Ячейкин Юрий. Бiблiйнi пригоди на небi i на землi (на украинском языке)

   - Мос дiло мале: за наказом згори хапати i тримати, поки строк покарання не мине.
   - I щось за це масш?
   - Та не так щоб i розкiшно - за харчi.
   - I добре годують?
   - Найдрiбнiшим планктоном! Можна сказати, на голоднiй пайцi тримають...
   - А ти що?
   - Та нiчого... Славословлю i за турботи дякую! Бо коли що не так, у море одразу отруйних медуз накидають... Тьху, гидота яка!
   Обидва сумовито замовкли. Невеселi думки заснували в моуй головi.
   - Боже мiй! - заскиглив я. - Змилуйся над смиренним рабом твоум.
   - Молодця! - похвалив мене голос. - Повiдомляю: термiн ув'язнення буде значно скорочений, якщо ти доброчесно розкасшся i невтомно вихвалятимеш Всевишнього.
   - То це вiн мене сюди запроторив?
   - А хто ж iще?
   - Виходить, ти слугусш Всевишньому?
   - Нi, богу морiв Посейдону. Однак брат Посейдона верховний олiмпiсць Зевс уклав з твоум Всевишнiм угоду про товариську взасмодопомогу. Отож, у вiдповiдь на дружнс клопотання канцелярiу Сьомого Неба про затримання у володiннях Посейдона небезпечного злочинця, що спритно втiк з терену, пiдвладному Всевишньому...
   - Ясно! - урвав я його осоружну канцелярську мову. - Можеш перепочити...
   Тiльки тепер я усвiдомив до кiнця власну приреченiсть. Оце влип! З корабля та в стравохiд. Сiв я просто у калюжку (певно, шлункового соку) i зажурився. Трапилось як у того невдахи: хотiв минути пень, та за колоду перечепився...
   А кит-черевомовець питас:
   - Як тебе, злодюжко, звати?
   - Iоною, - вiдповiдаю, про всяк випадок не реагуючи на образу: зневага до в'язня - святий обов'язок наглядача. - А тебе як величати?
   - Невже не знасш?
   - Звiдки? Я ж уперше...
   - I то правда! А звуть мене Левiафаном.
   - Що ж, будьмо знайомi!
   - А куди дiтися? Ти, Iоно, той - влаштовуйся. Зараз я вiдкрию вентиляцiйнi отвори, свiтлiше стане. Роздивися в черевi, що там i до чого...
   I справдi, вгорi розсунулися два очка, крiзь якi кити фонтани пускають, i в черевi одразу посвiтлiшало.
   18. НЕ ЛЯКАЙ В'ЯЗНЯ ТЮРМОЮ: ТО ЙОГО ХАТА
   "Перший: Да, веселий разговор.
   Другий (зiтхас): Що да, то да".
   Федiр МАКIВЧУК.
   Я озирався навсiбiч. Черево Левiафана було не таке вже й велике: три кроки вздовж, два кроки впоперек. Вузенький оберемок водоростей мав, очевидно, правити за лiжко.
   Я звiв очi i аж застиг вiд захвату - над ложем було повно парсун найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак, спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?
   Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi оголошення:
   БЕЗ ПАРИ НЕМА КОХАННЯ.
   ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
   КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
   НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
   КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
   ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.
   ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
   ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
   ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
   "Таж хiба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку вiддав би усю цю картинну галерею!"
   Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному лубi:
   НА ТАКI ЗАЛЬОТИ НЕ МАЮ ОХОТИ.
   - Левiафане, що за нечема тут сидiв?
   - Про кого ти? - озвався наглядач. - У черевi багато хто вiдбував строк.
   - Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
   - Ну, це людина дуже вiдома...
   - Ти кажи прямо - хто?
   - Геракл.
   - Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес?
   - Вiн самий...
   - Виходить, i героя у черево ув'язнили?
   - А чого ж?
   - На який же строк?
   - Безстрокове.
   - Щось не збагну...
   - Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
   - А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же так? Невже брехня?
   - Та нi, усе правда...
   - Як же так сталося?
   - А це - службова тасмниця, - завагався Левiафан.
   - Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi тасмницi знасш!
   - Ну, добре, - неохоче промимрив Левiафан, - скажу тобi: Геракл втiк...
   - Як утiк?
   - Вiдсидiв три доби i втiк...
   - Я не про це, я питаю, в який спосiб?
   - Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй Всевишнього, строк i поменшас...
   Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може вислизнути!
   Я знову втупився в напис:
   ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
   А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити страждання i скорботу за волею...
   Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб - не строк, а життсвий досвiд.; До того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке, згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
   I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого Левiафана загарпунять китобоу?
   Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
   Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане - у школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн хоче...
   19. У БОГА ВСЕ МОГА
   "Якщо розум - дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру, значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один одному".
   Денi ДIДРО.
   За своуми розмiрами Левiафан - найбiльший з усiх вiдомих людству китiв. Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й зубоскальноу потiхи...
   Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття, тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий Левiафане, виправлюсь.
   А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, - на всю губу славословити Всевишнього:
   - Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс - все генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
   - А як про це дiзналися? - цiлком слушно запитав Левiафан. Що не кажiть, а допитлива iстота!
   Я охоче вiдповiв:
   - Таж вiн сам про це сказав!
   - I всi одразу повiрили?
   - Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
   - А де ж вiн ширяв?
   - Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
   Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем Всесвiту. Так от - повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi знань, нi будiвельного досвiду.
   Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi, хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати. А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь: непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий цикл творiння було звершено.
   Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо сотворити щось путнс наослiп?
   Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi не набити, та й думку гадас:
   - Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть!
   Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо вiн - Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно таке.
   - Хай буде Свiтло!
   I враз засяяло Свiтло.
   Подивився Най тямущий на нього i мовив:
   - Це добре!
   ("Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi розпорядження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог його, того виконавця, знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")
   Настав третiй день творiння ("попереджую тебе, Левiафане, одразу: як Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було"). У цей день Всевишнiй захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев - я навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило.
   Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:
   - Це добре!
   А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, - це те, що вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити... Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам собi: "Це добре!" - i край.
   Хiба не мудро?
   А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч. Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками - уночi.
   Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:
   - Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло Свiтло? I куди воно подiлося?
   Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем - нi до чого. Старець Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував...
   - У тому-то, - хитро пояснив я, - й виявилася неперевершена кмiтливiсть Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?
   - Ясно, що нiчого неясно, - погодився з моуми теологiчними доказами Левiафан. - Хвали свого бога далi.
   20. УСЯКОт ТВАРI - ПО ПАРI
   "Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце Адама".
   Лео ТАКСIЛЬ.
   - А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней, гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв, вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих, лiтаючих i плаваючих... Усякоу тварi - по парi.
   Подивився потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й мовив:
   - Це добре!
   - А планктон вiн теж сотворив? - вже вкотре вклинцювався в мою розповiдь Левiафан.
   - Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру... Звiдкiля було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.
   - А як же ми дiзналися?
   - Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося...
   - Адам, хто це?
   - О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та подобою.
   - I сотворив?
   - Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?
   - Виходить, i ти - як господь-бог?
   - Ще б пак!
   - Чого ж тебе ув'язнили?
   - А хiба я знаю?
   - Ну й дiла!..
   - Атож, дiла - мов сажа бiла.
   - Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.
   - Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб не стане.
   - Мовчу, як риба! - заприсягнувся по-морському Левiафан.
   - Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить... Весь у гливчаку вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов хлопець - хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним прiзвищем. А так - не визнав за свого...
   Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли нiяких назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба каже - гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не добрати...
   Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
   - Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок, археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...
   Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона - муху. Усе залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
   А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
   - Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс, боа-констрiктор, лiнивець...
   Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий день оголосив Днем Спочинку.
   Тiльки вiнцю творiння - Адамовi - було пiд силу впорати цей мовний калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
   В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б...
   Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося. Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
   Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до мого наглядача.
   - Пишайся, Левiафане! - солодко проспiвав я.
   - Це б з чого? - здивувався той.
   - Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого. Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого пращура.
   - Невже?
   - Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд давнiший.
   - А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
   - А ти що - не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на п'ятий день, а моух - на шостий. Та й то - некомплектне...
   21. ГОСТРЕ СЛОВЕЧКО КОЛЕ СЕРДЕЧКО
   "Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться - вiн i церкву забуде, а про батюшку - поминай як звали!"
   Панас МИРНИЙ.
   Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема. Ну, заждiть! Геракл втiк, i я - не з гiрших.
   Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
   - Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все йому вiдомо.
   А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник. З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи, усьому повiрус на слово.
   I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав, темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та подряпинах...
   Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама - некомплектне!
   Явний недогляд!
   От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:
   - Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний. Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
   Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати. Тiльки лупас по-дурному очима.
   Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях розсипасться на порох.
   Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами, не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано зроблено.
   Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
   А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
   - Хай буде жiнка!
   I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та спокусу! Ну, це я так - мимохiдь вiдхилився
   Коли Адам прокинувся, бачить - веде до нього Всевишнiй чарiвне створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке. Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав...
   - Ой-ой-ой! - полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас Адам. - Нова звiрюка! - I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: - Секс-Бомба!
   - Що ти мелеш? - вперше скасував назву Всевишнiй. - Це твоя подружка, а не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гарна дiвчина, правда? Вибирай - не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
   I суворо додав:
   - I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
   - Слухаюсь, отче, - пiдкорився Адам i запитав: - А що я маю з нею робити?
   - Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
   - А то, - промимрив Адам.
   - Ну, добре - поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона, як нитка за голкою. Ти - пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе пригорнеться...
   - I оце все? - зрадiв Адам.
   - Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму тiлi тримати. Збагнув?
   - Слухаюсь, отче, - похнюпився Адам. - Хай буде так!
   А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
   - Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
   - Таж старий казав - краще у кущi, - грайливо вiдповiла рва, гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн ось зараз - втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
   Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк, що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого - пiсеньки мугикала, з квiточок вiночок сплела...
   Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не надибала на богове Древо.
   - Адаме, - нiжним голосочком спитала вона, - а чому ти жодного разу не видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди...
   - Ти що, очманiла? - озвався з баобаба захеканий Адам.
   - А що я поганого сказала?
   - Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу кари заборонено! I плоди з нього жерти - зась!
   - Чому, Адаме? - мелодiйно джеркотiла рва.
   - А я звiдки знаю? Що я, бог - усе знати? I взагалi вiдчепися од мене, бо - уй-богу - урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
   - Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться
   Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися...
   Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний Спокусник суне:
   - Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.
   - А мене рвою... Але я вас щось не бачила...
   - I не дивно - моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового райського куточка. Оце завiтав познайомитися.
   - I що, не жалкусте? - лукаво примружилась рва.
   - Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi! Чаклунка, боже створiння! А ця довбня - ваш Адам - тiльки й знас що по деревах гасати. Таку кралю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко, влаштував би воiстину райське життя!..
   - З милим рай i в куренi, - як могла, пручалася беззахисна рва, зовсiм-зовсiм оголена.
   - Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi, а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим прекрасним плодом...
   - А менi зараз Адам кокосового горiха принесе...
   - Кокосового горiха... Та ще гнилого... Та ще по дорозi сiк сам висмокче... Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме... А цей, дивiться, який соковитий!
   - Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено...
   - Адам... Сказав... Заборонено... Та чи подумали ви: раптом вiн бреше? I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас, поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi... Я правду кажу: заборонене - солодке...
   - Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, - завагалася рва.
   Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж сплеснув у долонi:
   - Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"... Ну... Ну... Смiливiше, нiчого не бiйтеся... Нарештi, розумнице моя! А тепер скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви найчарiвнiша жiнка у свiтi?
   - Нахабо! - у рви прорiзалася жiноча логiка.
   Спокусник отетерiв вiд несподiванки.
   - А що таке? - розгублено забелькотiв вiн. - А що я такого? Я ж тiльки хвалив...
   - Хвалив! - гримнула рва. - Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти мене нема з ким... Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!
   - Ну, коли так, - розiзлився Змiй-Спокусник, - то вiднинi кожна жiнка люто страждатиме вiд того, що вона - не сдина!
   22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр
   "Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу уважно?"
   Лео ТАКСIЛЬ.
   - Адамчику, ану злазь з дерева!
   - Навiщо?
   - Курiнь будувати.
   - Який ще курiнь?
   - Ну, як не курiнь, то хату.
   - Яку ще хату?
   - Ну, як не хату, то садиба не завадить.
   - Та я навiть слiв таких не чув!
   - Нiчого - я навчу...
   - Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав...
   - А навiщо?
   - Щоб розкласти багаття...
   - А багаття для чого?
   - Для чого, для чого... Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити - ось для чого! Смажена риба смачнiша.
   - А ти звiдки знасш?
   - Знаю, та й усе...
   - А без багаття хiба не можна?
   - Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш...
   - Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись? Роботи в хатi нема, чи що?
   - А що я маю робити?
   - Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку... Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим...
   - Який ще гiсть?
   - Та хоч би отой старець Всевишнiй...
   - А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?
   - Як не прийде, то й самi з'умо...
   - Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене...
   - Ха! Нiби я тебе не бачив!
   - Невже у всьому роздивився?
   - Та не слiпий...
   - Щось не помiтно, щоб ти був зрячий...
   - Адамчику, котику, мур-мур-мур...
   - Чого це ти? Чи не захворiла?
   - Ну, Адамцю, не будь таким... Ну, приголуб свою рвоньку...
   - Знасш, нiколи - роботи по горло.
   - Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько...
   - Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв принесу. Сама казала: гiсть з'явиться - почастувати нiчим.
   - Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй оцим...
   - Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!