Страница:
«Нагода зробити лихо трапляється сто разів на день, а зробити добро – один раз на рік», – говорив Зороастр.
Заздрісник пішов до Задіґа, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якій він часто говорив приємні речі без будь-якого особливого наміру. Розмова точилася про війну, яку цар щасливо закінчив проти князя Гірканського,[38] свого васала. Задіґ, що в цій короткій війні виявив свою відвагу, дуже хвалив царя, а ще більше свою даму. Він узяв аркушик і написав чотири вірші, які скомпонував відразу, і дав прочитати їх цій вродливій особі. Друзі просили, щоб він дав і їм прочитати, та він утримався через скромність чи швидше через самолюбство. Він знав, що імпровізовані вірші вважатиме за гарні тільки той, на чию честь їх написано. Він розламав навпіл дощечку, на якій написав вірш, і викинув обидві половинки між трояндові кущі, де друзі їх марно розшукували. Пішов невеличкий дощ, і всі повернулися до хати. Заздрісник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарешті не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вірша, яка заповнювала рядки, мала свій зміст і навіть утворювала вірш короткого розміру. Але через іще дивніший випадок ці маленькі вірші утворили зміст, що становив найжахливіші лайки проти царя. Читався цей віршик так:
Тільки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чверті їхнього добра конфіскували на користь царя, а чверть – на користь Арімаза.
У той час, як він готувався до смерті, царський папуга вилетів з палацового балкону та й сів у Задіґовому садку на трояндовий кущик. Вітер докинув туди з сусіднього дерева персик, він упав на половину дощечки для письма й прилип до неї. Птах підхопив персик разом з дощечкою і відніс ж на коліна монархові. Його високість прочитав слова, що не мали ніякого змісту й скидалися на кінець якихось віршів. Він кохався в поезії, а від монархів, що кохаються у віршах, завжди можна багато чого сподіватися:[39] він почав міркувати над знахідкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задіґа, звеліла принести ù. Порівняли обидві частини: вони цілком злилися докупи; тоді прочитали вірші так, як ж і написав Задіґ:
Розділ п'ятий
Розділ шостий
Заздрісник пішов до Задіґа, що прогулювався в садку з двома друзями й дамою, якій він часто говорив приємні речі без будь-якого особливого наміру. Розмова точилася про війну, яку цар щасливо закінчив проти князя Гірканського,[38] свого васала. Задіґ, що в цій короткій війні виявив свою відвагу, дуже хвалив царя, а ще більше свою даму. Він узяв аркушик і написав чотири вірші, які скомпонував відразу, і дав прочитати їх цій вродливій особі. Друзі просили, щоб він дав і їм прочитати, та він утримався через скромність чи швидше через самолюбство. Він знав, що імпровізовані вірші вважатиме за гарні тільки той, на чию честь їх написано. Він розламав навпіл дощечку, на якій написав вірш, і викинув обидві половинки між трояндові кущі, де друзі їх марно розшукували. Пішов невеличкий дощ, і всі повернулися до хати. Заздрісник, залишившися сам у садку, шукав доти, поки нарешті не знайшов один шматочок. Дощечка була так розмазана, що кожна половинка вірша, яка заповнювала рядки, мала свій зміст і навіть утворювала вірш короткого розміру. Але через іще дивніший випадок ці маленькі вірші утворили зміст, що становив найжахливіші лайки проти царя. Читався цей віршик так:
Заздрісник був щасливий уперше за все своє життя: він тримав у руках те, чим міг згубити людину чесну й приємну. Повний цієї жахливої радості, він зробив так, що до царя дійшла ця сатира, писана Задіґовою рукою. Задіґа, двох друзів і даму кинули до в'язниці. Справу негайно розглянули в суді, причому Задіґа навіть не стали слухати. Коли він ішов вислухати вирок, Арімаз став йому на дорозі й голосно гукнув, що його вірші нічого не варті. Задіґ не клопотався про те, щоб бути добрим поетом, але був у розпачі, що його засуджено, як злочинця, за образу величності і що кинуто до в'язниці вродливу даму й двох друзів за злочин, якого він не робив. Йому не дозволили говорити, бо проти нього промовляли його вірші. Такий був закон у Вавилоні. І от Задіґа повели на страту крізь натовп цікавих, з яких жоден не зважився пожалкувати за ним, а всі поспішали, щоб роздивитися його обличчя й побачити, чи охоче він помре.
Величезним злочинством
Зміцнившись на троні,
В загальнім спокої
Це – ворог єдиний.
Тільки батьки його сумували, вони-бо не мали права спадщини: три чверті їхнього добра конфіскували на користь царя, а чверть – на користь Арімаза.
У той час, як він готувався до смерті, царський папуга вилетів з палацового балкону та й сів у Задіґовому садку на трояндовий кущик. Вітер докинув туди з сусіднього дерева персик, він упав на половину дощечки для письма й прилип до неї. Птах підхопив персик разом з дощечкою і відніс ж на коліна монархові. Його високість прочитав слова, що не мали ніякого змісту й скидалися на кінець якихось віршів. Він кохався в поезії, а від монархів, що кохаються у віршах, завжди можна багато чого сподіватися:[39] він почав міркувати над знахідкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задіґа, звеліла принести ù. Порівняли обидві частини: вони цілком злилися докупи; тоді прочитали вірші так, як ж і написав Задіґ:
Цар відразу ж звелів привести Задіґа перед його очі і звільнити з в'язниці двох його друзів і вродливу даму. Задіґ упав на землю до ніг царя і цариці, він покірно просив у них пробачення за те, що написав погані вірші. Він говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Він прийшов знову і сподобався ще більше. Йому віддали все добро Заздрісника, що неправдиво обвинуватив його, але Задіґ повернув усе власникові, і Заздрісника зворушило тільки те, що він нічого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задіґа. Він залучав його до всіх своїх розваг, радився з ним у всіх своїх справах. Цариця відтоді дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неї, для царя, її високовладного чоловіка, для Задіґа й для держави. Задіґ починав вірити, що не так уже важко бути щасливим.
Величезним злочинством збурену бачив я землю.
Зміцнившись на троні, приборкав усе те володар.
В загальнім спокої воює саме лиш кохання.
Це – ворог єдиний, боятися треба його.
Розділ п'ятий
Великодушний
Час минав, і наближалося велике свято, яке відбувалося кожні п'ять років. У Вавилоні був звичай урочисто оголошувати наприкінці п'яти років ім'я громадянина, який зробив найвеликодушніший вчинок. Перший сатрап,[40] на якого покладено було турботи про місто, доповідав про найкращі вчинки, що сталися під час його порядкування. Люди голосували, цар ухвалював постанову. На це свято сходилися з усіх кінців землі. Переможець одержував від монарха золоту чару, прикрашену дорогоцінним камінням, і цар говорив йому такі слова: «Візьміть цей приз за великодушність, і нехай Боги пошлють мені багато підданих, що скидалися б на вас!»
Цей пам'ятний день настав. Цар зійшов на свій трон; його оточували вельможі, маги й представники від усіх племен, що прийшли на ці ігрища, де славу здобували не за легкість коней, не за силу тіла, а за чесноту. Перший сатрап перелічив голосно вчинки, які могли принести тим, хто їх зробив, цей неоціненний приз. Він не говорив нічого про великодушність, з якою Задіґ повернув Заздрісникові все його майно, це не був вчинок, що міг би змагатися за приз.
Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.
Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав від кохання до неї, і, поступаючися дівчиною, навіть сплатив посаг.
Потім він звелів показатись одному воїнові, що під час війни з Гірканією виявив ще більший приклад великодушності. Ворожі солдати хотіли викрасти його кохану, і він захищав її від них. Враз йому сказали, що інші гірканці викрадають його матір за кілька кроків від нього; плачучи, він покинув кохану й побіг визволяти матір; потім повернувся до тієї, яку кохав, і побачив, що вона помирає. Він хотів заподіяти собі смерть, але мати наказала йому, що, крім нього, вона не має ніякої допомоги, і йому вистачило мужності примиритися з необхідністю жити.
Судді схилялися на бік цього воїна. Цар узяв слово й сказав:
– Вчинки його й інших дуже добрі, але вони мене не дивують. Недавно Задіґ зробив вчинок, справді дивний. Кілька днів тому я звільнив з посади свого міністра й улюбленця Кореба. Я люто нарікав на нього, а всі мої улюбленці запевняли мене, що я ще надто добрий, і наввипередки виспівували мені все найгірше про Кореба. Я спитав у Задіґа, що він про нього думає, і він одважився добре висловитися про нього. Зізнаюся, що зустрічав у нашій історії приклади, коли платили своїм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли віддавали перевагу матері перед об'єктом кохання, але я ніколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про міністра, що опинився в неласці й на якого гнівався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про їхні великодушні вчинки оце розповідали, але чару я віддаю Задіґові.
– Володарю мій, – сказав Задіґ цареві, – це ваша величність заслуговує отримати чару, бо ви сьогодні здійснили нечувану річ: бувши царем, ви не розгнівалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.
Усі дивувалися на царя й Задіґа. Суддя, що віддав своє добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воїн, що волів урятувати свою матір, а не кохану, одержали подарунок від монарха й побачили, як їхні імена записано в книгу великодушних, Задіґ же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберігалася. Цей день відзначили святами, довшими, ніж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азії. Задіґ говорив: «Я нарешті щасливий!» Але він помилявся.
Цей пам'ятний день настав. Цар зійшов на свій трон; його оточували вельможі, маги й представники від усіх племен, що прийшли на ці ігрища, де славу здобували не за легкість коней, не за силу тіла, а за чесноту. Перший сатрап перелічив голосно вчинки, які могли принести тим, хто їх зробив, цей неоціненний приз. Він не говорив нічого про великодушність, з якою Задіґ повернув Заздрісникові все його майно, це не був вчинок, що міг би змагатися за приз.
Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.
Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав від кохання до неї, і, поступаючися дівчиною, навіть сплатив посаг.
Потім він звелів показатись одному воїнові, що під час війни з Гірканією виявив ще більший приклад великодушності. Ворожі солдати хотіли викрасти його кохану, і він захищав її від них. Враз йому сказали, що інші гірканці викрадають його матір за кілька кроків від нього; плачучи, він покинув кохану й побіг визволяти матір; потім повернувся до тієї, яку кохав, і побачив, що вона помирає. Він хотів заподіяти собі смерть, але мати наказала йому, що, крім нього, вона не має ніякої допомоги, і йому вистачило мужності примиритися з необхідністю жити.
Судді схилялися на бік цього воїна. Цар узяв слово й сказав:
– Вчинки його й інших дуже добрі, але вони мене не дивують. Недавно Задіґ зробив вчинок, справді дивний. Кілька днів тому я звільнив з посади свого міністра й улюбленця Кореба. Я люто нарікав на нього, а всі мої улюбленці запевняли мене, що я ще надто добрий, і наввипередки виспівували мені все найгірше про Кореба. Я спитав у Задіґа, що він про нього думає, і він одважився добре висловитися про нього. Зізнаюся, що зустрічав у нашій історії приклади, коли платили своїм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли віддавали перевагу матері перед об'єктом кохання, але я ніколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про міністра, що опинився в неласці й на якого гнівався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про їхні великодушні вчинки оце розповідали, але чару я віддаю Задіґові.
– Володарю мій, – сказав Задіґ цареві, – це ваша величність заслуговує отримати чару, бо ви сьогодні здійснили нечувану річ: бувши царем, ви не розгнівалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.
Усі дивувалися на царя й Задіґа. Суддя, що віддав своє добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воїн, що волів урятувати свою матір, а не кохану, одержали подарунок від монарха й побачили, як їхні імена записано в книгу великодушних, Задіґ же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберігалася. Цей день відзначили святами, довшими, ніж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азії. Задіґ говорив: «Я нарешті щасливий!» Але він помилявся.
Розділ шостий
Міністр
Цар утратив свого першого міністра. Він обрав Задіґа, щоб той обійняв цю посаду. Всі вродливі вавилонські дами плескали в долоні від цього вибору, бо, відколи існувала імперія, ще не бувало такого молодого міністра. Всі улюбленці розсердилися, Заздрісник почав харкати кров'ю, і ніс у нього надміру розпух. Задіґ, подякувавши цареві з царицею, пішов подякувати ще й Папузі.
– Прекрасна птахо, – сказав він йому, – це ви врятували мені життя й зробили мене першим міністром; сука й кінь їх величностей заподіяли мені багато лиха, але ви зробили добро. То ось від чого залежить людська доля! Але, – додав він, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.
Папуга відповів:
– Так.
Це слово вразило Задіґа, та бувши, проте, добрим фізиком[41] і не вважаючи, що з папуг бувають пророки, він швидко заспокоївся; він узявся ретельно керувати своїм міністерством. Він змусив відчути святу міць законів і нікого не силував відчувати вагу свого високого титулу. Він не обмежував волі голосів у дивані,[42] і кожен візир[43] міг мати свою думку, не викликаючи його гніву. Коли він розв'язував якусь справу, то не він її вирішував, а закон, але коли закон був надто суворий, він його пом'якшував. Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.
Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.
Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: «Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:
– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.
– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.
Потім Задіґ сказав те саме меншому.
– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.
– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.
Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.
– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.
– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.
– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.
– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.
Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.
– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.
– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[44] діалектики, астрології, демономанії;[45] поясню, що таке субстанція й випадок,[46] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[47]
– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.
Задіґ виголосив:
– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.
Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[48] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.
Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.
Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:
Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[49] повсякчасна розвага не є вже розвагою.
– Прекрасна птахо, – сказав він йому, – це ви врятували мені життя й зробили мене першим міністром; сука й кінь їх величностей заподіяли мені багато лиха, але ви зробили добро. То ось від чого залежить людська доля! Але, – додав він, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.
Папуга відповів:
– Так.
Це слово вразило Задіґа, та бувши, проте, добрим фізиком[41] і не вважаючи, що з папуг бувають пророки, він швидко заспокоївся; він узявся ретельно керувати своїм міністерством. Він змусив відчути святу міць законів і нікого не силував відчувати вагу свого високого титулу. Він не обмежував волі голосів у дивані,[42] і кожен візир[43] міг мати свою думку, не викликаючи його гніву. Коли він розв'язував якусь справу, то не він її вирішував, а закон, але коли закон був надто суворий, він його пом'якшував. Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.
Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.
Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: «Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:
– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.
– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.
Потім Задіґ сказав те саме меншому.
– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.
– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.
Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.
– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.
– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.
– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.
– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.
Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.
– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.
– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[44] діалектики, астрології, демономанії;[45] поясню, що таке субстанція й випадок,[46] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[47]
– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.
Задіґ виголосив:
– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.
Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[48] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.
Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.
Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:
Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.
До чого видатні його заслуги!
Скільки милосердя! Скільки величі!
Ах, до чого повинен пан
Бути задоволений із самого себе!
Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[49] повсякчасна розвага не є вже розвагою.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента