Щоб хоч трішечки збагнути дитячий світ Ольги, вчитаємось у ці спогади: «На тій толоці двоє дівчаток, худенькі, чорняві, бігали з горба на горб, ручки піднявши, мов крила, хотіли летіти з вітром до сонця. Втомлені, відтак сідали коло керниці й мовчки слухали, як водиця, безустанно спливаючи, щось усе шепоче і журчить. Більше дівчатко, це була Ольга Кобилянська, а друга також Ольга. Часом позволяли нам браття наші грати з ними в кічку, що була дуже цікава забава, або збігати до мети, але в кінці звичайно нас виключали як нездібних зі свого гуртка, не зважаючи неумолимо на всякі просьби і обіцянки поправки. Вечором кликала нас лагідним милим голосом пані Кобилянська до хати, і тоді мене треба було відпроваджувати додому. При прощанню ми, малі товаришки, не могли розлучитись, пока одна другій не обіцяла, що завтра прийде до неї. В дощові дні ми бачились рідко, але як бували ми тоді разом, то конче уряджували маскарад, цебто перебирались в плаття дамське з великим шлєпом [шлейфом. – В. В.], в капелюхи з перами, вуальками, а вже вершок наших бажань – це було проходжуватись поважно з зеленою парасолькою по всіх кімнатах і всім присутнім кланятись, махаючи головою. Стільки непорядку в шафах, по столах і ліжках ми полишали – не знаю, бо нас ніхто не сварив. Все тиха, добра мама Ольги скоренько запрятала і на своє місце поставила.
   Довкола пічки сиділи ми зимою з сестрами, і тоді Ольга просила їх казки казати. А вони такі страшні оповідали про діда з дукатами в палиці, про бабу-чарівницю, котра пастушка убила і лише його голову з'їла, а тіло закопала, та як його кості зачали говорити, бабу оскаржувати, тоді оповідачка голосом гробовим повторяла: «Ти з'їла! Ти з'їла!»
   А ми, перелякані, дрижали і тулились одна до другої, мов птиці в гніздечку, і далі хотіли слухати, але сестри сміялися з нас і казали чекати до завтра».
   Між будинками Кобилянських і Устияновичів по Цісарській дорозі була відстань, може, трішечки більша за кілометр, її залюбки долали й О. Кобилянська, і її сестра Євгенія, і старші брати. Ходили, звісно, в гості і родинами одні до одних. Кобилянські, зрештою, були парафіянами греко-католицької, або ж рутенської, якщо дотримуватися узвичаєної назви, церкви Святого Воскресіння, а настоятелем у ній був до 1885 року саме М. Устиянович. Церква, яку побудувала 1551 року сербіянка Олена, дружина господаря Петру Рареша, збереглася.
   За часів Кобилянської стояла вона за будинком Устияновичів. Про той дім під № 385 у центрі міста, на вулиці Святого Івана (майже поруч із монастирем Святого Івана Сучавського), О. Кобилянська писала: «Се був перший правдивий руський дім, у який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші».
   Є в Сучаві також інші споруди, що збереглися такими ж, якими їх бачила наша видатна землячка. Це – і Сучавська гімназія, де навчалися її старші брати Максим та Юліан, і руїни Палацу господарів, і Церква Мирування, де похована дружина Стефана Великого Євдокія, і мури Сучавської фортеці, де прийняв нерівний бій Тиміш Хмельницький. Не зазнала якихось істотних змін і територія монастиря Івана Сучавського, майстерно змальована письменницею в нарисі «У св. Івана».
   З 1874-го по 1889 рік сім'я Кобилянських живе в Кімполунзі.
   Ознайомлення з історичними джерелами, особливо з працею віденського священика І. Шиха «Історія церковної унії на Буковині від початку єї засновання аж до 1901 року», допомагає уявити, яким було це місто наприкінці XIX століття. Розташоване воно в глибині гір південної частини Буковини й тягнеться вздовж річки Молдови майже шість кілометрів. Кімполунг у перекладі українською – Довге Поле. Зі сходу навис довжелезний скелястий хребет гори Рарив, найбільшої вершини тамтешніх гір, що є своєрідним кордоном поміж Буковиною і Молдовою. Із західного та північного боків підносяться розлогі лісисті верхи. «Кімполунг, за свідченням І. Шиха, – містечко чистеньке, гарне, принадне; населення, котре налічує близько 7000 жителів, – переважно румуни, євреї, німці та нечисленні українці. Є там повітове староство, суд, податковий уряд, три православні, одна греко-католицька, одна римо-католицька парохїї, п'ять храмів Божих і три народні школи. З 1888 року сполучений Кімполунг залізницею з Чернівцями».
   У Кімполунзі Ольга навчалася в чотирикласній німецькій школі. Цікаво, що її перша шкільна вчителька – Берта Міллер – стала для дівчини порадницею, навіть подругою, окремі риси, притаманні їй, колишня учениця використала у змалюванні Маргарети з «Людини», пані Марко з повісті «Царівна». «Вона-то була не лише моєю вчителькою в школі, але вчителькою і приятелькою і поза нею. Імпозантна, достойна жінка, що могла мірятися в дискусії хоч би з ким. «Пані Сталь» називала я її в своїй душі – через її велику освіту, повагу і дар мови. Побираючи науку в народній (початковій) школі, я вчилася З – 4 місяці ще й окремо по-українськи в одної вчительки-українки, на ім'я – Процюкевич. Повчилася писати, читати, граматики небагато і – перестала – не було засобів давати далі вчитися», – читаємо в автобіографії письменниці. Далі, як знаємо, довелося займатися самоосвітою, а про дуже слабеньке володіння українською письмовою мовою (усно спілкувалася вільно) свідчать здійснені О. Кобилянською в Кімполунзі записи українських народних пісень: українські тексти вона занотовувала латинськими літерами, тобто звичними для себе зі студій у німецькій школі. У дівочих альбомах, у щоденниках, проте, є записи окремих віршів українських і російських авторів такими ж, як їх подавали тогочасні видання. Приміром, 11 травня 1884 року, глибоко схвильована красою довкілля, дівчина записала свої враження в щоденник німецькою мовою, а щоб краще відтворити власний настрій, хвилювання, уплела в текст перші строфи вірша Т. Шевченка «Закувала зозуленька»: «Тільки дві великі луки відділяють наш садок від лісу, а звідти долинає щебет пташок, кує зозуля, шумлять стрункі ялини й смереки. А ось десь у лісі хлопець грає на сопілці. Тут я її рідко чую, тільки внизу, в долині, сопілку можна часто почути. В мені тоді прокидається глибока туга й смуток, хочу кудись полинути… В садку завше панує святоблива тиша… А тим часом до мене долинає: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку». Я тихо сміюся. Мені завше, як кує зозуля, спадає на думку Шевченків вірш:
   
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента