Розділ III
І
Пишні польські хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночі погосподарював Богун, коли сонце піднялося вже досить високо над обрієм і почало припікати зовсім по-літньому. Здавалось, навіть само денне світило було здивоване разючою картиною, що відкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, які готувалися до жорстокої борні.
Один за одним реґіменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга і Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою і низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтої. До них приєдналися залишки полків Душинського і Бруханського. Шляхта гарячіла коней, високо здіймаючи знамена та значки з родовими гербами. Її ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи віденських, нюрнберзьких майстрів, навіть зброярів далекого іспанського Толедо. Яскраво полум'яніли ті ряди багрянцем дорогих шат, різнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кінськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бій ідуть гонорові пани, а зібралися тут задля бучного параду. Але бачило світило непомітні з козацького окопу натовпи озброєної челяді польських панів, і тому воно, на відміну від необстріляних новобранців козацького війська, не вважало, що вся армія Стефана Потоцького виглядає, як перші його шеренги. Польські сурмачі ні на мить не замовкали, за їх допомогою полки, хоругви, роти і сотні виконували складні еволюції, демонструючи виправку і залізну дисципліну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лічені хвилини.
Дещо простіше виглядали війська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, які вишикувалися навпроти коронного війська, було значно менше блискучих панцирів, підбитих дорогим хутром багряних плащів, золотих галунів, срібних блях та медальйонів на конях, султанів на шоломах і місюрках вершників. Проте, якщо придивитися уважніше, під зовнішньою простотою козацьких нарядів ховалися вороновані кільчасті панцирі, потемнілі від часу і десятків бойовищ, але не менш надійні від того, лати і шоломи. Дужі козацькі руки верхівців з комонних сотень звично стискали вкриті змійками різнобарвних візерунків ратища довгих списів, руків'я кривих турецьких шабель і хижих бойових молотків-келепів. Піхотні батави наїжачилися мушкетними стволами, стрілами луків і куш.[16] Перед першою шеренгою піхотинців, з проміжками у десять кроків, вишикувалися заряджені шротом шмигівниці.
Хмельницький, у супроводі Кривоноса, Нечая, Джеджалія і Криси, їхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своєї армії і досвідченим оком помічав ті самі незначні деталі, які виказували приховану силу козацького воїнства. І жодного сумніву, жодного вагання не мав гетьман, ні на мить не здалося йому, що його військо слабкіше за армаду Потоцького. Ці люди не поступляться в хоробрості бундючному жовнірству, навіть лицарським традиціям шляхти. А що стосується військових хитрощів, витривалості та самопожертви, тут їм не може бути рівних. Вдивляючись уважним поглядом в суворі обличчя запорожців, реєстровиків і покозаченого поспільства, він не бачив в їхніх очах страху або вагань, була там лише безмірна відвага, любов до батьківщини і ненависть до тих, хто все життя пригноблював їх волелюбні буйні характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподіваючись стерти їх усіх з лона рідної землі.
– Скажи їм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очікують на нього. З ним вони згодні йти до перемоги або смерті!
– Так, – захриплим від хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смерті!
І розлігся над щільними козацькими рядами його зміцнілий враз голос. Поніс у серце кожному все те, що роками накипало в душі у гетьмана. Про що мріяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воєводств Великопольщі і сидячи біля багаття серед безкінечних просторів Дикого Поля. Що відчував і не міг висловити під час прийомів у королівському палаці або у вітальні коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без діла серед садів, нив та пасік рідного Суботова, і про що мріяв, коли зустрічав перших однодумців у занесених снігами куренях на Томаківці. Про рідну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своєї власної землі, якого вона завжди була спроможна обдарувати і обдаровувала щедро плодами його чесної праці. Про святу віру предків козацької нації, велику і могутню у своїй безмірній доброті, любові до ближнього та примиренні перед будь-якими випробуваннями, які посилає Всевишній. Про козацьку вольницю, що з давніх-давен захищає українську землю і православну віру, не жалкуючи крові і самого життя задля ідеалів, близьких серцю кожного українця. І жаданою вологою серед спекотної пустелі падали Богданові слова у свідомість справжніх патріотів, готових скласти непокірні голови радше, аніж скоритися гнобителям, стати невільниками на своїй рідній землі, забути віру предків, прийнявши з рук єзуїтів ненависний православному серцю римський обряд. Сліпучими самоцвітами сповнювали душі тих, хто вважав себе вільним козаком, ті слова. Запалювали праведний гнів до іноземців, які зазіхнули на свята святих кожного козака – обирання власної старшини вільними голосами при арматі, бути вільним подібно до степового вітру, незалежним від рішень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.
Громом здійнялися крики вітання гетьману, над густими козацькими рядами злетіли в повітря тисячі шапок. А за мить вже полетіли в бій комонні сотні, твердим кроком пішли назустріч ворогу рівні батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивільнивши до небес нечувану хвилю праведного гніву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зім'яли блискучі гусарські ряди, використовуючи раптовість та свою чисельну перевагу, втягнули їх у запеклий шабельний бій, щоб за мить відринути і вдарити в іншому місці, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стріл…
До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.
– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.
– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.
Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:
– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!
– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.
– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…
– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17] не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo[18] наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.
– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.
– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.
– Прошу?
– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.
Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.
– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!
– Дякую.
– Але, пшепрашам, то не є комплімент!
– Що ж тоді?
– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!
– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.
Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.
– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.
Чарнецький підбадьорливо махнув головою.
– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?
– Так, я усвідомлюю.
– Тож…
– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беєм.
У виразі обличчя Чарнецького годі було й помітити лукавство чи будь-що, окрім праведного обурення.
– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважає себе шляхтичем, звик діяти супроти ординців своїм мечем, а не за допомогою політичних реверансів!
Потоцький пополотнів ще більше.
– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?
– О, ні! В жодному разі! Це являло б собою ще більше приниження. Крім того, з такої справи годі сподіватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрі бачать червоне навіть там, де його немає.
– Молю вас, пане Чарнецький, підкажіть вихід, і я ваш боржник довіку! – палко вигукнув Стефан.
Чарнецький обвів поглядом розкішні нутрощі шатра. Перські килими на стінах і на долівці, вишукані меблі у надмірній кількості, цілий оберемок шовкової білизни на постелі, золоті канделябри у вигляді маленьких амурів, які натягували тятиви своїх крихітних луків; розкішні пахощі парфумів та ароматичних свічок. Так, цей шмаркач їхав не на війну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У свої двадцять шість він отримав призначення командувати реґіментом коронного війська, тоді як сам Чарнецький, котрий присвятив королівській службі більше ніж двадцять років, всього лише ротмістр у його війську, гірше, поручник при особі ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потім і коронного гетьмана, то є велике щастя. Але не всі ж стусани на голову ротмістра Чарнецького! Так, він прекрасно розуміє: єдиний вихід для них зараз, – це можливість домовитись з татарами і за будь-яку ціну втримати їх від сприяння Хмельницькому. У такому разі вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кінноті й зламати хребта здрайцю. Правда, невідомо, що принесуть ті самі переговори. Тож нехай ініціатива непопулярних серед шляхетних кіл домовин з кочівниками, а якщо вони, ці самі домовини, вийдуть з-під контролю, то і цей факт, нехай все буде пов'язано з іменем Стефана Потоцького. Про що ротмістр його королівської милості Чарнецький і розповість при нагоді вельможному панству, доповнивши розповідь саме такими подробицями, на які заслуговує цей нездара, котрий уявив себе Гаєм Юлієм Цезарем.
– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico.[19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.
– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Моє серце і мої діяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуємо домовитися з Тугай-беєм?
– Вимушені! Ви вимушені на це злою насмішкою долі, бачить Бог!
– На Бога, пане ротмістре, допоможіть мені в цій справі, адже всім відомий ваш дипломатичний талант!
Чарнецький встав.
– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.
– О! Ви не уявляєте, наскільки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!
– Ну що ви. Мій гонор не дозволить мені наживати дивіденди на… гм, на такій справі. Хіба що якісь дрібниці. Так, аби дати пану привід не почувати себе боржником… Тепер про справу. Мені потрібні помічники. Краще зі всіх, ким ми маємо можливість розпорядитися, тут підійдуть, на мою думку, пани Войнилович і Бруханський. Крім того, знадобляться гроші, ну і, звичайно, обіцянки. Обіцянки про ще більші гроші. І для початку піднесемо в дар псявірі кілька негівських огирів і багату зброю. Татари цінують надзвичайно як перше, так і друге.
Потоцький розвів руками:
– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такої делікатної для нас справи.
– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собі піти, щоб зайнятися задуманим.
– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.
Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок угорського і звалився з ним у постіль.
Один за одним реґіменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга і Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою і низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтої. До них приєдналися залишки полків Душинського і Бруханського. Шляхта гарячіла коней, високо здіймаючи знамена та значки з родовими гербами. Її ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи віденських, нюрнберзьких майстрів, навіть зброярів далекого іспанського Толедо. Яскраво полум'яніли ті ряди багрянцем дорогих шат, різнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кінськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бій ідуть гонорові пани, а зібралися тут задля бучного параду. Але бачило світило непомітні з козацького окопу натовпи озброєної челяді польських панів, і тому воно, на відміну від необстріляних новобранців козацького війська, не вважало, що вся армія Стефана Потоцького виглядає, як перші його шеренги. Польські сурмачі ні на мить не замовкали, за їх допомогою полки, хоругви, роти і сотні виконували складні еволюції, демонструючи виправку і залізну дисципліну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лічені хвилини.
Дещо простіше виглядали війська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, які вишикувалися навпроти коронного війська, було значно менше блискучих панцирів, підбитих дорогим хутром багряних плащів, золотих галунів, срібних блях та медальйонів на конях, султанів на шоломах і місюрках вершників. Проте, якщо придивитися уважніше, під зовнішньою простотою козацьких нарядів ховалися вороновані кільчасті панцирі, потемнілі від часу і десятків бойовищ, але не менш надійні від того, лати і шоломи. Дужі козацькі руки верхівців з комонних сотень звично стискали вкриті змійками різнобарвних візерунків ратища довгих списів, руків'я кривих турецьких шабель і хижих бойових молотків-келепів. Піхотні батави наїжачилися мушкетними стволами, стрілами луків і куш.[16] Перед першою шеренгою піхотинців, з проміжками у десять кроків, вишикувалися заряджені шротом шмигівниці.
Хмельницький, у супроводі Кривоноса, Нечая, Джеджалія і Криси, їхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своєї армії і досвідченим оком помічав ті самі незначні деталі, які виказували приховану силу козацького воїнства. І жодного сумніву, жодного вагання не мав гетьман, ні на мить не здалося йому, що його військо слабкіше за армаду Потоцького. Ці люди не поступляться в хоробрості бундючному жовнірству, навіть лицарським традиціям шляхти. А що стосується військових хитрощів, витривалості та самопожертви, тут їм не може бути рівних. Вдивляючись уважним поглядом в суворі обличчя запорожців, реєстровиків і покозаченого поспільства, він не бачив в їхніх очах страху або вагань, була там лише безмірна відвага, любов до батьківщини і ненависть до тих, хто все життя пригноблював їх волелюбні буйні характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподіваючись стерти їх усіх з лона рідної землі.
– Скажи їм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очікують на нього. З ним вони згодні йти до перемоги або смерті!
– Так, – захриплим від хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смерті!
І розлігся над щільними козацькими рядами його зміцнілий враз голос. Поніс у серце кожному все те, що роками накипало в душі у гетьмана. Про що мріяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воєводств Великопольщі і сидячи біля багаття серед безкінечних просторів Дикого Поля. Що відчував і не міг висловити під час прийомів у королівському палаці або у вітальні коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без діла серед садів, нив та пасік рідного Суботова, і про що мріяв, коли зустрічав перших однодумців у занесених снігами куренях на Томаківці. Про рідну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своєї власної землі, якого вона завжди була спроможна обдарувати і обдаровувала щедро плодами його чесної праці. Про святу віру предків козацької нації, велику і могутню у своїй безмірній доброті, любові до ближнього та примиренні перед будь-якими випробуваннями, які посилає Всевишній. Про козацьку вольницю, що з давніх-давен захищає українську землю і православну віру, не жалкуючи крові і самого життя задля ідеалів, близьких серцю кожного українця. І жаданою вологою серед спекотної пустелі падали Богданові слова у свідомість справжніх патріотів, готових скласти непокірні голови радше, аніж скоритися гнобителям, стати невільниками на своїй рідній землі, забути віру предків, прийнявши з рук єзуїтів ненависний православному серцю римський обряд. Сліпучими самоцвітами сповнювали душі тих, хто вважав себе вільним козаком, ті слова. Запалювали праведний гнів до іноземців, які зазіхнули на свята святих кожного козака – обирання власної старшини вільними голосами при арматі, бути вільним подібно до степового вітру, незалежним від рішень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.
Громом здійнялися крики вітання гетьману, над густими козацькими рядами злетіли в повітря тисячі шапок. А за мить вже полетіли в бій комонні сотні, твердим кроком пішли назустріч ворогу рівні батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивільнивши до небес нечувану хвилю праведного гніву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зім'яли блискучі гусарські ряди, використовуючи раптовість та свою чисельну перевагу, втягнули їх у запеклий шабельний бій, щоб за мить відринути і вдарити в іншому місці, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стріл…
До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.
– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.
– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.
Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:
– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!
– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.
– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…
– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17] не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo[18] наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.
– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.
– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.
– Прошу?
– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.
Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.
– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!
– Дякую.
– Але, пшепрашам, то не є комплімент!
– Що ж тоді?
– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!
– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.
Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.
– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.
Чарнецький підбадьорливо махнув головою.
– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?
– Так, я усвідомлюю.
– Тож…
– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беєм.
У виразі обличчя Чарнецького годі було й помітити лукавство чи будь-що, окрім праведного обурення.
– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважає себе шляхтичем, звик діяти супроти ординців своїм мечем, а не за допомогою політичних реверансів!
Потоцький пополотнів ще більше.
– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?
– О, ні! В жодному разі! Це являло б собою ще більше приниження. Крім того, з такої справи годі сподіватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрі бачать червоне навіть там, де його немає.
– Молю вас, пане Чарнецький, підкажіть вихід, і я ваш боржник довіку! – палко вигукнув Стефан.
Чарнецький обвів поглядом розкішні нутрощі шатра. Перські килими на стінах і на долівці, вишукані меблі у надмірній кількості, цілий оберемок шовкової білизни на постелі, золоті канделябри у вигляді маленьких амурів, які натягували тятиви своїх крихітних луків; розкішні пахощі парфумів та ароматичних свічок. Так, цей шмаркач їхав не на війну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У свої двадцять шість він отримав призначення командувати реґіментом коронного війська, тоді як сам Чарнецький, котрий присвятив королівській службі більше ніж двадцять років, всього лише ротмістр у його війську, гірше, поручник при особі ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потім і коронного гетьмана, то є велике щастя. Але не всі ж стусани на голову ротмістра Чарнецького! Так, він прекрасно розуміє: єдиний вихід для них зараз, – це можливість домовитись з татарами і за будь-яку ціну втримати їх від сприяння Хмельницькому. У такому разі вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кінноті й зламати хребта здрайцю. Правда, невідомо, що принесуть ті самі переговори. Тож нехай ініціатива непопулярних серед шляхетних кіл домовин з кочівниками, а якщо вони, ці самі домовини, вийдуть з-під контролю, то і цей факт, нехай все буде пов'язано з іменем Стефана Потоцького. Про що ротмістр його королівської милості Чарнецький і розповість при нагоді вельможному панству, доповнивши розповідь саме такими подробицями, на які заслуговує цей нездара, котрий уявив себе Гаєм Юлієм Цезарем.
– Вихід ви назвали самі, – нарешті озвався Чарнецький голосом, у якому бриніли нотки щирої дружби. – Звичайно, вихід не найкращий для хороброго лицаря, але… Ні, мовчіть, мовчіть! – замахав він руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся від образи. – Все розумію, все! Виключно pro bono publico.[19] Пан Єзус відвернув від нас своє обличчя, і то єдине пояснення усіх наших бід.
– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Моє серце і мої діяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуємо домовитися з Тугай-беєм?
– Вимушені! Ви вимушені на це злою насмішкою долі, бачить Бог!
– На Бога, пане ротмістре, допоможіть мені в цій справі, адже всім відомий ваш дипломатичний талант!
Чарнецький встав.
– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.
– О! Ви не уявляєте, наскільки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!
– Ну що ви. Мій гонор не дозволить мені наживати дивіденди на… гм, на такій справі. Хіба що якісь дрібниці. Так, аби дати пану привід не почувати себе боржником… Тепер про справу. Мені потрібні помічники. Краще зі всіх, ким ми маємо можливість розпорядитися, тут підійдуть, на мою думку, пани Войнилович і Бруханський. Крім того, знадобляться гроші, ну і, звичайно, обіцянки. Обіцянки про ще більші гроші. І для початку піднесемо в дар псявірі кілька негівських огирів і багату зброю. Татари цінують надзвичайно як перше, так і друге.
Потоцький розвів руками:
– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такої делікатної для нас справи.
– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собі піти, щоб зайнятися задуманим.
– Так! Не смію затримувати вас навіть на мить.
Коли відлога намету заховала за собою постать ротмістра Чарнецького, Стефан з полегшенням зітхнув. Як добре, що є на кого покластися у важку мить, що є люди, які зрозуміють і підтримають, коли він, Стефан, потребує того найбільше. Настрій помітно поліпшився, і Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стіл, а сам, очікуючи на вечерю, налив собі чималенький кубок угорського і звалився з ним у постіль.
II
Сотня Богуна, ще не повністю сформована і погано озброєна, опинилася під час битви на дільниці, яка витримала на собі чи не найважчі удари гусарії, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмірною хоробрістю, забувши про безсонну ніч і втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очі, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козаків і вчорашніх селян до бою. Поряд з ними пліч-о-пліч зустрічав лавину ворожої кінноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигівниці, щоб шквалом картечі допомогти необстріляним новачкам витримати нищівний удар гусарських списів. Його турецький панцир і гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в житті котрогось із шляхетного панства. О, тисячу разів був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинстві Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змії, разюча, немов блискавка, і несподівана, як удар долі, його шабля примушувала розширюватись від страху очі бувалих рубак з польського лицарства. Його пістолі не хибили, а могутній голос наповнював хоробрістю серця козаків. Разючій енергії Богуна дивувалися навіть Кривоніс та Хмельницький, від чиєї уваги не заховалася мужня поведінка нового сотника.
Навіть коли нічна темрява припинила кровопролиття, а в шатрі Потоцького саме відбувалася розмова польського рейментаря з ротмістром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотенні справи. Сидячи просто біля вогнища, він, підклавши під аркуш паперу шматок дошки, складав реєстр козаків своєї сотні. Один за одним підходили козаки до вогнища, називали свої прізвища, відповідали на кілька запитань і займали свої місця серед возів, вогнищ, навісів і виставлених у піраміди ратищ та мушкетів.
– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.
– Данилом кличуть, Пилипенко…
– Звідкіля родом?
– З Черкас.
– Козак?
– Ні, ваш мость, з поспільства.
– До нас що привело?
– Несила на пана й жида спину гнути. Так кляті сала за шкіру залили, що хоч головою до стіни…
– Не треба головою до стіни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал є?
– Та де там! Але бачить Бог, від мого кола сьогодні славно тріщали шляхетні кістки! – Пилипенко багатозначно зважив у руці чималенького грубо обтесаного кола.
Іван посміхнувся:
– А ти, чоловіче, силою, бачу, не обділений. Тут і кінські кістки затріщать!
– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.
– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!
– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.
– Тримай, козаче!
– Та селянин я…
– А я кажу – козак!
Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:
– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.
– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.
За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.
– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.
– Усіх нагодували.
– То добре. З припасами Нечай допоміг?
– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!
Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.
Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
– А ти що ж?
– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.
– Справа твоя, але ж кум…
– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.
– З чого ти взяв? – здивувався Богун.
– Чому ж відсилаєш до Данила?
Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.
– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?
– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.
– У кому ж?
– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.
– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.
– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.
– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!
Навіть коли нічна темрява припинила кровопролиття, а в шатрі Потоцького саме відбувалася розмова польського рейментаря з ротмістром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотенні справи. Сидячи просто біля вогнища, він, підклавши під аркуш паперу шматок дошки, складав реєстр козаків своєї сотні. Один за одним підходили козаки до вогнища, називали свої прізвища, відповідали на кілька запитань і займали свої місця серед возів, вогнищ, навісів і виставлених у піраміди ратищ та мушкетів.
– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.
– Данилом кличуть, Пилипенко…
– Звідкіля родом?
– З Черкас.
– Козак?
– Ні, ваш мость, з поспільства.
– До нас що привело?
– Несила на пана й жида спину гнути. Так кляті сала за шкіру залили, що хоч головою до стіни…
– Не треба головою до стіни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал є?
– Та де там! Але бачить Бог, від мого кола сьогодні славно тріщали шляхетні кістки! – Пилипенко багатозначно зважив у руці чималенького грубо обтесаного кола.
Іван посміхнувся:
– А ти, чоловіче, силою, бачу, не обділений. Тут і кінські кістки затріщать!
– А таки тріщали, – шморгнув носом Пилипенко під гучний регіт оточуючих.
– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинішніх трофеях замашну бастарду. Якраз під твою руку. Михаиле!
– Тут я! – Нечипоренко тієї ж миті подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.
– Тримай, козаче!
– Та селянин я…
– А я кажу – козак!
Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив її у руці й діловито промовив:
– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засміялися.
– Хто там наступний? – повернувся до козаків Богун.
За годину до реєстру було внесено всіх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двісті п'ятдесят два прізвища. Він дбайливо склав папери і гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви і сів поряд.
– Люди не голодні? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.
– Усіх нагодували.
– То добре. З припасами Нечай допоміг?
– Він. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранці наші не всі з порожніми руками. Ти б попоїв, пане сотнику!
Іван голосно позіхнув, затуливши долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко підвівся і зник у темряві. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетері, шматком паляниці і величезною цибулиною в руках.
Богун лише цієї миті відчув голод. Без зайвих церемоній він підсунув до себе казанок і почав пізню вечерю. Час від часу поглядав на Михайла, який сидів поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
– А ти що ж?
– Нічого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.
– Справа твоя, але ж кум…
– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.
– З чого ти взяв? – здивувався Богун.
– Чому ж відсилаєш до Данила?
Богун відповів не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги і дістав люльку.
– Я тебе, Михаиле, не відсилаю, – озвався нарешті. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене є такий добрий помічник. Кращого осавула у сотню годі й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?
– Що ти! Данило добрий козак і хороший кум, але справа не в ньому.
– У кому ж?
– Дозволь, пане сотнику, не відповідати на твоє запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.
– Як знаєш. То що, коли вже так, будеш мені за осавула? Михайло звівся на ноги, зняв з голови шапку і вклонився Богунові до землі.
– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.
– От і славно, – зрадів Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще від Кам'яного Затону прийняв на себе господарські справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своїм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реєстри складати!