Страница:
– І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександро Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така брехлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядності, академічної моральності пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.
– Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… – нерішуче завважає Панас Павлович. – Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти як гадаєш, Шуро?
Шура уперто, із злякано-тупою серйозністю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше одіб’ється на дитині. Хлопець пам’ятає, знає й любить матір. Ворожнеча одверта ще дужче подвоїть його душу. І завжди мати буде в його очах покривдженою. Він так само буде брехати й притворятись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, так само брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпеливо, мужньо нести свій хрест до кінця. В стражданні, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний смисл.
Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись від дечого, що так кохалося в душі.
Вона одвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.
Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. У господарів сталевим, надокучливим голосом співає грамофон. Якось відразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дрижать, очі кліпають.
А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, усе так соромливо, дбайливо, з боязким захватом розклали у себе в душі. Уже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна навіщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більше та більше, злякано серйозна, непотрібно строга, напружено чесна незайманиця. А він знову почне замикатися щовечора у себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Федорівни. Нишком прокрадатиметься до нього Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно й строго казатиме: «Дімо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення відносин», принципіальні балачки, баб’ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.
Так буде не рік, не два. Без жартів – моторошно.
Клавдія Петрівна зустрічає мене вся зашарівшись, несміло, радісно усміхаючись і міцно, судорожно потиснувши мою руку. Виявляється, вона чекала на мене, майже щовечора. Це мені приємно, й я сиджу в неї більше, ніж намірявся. Костя поводиться чемно і все усміхається гнилими, негарними зубками, за які жаль його. Мабуть, він цією усмішкою хоче притягти до себе мою симпатію. Декілька разів він навіть пробує підлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, він обережно гладить мою бороду й каже:
– У вас борода чорнява? Правда?
Або розглядає мій жилет і милується:
– У-у, який у вас гарненький ліфчик!
Клавдія Петрівна дуже сміється з цього й пояснює мені, що Костя живе переважно з жінками і мужеських речей не знає. Костя, зрозумівши, що сказав щось смішне, теж починає сміятись і ще раз повторює: «Ах, який гарненький ліфчик!» Але Клавдія Петрівна одсилає його гратися.
Потім я частіше заходжу до них.
Щоразу перед моїм приходом Клавдія Петрівна лежить на канапі і, коли я входжу в кімнату, схоплюється швидко, чепурить поспішно своє прекрасне волосся і йде прудко мені назустріч у замішанні й тихій радості. (Зустрічає вона так само, як і проводжає: чи то несміло, чи то соромливо.) І раз у раз у чорному. Я ніколи не бачу на ній нічого ні кольорового, ні білого, навіть блузки.
Зараз на сцену виступає чайник, спиртовка. Біля канапи примощується столик, і ми починаємо балакать. Клавдія Петрівна говорить, як звичайно, найбільше. Мені утішно слухати її, – вона вміє найдрібнішим подіям і фактам надавати якесь інтимне, велике значення. І ні про що вона не говорить байдуже, спокійно: або з захопленням, з жадобою, з палаючими щоками, до яких треба прикладати холодні компреси, або понуро, безнадійно, з одчаєм.
Потім ще одна властивість її розмови: вона не балакає на якусь тему, не оповідає про якийсь факт, як звичайно оповідають, у певній послідовності розвитку цього факту, випускаючи стороннє й зупиняючись на істотнім. Ні! – вона просто вголос вимовляє думки, що пробігають їй в душі. Через це вона завжди ухиляється від теми, робить несподівані вистриби, повороти, дивуючи мене й сама з цього дивуючись; потім, сміючись, знов вертається до покинутого і знов одбігає далеко вбік.
Вона покинула чоловіка, бо він неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жінок? Ні! Може бути!.. Вона збиралась стати актрисою, але це дуже важко. Треба писати якісь просьби, свідоцтва, марки. А ще важче бути лікарем. Вона багато мріяла про те, щоби вступити на медичні курси. Та хіба з дитиною можна щось зробити? Чоловік висилає їм на життя сто карбованців на місяць. Костя часто хворіє. У хазяйки троє дітей, і вони по черзі хворіють, так що атмосфера лікарні тут не переводиться ніколи. Це страшенно нудно! Вона має думку вступити в школу співу, хоча боїться, що у неї занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловіком. А в тім, бог його знає, через що саме! Не зійшлись характерами? Може бути!.. Так-так, це найвірніше!
Мене вона не питає ніколи про мої родинні обставини, але не через те, що не цікавиться, а через занадту делікатність і несміливість.
Так, мені з кожним днем усе більше та більше подобається ходити до Клавдії Петрівни. Через те, що мене завжди зустрічають радісно та з вдячно простягненою рукою, я почуваю себе незвичайно затишно в цій вічно затягнутій блакитним присмерком кімнаті, з булькаючим чайником у кутку. Надто люблю ті хвилини, коли Клавдії Петрівні удається, нарешті, покласти в ліжко Костю. Тоді ми стараємось говорити неголосно й це надає найбільше незнаним словам характер інтимності і близості.
Ось Клавдія Петрівна бере гітару й тихенько наспівує. Голос у неї щирий, чистий та високий. Вона співає дуже часто без слів, затиснувши губи, і через те здається, що грає скрипка, жива, зідхаюча глибоким зідханням. Клавдія Петрівна не любить, щоби на неї довго дивились, і через те нахиляє лице до гітари, а коли перестає грати, то підводить його й усміхається до мене винувато й питаюче. Я прошу співати далі, і знов вона нахиляється до гітари, немов шукаючи в неї поради, що грати.
Коли я йду від неї пізно вночі, я повний трохи сентиментального зворушення та жалю до цієї чудної самотньої жінки. І в той же час згадую з усмішкою, як вона починає слабнути й задихатися від хвилювання, коли я беру її за руку й довго потискую. Як вона боязко скидає очима і потім водить ними навкруги, нічого не бачачи і всією ослабленою істотою вичікуючи чогось. І як, неначе прокинувшись, коли я випускаю її руку, відразу впадає в піднесення, багато рухається, безпричинно сміється й щохвилини бере в руки гітару, яку зараз же одкладає набік. І її рухи такі гнучкі, легкі, ритмічні, немов вона співає усім тілом, одягненим у чорне, але тонким і молодим, як у дівчинки. Мене особливо хвилює ця чорна строга сукня й молоде співуче тіло, таке рухливе та гнучке, але таке м’яке й без волі, коли торкаюся його.
Дні сонячні, молоді, дзвенять ручаями, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, ґудзики розстібнутих пальт гімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє, сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, аби вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного ручаю в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного, прилиплого тепла; слухаючи, бозна що, в собі, і вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.
А попід зогнилими парканами випинаються уже стеблинки травиці, подібні до гілок сосни. На нагрітих дошках сидять рясною купкою червоненькі кузочки і теж, здається, жмуряться та думають, що жити дуже гарно. Попід тинами, на передмісті, протоптані в болоті вузесенькі стежки, такі гладенькі та теплі, коли ступаєш босою ногою. Хлопчики ляпають по них весело голими ноженятами і дзвінко вигукують щось весняне. Горобці джиркотять заклопотано, галасливо; горобчиці сидять біля дірочок сучків, а самці б’ються за право заняття цих дірочок для своєї родини. На карнизах та ринвах метушаться голуби і, надуваючи шиї, голосно воркують, набігаючи грудьми на голубок.
Я майже щодня стою за три будинки від Андрійкової гімназії. Коли бачу в ковнірі його гостреньке підборіддя, одтопирчені вуха й занадто великий картуз, – ховаюсь у чужий двір і чекаю, поки не пройде купка гімназистів. Потім виходжу за ними й проводжаю рудий ранець і рожеві вуха до самого дому. Коли трапляється сварка й рудий ранець одступає і я по спині почуваю замішання, страх і сором у маленькій душі, я одвертаюсь, курю й силкуюсь не дивитись у той бік.
Часом Андрійко йде додому зо дві години. Це через те, що дуже часто перевертаються кораблики. На мене чекають справи, але я не можу піти раніше, ніж сховається в дверях парадного маленька жива постать.
І щодня даю собі слово, що це останній раз, що завтра я вже не піду до гімназії. Адже я постановив, що з цим повинно бути покінчено раз на все. Або він мій, або не мій. Не мій? Добре! Тоді нема його, він не існує, я не знаю його, не думаю про нього!
Але, даючи собі слово, я в цю мить з нудьгою та зневагою до себе знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений, Кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не то втомляюсь, не то лякаюсь і зупиняюсь на півдорозі. Рідко яку книжку я дочитую до краю. Мої довгі судові справи наганяють на мене нудьгу, я спішу скинути їх з себе, передаю іншим, калічу, програю. Ненавиджу і мщуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постійно, тягом, я прохолоджуюсь і нічого не виходить. Коли на мене нападає хвиля і я хочу зробити кому-небудь щось добре, то треба, щоби це було зроблено відразу, бо інакше я починаю нудитись своєю доброчинністю, вона надокучає мені, я критикую і сміюся з себе, а кінець кінцем виходить по Писанію: «Аще доброє хощу, злоє содіваю». Содіваю злоє, навіть не бажаючи того, – виходить само собою.
Але вигляд маю людини сильної, енергічної, насмішкуватої. Можливо, що тому сприяє моя зверхність і зверхній вияв мого «я». Хоча, на підставі цієї ж таки зверхності мене прозвали так влучно.
Сиджу на Володимирській гірці! Внизу розлився широко Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м’якими сумирними лініями манячать дніпровські гори. На них біліє церква монастиря, звідси подібна до надмогильного пам’ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ. Сонце – червоне, величезне, запухле. Дерева зашарілись соромливо.
В пам’яті стоїть настирливо одна картина. От я підхожу до будинку, в якому має бути зібрання. Я – комітетчик. Зібрання районних агітаторів. А, хай тобі біс!
І раптом згадую слова Нечипоренка: «Це ж ваша молодість була». І зразу обхоплює радість. Так, власне, це була молодість. Я тужу за молодістю. В цьому вся штука. Коли б моя молодість пройшла десь за варстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же – це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, варстат.
Так, розуміється, в цьому корінь усього. І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість. Звичайно, все діло тільки в цьому! Інакше могли б згадувати тільки ті, хто брав участь у революції? Смішно.
Додому вертаюсь, бадьоріше. Хутко пройде весна і минуть всі її настрої…
В кабінеті застаю Сосницького. Як тільки дивлюсь на нього, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотілесого чоловіка.
Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.
– Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого з’являється запобігливе підхіхікування.
– Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
– Дурниці, їй-богу! – сміється Сосницький. – Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, – каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.
«От зараз попрохає грошей».
– Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це – потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
– Пусте! – кажу я, широко позіхаючи. – Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. – (Його улюблена страва.)
– Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
– Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю…
І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:
– Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
– Ні, виграв! – сухо говорить він. – І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!
Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком з пантелику і на цей раз зовсім щиро не розумію нічого.
– Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, одповідає:
– В тому, що я не можу більше виносити такого життя. Соня – женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить від мене, іде до вікна і зараз же швидко вертається.
– Ну, добре! З цим нічого не зробиш! Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умовини? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, – йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні-за-що! Мало не істерика. Н-ні-за-що!
– А чого ж вона хоче? – машинально питаю я.
– Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу. Вона знає, що одбирає у мене мою останню…
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як він увесь обважнів страшенно. А думки на диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
– Ну, все одно! – одривається раптом од вікна Сосницький. – Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, а ні трошки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
«Справді, навіщо він мені все це казав?» – думаю я й відповідаю:
– Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:
– А в мене, знаєш, теж… Себто, не в такому змислі, але… Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
– Та що ти?! – не то з ляком, не то з непорозумінням виривається у нього. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
– Ти серйозно, Якове?
– Без жартів.
– Та так-таки справжній роман?
– Атож! Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збираємось на літо їхати в Крим.
Я все більше та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгубленості, нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Вже не розпитує, відповідає неуважно і хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Всіх! Годі!
Встаю і збираюсь до Клавдії Петрівни.
Цього вечора я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах іскри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усміхається улесливо, запобігливо.
– Ух, які у вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні інший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками), Клавдія Петрівна немов на момент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітура. На стіні висить гітара з широкою червоною стьожкою. В голубім присмерку поблискують скла Клавдіного пенсне.
Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече вбрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидше звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелогічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.
І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки обезсиліють і будуть грішно голубити; який солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.
Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна біжить за ширму і довго щось шепоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напруженості вже нема ні в лиці, ні в руках. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюсь цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше щоразу. Мене вколює це. Я навмисне не випускаю її руки зі своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність. Навіщо мені це – не знаю. Але піти без цього вже не можу.
Ми довго мовчки стоїмо так. Я усміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене і викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з’являється рум’янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більше мені нічого не треба. Але вона опирається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Під час борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе все її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зідхає, підводить до мене голову і я бачу, що її погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м’яким і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала.
«Ну, треба йти, годі» – думаю я, але замість того веду її до канапи.
Коли я прощаюсь, Клавдія Петрівна з нестриманою вдячністю цілує мене, пригортається всім тілом, гладить мої руки, рукави піджака і гарячим, жадним шепотом питає, коли я прийду. Мені досадно, чогось сумно, але в той же час мене тішить її ця бурна, безсоромна, вибухла жагучість.
Дома, лежачи в ліжку і дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жінку, – ця спокуса була їй бажана, потрібна, за неї вона все віддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я підвладний якимсь силам, які роблять мої вчинки випадковими, необґрунтованими, незалежними від моєї волі й свідомості. А в тім, яка ж тут була моя воля, свідомість? Чого я власне хотів, чи не хотів?
Єдине, про що я з полегкістю думаю, це те, що під час обіймів я пам’ятав про можливість тродження. Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.
Вертаюсь із суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахів капає на плечі, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всім заманулось робити покупки. На вулиці грохіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.
Я не йду до гімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто і ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканів. Їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміня. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хіба не червоненькі комахи?
Ні, до гімназії годі ходити! Край!
Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступає від вітрини й діловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисне виймаю портсигар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й хутро ковніра. Не гукає. Може гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?
– Яків Васильович! Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша підійшла, і підійшла.
Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, усміхаючись.
Там вона трохи опановує собою:
– Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…
Її ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
– Я хотіла тебе про дещо спитати, – бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
– Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
– Ти маєш час?
– Скільки хочеш. Завсігди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
– Ти скажеш мені правду?
– Неодмінно.
– Добре. Дякую!
Вона удає, що не помічає моєї усмішки і легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов’язує мене бути дійсно правдивим.
– Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
– Був.
– Про віщо ви з ним балакали?
– Хм! Про різні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, одривчасто кидає:
– Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
– Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все так само, немов вириваючи з себе слова:
– Так не скажеш про розмову?
– Я не маю уповажнення, Соню.
– Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я почуваю, що вона зараз або в істериці закричить, або повернеться, підбіжить до мене й почне бити мене парасолею. Вона завертає за ріг і зникає.
– Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… – нерішуче завважає Панас Павлович. – Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти як гадаєш, Шуро?
Шура уперто, із злякано-тупою серйозністю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше одіб’ється на дитині. Хлопець пам’ятає, знає й любить матір. Ворожнеча одверта ще дужче подвоїть його душу. І завжди мати буде в його очах покривдженою. Він так само буде брехати й притворятись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, так само брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпеливо, мужньо нести свій хрест до кінця. В стражданні, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний смисл.
Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись від дечого, що так кохалося в душі.
Вона одвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.
Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. У господарів сталевим, надокучливим голосом співає грамофон. Якось відразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дрижать, очі кліпають.
А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, усе так соромливо, дбайливо, з боязким захватом розклали у себе в душі. Уже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна навіщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більше та більше, злякано серйозна, непотрібно строга, напружено чесна незайманиця. А він знову почне замикатися щовечора у себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Федорівни. Нишком прокрадатиметься до нього Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно й строго казатиме: «Дімо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення відносин», принципіальні балачки, баб’ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.
Так буде не рік, не два. Без жартів – моторошно.
Клавдія Петрівна зустрічає мене вся зашарівшись, несміло, радісно усміхаючись і міцно, судорожно потиснувши мою руку. Виявляється, вона чекала на мене, майже щовечора. Це мені приємно, й я сиджу в неї більше, ніж намірявся. Костя поводиться чемно і все усміхається гнилими, негарними зубками, за які жаль його. Мабуть, він цією усмішкою хоче притягти до себе мою симпатію. Декілька разів він навіть пробує підлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, він обережно гладить мою бороду й каже:
– У вас борода чорнява? Правда?
Або розглядає мій жилет і милується:
– У-у, який у вас гарненький ліфчик!
Клавдія Петрівна дуже сміється з цього й пояснює мені, що Костя живе переважно з жінками і мужеських речей не знає. Костя, зрозумівши, що сказав щось смішне, теж починає сміятись і ще раз повторює: «Ах, який гарненький ліфчик!» Але Клавдія Петрівна одсилає його гратися.
Потім я частіше заходжу до них.
Щоразу перед моїм приходом Клавдія Петрівна лежить на канапі і, коли я входжу в кімнату, схоплюється швидко, чепурить поспішно своє прекрасне волосся і йде прудко мені назустріч у замішанні й тихій радості. (Зустрічає вона так само, як і проводжає: чи то несміло, чи то соромливо.) І раз у раз у чорному. Я ніколи не бачу на ній нічого ні кольорового, ні білого, навіть блузки.
Зараз на сцену виступає чайник, спиртовка. Біля канапи примощується столик, і ми починаємо балакать. Клавдія Петрівна говорить, як звичайно, найбільше. Мені утішно слухати її, – вона вміє найдрібнішим подіям і фактам надавати якесь інтимне, велике значення. І ні про що вона не говорить байдуже, спокійно: або з захопленням, з жадобою, з палаючими щоками, до яких треба прикладати холодні компреси, або понуро, безнадійно, з одчаєм.
Потім ще одна властивість її розмови: вона не балакає на якусь тему, не оповідає про якийсь факт, як звичайно оповідають, у певній послідовності розвитку цього факту, випускаючи стороннє й зупиняючись на істотнім. Ні! – вона просто вголос вимовляє думки, що пробігають їй в душі. Через це вона завжди ухиляється від теми, робить несподівані вистриби, повороти, дивуючи мене й сама з цього дивуючись; потім, сміючись, знов вертається до покинутого і знов одбігає далеко вбік.
Вона покинула чоловіка, бо він неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жінок? Ні! Може бути!.. Вона збиралась стати актрисою, але це дуже важко. Треба писати якісь просьби, свідоцтва, марки. А ще важче бути лікарем. Вона багато мріяла про те, щоби вступити на медичні курси. Та хіба з дитиною можна щось зробити? Чоловік висилає їм на життя сто карбованців на місяць. Костя часто хворіє. У хазяйки троє дітей, і вони по черзі хворіють, так що атмосфера лікарні тут не переводиться ніколи. Це страшенно нудно! Вона має думку вступити в школу співу, хоча боїться, що у неї занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловіком. А в тім, бог його знає, через що саме! Не зійшлись характерами? Може бути!.. Так-так, це найвірніше!
Мене вона не питає ніколи про мої родинні обставини, але не через те, що не цікавиться, а через занадту делікатність і несміливість.
Так, мені з кожним днем усе більше та більше подобається ходити до Клавдії Петрівни. Через те, що мене завжди зустрічають радісно та з вдячно простягненою рукою, я почуваю себе незвичайно затишно в цій вічно затягнутій блакитним присмерком кімнаті, з булькаючим чайником у кутку. Надто люблю ті хвилини, коли Клавдії Петрівні удається, нарешті, покласти в ліжко Костю. Тоді ми стараємось говорити неголосно й це надає найбільше незнаним словам характер інтимності і близості.
Ось Клавдія Петрівна бере гітару й тихенько наспівує. Голос у неї щирий, чистий та високий. Вона співає дуже часто без слів, затиснувши губи, і через те здається, що грає скрипка, жива, зідхаюча глибоким зідханням. Клавдія Петрівна не любить, щоби на неї довго дивились, і через те нахиляє лице до гітари, а коли перестає грати, то підводить його й усміхається до мене винувато й питаюче. Я прошу співати далі, і знов вона нахиляється до гітари, немов шукаючи в неї поради, що грати.
Коли я йду від неї пізно вночі, я повний трохи сентиментального зворушення та жалю до цієї чудної самотньої жінки. І в той же час згадую з усмішкою, як вона починає слабнути й задихатися від хвилювання, коли я беру її за руку й довго потискую. Як вона боязко скидає очима і потім водить ними навкруги, нічого не бачачи і всією ослабленою істотою вичікуючи чогось. І як, неначе прокинувшись, коли я випускаю її руку, відразу впадає в піднесення, багато рухається, безпричинно сміється й щохвилини бере в руки гітару, яку зараз же одкладає набік. І її рухи такі гнучкі, легкі, ритмічні, немов вона співає усім тілом, одягненим у чорне, але тонким і молодим, як у дівчинки. Мене особливо хвилює ця чорна строга сукня й молоде співуче тіло, таке рухливе та гнучке, але таке м’яке й без волі, коли торкаюся його.
Дні сонячні, молоді, дзвенять ручаями, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, ґудзики розстібнутих пальт гімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє, сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, аби вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного ручаю в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей сонячного, прилиплого тепла; слухаючи, бозна що, в собі, і вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.
А попід зогнилими парканами випинаються уже стеблинки травиці, подібні до гілок сосни. На нагрітих дошках сидять рясною купкою червоненькі кузочки і теж, здається, жмуряться та думають, що жити дуже гарно. Попід тинами, на передмісті, протоптані в болоті вузесенькі стежки, такі гладенькі та теплі, коли ступаєш босою ногою. Хлопчики ляпають по них весело голими ноженятами і дзвінко вигукують щось весняне. Горобці джиркотять заклопотано, галасливо; горобчиці сидять біля дірочок сучків, а самці б’ються за право заняття цих дірочок для своєї родини. На карнизах та ринвах метушаться голуби і, надуваючи шиї, голосно воркують, набігаючи грудьми на голубок.
Я майже щодня стою за три будинки від Андрійкової гімназії. Коли бачу в ковнірі його гостреньке підборіддя, одтопирчені вуха й занадто великий картуз, – ховаюсь у чужий двір і чекаю, поки не пройде купка гімназистів. Потім виходжу за ними й проводжаю рудий ранець і рожеві вуха до самого дому. Коли трапляється сварка й рудий ранець одступає і я по спині почуваю замішання, страх і сором у маленькій душі, я одвертаюсь, курю й силкуюсь не дивитись у той бік.
Часом Андрійко йде додому зо дві години. Це через те, що дуже часто перевертаються кораблики. На мене чекають справи, але я не можу піти раніше, ніж сховається в дверях парадного маленька жива постать.
І щодня даю собі слово, що це останній раз, що завтра я вже не піду до гімназії. Адже я постановив, що з цим повинно бути покінчено раз на все. Або він мій, або не мій. Не мій? Добре! Тоді нема його, він не існує, я не знаю його, не думаю про нього!
Але, даючи собі слово, я в цю мить з нудьгою та зневагою до себе знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений, Кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не то втомляюсь, не то лякаюсь і зупиняюсь на півдорозі. Рідко яку книжку я дочитую до краю. Мої довгі судові справи наганяють на мене нудьгу, я спішу скинути їх з себе, передаю іншим, калічу, програю. Ненавиджу і мщуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постійно, тягом, я прохолоджуюсь і нічого не виходить. Коли на мене нападає хвиля і я хочу зробити кому-небудь щось добре, то треба, щоби це було зроблено відразу, бо інакше я починаю нудитись своєю доброчинністю, вона надокучає мені, я критикую і сміюся з себе, а кінець кінцем виходить по Писанію: «Аще доброє хощу, злоє содіваю». Содіваю злоє, навіть не бажаючи того, – виходить само собою.
Але вигляд маю людини сильної, енергічної, насмішкуватої. Можливо, що тому сприяє моя зверхність і зверхній вияв мого «я». Хоча, на підставі цієї ж таки зверхності мене прозвали так влучно.
Сиджу на Володимирській гірці! Внизу розлився широко Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м’якими сумирними лініями манячать дніпровські гори. На них біліє церква монастиря, звідси подібна до надмогильного пам’ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ. Сонце – червоне, величезне, запухле. Дерева зашарілись соромливо.
В пам’яті стоїть настирливо одна картина. От я підхожу до будинку, в якому має бути зібрання. Я – комітетчик. Зібрання районних агітаторів. А, хай тобі біс!
І раптом згадую слова Нечипоренка: «Це ж ваша молодість була». І зразу обхоплює радість. Так, власне, це була молодість. Я тужу за молодістю. В цьому вся штука. Коли б моя молодість пройшла десь за варстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же – це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, варстат.
Так, розуміється, в цьому корінь усього. І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість. Звичайно, все діло тільки в цьому! Інакше могли б згадувати тільки ті, хто брав участь у революції? Смішно.
Додому вертаюсь, бадьоріше. Хутко пройде весна і минуть всі її настрої…
В кабінеті застаю Сосницького. Як тільки дивлюсь на нього, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотілесого чоловіка.
Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.
– Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого з’являється запобігливе підхіхікування.
– Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
– Дурниці, їй-богу! – сміється Сосницький. – Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, – каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.
«От зараз попрохає грошей».
– Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це – потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
– Пусте! – кажу я, широко позіхаючи. – Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. – (Його улюблена страва.)
– Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
– Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю…
І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:
– Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
– Ні, виграв! – сухо говорить він. – І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!
Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком з пантелику і на цей раз зовсім щиро не розумію нічого.
– Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, одповідає:
– В тому, що я не можу більше виносити такого життя. Соня – женщина гарна, розумна, чесна, але… але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить від мене, іде до вікна і зараз же швидко вертається.
– Ну, добре! З цим нічого не зробиш! Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умовини? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, – йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні-за-що! Мало не істерика. Н-ні-за-що!
– А чого ж вона хоче? – машинально питаю я.
– Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу. Вона знає, що одбирає у мене мою останню…
Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.
Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як він увесь обважнів страшенно. А думки на диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стривожених, наляканих. Вони кидаються то туди то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.
– Ну, все одно! – одривається раптом од вікна Сосницький. – Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, а ні трошки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?
«Справді, навіщо він мені все це казав?» – думаю я й відповідаю:
– Ні, не був. Занятий був.
І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, говорю:
– А в мене, знаєш, теж… Себто, не в такому змислі, але… Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.
– Та що ти?! – не то з ляком, не то з непорозумінням виривається у нього. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.
– Ти серйозно, Якове?
– Без жартів.
– Та так-таки справжній роман?
– Атож! Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!.. Нічого не зробиш! Збираємось на літо їхати в Крим.
Я все більше та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгубленості, нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Вже не розпитує, відповідає неуважно і хутко йде собі.
А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Всіх! Годі!
Встаю і збираюсь до Клавдії Петрівни.
Цього вечора я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах іскри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, усміхається улесливо, запобігливо.
– Ух, які у вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні інший.
Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками), Клавдія Петрівна немов на момент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.
Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітура. На стіні висить гітара з широкою червоною стьожкою. В голубім присмерку поблискують скла Клавдіного пенсне.
Я одкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече вбрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидше звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелогічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.
І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки обезсиліють і будуть грішно голубити; який солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.
Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна біжить за ширму і довго щось шепоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напруженості вже нема ні в лиці, ні в руках. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюсь цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше щоразу. Мене вколює це. Я навмисне не випускаю її руки зі своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність. Навіщо мені це – не знаю. Але піти без цього вже не можу.
Ми довго мовчки стоїмо так. Я усміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене і викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з’являється рум’янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більше мені нічого не треба. Але вона опирається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Під час борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе все її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зідхає, підводить до мене голову і я бачу, що її погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тіло стає покірним, м’яким і треба вже піддержувати його за стан, щоб не впала.
«Ну, треба йти, годі» – думаю я, але замість того веду її до канапи.
Коли я прощаюсь, Клавдія Петрівна з нестриманою вдячністю цілує мене, пригортається всім тілом, гладить мої руки, рукави піджака і гарячим, жадним шепотом питає, коли я прийду. Мені досадно, чогось сумно, але в той же час мене тішить її ця бурна, безсоромна, вибухла жагучість.
Дома, лежачи в ліжку і дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жінку, – ця спокуса була їй бажана, потрібна, за неї вона все віддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я підвладний якимсь силам, які роблять мої вчинки випадковими, необґрунтованими, незалежними від моєї волі й свідомості. А в тім, яка ж тут була моя воля, свідомість? Чого я власне хотів, чи не хотів?
Єдине, про що я з полегкістю думаю, це те, що під час обіймів я пам’ятав про можливість тродження. Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.
Вертаюсь із суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахів капає на плечі, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться під ногами коней і людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всім заманулось робити покупки. На вулиці грохіт екіпажів на колесах, побідний, хвилюючий.
Я не йду до гімназії. Прямую додому, розстібнувши пальто і ловлячи грудьми перші, цілуючі проміні весни. Я сам собі здаюсь подібним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканів. Їм нічого не треба, крім невеличкого шматочка дошки, гарячого проміня. І всі дами з пакетиками, чиновники, дворники з мітлами хіба не червоненькі комахи?
Ні, до гімназії годі ходити! Край!
Біля свого будинку раптом помічаю постать Соні. Вона стоїть коло вікна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенівши в якійсь важкій, протяжній думі. Вмить озирається і швидко шукає очима когось по вулиці серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помічаю її й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступає від вітрини й діловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде мені назустріч. Я все-таки не помічаю її. Цікаво, чи мене вона піджидала? Коли мене, то чи забалакає перша? Навмисне виймаю портсигар і, не зупиняючись, закурюю. В цей час рівняюся з нею. Проходить її чорний капелюх, зелене перо й хутро ковніра. Не гукає. Може гадала, що я перший підійду? Чи, справді, не мене очікувала?
– Яків Васильович! Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, аби ти перша підійшла, і підійшла.
Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, усміхаючись.
Там вона трохи опановує собою:
– Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…
Її ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширюються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
– Я хотіла тебе про дещо спитати, – бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, говорить вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
– Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
– Ти маєш час?
– Скільки хочеш. Завсігди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
– Ти скажеш мені правду?
– Неодмінно.
– Добре. Дякую!
Вона удає, що не помічає моєї усмішки і легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов’язує мене бути дійсно правдивим.
– Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
– Був.
– Про віщо ви з ним балакали?
– Хм! Про різні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, одривчасто кидає:
– Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
– Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все так само, немов вириваючи з себе слова:
– Так не скажеш про розмову?
– Я не маю уповажнення, Соню.
– Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я почуваю, що вона зараз або в істериці закричить, або повернеться, підбіжить до мене й почне бити мене парасолею. Вона завертає за ріг і зникає.