Страница:
Від самого початку все складалося не на користь поляків, адже кількість турецько-татарського війська відчутно перевищувала сили Жолкевського. Також відіграла свою роль і поспішність спорядження армії та недалекоглядність польського командування, котре аж ніяк не розраховувало на незрозумілу поведінку Граціані, полк якого скоріше можна було вважати його досить багатолюдним почтом, аніж відчутною допомогою у майбутній битві. Не перестали невдачі переслідувати Жолкевського й після початку битви. Яничари паші Іскандера виявилися досить вправними вояками, а Граціані взагалі зрадив і утік зі своїми гвардійцями з поля бою, залишаючи поляків і реєстрове козацтво наодинці з переважаючим ворогом. Тож не дивно, що перший бій закінчився для Станіслава Жолкевського поразкою і його військо попало в оточення. Це був, так би мовити, початок кінця. Далі поляки і козаки завдяки безмірній мужності й самопожертві зробили спробу вирватися з оточення. Більше тижня продовжувався похід польського війська до Дністра, метою якого для Станіслава Жолкевського було збереження хоча б залишків шляхетного гонору й власного життя, якщо не слави непереможеного воїна й талановитого полководця. Польські хоругви й реєстрові козацькі полки просувалися з боями, втрачаючи у сутичках з ворогом все більше бійців. Але зберегти військо Жолкевському не вдалося. 7 жовтня 1620 року на Поділлі (в районі міста Могильова) польське військо перестало існувати. Об'єднаними ударами турецьких бюлюків і татарських орд периметр табору Станіслава Жолкевського було прорвано, і всередині польського обозу почалася різанина. Самому великому коронному гетьману за наказом паші Іскандера яничари відтяли голову. Загинула майже вся верхівка польсько-козацького війська. Так, наприклад, під час переправи через Прут потонув найвпливовіший землевласник східного Поділля, староста вінницький і брацлавський Валентій-Олександр Калиновський, а Станіслав Конецпольський, староста барський і майбутній коронний гетьман Речі Посполитої, був захоплений у турецький полон і три роки був змушений дивитися на світ крізь ґрати Босфорської тюрми у Стамбулі.
Серед сотень бранців, на котрих перетворилися жовніри його величності, був ще один полоненик, можливо, на той час не такий прославлений і титулований як пан Станіслав Конецпольський, але здатний привернути нашу увагу – козак реєстрового козацького війська Богдан Зиновій Хмельницький. Згідно скупим і неперевіреним відомостям, що дійшли до нас крізь століття, молодий Богдан, стримуючи турецькі атаки пліч-о-пліч з рештою козаків і своїм батьком Михайлом Хмельницьким, мимоволі став свідком смерті батька під час різанини, вчиненої турками на шляху відступу польської армії. Ця подія так вплинула на свідомість Богдана, що він, не в змозі стримати себе від люті й душевного хвилювання, кинувся у саму гущу ворогів, на вірну смерть від ворожих списів та ятаганів. Слід сказати, що такі випадки іноді траплялися під час бою. Захоплені азартом або втративши здатність тверезо мислити від болю чи хвилювання, бійці покидали свої шеренги, де їх прикривала не лише власна зброя, а й зброя товаришів по фаланзі, і кидалися на ворога поодинці. Майже завжди такі дії закінчувалися смертю відчайдухів. Але доля помилувала Богдана Хмельницького. Він залишився жити, хоча на два довгих роки попав у турецький полон. Так закінчився перший з відомих походів, що у них брав участь Богдан Зиновій Хмельницький.
Про час, проведений Богданом Хмельницьким в полоні у турків, теж не маємо підтверджених на академічному рівні відомостей. Натомість ті крихти інформації, що збереглися, повідомляють, що майбутній козацький гетьман потрапив у якості невільника-перекладача на службу до командуючого турецьким флотом, капудан-паші. Живучи в Стамбулі, в районі Касим-Паша, Хмельницький добре опанував турецьку мову, познайомився з організацією турецьких збройних сил, а також завів деякі особисті знайомства, які пізніше дуже стали йому в нагоді, коли Богдан вже як гетьман самостійної козацької держави вів перемовини з Османською імперією. Одним з таких турецьких високопосадовців, що з ними Богдан Хмельницький пізніше підтримував близькі стосунки, був командир яничарського корпусу Бектеш-ага.
За два роки з полону Хмельницького викупили (за однією версією козаки, за іншою – його мати Агафія). З цього можемо зробити наступний висновок: Богдан Хмельницький навіть у молоді роки не був пересічною людиною. Адже далеко не кожному полоненику з тисяч і тисяч, що їх завозили турецькі й татарські війська з Європи, випадала висока честь бути перекладачем при особі такого значного урядовця, як головнокомандувач флоту Оттоманської Порти. Натомість їх чекала важка праця на галерах або смерть. Отже розумові здібності, які врешті-решт привели Хмельницького до вищої посади у козацькому війську, були помітними ще в роки його молодості, а уміння обернути найнесприятливіші обставини на власну користь призвели до того, що бусурманський полон, який багато хто з сучасників Хмельницького прирівнював до лютої смерті, був для молодого Богдана гарною життєвою школою й став в нагоді в майбутньому.
Після турецького полону діяльність Богдана Хмельницького на досить великий проміжок часу випала з поля зору істориків. Судячи з усього, Хмельницький продовжив службу в Чигиринському полку реестрового війська, замінивши на посту сотника свого батька, що загинув під Цецорою. (Про цей період життя Богдана не збереглося певних відомостей.) З'являється майбутній гетьман на історичній арені уже напередодні хвилі козацько-селянських повстань, що накрила Україну в 1635–1638 роках. Тепер Богдан Хмельницький займає у реєстровому козацькому війську уряд генерального писаря, посаду на свій час досить впливову, щось на зразок начальника штабу сучасної армії. Проте повстання Павлюка, Скидана, Гуні та Остряниці вкрай негативно вплинули як на долю українського козацтва, так і на кар'єру самого Богдана Хмельницького. Надто потужною силою на той час було військо польське, надто роздрібненими козаки. Україну було залито ріками крові, а квіт її козацтва знищено на полях битв або на плахах польської столиці. І хоч Богдан Хмельницький особисто, скоріш за все, не приймав участі у заворушеннях, на його кар'єрі теж позначилися каральні санкції, що їх застосувала польська корона до непокірних козаків: уряд генерального писаря було скасовано разом із скасуванням посади гетьмана й козацького самоврядування у війську. Місце на чолі реєстрових полків зайняв призначений сеймом командуючий, а Богдан Хмельницький з генерального писаря був понижений до сотника у Чигиринському полку.
Наступного разу ім'я Хмельницького з'являється перед нами уже зовсім в іншому світлі, а саме – в якості одного з командирів козацького корпусу, що у 1646 році прийняв участь в Тридцятирічній війні під приводом видатного французького полководця принца Конде й допоміг останньому домогтися однієї з славетних перемог – захопити Дюнкерк, потужну фортецю неподалік від Па-де-Кале.
У 1646 році виснажлива й кровопролитна Тридцятирічна війна католицької династії Габсбургів і протестантських князівств Священної Римської імперії, Швеції, Данії і Франції добігала свого кінця. Почавшись ще у далекому 1618 році, вона стала найкривавішим військовим конфліктом у Європі того часу і за своїм трагізмом, згідно з оцінкою деяких дослідників, може бути поставлена в один ряд із страшними світовими війнами XX століття. З мапи Європи зникали цілі держави, винищувалося населення великих міст і малих селищ, люди гинули десятками тисяч від зброї, голоду і хвороб. Лише втрати серед мирного населення Німеччини у той час оцінюються у 6 млн людей, втрати ж таких країн, як Франція і Чехія – у один і два мільйони людей відповідно. Колосальна цифра, якщо взяти до уваги те, що у XVII столітті населення Європи було у десять з лишком разів меншим за ту чисельність, яку маємо сьогодні.
До 1646 року Габсбурги вже майже втратили надію на перемогу, значно ослабла й Іспанія. Проте здаватися вони не збиралися. Одним з найміцніших форпостів католицького угруповання на голландському побережжі Північного моря залишався Дюнкерк. Тут і розгорнулися події, наслідком яких стало залучення на службу до принца Конде двотисячного козацького корпусу на чолі з Богданом Хмельницьким.
Роком раніше герцог Орлеанський, під чиїм проводом змушений був воювати геній військового мистецтва того часу Людовік II де Бурбон-Конде принц де Конде, відомий нам під ім'ям Великого Конде, після кровопролитної й дорогої кампанії зміг взяти за допомогою осади фортецю Мардік, що знаходилася неподалік від Дюнкерка і являла собою стратегічний ключ до оволодіння ним. На цьому герцог і зупинився, вважаючи за доцільне вдовольнитися скромними лаврами й швидше повернутися до Парижа, залишаючи командування знесиленою і стікаючою кров'ю десятитисячною армією принцу Конде. Від'їзд принца Орлеанського, як і його лаври переможця, не скасував навіть той факт, що за кілька днів після захоплення фортеці іспанці, старанно контратакуючи, повернули собі Мардік. Принц Конде залишився сам на сам з сильним супротивником. Тут і настав час згадати минулорічні переговори у Фонтенбло під Парижем, де Конде дійшов згоди з козацькою старшиною Речі Посполитої у питаннях найму на службу кількох тисяч козаків, вояків відомих своєю майстерністю й невибагливістю під час багатьох минулих кампаній на європейському театрі. Полетіли листи у Чигирин, і скоро дві тисячі реєстровиків, з тих що залишилися у козацькому війську після чисток, учинених польською владою, завантажилися у Ґданську на кораблі, щоб взяти курс на Па-де-Кале і далі у табір принца Конде. На чолі корпусу були Богдан Хмельницький, а також полковники Сірко і Солтенко. Спочатку козаків було розташовано в Кале, з таким розрахунком, щоб вони могли приєднатися до основних сил принца протягом двадцяти чотирьох годин. Проте за кілька днів почалася осада Дюнкерка, і Богдан Хмельницький повів своїх людей у дюни й болотисті низини, які, власне, і були околицями Дюнкерка. Після кількох днів напружених боїв, що їх козаки вели на рівні з кращою гвардією принца Конде, Дюнкерк капітулював. Хмельницький показав себе під час осади як здібний полководець. Його ім'я стало відомим і авторитетним серед запорізької сіроми, як людини, котрої не оминає військове щастя, що, безумовно, прислужилося майбутньому гетьману, коли на початку визвольної війни він був змушеним звернутися до запорожців за допомогою. Так завершився другий з відомих походів Богдана Хмельницького. Тридцятирічна війна догорала у Європі останніми вогнищами пожеж, добігала свого кінця й польська «золота доба». Україна й Польща, такі близькі й одночасно далекі в своєму нерозумінні одна одної, застигли на порозі подій, після яких вони вже ніколи не будуть такими, як раніше. А на початку тих знакових для нас подій стояв саме він, чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький.
Напередодні пожежі
Серед сотень бранців, на котрих перетворилися жовніри його величності, був ще один полоненик, можливо, на той час не такий прославлений і титулований як пан Станіслав Конецпольський, але здатний привернути нашу увагу – козак реєстрового козацького війська Богдан Зиновій Хмельницький. Згідно скупим і неперевіреним відомостям, що дійшли до нас крізь століття, молодий Богдан, стримуючи турецькі атаки пліч-о-пліч з рештою козаків і своїм батьком Михайлом Хмельницьким, мимоволі став свідком смерті батька під час різанини, вчиненої турками на шляху відступу польської армії. Ця подія так вплинула на свідомість Богдана, що він, не в змозі стримати себе від люті й душевного хвилювання, кинувся у саму гущу ворогів, на вірну смерть від ворожих списів та ятаганів. Слід сказати, що такі випадки іноді траплялися під час бою. Захоплені азартом або втративши здатність тверезо мислити від болю чи хвилювання, бійці покидали свої шеренги, де їх прикривала не лише власна зброя, а й зброя товаришів по фаланзі, і кидалися на ворога поодинці. Майже завжди такі дії закінчувалися смертю відчайдухів. Але доля помилувала Богдана Хмельницького. Він залишився жити, хоча на два довгих роки попав у турецький полон. Так закінчився перший з відомих походів, що у них брав участь Богдан Зиновій Хмельницький.
Про час, проведений Богданом Хмельницьким в полоні у турків, теж не маємо підтверджених на академічному рівні відомостей. Натомість ті крихти інформації, що збереглися, повідомляють, що майбутній козацький гетьман потрапив у якості невільника-перекладача на службу до командуючого турецьким флотом, капудан-паші. Живучи в Стамбулі, в районі Касим-Паша, Хмельницький добре опанував турецьку мову, познайомився з організацією турецьких збройних сил, а також завів деякі особисті знайомства, які пізніше дуже стали йому в нагоді, коли Богдан вже як гетьман самостійної козацької держави вів перемовини з Османською імперією. Одним з таких турецьких високопосадовців, що з ними Богдан Хмельницький пізніше підтримував близькі стосунки, був командир яничарського корпусу Бектеш-ага.
За два роки з полону Хмельницького викупили (за однією версією козаки, за іншою – його мати Агафія). З цього можемо зробити наступний висновок: Богдан Хмельницький навіть у молоді роки не був пересічною людиною. Адже далеко не кожному полоненику з тисяч і тисяч, що їх завозили турецькі й татарські війська з Європи, випадала висока честь бути перекладачем при особі такого значного урядовця, як головнокомандувач флоту Оттоманської Порти. Натомість їх чекала важка праця на галерах або смерть. Отже розумові здібності, які врешті-решт привели Хмельницького до вищої посади у козацькому війську, були помітними ще в роки його молодості, а уміння обернути найнесприятливіші обставини на власну користь призвели до того, що бусурманський полон, який багато хто з сучасників Хмельницького прирівнював до лютої смерті, був для молодого Богдана гарною життєвою школою й став в нагоді в майбутньому.
Після турецького полону діяльність Богдана Хмельницького на досить великий проміжок часу випала з поля зору істориків. Судячи з усього, Хмельницький продовжив службу в Чигиринському полку реестрового війська, замінивши на посту сотника свого батька, що загинув під Цецорою. (Про цей період життя Богдана не збереглося певних відомостей.) З'являється майбутній гетьман на історичній арені уже напередодні хвилі козацько-селянських повстань, що накрила Україну в 1635–1638 роках. Тепер Богдан Хмельницький займає у реєстровому козацькому війську уряд генерального писаря, посаду на свій час досить впливову, щось на зразок начальника штабу сучасної армії. Проте повстання Павлюка, Скидана, Гуні та Остряниці вкрай негативно вплинули як на долю українського козацтва, так і на кар'єру самого Богдана Хмельницького. Надто потужною силою на той час було військо польське, надто роздрібненими козаки. Україну було залито ріками крові, а квіт її козацтва знищено на полях битв або на плахах польської столиці. І хоч Богдан Хмельницький особисто, скоріш за все, не приймав участі у заворушеннях, на його кар'єрі теж позначилися каральні санкції, що їх застосувала польська корона до непокірних козаків: уряд генерального писаря було скасовано разом із скасуванням посади гетьмана й козацького самоврядування у війську. Місце на чолі реєстрових полків зайняв призначений сеймом командуючий, а Богдан Хмельницький з генерального писаря був понижений до сотника у Чигиринському полку.
Наступного разу ім'я Хмельницького з'являється перед нами уже зовсім в іншому світлі, а саме – в якості одного з командирів козацького корпусу, що у 1646 році прийняв участь в Тридцятирічній війні під приводом видатного французького полководця принца Конде й допоміг останньому домогтися однієї з славетних перемог – захопити Дюнкерк, потужну фортецю неподалік від Па-де-Кале.
У 1646 році виснажлива й кровопролитна Тридцятирічна війна католицької династії Габсбургів і протестантських князівств Священної Римської імперії, Швеції, Данії і Франції добігала свого кінця. Почавшись ще у далекому 1618 році, вона стала найкривавішим військовим конфліктом у Європі того часу і за своїм трагізмом, згідно з оцінкою деяких дослідників, може бути поставлена в один ряд із страшними світовими війнами XX століття. З мапи Європи зникали цілі держави, винищувалося населення великих міст і малих селищ, люди гинули десятками тисяч від зброї, голоду і хвороб. Лише втрати серед мирного населення Німеччини у той час оцінюються у 6 млн людей, втрати ж таких країн, як Франція і Чехія – у один і два мільйони людей відповідно. Колосальна цифра, якщо взяти до уваги те, що у XVII столітті населення Європи було у десять з лишком разів меншим за ту чисельність, яку маємо сьогодні.
До 1646 року Габсбурги вже майже втратили надію на перемогу, значно ослабла й Іспанія. Проте здаватися вони не збиралися. Одним з найміцніших форпостів католицького угруповання на голландському побережжі Північного моря залишався Дюнкерк. Тут і розгорнулися події, наслідком яких стало залучення на службу до принца Конде двотисячного козацького корпусу на чолі з Богданом Хмельницьким.
Роком раніше герцог Орлеанський, під чиїм проводом змушений був воювати геній військового мистецтва того часу Людовік II де Бурбон-Конде принц де Конде, відомий нам під ім'ям Великого Конде, після кровопролитної й дорогої кампанії зміг взяти за допомогою осади фортецю Мардік, що знаходилася неподалік від Дюнкерка і являла собою стратегічний ключ до оволодіння ним. На цьому герцог і зупинився, вважаючи за доцільне вдовольнитися скромними лаврами й швидше повернутися до Парижа, залишаючи командування знесиленою і стікаючою кров'ю десятитисячною армією принцу Конде. Від'їзд принца Орлеанського, як і його лаври переможця, не скасував навіть той факт, що за кілька днів після захоплення фортеці іспанці, старанно контратакуючи, повернули собі Мардік. Принц Конде залишився сам на сам з сильним супротивником. Тут і настав час згадати минулорічні переговори у Фонтенбло під Парижем, де Конде дійшов згоди з козацькою старшиною Речі Посполитої у питаннях найму на службу кількох тисяч козаків, вояків відомих своєю майстерністю й невибагливістю під час багатьох минулих кампаній на європейському театрі. Полетіли листи у Чигирин, і скоро дві тисячі реєстровиків, з тих що залишилися у козацькому війську після чисток, учинених польською владою, завантажилися у Ґданську на кораблі, щоб взяти курс на Па-де-Кале і далі у табір принца Конде. На чолі корпусу були Богдан Хмельницький, а також полковники Сірко і Солтенко. Спочатку козаків було розташовано в Кале, з таким розрахунком, щоб вони могли приєднатися до основних сил принца протягом двадцяти чотирьох годин. Проте за кілька днів почалася осада Дюнкерка, і Богдан Хмельницький повів своїх людей у дюни й болотисті низини, які, власне, і були околицями Дюнкерка. Після кількох днів напружених боїв, що їх козаки вели на рівні з кращою гвардією принца Конде, Дюнкерк капітулював. Хмельницький показав себе під час осади як здібний полководець. Його ім'я стало відомим і авторитетним серед запорізької сіроми, як людини, котрої не оминає військове щастя, що, безумовно, прислужилося майбутньому гетьману, коли на початку визвольної війни він був змушеним звернутися до запорожців за допомогою. Так завершився другий з відомих походів Богдана Хмельницького. Тридцятирічна війна догорала у Європі останніми вогнищами пожеж, добігала свого кінця й польська «золота доба». Україна й Польща, такі близькі й одночасно далекі в своєму нерозумінні одна одної, застигли на порозі подій, після яких вони вже ніколи не будуть такими, як раніше. А на початку тих знакових для нас подій стояв саме він, чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький.
Напередодні пожежі
Велика кількість науковців вивчали мотиви, що призвели до війни, розпочатої Богданом Хмельницьким у 1648 році проти польської корони. З прискіпливістю вишукували вони документи тієї епохи, свідчення сучасників, соратників і ворогів великого гетьмана. Кропітка праця істориків, що ще більш ускладнилася від того, що повинна була проводитись на території і з дозволу урядів багатьох країн (Польщі, Швеції, Росії, Туреччини та багато інших), врешті дала свої результати. Завдяки цьому ми знаємо про той період в житті самого Хмельницького і українського народу значно більше, аніж про роки до Національно-визвольної війни. Тож спробуємо проаналізувати, як так сталося, що поміркований представник реєстрового козацтва, шляхтич за походженням, котрий користувався особистою прихильністю короля Владислава IV, став чи не найлютішим ворогом Речі Посполитої і вождем, на якого очікувала Україна від часів Брестської унії 1596 року й повстання Северина Наливайка.
Власне, те що він не є ворогом короля, Богдан Хмельницький стверджував не лише до того, як утік на Низ і почав збирати військову силу для походу на Річ Посполиту. Навіть після того як поїхав до Криму і заручився підтримкою кримського хана Іслам-Ґерая у боротьбі проти поляків, Хмельницький підкреслював: лише на згубу особистим ворогам, не королю, накопичує він сили. Те, що він є слугою його королівської величності, Хмельницький стверджував навіть після битв при Жовтих Водах і Корсуні, внаслідок яких військо коронного гетьмана Речі Посполитої перестало існувати, а сам Микола Потоцький змушений був поїхати до Криму у якості ясиру. Чому ж наприкінці 1647 року Хмельницький був визнаний злочинцем і під страхом смертної кари змушений був утікати під захист січового братства? Рік 1647 видався для Хмельницького нещасливим. Спочатку протистояння з молодим Олександром Конецпольським з приводу ґрунтів, які були маєтністю Хмельницького, переросло у відкриту війну, що її староста вів руками свого васала, підстарости Чаплинського. Та війна обернулася зовсім не на користь Хмельницькому – надто впливові люди протистояли йому. Хоча батько Олександра, великий гетьман Станіслав Конецпольський помер ще минулого року, молодий гетьманич показав, що має хватку не гіршу, аніж у покійного родителя. Шляхом підкупу й обману він заволодів королівським універсалом на право володіння феодом під назвою Мліївський ключ. До Мліївського ключа належав і Суботів, маєтність Хмельницького, дарована предкам Богдана Хмельницького за вірну службу короні. Проте Олександра Конецпольського зовсім не турбував цей факт. Він вирішив будь-що заволодіти землями, що належали Хмельницькому й приносили надто вже гарний прибуток. Врешті, як ми усі знаємо, усе обернулося наїздом Чаплинського на хутір Суботів, під час якого хутір було знищено, а майно Хмельницького пограбовано. Загинули близькі Хмельницькому люди. Але на цих трагічних подіях все не закінчилось. Вочевидь магнати вирішили звести зі світу свого ворога, яким вважали Хмельницького, раз і назавжди. В хід пішли найбрудніші методи: від підсилання найманих вбивць до наклепів у суді. До перших можемо віднести той факт, що сам Хмельницький, вже будучи гетьманом, згадував випадок, коли підіслані ворогами вбивці несподівано накинулися на нього і один з них вдарив його шаблею. Тоді, за свідченням Хмельницького, «лише місюрка залізна врятувала, а кільчаста бармиця на шиї була перерубана й лише на чотирьох кільцях трималася». І якщо наймані вбивці не змогли впоратися з козаком, досвідченим у військовій справі, судові крючкотвори таки доконали його – Богдан Хмельницький опинився у в'язниці. Невідомо, як би склалася доля України, коли б його не випустив на волю полковник Кричевський, кум гетьмана. Вочевидь тут зробили свою справу родинні зв'язки, бо Кричевський добре знав, яку відповідальність бере на себе, відпускаючи на поруки кількох дрібних старшин Чигиринського полку і особистого ворога Олександра Конецпольського. Крім цих обставин можемо припустити, що Кричевському було відомо про королівські листи, що їх мав при собі Хмельницький і які могли підняти справжню бурю у міжнародній політиці, коли б попали не за призначенням. Про ці листи слід розповісти докладніше.
Справа у тому, що в середині 40-х років XVII століття не все так гладко було у самому державному устрої Речі Посполитої, як могла про те свідчити назва – «золота доба». Король Владислав IV, передостанній монарх династії Ваза, унаслідував королівський титул від свого батька Сигізмунда III, померлого у 1643 році. Проте йому був зовсім не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь-якої миті, згідно законів Речі Посполитої, міг переобрати сейм. Адже що є сейм? Сейм – це магнатство. Сукупність кількох десятків найбагатших і найвпливовіших у державі родів, таких як Потоцькі, Калиновські, Конецпольські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, Заславські, Острозькі та інші. Ці люди, власне, й були справжніми повелителями Речі Посполитої, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що міг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порівнянні з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разі загострення, неодмінно кинув би проти королівського війська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речі Посполитої у бік збільшення повноважень короля і відповідно зменшення ваги сейму, неодмінно повинен був шукати допомоги на стороні. А хто ж ще міг стати у пригоді в такій делікатній справі, як не козацтво? Ті самі мужні, умілі й невибагливі воїни, котрі не раз уже приходили йому на допомогу, як-от у 1618 році під час Московського походу Владислава IV, тоді ще королевича. Або у 1621-му, ставши з ним пліч-о-пліч під Хотином і врятувавши Річ Посполиту від османської навали. І хоча козацтво натерпілося під час ординації 1638 року від польської влади, король не мав сумніву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скріплені малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до співпраці й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанію козаків проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що після неї він отримає прихильність козацької старшини й зможе опертися на реєстрове військо у своїй боротьбі з магнатами. Саме ці листи опинилися у руках Богдана Хмельницького і з ними він вирушив на Січ. Над Польщею нависла загроза помсти від Туреччини, коли б у Стамбулі дізналися про наміри короля, а перед її королем виникла б загроза помсти магнатів за спробу відібрати у них владу у державі, а також за провокацію супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких інтриг полковник Кричевський легко міг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Ніхто не знає, які думки роїлися в світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його Святий Хрест, але історія донесла його безпрецедентне рішення – всупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана вірні Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбійникам, як і Богдан Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохід, доки його не підбурюють люди, подібні до Хмельницького.
Власне, те що він не є ворогом короля, Богдан Хмельницький стверджував не лише до того, як утік на Низ і почав збирати військову силу для походу на Річ Посполиту. Навіть після того як поїхав до Криму і заручився підтримкою кримського хана Іслам-Ґерая у боротьбі проти поляків, Хмельницький підкреслював: лише на згубу особистим ворогам, не королю, накопичує він сили. Те, що він є слугою його королівської величності, Хмельницький стверджував навіть після битв при Жовтих Водах і Корсуні, внаслідок яких військо коронного гетьмана Речі Посполитої перестало існувати, а сам Микола Потоцький змушений був поїхати до Криму у якості ясиру. Чому ж наприкінці 1647 року Хмельницький був визнаний злочинцем і під страхом смертної кари змушений був утікати під захист січового братства? Рік 1647 видався для Хмельницького нещасливим. Спочатку протистояння з молодим Олександром Конецпольським з приводу ґрунтів, які були маєтністю Хмельницького, переросло у відкриту війну, що її староста вів руками свого васала, підстарости Чаплинського. Та війна обернулася зовсім не на користь Хмельницькому – надто впливові люди протистояли йому. Хоча батько Олександра, великий гетьман Станіслав Конецпольський помер ще минулого року, молодий гетьманич показав, що має хватку не гіршу, аніж у покійного родителя. Шляхом підкупу й обману він заволодів королівським універсалом на право володіння феодом під назвою Мліївський ключ. До Мліївського ключа належав і Суботів, маєтність Хмельницького, дарована предкам Богдана Хмельницького за вірну службу короні. Проте Олександра Конецпольського зовсім не турбував цей факт. Він вирішив будь-що заволодіти землями, що належали Хмельницькому й приносили надто вже гарний прибуток. Врешті, як ми усі знаємо, усе обернулося наїздом Чаплинського на хутір Суботів, під час якого хутір було знищено, а майно Хмельницького пограбовано. Загинули близькі Хмельницькому люди. Але на цих трагічних подіях все не закінчилось. Вочевидь магнати вирішили звести зі світу свого ворога, яким вважали Хмельницького, раз і назавжди. В хід пішли найбрудніші методи: від підсилання найманих вбивць до наклепів у суді. До перших можемо віднести той факт, що сам Хмельницький, вже будучи гетьманом, згадував випадок, коли підіслані ворогами вбивці несподівано накинулися на нього і один з них вдарив його шаблею. Тоді, за свідченням Хмельницького, «лише місюрка залізна врятувала, а кільчаста бармиця на шиї була перерубана й лише на чотирьох кільцях трималася». І якщо наймані вбивці не змогли впоратися з козаком, досвідченим у військовій справі, судові крючкотвори таки доконали його – Богдан Хмельницький опинився у в'язниці. Невідомо, як би склалася доля України, коли б його не випустив на волю полковник Кричевський, кум гетьмана. Вочевидь тут зробили свою справу родинні зв'язки, бо Кричевський добре знав, яку відповідальність бере на себе, відпускаючи на поруки кількох дрібних старшин Чигиринського полку і особистого ворога Олександра Конецпольського. Крім цих обставин можемо припустити, що Кричевському було відомо про королівські листи, що їх мав при собі Хмельницький і які могли підняти справжню бурю у міжнародній політиці, коли б попали не за призначенням. Про ці листи слід розповісти докладніше.
Справа у тому, що в середині 40-х років XVII століття не все так гладко було у самому державному устрої Речі Посполитої, як могла про те свідчити назва – «золота доба». Король Владислав IV, передостанній монарх династії Ваза, унаслідував королівський титул від свого батька Сигізмунда III, померлого у 1643 році. Проте йому був зовсім не до вподоби власний статус виборного монарха, якого будь-якої миті, згідно законів Речі Посполитої, міг переобрати сейм. Адже що є сейм? Сейм – це магнатство. Сукупність кількох десятків найбагатших і найвпливовіших у державі родів, таких як Потоцькі, Калиновські, Конецпольські, Жолкевські, Вишневецькі, Корецькі, Заславські, Острозькі та інші. Ці люди, власне, й були справжніми повелителями Речі Посполитої, з чим Владислав IV миритися не збирався. Але, не дивлячись на формальний статус короля, що міг протиставити магнатам Владислав? Його сили були надто слабкими у порівнянні з шляхетним посполитим рушенням, котре, у разі загострення, неодмінно кинув би проти королівського війська сейм. Тож Владислав, замисливши реформувати владу Речі Посполитої у бік збільшення повноважень короля і відповідно зменшення ваги сейму, неодмінно повинен був шукати допомоги на стороні. А хто ж ще міг стати у пригоді в такій делікатній справі, як не козацтво? Ті самі мужні, умілі й невибагливі воїни, котрі не раз уже приходили йому на допомогу, як-от у 1618 році під час Московського походу Владислава IV, тоді ще королевича. Або у 1621-му, ставши з ним пліч-о-пліч під Хотином і врятувавши Річ Посполиту від османської навали. І хоча козацтво натерпілося під час ординації 1638 року від польської влади, король не мав сумніву, що його заклик буде почуто. Тож надав генеральному осавулу Івану Барабашу скріплені малою державною печаткою листи, у яких закликав козацтво до співпраці й пропонував для початку оплатити державним коштом кампанію козаків проти кримського хана, васала Туреччини, справедливо вважаючи, що після неї він отримає прихильність козацької старшини й зможе опертися на реєстрове військо у своїй боротьбі з магнатами. Саме ці листи опинилися у руках Богдана Хмельницького і з ними він вирушив на Січ. Над Польщею нависла загроза помсти від Туреччини, коли б у Стамбулі дізналися про наміри короля, а перед її королем виникла б загроза помсти магнатів за спробу відібрати у них владу у державі, а також за провокацію супроти такого впливового гравця, як Туреччина. Серед таких інтриг полковник Кричевський легко міг позбутися голови за сприяння зникненню Хмельницького. Проте його це не зупинило. Ніхто не знає, які думки роїлися в світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його Святий Хрест, але історія донесла його безпрецедентне рішення – всупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана вірні Хмельницькому сотники Чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, випустив того. Випустив на поруки таким самим розбійникам, як і Богдан Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто волить тримати цей самий народ за бидло? Бидло, яке до того ж приносить колосальний дохід, доки його не підбурюють люди, подібні до Хмельницького.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента