Страница:
- У чому рiч, хлопцi? Збожеволiли ви, чи що? Адже вас засмiють колгоспники!
Дивно, але вони не вiдповiдали. Я дивився на них - i менi здалося, що я марю.
До мене наближалися двоє Стьоп Лознiкових - обидва невисокi на зрiст, обидва пiдстриженi бобриком i зодягненi тiльки в купальнi труси. I обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, - ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико i безглуздо, що менi хотiлося вщипнути себе, як це буває ввi снi, чи що. Ти тiльки уяви собi, Андрiю: ясний безхмарний лiтнiй ранок, все цiлком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспникiв - i два Стьопи, що не вiдрiзняються один вiд одного буквально нiчим!
Я онiмiв вiд здивування. А обидва Стьопи рiвно й упевнено йшли дорогою - i, здавалось, не збиралися спинятися бiля мене.
Здається, я крикнув:
- Заждiть! Зачекайте!
А вони йшли собi, не звертаючи на мене нiякiсiнької уваги. На мить я помiтив, як вони дивляться на мене, - i зрозумiв, що тут щось не гаразд. Розумiєш, вони обидва дивилися на мене зовсiм не так, як дивляться взагалi люди, ну, не по-людськи! їхнi блискучi очi не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нiчого не висловлював. I май на увазi, вони нiчого не говорили. Анi звуку!
Куди вони йшли? Я не мав i гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся i схопив одного з них за руку. I вiдсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця iстота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася i сказала щось безживним гавкаючим голосом, - якiсь незрозумiлi слова.
I ось тут я почав щось розумiти. Не все, о, далеко не все, але дещо.
Я кинувся до колгоспникiв, що якраз виїжджали з двору на рибалку:
- Допоможiть, друзi! Треба схопити цих двох! Це не нашi, чужi! Зовсiм чужi!
Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що цi двоє - не з моєї партiї, а чужi, стороннi, що вони викрали Стьопу i Петра, а самi ось iдуть пiд виглядом Стьопи... взагалi, все, що я казав, було безглузде, було нiсенiтницею, - як I все, що вiдбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помiтили також i разючу подiбнiсть цих двох iстот, i їхню дивну поведiнку.
Кiлька колгоспникiв спробували затримати їх вигуками. Але дивнi iстоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побiгли. Очевидно, вони хотiли уникнути безпосередньої зустрiчi з людьми. Двоє колгоспникiв хутко схопили рибальську сiть i спритно накинули її на прихiдцiв.
Сiтка щiльно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висiло на нiй, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком вiн упав. I тут-таки вiдбулися ще дивнiшi подiї.
Щойно перед нами були два двiйники Стьопи Лознiкова. Тепер лишався тiльки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змiнився, змiнився до невпiзнання! В ньому не лишилося нiчого людського!
Зникли руки й ноги, зникла голова, така подiбна досi до Стьопиної. Вiн перетворився на напiвпрозорий мiшок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкiркою. Цей мiшок ще кiлька разiв здригнувся - i застигнув. На тому мiсцi, де в нього була голова, лишилася тiльки пара холодних круглих очей, нерухомих очей - як у восьминога. Цi очi дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю... Але це тривало всього мить. Незабаром очi згасли й вкрилися сiрою димкою. Дивовижна iстота померла... Другий прихiдець усе ще вовтузився пiд сiткою. Втiм, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лiсу ще двох людей... нi, не людей, я переконався в цьому вiдразу! З лiсу, наче йдучи слiдом за попереднiми, рухалося ще двоє Стьоп Лознiкових, таких самих, як i першi, зодягнених тiльки в купальнi труси... А слiдом за ними йшло ще двоє, витримуючи iнтервали бiля десятка метрiв. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тодi, коли з лiсу, в напрямi селища, почали виходити новi й новi пари прихiдцiв, так само абсолютно схожi на Стьопу Лознiкова...
6
...Мiй лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закiнчити своє оповiдання, не вiдволiкати уваги описом своїх переживань.
Ми з колгоспниками з риболовецької бригади легко знешкодили й iнших прихiдцiв за допомогою сiтей. Дивна рiч, але цi iстоти, хоч i досить розумнi по-своєму, просто не розумiли такої нескладної речi, як рибальська сiть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потiм, коли з ними все було . покiнчено i з лiсу вже не з'являлися iншi прихiдцi, я наполiг на тому, щоб колгоспники всiєю бригадою вирушили туди, де впав учорашнiй метеорит. У мене не було нiякого сумнiву, iдо Стьопа мав рацiю, що ми бачили не метеорит, а загадковий мiжпланетний корабель з таємничими прихiдцями з якогось iншого свiту.
Я не знав, як саме пощастить менi домовитися з ними, iстотами, що, ясна рiч, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже пiдступнi, - про це свiдчив i їхнiй напад на Стьопу i Петра, i те, що вони вiдрядили цiлу групу пiд виглядом Стьопи до нашого селища. Звичайно, менi була невiдома їхня мета, але я гадаю, що вона була досить ворожою. I якби вони не помилилися, вирiшивши, що для них вистачить однiєї людини для переконливого зображення чи не цiлого натовпу, - то ще невiдомо, як закiнчилася б справа.
Отже, ми вирушили до мiсця приземлення мiжпланетного корабля. Втiм, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавленi, зiм'ятi пiд його вагою дерева, побачили обпалену вогнем дiлянку лiсу, але корабля вже не було. Я думаю, що вiн встиг полетiти назад. Мабуть, його команда якимсь чином довiдалася про невдачу своєї першої експедицiї й поспiшила полетiти, кинувши напризволяще схоплених.
Найсмутнiшим для мене було те, що ми не могли вiдшукати нiяких слiдiв Стьопи Лознiкова i Петра Селiна, не кажучи вже про Джоя. I я вирiшив був уже, що мiжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собi моє здивування й радiсть, коли в кущах, досить далеко вiд мiсця, звiдки стартував корабель, пролунав слабкий голос:
- Iване Захаровичу!.. Iване Захаровичу!.. Допоможiть нам!..
Обидва вони, i Стьопа, i Петро, - лежали в тих кущах. Стьопа мiг говорити, Петро був нерухомий i тiльки потiм почав приходити до пам'ятi. Що трапилося з ними, - вони не знали. Пам'ятали вони тiльки те, що їх схопили ввi снi; Петро пробував опиратися, але з цього нiчого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засiб. Але вони були непритомнi аж до нашого приходу.
А коли ми розпитували їх, - пролунало радiсне гавкання i скавучання. З кущiв виповз, тягнучи заднi лапи, мiй Джой.
...Ось i все, що я хотiв тобi розповiсти, дорогий мiй Андрiю. Якщо тобi хотiлося б довiдатися ще про якiсь подробицi цiєї дивної подiї, - приїжджай до нас, ми будемо дуже радi. I, звичайно, ти зможеш здорово написати про все це, не так, як я.
Шкода тiльки, що цi огиднi iстоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одне за одним - можливо, через вiдсутнiсть придатної для них їжi, а може i тому, що розумiють провал своєї експедицiї, мета якої для мене так i лишається неясною. До речi, вони вже не намагаються зберiгати зовнiшнiсть людини; поступово вони перетворюються на напiвпрозорi мiшки iз зморшкуватою шкiрою - наче велетенськi медузи чи слимаки. I тiльки великi круглi нерухомi очi лишаються у них у верхнiй частинi тiла, - i в них видно все таку ж невгамовну лють i зненависть до нас.
Так, вони гинуть одна по однiй, цi злiснi iстоти з якогось iншого свiту. Проте ми за цим не шкодуємо..."
Дивно, але вони не вiдповiдали. Я дивився на них - i менi здалося, що я марю.
До мене наближалися двоє Стьоп Лознiкових - обидва невисокi на зрiст, обидва пiдстриженi бобриком i зодягненi тiльки в купальнi труси. I обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, - ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико i безглуздо, що менi хотiлося вщипнути себе, як це буває ввi снi, чи що. Ти тiльки уяви собi, Андрiю: ясний безхмарний лiтнiй ранок, все цiлком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспникiв - i два Стьопи, що не вiдрiзняються один вiд одного буквально нiчим!
Я онiмiв вiд здивування. А обидва Стьопи рiвно й упевнено йшли дорогою - i, здавалось, не збиралися спинятися бiля мене.
Здається, я крикнув:
- Заждiть! Зачекайте!
А вони йшли собi, не звертаючи на мене нiякiсiнької уваги. На мить я помiтив, як вони дивляться на мене, - i зрозумiв, що тут щось не гаразд. Розумiєш, вони обидва дивилися на мене зовсiм не так, як дивляться взагалi люди, ну, не по-людськи! їхнi блискучi очi не моргали, вони втупилися в мене гострим поглядом, який в той же час аж нiчого не висловлював. I май на увазi, вони нiчого не говорили. Анi звуку!
Куди вони йшли? Я не мав i гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз мене, неначе повз сторонню людину, я кинувся i схопив одного з них за руку. I вiдсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця iстота, ну, одна з них, до якої я доторкнувся, повернулася i сказала щось безживним гавкаючим голосом, - якiсь незрозумiлi слова.
I ось тут я почав щось розумiти. Не все, о, далеко не все, але дещо.
Я кинувся до колгоспникiв, що якраз виїжджали з двору на рибалку:
- Допоможiть, друзi! Треба схопити цих двох! Це не нашi, чужi! Зовсiм чужi!
Я щось ще говорив колгоспникам, здається, пояснював їм, що цi двоє - не з моєї партiї, а чужi, стороннi, що вони викрали Стьопу i Петра, а самi ось iдуть пiд виглядом Стьопи... взагалi, все, що я казав, було безглузде, було нiсенiтницею, - як I все, що вiдбувалося. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помiтили також i разючу подiбнiсть цих двох iстот, i їхню дивну поведiнку.
Кiлька колгоспникiв спробували затримати їх вигуками. Але дивнi iстоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побiгли. Очевидно, вони хотiли уникнути безпосередньої зустрiчi з людьми. Двоє колгоспникiв хутко схопили рибальську сiть i спритно накинули її на прихiдцiв.
Сiтка щiльно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висiло на нiй, вдарило об скроню одного з них. З приглушеним вигуком вiн упав. I тут-таки вiдбулися ще дивнiшi подiї.
Щойно перед нами були два двiйники Стьопи Лознiкова. Тепер лишався тiльки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змiнився, змiнився до невпiзнання! В ньому не лишилося нiчого людського!
Зникли руки й ноги, зникла голова, така подiбна досi до Стьопиної. Вiн перетворився на напiвпрозорий мiшок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкiркою. Цей мiшок ще кiлька разiв здригнувся - i застигнув. На тому мiсцi, де в нього була голова, лишилася тiльки пара холодних круглих очей, нерухомих очей - як у восьминога. Цi очi дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю... Але це тривало всього мить. Незабаром очi згасли й вкрилися сiрою димкою. Дивовижна iстота померла... Другий прихiдець усе ще вовтузився пiд сiткою. Втiм, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лiсу ще двох людей... нi, не людей, я переконався в цьому вiдразу! З лiсу, наче йдучи слiдом за попереднiми, рухалося ще двоє Стьоп Лознiкових, таких самих, як i першi, зодягнених тiльки в купальнi труси... А слiдом за ними йшло ще двоє, витримуючи iнтервали бiля десятка метрiв. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тодi, коли з лiсу, в напрямi селища, почали виходити новi й новi пари прихiдцiв, так само абсолютно схожi на Стьопу Лознiкова...
6
...Мiй лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закiнчити своє оповiдання, не вiдволiкати уваги описом своїх переживань.
Ми з колгоспниками з риболовецької бригади легко знешкодили й iнших прихiдцiв за допомогою сiтей. Дивна рiч, але цi iстоти, хоч i досить розумнi по-своєму, просто не розумiли такої нескладної речi, як рибальська сiть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потiм, коли з ними все було . покiнчено i з лiсу вже не з'являлися iншi прихiдцi, я наполiг на тому, щоб колгоспники всiєю бригадою вирушили туди, де впав учорашнiй метеорит. У мене не було нiякого сумнiву, iдо Стьопа мав рацiю, що ми бачили не метеорит, а загадковий мiжпланетний корабель з таємничими прихiдцями з якогось iншого свiту.
Я не знав, як саме пощастить менi домовитися з ними, iстотами, що, ясна рiч, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже пiдступнi, - про це свiдчив i їхнiй напад на Стьопу i Петра, i те, що вони вiдрядили цiлу групу пiд виглядом Стьопи до нашого селища. Звичайно, менi була невiдома їхня мета, але я гадаю, що вона була досить ворожою. I якби вони не помилилися, вирiшивши, що для них вистачить однiєї людини для переконливого зображення чи не цiлого натовпу, - то ще невiдомо, як закiнчилася б справа.
Отже, ми вирушили до мiсця приземлення мiжпланетного корабля. Втiм, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавленi, зiм'ятi пiд його вагою дерева, побачили обпалену вогнем дiлянку лiсу, але корабля вже не було. Я думаю, що вiн встиг полетiти назад. Мабуть, його команда якимсь чином довiдалася про невдачу своєї першої експедицiї й поспiшила полетiти, кинувши напризволяще схоплених.
Найсмутнiшим для мене було те, що ми не могли вiдшукати нiяких слiдiв Стьопи Лознiкова i Петра Селiна, не кажучи вже про Джоя. I я вирiшив був уже, що мiжпланетний корабель захопив їх з собою. Але уяви собi моє здивування й радiсть, коли в кущах, досить далеко вiд мiсця, звiдки стартував корабель, пролунав слабкий голос:
- Iване Захаровичу!.. Iване Захаровичу!.. Допоможiть нам!..
Обидва вони, i Стьопа, i Петро, - лежали в тих кущах. Стьопа мiг говорити, Петро був нерухомий i тiльки потiм почав приходити до пам'ятi. Що трапилося з ними, - вони не знали. Пам'ятали вони тiльки те, що їх схопили ввi снi; Петро пробував опиратися, але з цього нiчого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засiб. Але вони були непритомнi аж до нашого приходу.
А коли ми розпитували їх, - пролунало радiсне гавкання i скавучання. З кущiв виповз, тягнучи заднi лапи, мiй Джой.
...Ось i все, що я хотiв тобi розповiсти, дорогий мiй Андрiю. Якщо тобi хотiлося б довiдатися ще про якiсь подробицi цiєї дивної подiї, - приїжджай до нас, ми будемо дуже радi. I, звичайно, ти зможеш здорово написати про все це, не так, як я.
Шкода тiльки, що цi огиднi iстоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть одне за одним - можливо, через вiдсутнiсть придатної для них їжi, а може i тому, що розумiють провал своєї експедицiї, мета якої для мене так i лишається неясною. До речi, вони вже не намагаються зберiгати зовнiшнiсть людини; поступово вони перетворюються на напiвпрозорi мiшки iз зморшкуватою шкiрою - наче велетенськi медузи чи слимаки. I тiльки великi круглi нерухомi очi лишаються у них у верхнiй частинi тiла, - i в них видно все таку ж невгамовну лють i зненависть до нас.
Так, вони гинуть одна по однiй, цi злiснi iстоти з якогось iншого свiту. Проте ми за цим не шкодуємо..."