Вовчок Марко. Твори

XVI

   Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
   Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:
   – Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!
   Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
   – Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
   – Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
   – Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
   Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:
   – Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
   – Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.
   – Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
   – Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.
   – Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!
   – То будь же в мене веселенька, – не плач…
   – Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:
   – Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
   Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:
   – Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
   А вона йому:
   – Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!
   Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
   – Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
   I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
   – Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

XVII

   Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, – купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!
   На весiлля панiв, панiй понаїздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

   За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
   Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.
   Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.
   – З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

XIX

   Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.
   Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.
   Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
   – А кого вам треба? – питаю його.
   – Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
   Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме!
   – Спасибi вам, – одказую, – я не хочу їсти.
   Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" – та й пiшов.

XX

   Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
   – А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?
   – Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!
   Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
   – Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?
   – А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!
   – То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
   – Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
   Панi почервонiла по саме волосся.
   – Час їхати!
   – Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
   – Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!
   – Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
   Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.
   – Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
   А хазяїн бородатий:
   – Дiвцi а б єду не прикажете?
   Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

   Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
   – Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?
   Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
   А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
   Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
   Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
   – Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!
   – Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.
   – Серце моє! Люди добрi, простi…
   – Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.
   – Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
   – Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
   – Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.
   – Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
   – Буду, серденько, буду!

ХХII

   Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
   – Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?
   – Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!
   Та швиденько в дверi.
   – Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

XXIII

   А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
   – Що це таке?
   – Се баба божничок уквiтчала.
   – Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
   – Добре, серденько.
   Тодi вона його цiлує:
   – Голубе мiй!
   От, находились, наговорились.
   – Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
   – А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
   – Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
   – Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
   – Та де вона була?
   – Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
   – А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
   Я стала перед нею.
   – Де була?
   – Ось у цiй кiмнатi.
   Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

   Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
   – А що вам треба, пане?
   Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
   – Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.
   – Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
   Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
   – Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.
   – Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.
   – Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
   – Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
   – То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.
   – То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
   – Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
   – Добре, паночку!
   Вклонилась i пiшла собi.

XXV

   Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
   Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
   – А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

XXVI

   Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…"
   Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
   Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
   – А хто се тут? – питаю.
   – Я, дiвчино-горличко!
   – Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
   – То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
   – Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
   – Дiвчино! Дiвчино!
   – Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

XXVII

   Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
   – Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!
   – Спасибi, бабусю!
   – То й ходiмо.
   – Ось я панiї спитаюся.
   – Чого питатись, любко? То ж вечеря!
   – Чи звелить iти.
   Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
   – То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
   Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
   – Чого сунешся?
   – Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.
   – Iди собi – вечеряй!

XXVIII

   Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
   – Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
   А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
   – Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.
   – Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.
   – Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
   – А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
   – Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.
   Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
   – Ну, ну! – каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
   Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
   Назар моргнув на мене.
   – Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

   Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
   – А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?
   – Яка вона гарна! – закинула молодичка.
   – Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!
   Бабуся зiтхнула важенько:
   – Годi тобi, годi, Назаре!
   – А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
   – Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.
   – Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
   А я мовчу.
   – Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.
   – Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
   Та й моргнув на мене.
   – Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!
   Тодi молодичка до мене:
   – Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…
   Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.
   – Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.
   – Недобра! – кажу їй.
   – Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
   Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.
   – Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
   А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
   – Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
   Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

   Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
   – На добранiч, дiвчино!
   – На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…