, крихка крижина розломалась
надво , i Федько зник з льоду.
Всi так i замерли.
Але Федько не потерявся, вiн ухопивсь руками за кригу i зо всi © сили
пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася вiд цього, вже
сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це i з криком забiгав по крижинi.
- Толю! Толю! - кричав Федько.Подай менi палицю свою... Подай палицю...
Я вилiзу.
Але крижину в цей час пiдбило до берега i Толя, як стрiла, вилетiв з
не©.
Стьопка, Спiрка й iншi хлопцi кинулись до Федька i протягнули йому
палицю. Федько весь посинiв уже i хотiв взятись за палицю, але рука не
слухалась, заклякла.
А пiдiйти до нього не можна, бо крижина угина ться, залива ться водою i
може розломитись знов,
- Стьопка, ляж на лiд та пiдсунься до мене,прохрипiв Федько.
З берега дорослi щось кричали, але хлопцi ©х не слухали. Стьопка лiг i
став пiдсуватись до Федька.
- Зiйдiть там з криги, хто лишнiй,крикнув Стьопка, озирнувшись.
Але в цей час один з хлопчикiв подав Стьопцi шворку, зв'язану з поясiв.
Стьопка кинув ©© Федьковi.
- Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде.
Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лiд.
- Не можу...прошипiв вiн,руки не держать, упаду...
I раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, мiцно стиснув зуби
i мотнув головою, мовляв: "тягни!".
Стьопка, хлопцi й дорослi з берега почали тягти Федька.
- Держись, Федю, держись, нiчого... Ех, держись ще трошки! Браво!
Федько був весь синiй од холоду i того, що держався зубами за пояс.
Але, як тiльки витягнули його на тверде, вiн став на ноги i почав
швидко-швидко топати й махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому
цокали, але вiн на те не вважав.
- Нiчого, не перший раз, я цi © зими три рази на льоду провалювався.
Треба тiльки бiгати.
Але йому не дали побiгати. Десь узялись папа й мама Толi, а з ними мати
Федька, Толя, побачивши ©х, затрусився i з криком та плачем кинувся до
них.
- Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!.. Але папа й мама не
дали йому говорити. Схопивши його пiд руки, шарпнули i потаскали додому.
Мати Федькова теж схопила Федька i так торсонула, що з того аж бризки
посипалися.
- Додому, ироде! Ось я тобi покажу! - I знову так потягнула, що Федько
мусiв бiгти за нею. Такою блiдою й лютою Федько нiколи не бачив свою
матiр.
А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав i
голосно плакав. Батьки йому щось одповiдали i шарпали так, що Толi кiлька
разiв спадала з голови шапка.
Раптом вони зупинились i пiдождали Федька з матiр'ю.
- Вiн був на льоду? - грiзно звернувся батько Толин до Федька. Федьковi
було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тiло болiло од
шарпання матерi, але вiн все-таки встиг помiтити, що у батька Толиного аж
слина запеклася на губах, а очi налились кров'ю. А Толя з жахом задирав
голову то до мами, то до папи i жалiбно говорив:
- Я не винен, я не винен...
- Мовчи! - крикнув до нього батько, i знов повернувся до Федька:
- Був вiн на льоду?
- Був...цокаючи зубами, сказав Федько.
- Неправда! Неправда! - ще жалiбнiше i з страхом забився Толя.Я не
хотiв iти, а вони мене потягнули на рiчку. А потiм Федько узяв i пхнув
мене на кригу... Спитайте всiх... Я не винен...
Федько аж труситись перестав i подивився на Толю. А мати Федькова так i
спалахнула.
- Ох, Боже ж мiй! Та що ж ти собi дума ш, люципере ти! Та батько ж з
тебе три шкури здере, та вiн же на тобi живого мiсця не оставить. Чом тебе
чортяка не вхопила там у водi, ти, идоляко!
I вона зо всi © сили ударила Федька по головi. Федько аж упав на одно
колiно i закрив руками голову. Мати знов хотiла вдарити його.
- Пiдождiть, Iванихо! - зупинив ©© батько Толин i пiдняв Федька.
- Встань... Чекайте, Iванихо... Я хочу спитать його... Федьку, я вiрю
тобi, я знаю, що ти нiколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти
потягнув Толю на рiчку?
Федько трусився, колiна йому зiгнулись i хилитались на всi боки. Вiн
мовчав.
- Говори ж, падлюко! - торсонула його мати.
Федько глянув на Толю,той великими, повними страху й тоски очима
дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках i зупинялись в куточках
рота. Толя машинально злизував ©х язиком i все дивився на Федька з
чеканням чогось страшного.
- Ну, говори ж, Федьку! - нетерпляче сказав батько Толин.
Федько одвiв очi од Толi, похилився i тихо сказав:
- Повiв...
- I пхнув його на кригу?
- Пхнув...
- Паршивець же ти! - крикнув Толин батько i сильно хляснув Федька по
лицi. А потiм повернувся до Федьково© матерi i сказав:
- Надiюсь, що на цей раз чоловiк ваш покара його, як слiд... Инакше,
лучче очистiть менi кватирю.
Федьковi знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Вiн
пiдняв ©© й подивився на Толю. Але Толя тулився до матерi, яка милувала
вже i жалiла його.
А ввечерi, коли мав прийти батько Федькiв з роботи, Федько кашляв i
облизував гарячi губи. Йому було страшенно жарко.
- Ага, бухика ш, кашля ш, идоле? - обзивалась од печi мати.Пiдожди,
пiдожди, вiзьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погрi ще
ремiнем. Що, сть жар?
- сть...-тихо одповiв Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли
дивнi жовтi й зеленi плями.
Коли батько прийшов i мати стала йому розказувати, Федьковi в очах уже
було зовсiм жовто i голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка,
що не можна було держати ©© на плечах i хотiлось покласти чи на стiл, чи
на землю, чи хоч у пiч - аби покласти.
Мати говорила, але Федько навiть не слухав i не пам'ятав вже нiчого.
Вiн тiльки, як крiзь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий,
такий лютий, що аж говорити не мiг i тiльки хапався то за горло, то за
ремiнь.
Потiм Федька поклали на стiлець i били вже, як слiд. Але Федько й на
цей раз навiть не скрикнув. Тiльки, як батько пустив на мент руку, якою
держав його, Федько впав додолу й не рушався.
- Встава-ай!! - ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була
така гаряча, а лице сина було таке дивно спокiйне, що батько кинув ремiнь
i нахилився до Федька. Федько вже нiчого не чув i не бачив.
А через три днi вiн лежав мертвий. Разiв зо два вiн приходив до
пам'ятi, питав, чи били Толю, щось бурмотiв i знов падав непритомним. Я в
непритомностi когось просив, комусь грозився i все чогось допитувався у
Толi.
Батько й мати не одходили вiд його постелi, трусились i мовчки боролись
з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопцi зо всiх
сусiднiх вулиць. Спiрка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав iз вiкна. Мама йому строго наказала не
виходити до вуличних хлопцiв.
А йому було цiкаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федькова труна сховались за рогом вулицi i не було вже нiкого
видно, Толя одiйшов од вiкна, перекрутивсь на однiй нозi й побiг гратися з
чижиком.
Цього чижика вiн сказав Федьковiй матерi вiддати йому, бо вiн його
виграв у Федька.