Страница:
Тримаючи перед себе загнуті пальці — отже, Хазін, Крайчин, Артемчучка (вказівний — Солтисів — палець так і лишається незручно, контужено напівзігнутим, мов неясно, куди його?…), ов, дивись ти, й Сашко Бегеря тут, а він же з ними не кінчав, пішов у ПТУ після восьмого, — Дарка нарешті зважується — ніби щойно пригадала:
— А Скальковська?
Мало не «ця, як її пак», — так у неї виходить. І все одно, їй здається, наче на мить усі замовкають. Підлість є підлість, Дарусенько, і терміну давности не має.
Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам'ятає, не пам'ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось і пригадує, то вже напевно не надає йому того значення, котрим він роздувся й набряк для неї — на роки й роки (…вважай, на ціле життя, бо більше подібного — таки ніколи, може, від підлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч і від щеплень теж, бува, помирають…). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ — що прийняти в себе всіх мужчин нараз, — що ж це вони говорять про тебе?… Бо вони говорять, і навіть дедалі жвавіше, легкий льодок відчуження розтоплено вічно невтолимою людською хіттю до недобрих сенсацій: та ти що, та ну, невже?… — до авіакатастроф із двома сотнями загиблих (бажано з поіменним списком пасажирів, де подається також їхній вік, особливу увагу привертає пара з немовлям, що летіла показати його дідові й бабі), до всіх, хто, посковзнувшись, загримів із вершини й тепер дозволяє нам себе жаліти — президентів зі спущеними на виду в цілого людства штаньми, розорених нафтових магнатів і поп-зірок, засуджених за наркотики, і того, кого вчора вінчали Царем Юдейським і хто сьогодні виявився слабшим за найслабшого з-поміж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, і тому ми з усім підставним обуренням репетуємо «Розпни!» — жадаючи реваншу за своє вчорашнє пониження, — вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта згромадилася круг неї з своїми «та ну?!» — «прошлим летом», каже Маринка, «саєршенна случайна, на уліце, я єйо нє узнала», — вона каже, що ти, Ленцю, тепер важиш вісімдесят шість кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що тобі кололи інсулін, а треба було літій, — але від літію також розносить, з професійною статечністю вкидає хтось із хлопців, хто тепер інженер-хімік, а інший — лікар, хоч і не психіатр, — з тією самою статечністю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собі від нас на самоповагу!…), цікавлячись діагнозом: якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти, — «у-у-ужжас», самовдоволеним (чи то Дарці тільки так здається?) шумком проноситься серед дівчат, подувом вітру в кронах, прошелестів інема, — але чи знає Маринка діагноз, чи таїй сказала, через що?… Сказала, що мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії (знову вітерець, але вже інтонаційно інакший, на дієзі: «ов-ва», — і кілька саркастично прикушених посмішок завважує Дарка…), де вона плавала в озері під табличкою «Polluted water» [3] і щось там підчепила, якусь заразу, ну, й начебто від того, — псевдо-психіатр, він же Вовка Лясота (колишня кличка, Бог зна й чому, Бакс, але клички вже не канають, відсохли), тепер рішуче забирає голос, він тепер головний (одне з двох: або справді незлецький лікар, або це його єдиний спосіб самоствердитися, бо зарплати не платять, а вдома жінка пилкою працює), — і недбало, зверхненько так, проголошує (за що Дарка тимчасом починає його тихо ненавидіти), що справа не конче має бути в якихось конкретних причинах, вони, себто не-ми, ті, кого відділено від нас високим ґратчастим парканом, завжди, мовляв, натинаються знайти собі якусь причину, часто й вигадують, і дуже в тому бистрі (але ти, ненависно, спідлоба шле йому імпульси Дарка, хто як хто, а ти то мав би знати, що в цьому ділі жоден паркан не межа, що завтра ти й сам можеш опинитися по той його бік, у запраному халаті колишнього темно-синього, морський кітель, кольору й ще запраніших штанях, з алюмінієвим бачком на їдло і зором, осоловілим од наркотиків, ні?…), — а якщо дійсно маніакально-депресивний психоз, пасталакає той далі, в голосі, ніби між іншим, натяк на недовіру до невідомого йому діагноста, мовляв, не знаю, я ж то не дивився, — якщо так, то це не психосоматика, це штука органічна, як і шизофренія, наприклад, або так звана епілепсія пті-маль (зараз він згадає все, чого навчився в інституті, справний хлопчик, — ба, та він нежонатий, чи що, де його обручка, як же це, таке щастячко, й раптом на волі?…), — тут етіологія неясна, проявляється воно тільки з роками, переважно якраз по тридцятці, — «у-у-ужжас», знову шелестить бабський вітер, здумати лишень, отак живеш собі, живеш… «Живеш, живеш, і смаку не чуєш», — вголос ввертає Дарка — навмання, ніби щоб перевести рейки розмові, і рейки слухняно переводяться: шкільний авторитет теж не звітрюється з роками й розморожується вмент, свіжісіньким, як і твій тодішній образ, — але переводяться кудись зовсім не туди, куди гадалося: а знаєте, каже хтось із дівчат, «кашмар, канєшно», але вона, Скальковська цебто, завжди була якась, ну, «со странностямі», правда ж? Усі згідливо покивують, уже гуртуючись для самооборони, уже нашвидку споруджуючи між собою й Скальковською отой чавунний паркан із загострених угорі, мов палі, штахетин, вганяють їх одну по одній, ніби це справді може їх від чогось убезпечити: хтось із послужливою готовністю зараз-таки й пригадав, як вона раз танцювала румбу на столі в хімкабінеті, дівчинка на кулі, ну так, вона ж ходила на бальні танці, і тоді всі якраз дико веселилися, поки на шум не впав завуч, але щось було чудне втому танцеві, отїй-Бо', далекоглядний розумаха вже тоді був завважив, — «Так було б тоді й сказати, що ж ти аж досі мовчав, — крізь посмішечку зимно цідить Дарка, — може б, життя спас людині», — на мить вони мов ніяковіють, вони ж загалом незлі люди, всі ми незлі люди, і чого в нас усе, за що не візьмись, так розпаскудно обертається?… На поміч приходить Маринка: виявляється, це ще не все, не кінець історії, бо вона тоді запросила Скальковську до себе, це було близенько, вони незадовго перед тим змінялися на центр, роз'їхалися, нарешті, з батьками, і дуже вдало, тепер мають трикімнатну на Микільсько-Ботанічній, вікнами на ботсад, — тема трепетна й нікого не лишає байдужим, надто дівчат, що вмент виявляють бойовий інтерес до подробиць обміну: які квартири розмінювалися, а з яких районів, а скільки доплачували, Маринку дослівно розпирає од гордої відповідальности, вона обіцяє кільком цікавим телефон знайомого квартирного брокера, «очєнь харошево», «скажеш, што от Маріни і Вадіка»: Вадік — це, значиться, муж, і от цього-то нашого, треба розуміти, цілком порядного єврейського мужа Ленця й спробувала була спокусити, поки щира душа Маринка бігала в гастроном по закуску, зоставивши їх у штири оці, «он мне потом гаваріл, я буквально не знал, куда дєватца», буквально. Німфоманія, ставить новий діагноз Вовка Лясота, — і чого зараз притьмом німфоманія, думає заперечити Дарка, чом не істерія покинутої жінки — а не виключено, що й розвинений із роками стиль легкоприступної, та ще й ота її на око вгадна безборонна ламкість, котру й вісімдесятьма шістьма кілограмами навряд чи затулити і котра багатьом, а надто хлопам, просто бальзам на всі болячки зразу, так що наш муж, не виключено, зовсім не таким постає в цьому сюжеті біленьким ягнятком, як упевнив Маринку, а чи вона сама себе впевнила, хоча, з іншого боку, а що їй залишалося, — і що залишається Дарці, окрім як здобутися на терпку, то пак задуману терпкою, а на ділі доволі жалюгідно вибелькотану заввагу, що, мовляв, добре медикам — на все в них готовий діагноз, і жодних тобі світових проблем, іно ковтай пігулки, — а Вовка Лясота у відповідь морщиться й просить не називати його медиком — він, бачся, не медбрат і не фельдшер, а заввіділом і «врач пєрвой категорії», і, між іншим, спеціалізувався з гінекології, так що, в разі чого, може залишити свій телефон… «Дякую, — сміється Дарка, і це виходить у неї басом, а інакше голос би зрадив, зірвався б, — досі якось милував Бог», — тимчасом серед народу вже починається посполите рушення до накритих столів, що здаля біліють кокетливими жлобськими букетиками застромлених у келихи серветок, якого чорта я сюди приперлася, і що мені тут робити, Господи, яка порожнеча, — напитись, чи що?…
Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі вона з'ясовує, що його підстрижена а-lа Chekhov борідка пахне одеколоном: здається, Chekhov. Він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення, Дарка каже: «Заткнись, будь ласкавий», — і ще хоче додати: «А то я зараз закричу», тільки мужських сповідей їй у цій хвилі й бракує, — але вирішує облишити таку складну фразу до кращих часів, зосередившись натомість на поцілянні ключем у двері, що вдається їй з третього разу. Найгірше, що при тому все й далі пам'ятається, ба навіть іще невідчепніше, ніж було: так, ніби, замість потонути у випитому, піднялося на поверхню й цілком запрудило голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї під ступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нічого доброго, звичайно, і ні від чого не рятує, і навіть зосередитись вона як слід не годна, але спробує, спробує, — ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу, і коли він різко, охнувши, входить у неї, й знайоме тепло всередині прокидає й виводить на яв приспану, було, пам'ять тіла, що враз робиться найголоснішою, голоснішою за все інше, вона подається з глухим задоволенням — од несподівано щирої вдячности Лясоті за короткочасне визволення, що він, певна річ, радісно бере за ознаку власної мужської невідпорности. і тому виходить йому цілком незле, цілком, ов, диви, та й геть добре виходить, ой. ой мамочко, ой-ой-ой, — і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї над головою, новим і глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться ніяково від власної тому зворушенню невідповідносте: «Ти знала, що я тебе любив?…» Схоже, йому також потрібен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Які вони всі… одновимірні, прямолінійні — як задачка на дві дії… Вже сповзаючи в сон, уже рознімаючи безвільно той бульдожа-чий стиск, яким свідомість кріпиться до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, — єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці, а точніше, придавивши нею, наче блюдцем — жука, якусь іншу, темну й неоковирну, на яку вже просто — не має сили, чесно, — Дарка нарешті засинає.
Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує з незнайомим форкаючим підсвистом сплячий мужчина, і пахне по-чужому, — що це таке було, раптовий позов нудоти?… В устах кисло, в кімнаті темно, за вікном горить утіленням самотности вуличний ліхтар, котра ж це година?… її гонить якийсь нутряний, фізіологічний страх, але нога трапляє в замет прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долі, підняти, розправити, напам'ять кинути в бік крісла (чутно, як, шелеснувши, приземлилась), Господи, як холодно, і б'є дрожем, аж зуби дзиґотять, і сироти промацуються на передпліччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрішня трясучка, хміль із мене виходить, чи ще яка біда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, — кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де світне табло показує пів на четверту, ох і ні фіга собі, — і опускає себе на краєчок стільця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рівно, на раз-два-три, вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитації, мало що не йога, в-душу-в-Бога, хху-у-у… Ну от, а тепер можна поставити чайник, кілька звичних, заспокійливих рухів, і так мирно палахтить під ним у пітьмі голуба газова квітка, дуже зворушливо. Ні, то, виявляється, не зуби цокотіли, то виносився звідкілясь ізсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от віршовий рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платівка заскочила: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарних кладбищ, мимо Мекки и Рима по свету идут пилигримьі… А дурні ж вірші, дурні, як сирі дрова, і шкварчать так само, а от же ж, причепилося, — і зненацька, впершись руками в край плити, Дарка стенається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе черевний якийсь, схожий на стогін, і вона знов мусить, заковтнувши повітря, притамувати віддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя?… І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: «Господи, за що?», і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи.
Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні з запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О'кей, підіб'ємо бабки, і що ж ми маємо?… Сяке-таке ім'я в своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, одна з них по докторській, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. Е la nave va/ Show must go on. [4]
За яким бісом?… За яким бісом потрібно було, щоб із нас двох вижила саме я?…
І тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння — восьмий клас, сліпе зондування, ложку олії натще, авжеж, тоді так само, — якимсь блискавичним спалахом розвертається в протилежний бік, і Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота через горло, аж вона ледве встигає добігти до туалету і там, впершись тремтячими руками в слизький і холодний кахель над унітазом, новими й новими підземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напівумліваючи в зимному поту, вже не людська істота, а знавіснілий шланґ кишки зворотнього ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, давку за давкою — буру, гостро-кисло смердючу кашу всіх недоперетравлених житейських брудів, яких — через верх, і де воно все в нас поміщається, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, гарячий, пронизливий виприск твердих кавальчиків через рота й ніздрі, вона насилу похоплюється переводити дух між нападами, коліна вже також дрижать, підгинаючись, але так і треба, так і треба — аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, до тих найперших ревнощів і перших паскудств, стати стерильною, чистою й незворушною, як цей білий кахель, що ріже очі в електричному світлі, бо ні дуже прекрасного, ні дуже страшного, нічого такого з нами не стається, бідолашна дитино, і на те, й на друге треба ще потрудитись собі заробити, і тут Ленці вдалося, вийшло як вона й передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крізь нас ось цим бурим, драглистим, масним потоком, глянути тільки, як вилискується в унітазі, і навіть стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніагарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверг-лося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе — вділ, вділ по каналізаційній трубі.
Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинении з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.
І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: «Забирайся», — принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої — голіше не буває, — й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, — струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з уся-кого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, — залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна й там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.
Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.
— Вставай, — каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. — Будемо снідати.
Белладжо, вілла Сербеллоні, серпень — вересень 1998 р.
— А Скальковська?
Мало не «ця, як її пак», — так у неї виходить. І все одно, їй здається, наче на мить усі замовкають. Підлість є підлість, Дарусенько, і терміну давности не має.
Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам'ятає, не пам'ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось і пригадує, то вже напевно не надає йому того значення, котрим він роздувся й набряк для неї — на роки й роки (…вважай, на ціле життя, бо більше подібного — таки ніколи, може, від підлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч і від щеплень теж, бува, помирають…). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ — що прийняти в себе всіх мужчин нараз, — що ж це вони говорять про тебе?… Бо вони говорять, і навіть дедалі жвавіше, легкий льодок відчуження розтоплено вічно невтолимою людською хіттю до недобрих сенсацій: та ти що, та ну, невже?… — до авіакатастроф із двома сотнями загиблих (бажано з поіменним списком пасажирів, де подається також їхній вік, особливу увагу привертає пара з немовлям, що летіла показати його дідові й бабі), до всіх, хто, посковзнувшись, загримів із вершини й тепер дозволяє нам себе жаліти — президентів зі спущеними на виду в цілого людства штаньми, розорених нафтових магнатів і поп-зірок, засуджених за наркотики, і того, кого вчора вінчали Царем Юдейським і хто сьогодні виявився слабшим за найслабшого з-поміж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, і тому ми з усім підставним обуренням репетуємо «Розпни!» — жадаючи реваншу за своє вчорашнє пониження, — вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта згромадилася круг неї з своїми «та ну?!» — «прошлим летом», каже Маринка, «саєршенна случайна, на уліце, я єйо нє узнала», — вона каже, що ти, Ленцю, тепер важиш вісімдесят шість кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що тобі кололи інсулін, а треба було літій, — але від літію також розносить, з професійною статечністю вкидає хтось із хлопців, хто тепер інженер-хімік, а інший — лікар, хоч і не психіатр, — з тією самою статечністю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собі від нас на самоповагу!…), цікавлячись діагнозом: якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти, — «у-у-ужжас», самовдоволеним (чи то Дарці тільки так здається?) шумком проноситься серед дівчат, подувом вітру в кронах, прошелестів інема, — але чи знає Маринка діагноз, чи таїй сказала, через що?… Сказала, що мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії (знову вітерець, але вже інтонаційно інакший, на дієзі: «ов-ва», — і кілька саркастично прикушених посмішок завважує Дарка…), де вона плавала в озері під табличкою «Polluted water» [3] і щось там підчепила, якусь заразу, ну, й начебто від того, — псевдо-психіатр, він же Вовка Лясота (колишня кличка, Бог зна й чому, Бакс, але клички вже не канають, відсохли), тепер рішуче забирає голос, він тепер головний (одне з двох: або справді незлецький лікар, або це його єдиний спосіб самоствердитися, бо зарплати не платять, а вдома жінка пилкою працює), — і недбало, зверхненько так, проголошує (за що Дарка тимчасом починає його тихо ненавидіти), що справа не конче має бути в якихось конкретних причинах, вони, себто не-ми, ті, кого відділено від нас високим ґратчастим парканом, завжди, мовляв, натинаються знайти собі якусь причину, часто й вигадують, і дуже в тому бистрі (але ти, ненависно, спідлоба шле йому імпульси Дарка, хто як хто, а ти то мав би знати, що в цьому ділі жоден паркан не межа, що завтра ти й сам можеш опинитися по той його бік, у запраному халаті колишнього темно-синього, морський кітель, кольору й ще запраніших штанях, з алюмінієвим бачком на їдло і зором, осоловілим од наркотиків, ні?…), — а якщо дійсно маніакально-депресивний психоз, пасталакає той далі, в голосі, ніби між іншим, натяк на недовіру до невідомого йому діагноста, мовляв, не знаю, я ж то не дивився, — якщо так, то це не психосоматика, це штука органічна, як і шизофренія, наприклад, або так звана епілепсія пті-маль (зараз він згадає все, чого навчився в інституті, справний хлопчик, — ба, та він нежонатий, чи що, де його обручка, як же це, таке щастячко, й раптом на волі?…), — тут етіологія неясна, проявляється воно тільки з роками, переважно якраз по тридцятці, — «у-у-ужжас», знову шелестить бабський вітер, здумати лишень, отак живеш собі, живеш… «Живеш, живеш, і смаку не чуєш», — вголос ввертає Дарка — навмання, ніби щоб перевести рейки розмові, і рейки слухняно переводяться: шкільний авторитет теж не звітрюється з роками й розморожується вмент, свіжісіньким, як і твій тодішній образ, — але переводяться кудись зовсім не туди, куди гадалося: а знаєте, каже хтось із дівчат, «кашмар, канєшно», але вона, Скальковська цебто, завжди була якась, ну, «со странностямі», правда ж? Усі згідливо покивують, уже гуртуючись для самооборони, уже нашвидку споруджуючи між собою й Скальковською отой чавунний паркан із загострених угорі, мов палі, штахетин, вганяють їх одну по одній, ніби це справді може їх від чогось убезпечити: хтось із послужливою готовністю зараз-таки й пригадав, як вона раз танцювала румбу на столі в хімкабінеті, дівчинка на кулі, ну так, вона ж ходила на бальні танці, і тоді всі якраз дико веселилися, поки на шум не впав завуч, але щось було чудне втому танцеві, отїй-Бо', далекоглядний розумаха вже тоді був завважив, — «Так було б тоді й сказати, що ж ти аж досі мовчав, — крізь посмішечку зимно цідить Дарка, — може б, життя спас людині», — на мить вони мов ніяковіють, вони ж загалом незлі люди, всі ми незлі люди, і чого в нас усе, за що не візьмись, так розпаскудно обертається?… На поміч приходить Маринка: виявляється, це ще не все, не кінець історії, бо вона тоді запросила Скальковську до себе, це було близенько, вони незадовго перед тим змінялися на центр, роз'їхалися, нарешті, з батьками, і дуже вдало, тепер мають трикімнатну на Микільсько-Ботанічній, вікнами на ботсад, — тема трепетна й нікого не лишає байдужим, надто дівчат, що вмент виявляють бойовий інтерес до подробиць обміну: які квартири розмінювалися, а з яких районів, а скільки доплачували, Маринку дослівно розпирає од гордої відповідальности, вона обіцяє кільком цікавим телефон знайомого квартирного брокера, «очєнь харошево», «скажеш, што от Маріни і Вадіка»: Вадік — це, значиться, муж, і от цього-то нашого, треба розуміти, цілком порядного єврейського мужа Ленця й спробувала була спокусити, поки щира душа Маринка бігала в гастроном по закуску, зоставивши їх у штири оці, «он мне потом гаваріл, я буквально не знал, куда дєватца», буквально. Німфоманія, ставить новий діагноз Вовка Лясота, — і чого зараз притьмом німфоманія, думає заперечити Дарка, чом не істерія покинутої жінки — а не виключено, що й розвинений із роками стиль легкоприступної, та ще й ота її на око вгадна безборонна ламкість, котру й вісімдесятьма шістьма кілограмами навряд чи затулити і котра багатьом, а надто хлопам, просто бальзам на всі болячки зразу, так що наш муж, не виключено, зовсім не таким постає в цьому сюжеті біленьким ягнятком, як упевнив Маринку, а чи вона сама себе впевнила, хоча, з іншого боку, а що їй залишалося, — і що залишається Дарці, окрім як здобутися на терпку, то пак задуману терпкою, а на ділі доволі жалюгідно вибелькотану заввагу, що, мовляв, добре медикам — на все в них готовий діагноз, і жодних тобі світових проблем, іно ковтай пігулки, — а Вовка Лясота у відповідь морщиться й просить не називати його медиком — він, бачся, не медбрат і не фельдшер, а заввіділом і «врач пєрвой категорії», і, між іншим, спеціалізувався з гінекології, так що, в разі чого, може залишити свій телефон… «Дякую, — сміється Дарка, і це виходить у неї басом, а інакше голос би зрадив, зірвався б, — досі якось милував Бог», — тимчасом серед народу вже починається посполите рушення до накритих столів, що здаля біліють кокетливими жлобськими букетиками застромлених у келихи серветок, якого чорта я сюди приперлася, і що мені тут робити, Господи, яка порожнеча, — напитись, чи що?…
***
Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі вона з'ясовує, що його підстрижена а-lа Chekhov борідка пахне одеколоном: здається, Chekhov. Він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення, Дарка каже: «Заткнись, будь ласкавий», — і ще хоче додати: «А то я зараз закричу», тільки мужських сповідей їй у цій хвилі й бракує, — але вирішує облишити таку складну фразу до кращих часів, зосередившись натомість на поцілянні ключем у двері, що вдається їй з третього разу. Найгірше, що при тому все й далі пам'ятається, ба навіть іще невідчепніше, ніж було: так, ніби, замість потонути у випитому, піднялося на поверхню й цілком запрудило голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї під ступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нічого доброго, звичайно, і ні від чого не рятує, і навіть зосередитись вона як слід не годна, але спробує, спробує, — ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу, і коли він різко, охнувши, входить у неї, й знайоме тепло всередині прокидає й виводить на яв приспану, було, пам'ять тіла, що враз робиться найголоснішою, голоснішою за все інше, вона подається з глухим задоволенням — од несподівано щирої вдячности Лясоті за короткочасне визволення, що він, певна річ, радісно бере за ознаку власної мужської невідпорности. і тому виходить йому цілком незле, цілком, ов, диви, та й геть добре виходить, ой. ой мамочко, ой-ой-ой, — і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї над головою, новим і глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться ніяково від власної тому зворушенню невідповідносте: «Ти знала, що я тебе любив?…» Схоже, йому також потрібен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Які вони всі… одновимірні, прямолінійні — як задачка на дві дії… Вже сповзаючи в сон, уже рознімаючи безвільно той бульдожа-чий стиск, яким свідомість кріпиться до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, — єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці, а точніше, придавивши нею, наче блюдцем — жука, якусь іншу, темну й неоковирну, на яку вже просто — не має сили, чесно, — Дарка нарешті засинає.
Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує з незнайомим форкаючим підсвистом сплячий мужчина, і пахне по-чужому, — що це таке було, раптовий позов нудоти?… В устах кисло, в кімнаті темно, за вікном горить утіленням самотности вуличний ліхтар, котра ж це година?… її гонить якийсь нутряний, фізіологічний страх, але нога трапляє в замет прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долі, підняти, розправити, напам'ять кинути в бік крісла (чутно, як, шелеснувши, приземлилась), Господи, як холодно, і б'є дрожем, аж зуби дзиґотять, і сироти промацуються на передпліччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрішня трясучка, хміль із мене виходить, чи ще яка біда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, — кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де світне табло показує пів на четверту, ох і ні фіга собі, — і опускає себе на краєчок стільця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рівно, на раз-два-три, вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитації, мало що не йога, в-душу-в-Бога, хху-у-у… Ну от, а тепер можна поставити чайник, кілька звичних, заспокійливих рухів, і так мирно палахтить під ним у пітьмі голуба газова квітка, дуже зворушливо. Ні, то, виявляється, не зуби цокотіли, то виносився звідкілясь ізсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от віршовий рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платівка заскочила: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарних кладбищ, мимо Мекки и Рима по свету идут пилигримьі… А дурні ж вірші, дурні, як сирі дрова, і шкварчать так само, а от же ж, причепилося, — і зненацька, впершись руками в край плити, Дарка стенається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе черевний якийсь, схожий на стогін, і вона знов мусить, заковтнувши повітря, притамувати віддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя?… І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: «Господи, за що?», і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи.
Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні з запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О'кей, підіб'ємо бабки, і що ж ми маємо?… Сяке-таке ім'я в своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, одна з них по докторській, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. Е la nave va/ Show must go on. [4]
За яким бісом?… За яким бісом потрібно було, щоб із нас двох вижила саме я?…
І тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння — восьмий клас, сліпе зондування, ложку олії натще, авжеж, тоді так само, — якимсь блискавичним спалахом розвертається в протилежний бік, і Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота через горло, аж вона ледве встигає добігти до туалету і там, впершись тремтячими руками в слизький і холодний кахель над унітазом, новими й новими підземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напівумліваючи в зимному поту, вже не людська істота, а знавіснілий шланґ кишки зворотнього ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, давку за давкою — буру, гостро-кисло смердючу кашу всіх недоперетравлених житейських брудів, яких — через верх, і де воно все в нас поміщається, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, гарячий, пронизливий виприск твердих кавальчиків через рота й ніздрі, вона насилу похоплюється переводити дух між нападами, коліна вже також дрижать, підгинаючись, але так і треба, так і треба — аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, до тих найперших ревнощів і перших паскудств, стати стерильною, чистою й незворушною, як цей білий кахель, що ріже очі в електричному світлі, бо ні дуже прекрасного, ні дуже страшного, нічого такого з нами не стається, бідолашна дитино, і на те, й на друге треба ще потрудитись собі заробити, і тут Ленці вдалося, вийшло як вона й передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крізь нас ось цим бурим, драглистим, масним потоком, глянути тільки, як вилискується в унітазі, і навіть стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніагарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверг-лося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе — вділ, вділ по каналізаційній трубі.
***
Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинении з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.
І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: «Забирайся», — принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої — голіше не буває, — й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, — струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з уся-кого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, — залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна й там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.
Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.
— Вставай, — каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. — Будемо снідати.
Белладжо, вілла Сербеллоні, серпень — вересень 1998 р.