Вiнниченко Володимир. Терень

сердилась i не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане, бувало,
зiпреться на граблi та й поблиску сво©ми чудесними очима. Сама така
крупна, груди високi, хистко дрижать пiд рiвними брижами бiло© вишивано©
сорочки. Бiдний Терень переступав з ноги на ногу, як ведмiдь, якого
примушують танцювати, часто витирав хворi очi й, видно, в цей час
найбiльше вiдчував ©х.
Раз я застав його з Одаркою на поповiй левадi. Вона зараз же з смiхом
перестрибнула до себе, а Терень, як тяжко п'яний, поплентавсь кудись униз,
чiпляючись ногами за все, що стрiчалось по дорозi.
В той вечiр, пам'ятаю, був вiн п'яний i понуро-мовчазний.
Раз я прийшов до його ввечерi. Вiн сидiв у себе в хатi, витягнувши руки
по столi, а мiж ними горiла маленька лампочка. Вiн пильно, важко дивився в
не©, i повiки очей його були червонi, як жар, а самi очi п'яно й понуро
блищали.
Привiтавшись зi мною, вiн раптом ударив мене долонею по колiнi й
нехапливо, але з силою спитав:
- Що вони хотять од мене? Га?
- Хто?
- Я тебе питаю: що вони хотять од мене, од мо © душi? Говори!

- Та хто хоче?
- "Хто"?
Вiн погрозливо, помалу хитнув головою й одвернувся. В кутку поспiшно,
радiсно стрикотiв цвiркун. В розчиненi дверi дихав темний вечiр, наче
стояв бiля порога й, задиханий, слухав нас.
- П...подлепи i душогуби, от хто! - раптом сказав Терень, знов
повертаючись до мене. - Що вони хотять од мене? Щоб я покорився ©м? Так?
"Ми, - кажуть, - тебе на Сибiр одправимо". Жар на Сибiр, жар. Все одно. Я
пiду. Я пiду й на Сибiр за правду. А вам не покорюсь. Ну, тiльки ж душа
болить, братуха! - вже iншим тоном, спалахуючи болем, скрикнув вiн, -
Серце болить. За що? Ну, хай тi барбоси, а сво©, а хлопцi? Бояться вже. Зо
мною кумпанiю бояться водить. Сам, сукин син, проти п'явок, барбосiв, а
мене топить. Федiр за п'ять рублiв узявся зо мною навкулачки пiти... Ну?
Федiр був один з гарячих прихильникiв Тереня.

- Ех, братуха, я тобi в рно кажу: нема правди в нашого брата. Бог з
ним, нема... Ти йому всю душу, вiн тобi... за п'ять рублей навкулачки...
Ну, хай, бог з тобою. А Копанцi я дам. Ой, дам... Тому то вже я
заспiваю-Хочеш, Денисе, випити зо мною? Хочеш? Ти один мiй вiрний друзяка.
Давай вип' мо... Ну, давай. У мене горить всерединi, може, легше буде?..
Не хочеш? Попа бо©шся? Я не люблю твого попа. Тихенький, а тихо землю ри .
Ну, бог з вами... А Копанцi я дам... Гей, бережись, Осипе! Я, твоя правда,
безштанько, а в'язи тобi скручу... Ти не любиш мо©х пiсень? А-а, не
любиш... Племiнницю свою проти мене наговорю ш?! Га? Я - безштанько, хай
так, я Одарки не вiзьму, сам знаю. Як то спiва ться:
Легше тому каменевi протi© води плисти,
Нiж убогому багатую любить без користi! -
Боже мiй, що то за пiсня!..
Вiн приклав руку до щоки i жалiбно, розчулено заспiвав:
Летить галка через море:
Дай, море, пити?
Тяжко-важко убогому
Багату любити...
Потiм вiн заплакав, а далi розсердився, перекинув ногою стiл, трохи
пожежi не наробив та почав гатити кулаками в стiни. Я весь упрiв, борючись
з ним i стараючись вдержати дома.
Але вiн вирвався i втiк вiд мене. В той же вечiр вiн пiймав бiля чайно©
Осипа Копанку, дядька Одарчиного, сiльського багатiя, i прилюдно висмiяв
його в вiршах, якi невiдомо коли склав. Вiн навiть рвався бити його, але
люди не пустили.

Осип Копанка був позакулiсовий володар усього села. Всi в його були
запозиченi, навiть староста. Становий пристав був з ним запанiбрата,
ночував у його, як при©здив у Грузьке. Терень нiколи ще так одверто не
виступав проти його, - хлопцi здержували.
I все село аж ущухло вiд тако© образи. Казали люди, що Копанка весь
зробився сiрий, як вичитував його Терень.
Але диво, коли на другий день стражник i урядник хотiли йти за
Тереньом, щоб арештувати його, Копанка спротивився тому i попрохав не
зачiпати парубка.

Це вже було зовсiм незрозумiле. Але всi були певнi, що Тереньовi так не
минеться. Е, це вже занадто хлопець забрав собi в голову: на такого
чоловiка кидатись!

На боцi Тереня не було майже нiкого. Кожний, принаймнi з тих, що
голосно балакали про це, рiшуче осуджували його. I що бiльш були
запозиченi у Копанки, то гострiший був ©хнiй осуд.
Навiть хлопцi почали ухилятися вiд Тереньового товариства. Тiльки
зовсiм одчайдушнi голови не покидали його, i в ©хньому поводженнi був
виклик, злiсна задиркуватiсть. Це були голодранцi й сини тих, хто не мав
нiякого вiдношення до Копанки.
Терень також, видно, почував, що йому не минеться дурно виступ проти
хазя©на села, але вiдносився до того спокiйно. Судить будуть? Нехай.
Дадуть мiсяць-два арешту. Що ж, спочине собi за той час, ще кращих пiсень
складе у тюрмi. Погано, як пiд час жнив засадять, але вiн i на це
готовиться: умовився де з ким, щоб з половини зробили за його все, що
треба. Зимою ж на завод пiде, заробить. I все-таки нiяким Копанкам
кланятись не буде.
Але Копанка у суд, очевидно, подавать не хотiв. Вiн мав щось iнше на
увазi. Так собi мiркували люди. Що справдi зробить суд? Одсидить - та й за
сво . Горбатого могила тiльки виправить. Щось мудрiше мусить вигадати
Копанка.

I от раз увечерi до мого попа почали сходитися гостi. Вiн трохи
слабував у цей час, але чомусь приймав ©х. При©хав пристав, прийшов
урядник, монопольщик, Тарас Кундя, другий сiльський багатiй, староста i
Осип Копанка.
Ого! Це щось надзвичайне! Тут не гостюванням пахло, а чимсь iншим. Чи
не мало це зборище якогось вiдношення до Тереня та його товаришiв?
Але як я не походжав круг хати, нiчого не мiг почути.
- Денисику! А неси, серце, самовар у альтанку! Переходили в сад, - у
покоях душно. Ну, це iнша рiч, тут все ж таки деякi шанси дiзнатись, що
за парад у них.

Зацокало вилками й скляночками в альтанцi. Трохи тiснувато було, але
свiжiше. З двох бокiв по кутках на маленьких столиках поставили по лампi,
- видно й вигiдно. О. Савватiю я винiс його червоний фотель, закутали його
в шубу, пiд ноги подушку поклали.
- Ну, Денисе, тепер ти можеш собi йти.
Але я тiльки грюкнув хвiрткою в садок, а сам швиденько навшпиньках
прокрався назад. Вечiр, спасибi йому, був темний, густий, на два кроки
нiчого не видно. Над самою альтанкою горiли три зiрки - "дiвка воду несе".
На селi беззлобно, для розваги гавкали собаки. Спiву не чути було, - все
село знало, що до батюшки зiйшлися на якусь непевну та мну раду. Не до
пiсень вже тут.
Гостi балакали стиха, але я пiдходити ближче не наважувався: хтось
вийде, пiйма , - бiда буде i менi, i Тереньовi ще гiрше. Я чекав, що вони
захопляться й заговорять голоснiше, - це спочатку тiльки така обережнiсть.

Одначе щось не захоплювались. Тiльки хто-небудь пiднiмав голос, як
хтось iнший робив "тшш!" - i знов притихало.
Е, так не буде! Мушу ж я почути, що там за та мна нарада!
Зцiпивши зуби, накарачках тихо полiз я до альтанки. Трiснуло щось пiд
колiном. Я замер. Але в альтанцi рiвно бубонiв хтось - не почули. Крiзь
вiти й листя винограду видно було постатi гостей i гостру лисину пристава,
на якiй пучком одбивалось свiтло лампи.
Нарештi я вже мiг i дещо розслухати: говорив пристав трохи гундосим i
тягучим голосом:

- ...Практика, мо© панове, показу , що з таких суб' ктiв виходять
злодi© й злочинцi... Йому бути в тюрмi як бог свят. Чого ж нам йти проти
того, що мусить бути? Я говорю: дайте його менi, i я з Панасом Панасовичем
за тиждень справимо його. Село вступиться? Плювать. Взвод солдатiв - i
кiнець. Та й не вступиться. Ще само нам дякуватиме.
Щось тихенько спитав о. Савватiй.
- Яким способом? А от яким. У селi кража. Украли щось... Ну, скажемо, у
вас годинника. Лежить на столi годинник, вiкно було одчинене, хтось
простягнув руку i потяг. Само собою - трус. До Терентiя... годинник у
Терентiя. I край. Справа кiнчена.
- Ну, дадуть йому два-три мiсяцi, а вiн назад... - Це говорив Копанка.

- А ми його знов назад! - засмiявся пристав.
Знов забалакав о. Савватiй. Я обережно пiдсунувся ближче.
- ...Так не можна... А я говорю: так не можна... Це грiх. Грiх, панове,
грiх. Ми штовха мо чоловiка на злу путь, на злобу. Ми його в тюрму, а вiн
озлобиться, вийде i попалить нас або покалiчить. Озлоблений, кажу, чоловiк
нiчого не бо©ться... Треба з ним якось мирно, кротко, з розумом... Я от
так кажу, прошу послухати мого дурного старого розуму...

- Денисе!.. А, Дени-и-се!
А чортова стара баба, найшла час галасувати!
В альтанцi затихли. Треба було швидше тiкати, - стара конче почне, сюди
придиба .

Я тихенько одповз i люто побiг на крик Теклi. Старiй дурепi треба було
качку зарiзати. Я б з охотою ©й самiй одрiзав язика в той мент!
Пiсля качки мусив лiзти в льох, далi повитирати склянки.
Коли я нарештi увiльнивсь й хотiв йти в сад, мене саме покликали.

- А давайте там вже вечерю... - тихим розслабленим голосом сказав о.
Савватiй. По його лицi та по лицях пристава з урядником я побачив, що
пройшла пропозицiя попа. Копанка сидiв задоволений, хитро поглядаючи на
всiх, - очевидно, вiн був на боцi батюшки.

Але що ж то був за план?
I я, i Терень, i все село ламали собi голови й нiчого не могли
придумати.

Терень рiшив триматися так, як i досi. Семенець, Хведь, Кендюх i iншi,
що були з нами, цiлком з ним погодились.
Я Тереньовi переказав план пристава, i ми умовились про це нiкому не
казати, навiть сво©м, щоб не налякати ворогiв. Тереньовi ж бути дуже
обережним.

"Кумедi©" одбувались так само, як i ранiше, перед вiкнами писаря,
Галинки, монопольщика. Правда, тепер гурт був менший. "Вулиця" розбилась
на два табори:

Теренiв i нейтральний, який не був ворожий першому i спiвав всяких
Тереньових пiсень, але не таких, якi б зачiпали кого-небудь з поважних
членiв грузько© громади.

Але диво, - нi урядник, нi стражник бiльш не зачiпали нiкого - нi
Тереня, нi його прихильникiв. Не раз пiд самою хатою урядника зупинялись -
спiвали пiсню про "барбосiв", - i нiчого. Навiть вийде в сво©м бiлiм
мундирi на подвiр'я, пройдеться з цигаркою в зубах i, так наче не
помiтивши нiчого, зайде знов у хату.
Щось тут було дуже непевне.
- Скарай мене боже, бояться!! - гаряче i в захватi бив себе кулаком у
груди Кендюх. - Братця, я вам кажу: бояться! Повiрте менi.
Вiн аж благав-молив нас, щоб ми повiрили йому, так ця думка була
вабляча.

Але це було занадто просто. Добре, бояться, а чого, наприклад, Матвiй
Копанка, батько Одарчин, почав зачiпати Тереня й ласкаво говорити з ним?
Чого сама

Одарка стала тепер вiльнiше й смiливiше поводитись з Тереньом? Теж iз
страху?

Але що чуднiше, - iз всiх нас сам Терень, видно, охоче вiрив у те, що
таке поводження ворогiв було наслiдком страху ©х. I те, що вiн вiрив
цьому, показувало, що вiн сам боявся. Ну, боявся не боявся, а почував себе
неупевнено, непокiмно. Вiн не знав, що йому думати, i хотiв зупинитись на
чому-небудь i до того на такому, що б не дуже непоко©ло. I через те,
розумi ться: бояться, сукинi сини!

Я з попом по©хав у наше повiтове мiсто. Це для мене було дуже зручно, -
можливо, що на почтi вже лежало що-небудь для мене. Я подав свою адресу i
по умовi повинен був негайно ©хати, коли дiстану листа з певним умовним
змiстом.

На поштi нiчого не було. I чудесно!
Пiп також справився з сво©ми дiлами, i ми потюпали додому. Ви©хали
вранцi-рано, а при©хали, як сонце сiдало за млинами. Бiля нашо© криницi
напував коней Кендюх. Вiн робив менi знаки, як ще ми в'©жджали в ворота. Я
зрозумiв, що вiн ма сказати менi щось цiкаве.
Так i було. По-перше, вернулась з прощi баба Секлета. Нiколи в такий
час не приходила, а тепер припленталась. Далi - вранцi була здорова, а на
вечiр нi з того нi з сього заслабла. Лежить, стогне, посила Тереня то за
тим, то за сим. У його робота у полi сто©ть, хлiб плаче за косою, а вона
його по шептух, по фершала ганя . Чисте горе! Плаче, крекче, кашки ©й
зварити нiкому, подати нема кому, син незграбний, син неуважний, син
тiльки зна волочитись, дурнi пiснi складати, поважних людей проти себе
возстановляти. Уже прочула десь про все стара молiльниця. Правда, перед
тим, як захворiла, була чогось у Матвiя Копанки.

А друге... Друге таке було захоплююче й чудне, що Кендюх в азартi
бахнув кулаком по мордi свого коня, що чухався об його плечi, i кинувся
розповiдати.

Приходив сам писар до Тереня! Сам писар! I чого? Ну? Чого б подумати?!
На службу просить Тереня! На службу у розправу за писарчука, на 15 р. у
мiсяць! Га? На 15 р. зразу, а старi писарчуки по 7 та по 10 i досi мають.
Що то таке? Чи не видно тепер, що ©х забрав такий страх, що вони аж
подурiли?! Га?

- Ну, а Терень що? Терень як до цього? Кендюх з обуренням помотав
головою, заплющив очi й многоповерхово вилаявся:
- Дурень Терень, от що я тобi скажу по чистiй правдi. дять його мухи з
комарями! Та за таке треба й руками й ногами хапатись. "Не хочу!" Та я б
його... Не хотiла б ворогiв мо©х доля... Не хоче! А чого ж вiн хоче? Щоб
йому очi повилазили за плугом та у поросi? А тут 15 р. у мiсяць, сиди собi
та шкрябай пером, у чистому, в холодку... Тю, сказився б ти! Що вони йому
зроблять? Га? Не схоче, кине к чортовiй матерi, та й край... Та я б... Ех,
©дять його мухи з комарями... Хоч би ти йому сказав... Мати женить його
хоче, тут уже видно... А з чим жениться? Хто за його, слiпого, пiде? Га?
Е, базiкають чортзна-що, не слухають, коли ©м розумнi люди говорять.
Приходь зараз же до млинiв, будуть усi нашi. Чу ш? Ано, ти, бодай тебе бог
любив, чухала б тебе бенеря! Н-но! Приходь же!

Це вже було щось нове. Посада в розправi. Чого ради? Може, справдi,
пiддобритись хочуть та пiдходять на рiзнi способи? Бо яка ж рацiя такого
чоловiка в сво товариство закликати?
А може, що iнше?
Як тiльки пiп лiг, я городами побiг до млинiв. Там не спiвали, не
реготали, а тихо балакали. Один Кендюх гарячився, але й то як погасаючий
вогонь, що справив сво дiло.
Терень був спокiйно-добродушний. Вiн рiшив узяти мiсце писарчука. Чим
вiн рискував? Прогонять все одно через тиждень-два, а тим часом посидить
собi в холодку. Грошi дають навiть наперед. Заплатить ними косаревi та й
попану . А на вулицю щовечора так само ходитиме, як ходив, так само
спiватиме, як спiвав, так само не пiддасться, як не пiддавався.
- I Одарку вiзьмеш! От будь я трижди проклят, як не вiзьмеш! -
спалахнув ентузiазмом Кендюх. - Я вже бачу, до чого воно йдеться. Ех,
©дять його мухи з комарями! Як зад лаеться наш Терень на главного писаря,
от буде кумедiя! Зараз же, хлопцi, забастовку на всю губерню!
Я недовго сидiв у той вечiр з хлопцями. Всiм було якось не то нiяково,
не то жалько чогось. Може, справдi, заздрили Тереньовi, як одверто докоряв
Кендюх? Не знаю. Я, не прощаючись, пiшов додому вулицями. Бiля подвiр'я
Осипа Копанки, як звичайно, було ясно i людно. Сидiли на приступках лавки,
на дубках дядьки, лускаючи насiння й гомонячи. Вiкна в великiй пiд залiзом
хатi Копанки жовтiли на два боки. Копанкова невiстка i сини торгували
добре, однi в лавцi, другi в пивнiй.
Я довго лежав на сво му сiнi i крiзь дiрку в соломi даху дивився на
клiпаючу в нiй зiрку. Конi смачно хрумкали в стайнi, клацаючи залiзом пут.
Шумно й з полегшенням зiтхали корови з другого боку. На подвiр'©,
зарослому шпоришем, було тихо, мирно та кротко.


Дiйсно, на Тереня змiна в його становищi не зробила нiякого вражiння.
Правда, вiн купив собi нового хворменого картуза з бархатним околушком,
якi носять семiнаристи. Але це була вже форма, так мусить бути. Купив
також новий пiджак, - недобре при чистiй роботi сидiти в якомусь лахмiттi.
I очам, справдi, стало зразу легше. Крiм того, по©хав якось з писарем в
Гуляйполе, i там земський лiкар дав йому окуляри й лiкарства. Через
окуляри свiт не так рiзав, а лiкарство жар з очей забирало.
Але Терень ходив собi на вулицю так само, як i перед цим. Хлопцiв у
його гуртi тепер стало бiльше. Дiвчата перестали ховатись i вступали до
смiхiв, танцiв та спiвiв. Спiвали ж зовсiм не лагiдних пiсень, а тих
самих, не виключаючи й "Ой, чук, писарчук!". Словом, стало зовсiм не
гiрше, а далеко краще.

Чим, зрештою, рискував Терень? Окулярами? А, ©дять його мухи з
комарями, що таке окуляри? Шкло, пустяк! Що таке навiть хвормена фуражка?
Ганчiрка, i бiльш нiчого!
Дiло не в окулярах i не фуражках.

Тепер усiм ясно було, що Терень перемiг. Правда, перемога була непевна,
хистка, але все ж таки перемога. З голотою, значить, рахувалися. А ©©
представника он як угору пiднесли.
Терень став фiгурою в селi.
Коли приходили до розправи, то вже насамперед звертались до Тереня. А
називали вже не iнакше, як Терентi м Софроновичем. Терентiй же Софронович
добродушно собi смiявся з того i охоче робив усе, про що його просили.
Писар, староста, урядник були з ним смирнi, делiкатнi i також називали
Терентi м Софроновичем. А моно-польщик - ма те собi! - звернувся до
Тереня, щоб той склав йому пiсеньку на iменини його жiнки. Сама
монопольщиця приходила до розправи з зеленою парасолькою i мережаною
хусточкою в руках! Бiдний Терень аж упрiв, але пiсню таки склав. Ловка
пiсня була. Кендюх ©© проказував, захлипуючись.

Всi навiть думали, що Тереня на iменини покличуть, але не покликали.
Ну, певно, що вiн не пiшов би, того й не покликали.

Минув тиждень, два, мiсяць. Справа стояла на мiсцi - нi туди, нi сюди.
Урядник не чiпав, староста не гримав, навiть пiп у казаннях не соромив
хлопцiв. А Терень i хлопцi якi були, такi й зосталися, хiба що не було
такого напруження й гостроти, як ранiше. Кендюх же, бережучи Тереня,
старався поменше чiпати писаря. Ану його, к лихiй годинi: тiльки клопiт
Тереньовi буде. Та й Копанкiв дратувати не варто: могло статися, що Одарка
таки пiде за Тереня, на те щось скидалося. Ранiше вона смiялася з очей
Тереня, а тепер очi видужували, смiятися вже нема чого. А до того - Терень
уже не Терень, а Терентiй Софронович, нiби, як-не-як, сам начальство,
служба, управленi . Це вже неабищо, не репана мазепня, писар з розправи. В
окулярах, в картузi з бархатним околушком.
Погано тiльки, що Терень не покидав пити. Мало того, став частiше
прикладатися до чарки. Тодi вiн робився злий, дурний, бив себе в груди,
грозився порвати на шматки хвормений картуз, кидався когось бити - чи
Копанку, чи писаря. Баба Секлета, а часто i Одарка мусили його в'язати,
щоб стримати вiд дурниць. Де бралася в таких випадках Одарка, нiхто не
знав: Кендюх, зда ться, мiг би що-небудь про це сказати, але вiн мовчав.
На другий день Тереньовi дуже болiли очi i вiн мовчки й похмуро робив на
©х примочки. Мене вiн у цей час почав чогось дуже уникати.

Знов ми по©хали в повiт, i я несподiвано дiстав листа вiд сво©х, -
треба було якнайшвидше ©хати. В той же вечiр, при©хавши додому, я заявив
поповi, що беру рощот. Вiн дуже здивувався, схвилювався, думав, що я чимсь
образився (вiн несправедливо вилаяв мене в дорозi), але я заспоко©в його,
сказавши, що мушу iти додому, там - казав чоловiк на базарi - щось лихе
удома в мене дi ться.

Пiшов i до Тереня та хлопцiв попрощатися. Останнiй час я мало з ними
бачився. Цiлий день Терень у розправi, ввечерi часом дома, часом десь з
Одаркою. Хлопцi, стомленi жнивами, рано розходились спати.
Всi також здивувались, що я так раптово вiдходжу. Терень же невiдомо
чого змiшався, як я подав йому руку, хотiв, зда ться, обняти, але не
зробив того. Потiм, як я вже пiшов, догнав i провiв мене аж до хати
Копанки. Одначе нiчого особливого ми й тепер не говорили.
- Ну, дай боже... - сказав я, бачачи, що вiн далi не хоче йти.

- Дай боже... Може, колись стрiнемось... I тут не обнялись. Думав я, що
вiн хлопцiв соромився, при них не хотiв попрощатись як слiд.
Я пiшов у один бiк, а вiн у другий. Озирнувшись, я помiтив, що вiн
звернув у перевулок до Одарчино© хати.
Рокiв через пiвтора я ©хав на поштових конях через село Уласiвку, того
самого повiту, що й Грузьке.Сани весело, неначе бавлячись, забiгали то в
один бiк, то в другий. На дахах, деревах, на телеграфних стовпах лежав
м'який пухастий снiг, який вiд вiтру розлiтався злотисто-радiсно. Сонце
стояло на пiвдень, зимове, блискуче, але холодне.
Була недiля. Селяни в жовтявих кожухах i рудих свитках поважно ходили
по вулицях, залiзаючи перед нами з дороги в глибокий снiг. У дiвчат з
намотаних на головi хусток визирали червонi вiд морозу щоки, нiс i кiнчик
пiдборiддя. Вони також легко й пухасто смiялись.
Бiля одно© хати, просторо©, з вiконницями, стояло декiльки саней. Тут
же тупкались мужики, гаряче про щось кричачи i до чогось весь час
нахиляючись. Я сказав припинити коней.
- А що там, дядьки?
Вони трохи розступились. На снiгу напiвлежав дядько i снiгом мочив собi
нiс. Круг його виднiлись плями й кавалки снiгу з кров'ю. Вiн тiльки
зиркнув до мене, покрутив головою i набрав нового снiгу. На вусах й бородi
йому замерзли червонi кров'янi краплi. Нiс був синiй та збухлий.
Деякi дядьки пiдiйшли до мене, поскидавши шапки, i з надi ю та
допитливою цiкавiстю в очах почали обережно оповiдати. Вони при©хали на
суд у волость. Не так на суд - бо суду, мабуть, не буде, - як поговорити з
писарем. Тягне дiло, закручу , замоту , а бог його святий зна , чого йому
треба. Дали, що полага ться; нi, мало, давай так, що вже й несила ©хня.
Кажи йому, а вiн у кулаки, побив чоловiка так, що снiгом та водою
одходили.
- А ви, пане, може, сюди... до нашого села iдете? Може, з губернi
будете?

Я не встиг одповiсти: на подвiр'© хати з вiконницями зчинився крик. Ми
всi хутко повернулись у той бiк. Бiля порога стояло дво мужикiв без
шапок, а на самому порозi жiнка в голубiй город ськiй сукнi. Вона голосно
й сердито кричала на них. Щось знайоме менi було в цiй крупнiй постатi.
I раптом жiнка аж заточилась: з сiней, одпихнувши ©© вбiк рукою,
вистрибнув надвiр чоловiк без шапки, в довгому сюртуцi.
- Ви чого?! Га?! - майже стрибаючи на дядькiв, заревiв вiн.
Я весь аж пiдвiвся: то був Терень. У його тiльки пiдросли вуса, та весь
став неначе ширший. Але це, без всякого сумнiву, був вiн. Навiть в
окулярах, темних, круглих.
Дядьки щось почали говорити, злякано одступаючи назад, але вiн не
слухав ©х, налiзав грудьми, часом п'яно хитаючись i зараз же ще з бiльшою
люттю кидаючись вперед.

Один з дядькiв насунувся на перекинений вiз i не мiг далi йти. Це
неначе ще бiльш розлютило Тереня. Вiн ударив зо все© сили мужика по
головi, потiм другою рукою, потiм ще раз.
Я сильно пхнув кулаком у спину кучера i таким голосом сказав йому:
"Поганяй!!" - що i кучер, i дядьки аж з острахом подивились на мене.
Конi шарпнули, завищали санки i весело забiгли в один бiк. Потiм
розiгнались - i в другий.
- Поганяй, я тобi кажу!! - закричав я кучеровi.
- Та я ж поганяю! - вражено озирнувся вiн до мене.
Я подивився на його, одвернувся i нiчого не сказав. У мене було жагуче
бажання повернути на Грузьке, при©хати до мого старесенького ласкавого
попа i так здушити його за горло, щоб вiн уже нiколи бiльше не мiг давати
кротких розумних порад.
З Тереньом я з того часу нiде не стрiчався.