Страница:
Присутнiсть поблизу храму поодиноких легiонерiв нi в кого не могла
викликати тривогу: Вежа Антонiя, перетворена в казарму для римських
воякiв, i храм Соломона, власне кажучи, складав одне цiле. Тому
присутнiсть тут окремих легiонерiв, була такою ж природною, як i
святенникiв. Iнша справа, якби вони чатували чiльним загоном, - це,
безумовно, привернуло б увагу i могло наполохати.
Веселий Герман не дав знаку затримати кандидата в запроданцi: намiр
щось зробити i здiйснений вчинок трактуються рiзно. Хай iде. Хай наполохас
храмових павукiв. Хай зробить свос чорне дiло. А тодi... Адже вiн
повертатиметься цiсю ж дорогою. Iншого шляху тут нема.
Велетенський дiм дивного й незрозумiлого бога iудеув було споруджено на
крутому горбi, i вiн своум кам'яним громаддям наче чавив мiсто. Це
враження особливо посилювалося вночi, коли темний купол зливався з темним
небом. Уже тодi, коли за царя Соломона ще тiльки почали споруджувати цю
гiгантську будiвлю, виникло побоювання, що вона свосю вагою розчавить горб
i впаде на мiсто. Тому будiвничi пiддали архiтектурнiй реконструкцiу i
самий горб. З одного боку його зтесали i закрiпили циклопiчними брилами,
посднаними для мiцностi мiж собою залiзними скобами. Ця стiна тепер
здiймалася вгору на чотириста лiктiв i вражала навiть римлян, звиклих до
колосальних споруд.
Храм i справдi чавив. Але не своум кам'яним громаддям. Вiн чавив
податками i нескiнченними додатковими поборами, якi треба було нести
святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.
Це було середовище i недоторканний для римських законiв притулок
спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя, яким Мойсей
надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за цю "працю" ссати
пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття камiнням -
караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на двадцять чотири
"череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб. А на
кожного спадкосмного левiта припадало ще по два-три служки з нижчих
кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче ходити
в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних
рабинь i наложниць.
Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами,
щоб його сили й достаток, його енергiю й наснагу пожадливо висотувала
плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище, м'яко
кажучи, нерозумним. Вiн запровадив своу податки, якi дiяли по всiй
iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться законом.
Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу волi. А щоб
вибити у схидни зуби, у верховного суду - Синедрiону - було вiдiбрано
право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився тiльки розгляд
суто релiгiйних питань, в якi iмперська адмiнiстрацiя не втручалася.
Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...
...Iуда iз Карiота вислизнув з храму, коли зовсiм стемнiло. Бiля
пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього мiста, його зненацька оточили. З
переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом шарпнувся до
широкоу поясноу намотки. Веселий Герман негайно запустив туди свою
десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.
- Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.
Захиталося чадне червоне полум'я, пострiлюючи смоляними бризками.
Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом
зсипав назад у гаман.
- Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано пробурмотiв вiн. - Ну й
скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це чувано? От
якби дали золотими денарiями...
Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:
- Бери! Для нас це не грошi...
Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.
- Слухай, - зичливо мовив Веселий Герман, - може, ти продаси його
вдруге?
- Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi не оговтався вiд ляку. Його
крихiтнi оченята, перегородженi видатним носом, полохливо никали по
вояках.
- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти
щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то
що, приятелю, залагодимо гендель, га?
Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи
кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати
- не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й
справдi?..
- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна
вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...
Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що
сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне
мiсце.
- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?
- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?
- А що таке?
- Уже збирасться йти по нього храмова варта...
- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!
- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.
- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти
знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i
назвеш. Зрозумiв?
- А що я за це матиму?
- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?
- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з
обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося
непроникливим.
- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене
молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
- Його впiймали?
- Цiсу ночi.
- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
- Чому?
- Вiн цiкавий...
- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi
i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
- Якою?
- Мовчати.
- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки
слухатиму. Якщо нi - виженеш.
- Тодi згода!
Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор
Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий
розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по
всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика
були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх
його проявах.
Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i
вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком,
що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi
були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом
привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу
адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони
пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та
вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде
безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим
нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу
лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо
з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в
далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень?
Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не
оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними
левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього
прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала
вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була
захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу
мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами
Еллади.
I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на
зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва
лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни.
Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i
вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами
лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого
полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових
плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий
гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу
та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи
заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько
такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але
додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а
вiдтак - i самоу людини.
- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене
ще звуть Назареем.
- Чи знасш, хто я?
- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
- Ти бачив мене ранiше?
- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив
тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з
тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: -
Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути
слiпим.
Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося
нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький
чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.
- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.
- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.
- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?
- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом
господа.
- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати
його?
- Це легко...
- Кажи - я слухаю.
- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в
рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному
мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй,
коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?
- Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат. - Чи масш щось сказати
конкретно?
- Можу й конкретно...
- Кажи смiливо!
- Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден
вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на
викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на
яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу.
Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових
мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму.
Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський золотий.
Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети,
слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на
обмiн - срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на
релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi
податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу.
I вони знову повертаються в торби мiняйл!
Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
- Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
- Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
- Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до
храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних
принцепсiв. Так?
- Я це сказав...
- А чому левiти це роблять? Чи знасш?
- Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий тiлець. Iншого вони не
знають i знати не хочуть.
- Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти
пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
- Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення - образа для царя
небесного. А насправдi, окрiм наживи...
- Досить, це вже лiрика! - зупинив його Понтiй Пiлат. - Скажи менi
лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
- Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i
знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там
зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за
злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять
навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать
каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом
гадючим!"
- Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.
- Я сказав це...
- Першосвятенник Кайафа знас про це?
- Вiн теж слухав мене.
- Коли це було?
- Три днi тому.
- А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
- Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
- Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум
треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно
вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого
карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого
проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось
доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
- Пiдiйди! - дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився,
запитав: - Щось трапилося?
- Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви
його прийняли.
- По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.
- Про що ти? - запитав прокуратор.
- Аннан вимагатиме мосу смертi.
- Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу провини я
ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у
поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не
пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя
Прокула мовила:
- Я хочу лишитися.
- Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
- Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
- Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
- Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж
примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно,
що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
- Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
- Ах, мiй Понтiю, це так просто!
- Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.
- Авжеж! - запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. - Хiба ти
кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти
мусиш дотримуватись службових приписiв?
- Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?
- Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як
прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не
прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
- Отже, менi лишасться дати згоду.
- О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
- Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану
несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь
люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи
сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не
обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть
теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв
собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою,
святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними
пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по
всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний
омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був
припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не
доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися.
Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з
ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його
нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким,
наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
А його дружина?
Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною
статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу
худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими
жiнками - гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче
квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена
грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi
непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що
годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою
бородою.
- За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! -
не стримався вiн. - Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог
сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.
В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки.
Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки
вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.
- Звичау слiд шанувати, - сухо зазначив прокуратор. - Це шанування
мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?
Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому
залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба
для цього вiн переступив порiг римськоу господи?
- Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На жаль, вашi звичау
менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте
тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його
мимовiльну провину.
- Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.
Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не
вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати
нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?
Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас
сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого римлянина i
за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився
до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У
кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим
песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало.
Тим-то надiйнiше воно вразить...
- Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно розпочав
вiн. - Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа
нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн - бог
iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко
занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А
ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала
тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!
Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.
- Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане
допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв
прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення
ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського
цезаря.
"А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з прибуткiв", -
саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.
- Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка - спорудити акведук з
мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi питноу
води. Хто ж допомiг тобi некорисливими й слухняними будiвничими? Ми -
смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.
З патоки слiв висунулося жало. Аннан нагадав Пiлатовi, як вiн було
наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу споруди.
Однак проконсул Сiрiу Вiтеллiй за наказом з Риму звелiв повернути
святенникам храмовi кошти. Натомiсть вiдiрвали вiд рала ратаув i
ремiсникiв вiд майстерень, якi безкоштовно мусили вiдбути будiвельну
повиннiсть. Виникли заворушення i довелося карати. Ненависть до Риму
зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi Вiтеллiй? А тепер
цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та зараз на це
зухвальство нема чим вiдповiсти...
- I тепер Синедрiон ухвалив усiляко допомагати тобi у справi
затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день пасхи, яка
наближасться, ти мусиш виявити милосердя влади, вiдпустивши на волю
найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а за нашим
словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе вiдпустити з-пiд варти
Iсшуша...
- Iсшуша? - не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.
Аннан насолоджувався якусь мить його подивом, а тодi з ефектною
глумливiстю довершив:
- Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще
безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву разом з
двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи
може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить нiчного душогуба,
на кинджалi якого кров безневинно убiснних?
- А як бути з Назаресм? - стримано запитав прокуратор.
- Цього - розiп'яти, - сказав Аннан. - За вашим римським звичасм, - i,
нiби мiж iншим, докинув: - Принцепс Тiберiй не любить, коли провiнцiйна
влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.
- Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке заворушення
йдеться.
- Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i
лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада -
вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за
едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму
вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено!
I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.
Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн
ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу
сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед
прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього
пiд рукою - лише двi когорти.
Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що -
просто закидають камiнням...
Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.
Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму
божого!
- До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн, - що у храмi зневажено
особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи
цезаря карасться смертю!
Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi
зубiв.
- Але ж ми робимо це, - з образливою поступливiстю мовив вiн, - з
ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.
- Де цей дозвiл, у кого?
- У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого
часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема
зримих зображень навiть самого Всевишнього.
Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього
пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан.
Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями
принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi
вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого.
Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не
дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями
в провiнцiях...
У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
- Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
- Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав Пiлат. - Ти
знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового
гiнця - самого Луцiя Галла:
- Якомога швидше повертайся з вiйськом!
Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав
дивним запитанням:
- Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?
Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на
добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос
легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий
загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя
недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як
господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з
грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i
загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...
- Вiн? - запитав Веселий Герман.
- Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в
яку його залучили мало не силомiць.
- Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i
ти! - наказав Iудi.
Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських
воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
викликати тривогу: Вежа Антонiя, перетворена в казарму для римських
воякiв, i храм Соломона, власне кажучи, складав одне цiле. Тому
присутнiсть тут окремих легiонерiв, була такою ж природною, як i
святенникiв. Iнша справа, якби вони чатували чiльним загоном, - це,
безумовно, привернуло б увагу i могло наполохати.
Веселий Герман не дав знаку затримати кандидата в запроданцi: намiр
щось зробити i здiйснений вчинок трактуються рiзно. Хай iде. Хай наполохас
храмових павукiв. Хай зробить свос чорне дiло. А тодi... Адже вiн
повертатиметься цiсю ж дорогою. Iншого шляху тут нема.
Велетенський дiм дивного й незрозумiлого бога iудеув було споруджено на
крутому горбi, i вiн своум кам'яним громаддям наче чавив мiсто. Це
враження особливо посилювалося вночi, коли темний купол зливався з темним
небом. Уже тодi, коли за царя Соломона ще тiльки почали споруджувати цю
гiгантську будiвлю, виникло побоювання, що вона свосю вагою розчавить горб
i впаде на мiсто. Тому будiвничi пiддали архiтектурнiй реконструкцiу i
самий горб. З одного боку його зтесали i закрiпили циклопiчними брилами,
посднаними для мiцностi мiж собою залiзними скобами. Ця стiна тепер
здiймалася вгору на чотириста лiктiв i вражала навiть римлян, звиклих до
колосальних споруд.
Храм i справдi чавив. Але не своум кам'яним громаддям. Вiн чавив
податками i нескiнченними додатковими поборами, якi треба було нести
святенникам пiд час кожного з численних, вигаданих ними ж релiгiйних свят.
Це було середовище i недоторканний для римських законiв притулок
спадкосмних дармоудiв. Це була фортеця трутнiв з роду Левiя, яким Мойсей
надав довiчне й виключне право "слугувати боговi" i за цю "працю" ссати
пiт i кров трудящого люду, жорстоко - аж до смертного побиття камiнням -
караючи непокiрних. Нинi це "колiно" було розподiлено на двадцять чотири
"череди", в кожнiй з яких налiчувалось до п'яти тисяч святих нероб. А на
кожного спадкосмного левiта припадало ще по два-три служки з нижчих
кастових ступенiв. I вся ця сарана хоче жерти, i то - смачно, хоче ходити
в розкошах, хоче м'яко спати, хоче утримувати бiля себе якнайбiльше гарних
рабинь i наложниць.
Римлян вражало, що цiлий народ дав себе уярмити цим неробам з кадилами,
щоб його сили й достаток, його енергiю й наснагу пожадливо висотувала
плодюча зграя святих дармоудiв. Iмперський Рим вважав це становище, м'яко
кажучи, нерозумним. Вiн запровадив своу податки, якi дiяли по всiй
iмперiу, а храмову десятину вилучив з категорiу, що охоронясться законом.
Будь-якi пожертви iудейському боговi набули чинностi доброу волi. А щоб
вибити у схидни зуби, у верховного суду - Синедрiону - було вiдiбрано
право нй смертне покарання. У вiданнi святенникiв лишився тiльки розгляд
суто релiгiйних питань, в якi iмперська адмiнiстрацiя не втручалася.
Рабини злобилися, але сила була на боцi Риму...
...Iуда iз Карiота вислизнув з храму, коли зовсiм стемнiло. Бiля
пiднiжжя сходiв, що вели до Нижнього мiста, його зненацька оточили. З
переляку цей уже викiнчений запроданець мимовiльним порухом шарпнувся до
широкоу поясноу намотки. Веселий Герман негайно запустив туди свою
десницю. Вiн витяг шкiряний гаман, що присмно брязнув благородним металом.
- Запалiть смолоскипи! - наказав вiн.
Захиталося чадне червоне полум'я, пострiлюючи смоляними бризками.
Веселий Герман витрусив монети на долоню, старанно порахував ух i неквапом
зсипав назад у гаман.
- Ха, лише тридцять шекелiв, - розчаровано пробурмотiв вiн. - Ну й
скнари! Га? За голову ватага - лише тридцять срiбнякiв! Де це чувано? От
якби дали золотими денарiями...
Iуда розгублено клiпав. Веселий Герман простягнув йому гаман:
- Бери! Для нас це не грошi...
Iуда жадiбно схопив свою здобич i поспiхом сунув за пазуху.
- Слухай, - зичливо мовив Веселий Герман, - може, ти продаси його
вдруге?
- Кого? - пробелькотiв Iуда, який досi не оговтався вiд ляку. Його
крихiтнi оченята, перегородженi видатним носом, полохливо никали по
вояках.
- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти
щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то
що, приятелю, залагодимо гендель, га?
Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи
кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати
- не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й
справдi?..
- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна
вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...
Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що
сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне
мiсце.
- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?
- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?
- А що таке?
- Уже збирасться йти по нього храмова варта...
- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!
- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.
- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти
знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i
назвеш. Зрозумiв?
- А що я за це матиму?
- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?
- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з
обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося
непроникливим.
- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене
молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
- Його впiймали?
- Цiсу ночi.
- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
- Чому?
- Вiн цiкавий...
- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi
i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
- Якою?
- Мовчати.
- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки
слухатиму. Якщо нi - виженеш.
- Тодi згода!
Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор
Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий
розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по
всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика
були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх
його проявах.
Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i
вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком,
що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi
були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом
привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу
адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони
пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та
вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде
безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим
нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу
лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо
з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в
далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень?
Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не
оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними
левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього
прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала
вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була
захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу
мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами
Еллади.
I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на
зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва
лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни.
Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i
вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами
лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого
полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових
плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий
гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу
та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи
заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько
такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але
додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а
вiдтак - i самоу людини.
- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене
ще звуть Назареем.
- Чи знасш, хто я?
- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
- Ти бачив мене ранiше?
- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив
тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з
тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: -
Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути
слiпим.
Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося
нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький
чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.
- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.
- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.
- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?
- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом
господа.
- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати
його?
- Це легко...
- Кажи - я слухаю.
- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в
рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному
мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй,
коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?
- Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат. - Чи масш щось сказати
конкретно?
- Можу й конкретно...
- Кажи смiливо!
- Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден
вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на
викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на
яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу.
Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових
мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму.
Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський золотий.
Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети,
слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на
обмiн - срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на
релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi
податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу.
I вони знову повертаються в торби мiняйл!
Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
- Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
- Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
- Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до
храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних
принцепсiв. Так?
- Я це сказав...
- А чому левiти це роблять? Чи знасш?
- Чому? Бо у них. гендлярський бог - золотий тiлець. Iншого вони не
знають i знати не хочуть.
- Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти
пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
- Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення - образа для царя
небесного. А насправдi, окрiм наживи...
- Досить, це вже лiрика! - зупинив його Понтiй Пiлат. - Скажи менi
лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
- Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i
знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там
зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за
злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять
навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать
каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом
гадючим!"
- Ти справдi це сказав? - не стримав свого подиву прокуратор.
- Я сказав це...
- Першосвятенник Кайафа знас про це?
- Вiн теж слухав мене.
- Коли це було?
- Три днi тому.
- А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
- Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
- Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум
треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно
вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого
карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого
проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось
доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
- Пiдiйди! - дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився,
запитав: - Щось трапилося?
- Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви
його прийняли.
- По мою душу прийшов, - тихо мовив Iсус.
- Про що ти? - запитав прокуратор.
- Аннан вимагатиме мосу смертi.
- Заспокойся, - твердо сказав Понтiй Пiлат. - Без серйозноу провини я
ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у
поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не
пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя
Прокула мовила:
- Я хочу лишитися.
- Але ж Аннан - не в'язень, - завагався Понтiй Пiлат.
- Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
- Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
- Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж
примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно,
що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
- Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
- Ах, мiй Понтiю, це так просто!
- Навiть просто? - усмiхнувся Пiлат.
- Авжеж! - запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. - Хiба ти
кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти
мусиш дотримуватись службових приписiв?
- Нi i нi! - сказав Пiлат. - Що з цього?
- Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як
прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не
прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
- Отже, менi лишасться дати згоду.
- О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
- Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану
несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь
люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи
сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не
обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть
теперiшнього - Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв
собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою,
святенник - занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними
пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по
всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний
омофор - ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був
припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не
доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися.
Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з
ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його
нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким,
наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
А його дружина?
Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною
статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу
худоби - ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими
жiнками - гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче
квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена
грiхом, а плоть - хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi
непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що
годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою
бородою.
- За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! -
не стримався вiн. - Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог
сотворив жiнку з ребра чоловiка] - нiкчемна частина цiлого.
В опуклих очах Клавдiу Прокули блакиттю палахнули крижанi блискавки.
Проте грiм не вiдповiв на образу. Вона, тримаючи свос слово, тiльки
вимогливо звела холоднi очi на Понтiя Пiлата.
- Звичау слiд шанувати, - сухо зазначив прокуратор. - Це шанування
мусить бути взасмним. Хто до кого прийшов?
Аннан збагнув, що, коли й надалi дозволятиме собi дратуватися, йому
залишиться тiльки пiти з цього нечестивого дому гоув-iновiрцiв. Та хiба
для цього вiн переступив порiг римськоу господи?
- Я нiколи не бував у Римi, - позадкував вiн. - На жаль, вашi звичау
менi невiдомi. Прикро, якщо я у свосму невiданнi когось образив. Проте
тiшу себе солодкою надiсю, що ви пробачите темному старцевi його
мимовiльну провину.
- Масте щось повiдомити? - руба запитав Понтiй Пiлат.
Аннан вважав, що оця груба прямота, притаманна усiм римлянам, нiчим не
вiдрiзнясться вiд брутальноу невихованостi. Та чи можна дорiкати
нечестивцевi, коли за ним стоуть незламна сила?
Старець втомлено заплющив повiки, перебираючи подумки, що i як мас
сказати. Вiн прийшов сюди з сдиною метою - уразити спесивого римлянина i
за рiшенням Синедрiону примусити його до страти того вовка, що принадився
до храмовоу кошари. Безкарно! Та як вести мову, щоб не накликати гнiву? У
кошику смокв може таутися змiя з уу отруйним жалом. Так! З цим нечестивим
песиголовцем слiд обрати улесливу мову, в якiй сховасться змiуне жало.
Тим-то надiйнiше воно вразить...
- Славний i гiдний усiлякоу почестi прокуратор Пiлат! - пишно розпочав
вiн. - Блага вiстина долинула до смиренних рабiв Всевишнього господа
нашого Iахвi [iм'я божества прадавнiх сврейських скотарiв; нинi вiн - бог
iудаузму]. Схоплено мерзенного грiшника - Iсшуша Назарея, який так глибоко
занепав до сатанинськоу безоднi, що зневажив духотворний Дiм господнiй. А
ви, римляни, поклали край його безчинствам на шляхах Iудеу. Осанна! Хвала
тобi, господи, що навiв ти каральну десницю на запеклого злочинця!
Клавдiю Прокулу почало бавити це одверто демагогiчне лицедiйство.
- Але згадай, Понтiю Пiлате: наш святий Синедрiон завжди вiрнопiддане
допомагав iмперськiй владi по силi своуй. Запитаймо себе: хто сприяв
прокураторовi Квiрiнiю, коли вiн провадив перепис населення для наведення
ладу в оподаткуваннi? Ми - смиреннi раби божi i вiрнi слуги римського
цезаря.
"А тепер за цими списками здирасте "на храм" десятину з прибуткiв", -
саркастично додав подумки Понтiй Пiлат.
- Або тебе, прокураторе, осяяла щаслива думка - спорудити акведук з
мiсцевостi Ал-Аррув до ррусалима, який завжди страждав вiд нестачi питноу
води. Хто ж допомiг тобi некорисливими й слухняними будiвничими? Ми -
смиреннi раби божi i вiрнi слуги цезаря.
З патоки слiв висунулося жало. Аннан нагадав Пiлатовi, як вiн було
наклав руку на храмову казну, щоб мати кошти на будiвлю складноу споруди.
Однак проконсул Сiрiу Вiтеллiй за наказом з Риму звелiв повернути
святенникам храмовi кошти. Натомiсть вiдiрвали вiд рала ратаув i
ремiсникiв вiд майстерень, якi безкоштовно мусили вiдбути будiвельну
повиннiсть. Виникли заворушення i довелося карати. Ненависть до Риму
зросла. Чи мiг це передбачити короткозорий в полiтицi Вiтеллiй? А тепер
цей святенник хизусться свосю провокацiйною "допомогою". Та зараз на це
зухвальство нема чим вiдповiсти...
- I тепер Синедрiон ухвалив усiляко допомагати тобi у справi
затриманого Iсшуша Назарея. Одак, за звичасм, в останнiй день пасхи, яка
наближасться, ти мусиш виявити милосердя влади, вiдпустивши на волю
найбiльшого злочинця. Ми посприясмо тобi у цьому! Ми, левiти, а за нашим
словом й тисячi прочан смиренно проситимемо тебе вiдпустити з-пiд варти
Iсшуша...
- Iсшуша? - не стримав свого подиву Понтiй Пiлат.
Аннан насолоджувався якусь мить його подивом, а тодi з ефектною
глумливiстю довершив:
- Так, Iсшуша Вар-Авву, нiчного рiзуна iз секти "кинджальникiв", якi ще
безсоромно називають себе "синами царя небесного". Цього ВарАвву разом з
двома його поплiчниками ув'язнено в узилищi Преторiу [у в'язницi суду]. Чи
може бути бiльшим милосердя влади, коли вона звiльнить нiчного душогуба,
на кинджалi якого кров безневинно убiснних?
- А як бути з Назаресм? - стримано запитав прокуратор.
- Цього - розiп'яти, - сказав Аннан. - За вашим римським звичасм, - i,
нiби мiж iншим, докинув: - Принцепс Тiберiй не любить, коли провiнцiйна
влада роздмухус заворушення, а не гасить ух у зародку.
- Заворушення? - суворо запитав Пiлат. - Пояснiть, про яке заворушення
йдеться.
- Про те бунтiвне свавiлля, яке породжус Назарей. Це дуже небезпечний i
лукавий антидержавний злочинець. Наш храм вчить вiруючих: усяка влада -
вiд бога. Ганьбити вчення храму - пiдважувати владу цезаря. Цей злочин за
едиктами сенату карасться смертю. Тому й радiс Синедрiон у свосму
вiрнопiдданому екстазi, що бунтiвника i пiдбурювача Назарея уже схоплено!
I свiдок добрий с - Iуда iз Карiота.
Безсила лють огорнула Понтiя Пiлата. Вiн почував себе ошуканим. Вiн
ганив себе за те, що в писi своуй виявився не пiдготованим до цiсу
сутички. Спритно обiйшли його святенники! Погрожують заворушенням серед
прочан, якi сунуть на пасхальнi свята звiдусiль десятками тисяч. А у нього
пiд рукою - лише двi когорти.
Жалюгiдна жменька перед натовпами екзальтованих фанатiв. Коли що -
просто закидають камiнням...
Аннан мружився на нього, мов кiт на сметану.
Але Понтiй Пiлат ще мав чим дошкулити цинiчним святенникам з храму
божого!
- До мене дiйшли чутки, - суворо мовив вiн, - що у храмi зневажено
особу цезаря. Ви нехтусте монетами з зображеннями принцепса. Образа особи
цезаря карасться смертю!
Обличчя Аннана розквiтло осяйною усмiшкою. Вишкiрились чорнi корiнцi
зубiв.
- Але ж ми робимо це, - з образливою поступливiстю мовив вiн, - з
ласкавого дозволу самого принцепса Тiберiя.
- Де цей дозвiл, у кого?
- У тебе, прокураторе, - скалився чорними корiнцями Аннан. - Адже свого
часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих... А-в нашому храмi нема
зримих зображень навiть самого Всевишнього.
Це був нищiвний i болючий удар. Головне - прокуратор сам себе пiд нього
пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан.
Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями
принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi
вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого.
Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не
дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями
в провiнцiях...
У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
- Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
- Я уже сказав, що безвинних не караю, - твердо вiдказав Пiлат. - Ти
знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового
гiнця - самого Луцiя Галла:
- Якомога швидше повертайся з вiйськом!
Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав
дивним запитанням:
- Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?
Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на
добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос
легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий
загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя
недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як
господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з
грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i
загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв...
- Вiн? - запитав Веселий Герман.
- Та вiн, - неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в
яку його залучили мало не силомiць.
- Здоров був, покiйничку! - гукнув Герман, зiскакуючи з коня. - Злазь i
ти! - наказав Iудi.
Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських
воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.